Чому громадська участь є необхідною для перемоги та відновлення України? Яка роль громадянського суспільства у творенні кращої якості життя в повоєнній Україні? А головне — в який спосіб спільна робота з наближення перемоги та відновлення України закладає основу для нового суспільного договору? Відповіді на ці питання шукали учасники візійної дискусії «Як війна та відновлення змінюють суспільний договір в Україні?».

Розмова відбулася під час Форуму громадянського суспільства, який 30 травня зібрав у київському Мистецькому арсеналі близько трьох тисяч волонтерів, громадських діячів, представників влади, бізнесу й медіа, а також західних партнерів, щоб обговорити актуальні виклики сьогодення.   

Напередодні події координаторка Форуму «Обриси майбутнього: перемога, відновлення та модернізація України» Наталя Климова в інтерв’ю «Детектору медіа» розповідала, чого очікувати від нього. Тепер ми ділимося враженнями від ключових панельних дискусій, що відбулися на Форумі, організатором якого традиційно виступив Ініціативний центр сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання».  

Виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Олександр Сушко розпочав дискусію з визначення найбільш значущого феномену України, яка воює. На його думку, цей феномен полягає у паралельному, синхронному зміцненні ключових інститутів країни — держави та громадянського сектора. 

Олександр Сушко

Головним індикатором зміцнення держави він вважає посилення відчуття громадянами держави як своєї «власності». І це підтверджують дослідження громадської думки, результати яких демонструють зростання довіри до державних інститутів. Це стосується як Збройних сил України, — які є стрижнем сталості зараз, — так і політичних інституцій (Офісу президента, Кабміну, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів тощо). Такого, наголосив Сушко, в України раніше не було ніколи.

«Це можна оцінювати по-різному. Зрозуміло, що війна — це стрес, але війна — це і долання отієї віковічної відстороненості, а подекуди навіть прірви, яка завжди існувала в Україні між громадянами та власною державою. Це ще не консолідація, а лише вектор, напрямок руху, який ще не можна назвати незворотним. Понад те — він породжений екстремальними обставинами, а тому ймовірно, що з часом такий рівень довіри до влади буде знижуватися», — поділився міркуваннями Олександр Сушко.   

Водночас, за його словами, відбувається зростання сили, впливовості, значущості організацій громадянського суспільства: «Я б навіть сказав, не організацій, а загалом організованих громадян. Їхня роль у долі нашої держави зараз перебуває на безпрецедентно високому рівні. Як приклад — підйом в Україні волонтерського руху, який вражає весь світ. Таких прикладів немає майже ніде».

За оцінками фонду «Відродження», загальний обсяг коштів, які люди жертвували задля суспільного блага протягом 2022 року, вперше в історії України перевищив суму коштів, яку громадянське суспільство отримало за цей період від міжнародних донорів. «Точних цифр наразі немає, але гіпотеза, напевне, достовірна. Так, це досягнення, породжене екстремальними умовами, але воно показове і важливе для підтвердження сили громадянського суспільства, його тісного контакту із громадянами та безпрецедентного рівня довіри до нього. Це важливий індикатор, який свідчить про рух суспільства у правильному напрямку», — вважає Олександр Сушко.

На його думку, для подальшого посилення громадянського суспільства дуже важливо підтримувати таку фінансову залученість громадян у його діяльність, щоби зменшувати залежність від іноземних донорів.

• Читайте також: Психологиня Світлана Чуніхіна: Волонтерство — це спосіб упоратися з почуттям загрози й почуватися частиною спільноти

Утім, якщо говорити про цілі, на які громадяни віддають свої гроші, то серед них відсутня класична діяльність громадських організацій. На це звернув увагу керівник ГО «Офіс розвитку публічної політики» Руслан Рохов.

«Сьогодні суспільство розглядає громадські організації та благодійні фонди як платформу, як інструмент допомоги на те, що люди вважають найбільш необхідним. І тут проявляється роль соціального капіталу — довіри. Тобто люди визначають ті організації, яким вони довіряють, щодо яких відчувають впевненість, що ці кошти будуть використані належним чином та за призначенням», — сказав Руслан Рохов.   

Руслан Рохов

На його думку, саме активність громадян впливатиме на зміни суспільного договору в країні. Починаючи з 2013 року, за словами експерта, наше суспільство перебуває в постійному стані Майдану, коли кожна людина, яка приходить на цей Майдан, вирішує, чим вона може бути корисною для загального успіху. І таким чином у взаємодії людей формується ідентичність нації.

«Довгий час в Україні при ухваленні рішень, які визначали державну політику, домінували мажоритарні “акціонери” — великі промислові групи та олігархи. Сьогодні ж суспільна угода видозмінюється і на ці рішення починають впливати дрібні акціонери — об’єднання громадян і окремі люди. Після війни буде великий запит на те, щоб громадянське суспільство було почуто і виступало не як статист, що легітимізує вже ухвалені нагорі рішення, а як повноправний учасник процесу», — сказав Рохов. 

• Читайте також: Спільноти воєнного часу. П’ять неочевидних трендів волонтерських ініціатив у громадах

Втім, за твердженням керівниці ГО «Доброчин» Наталії Дрозд, люди не чекають, коли влада їх покличе разом ухвалювати рішення і втілювати їх у життя. Ознаками величезного зростання ролі громадянського суспільства в Україні вона назвала довіру, співдію та консолідацію.

Наталія Дрозд

«Можу сказати з досвіду своєї рідної Чернігівщини, що всі ці ознаки проявилися в перші дні повномасштабного вторгнення та залишаються й донині. Ми на локальному рівні не хочемо чекати, поки там, у центрі, для нас затвердять програми, плани чи стратегії, і виходимо з принципу “знизу — вгору”. Це чудова основа для подальших дій. Ми прекрасно розуміємо, що життя в прикордонній області вже не буде таким, як до великого вторгнення: велика кількість населення виїхала з регіону, значна частина бізнесу релокувалася. Але всі, хто залишився, претендують на те, щоб виробляти та ухвалювати рішення за одним столом із місцевою владою і спільно вирішувати, яким буде майбутнє регіону», — розповіла Наталія Дрозд. 

За її словами, громадян не потрібно закликати, щоб вони стали учасниками процесів, які відбуваються в країні. Вони вже ними є, і хочуть інституціоналізувати цю практику. «Доброчин» допомагає створити платформи громадської участі у відновленні громад у Чернігівські області. 

• Читайте також: Від країни волонтерів — до країни згуртованого громадянського суспільства: Україна як полігон для тестування стійкості

А от на думку виконавчого директора ГО «Агенція відновлення та розвитку» Олександра Солонтая, оцінки розвиненості громадянського суспільства в Україні дещо завищені. «Не все, що здається очевидним, є насправді таким», — зауважив він.

«Перші волонтери в Україні з’явилися під час Євро-2012. Люди тоді питали: хто це такий — волонтер? Це вже зараз, після Євромайдану, ми сприймаємо волонтерство, благодійні організації, громадянське суспільство як частину нашого життя. А тим часом довіра до громадських організацій почала перевищувати недовіру до них в Україні лише з 2013 року. Тобто лише останні десять років», — пояснив свій скептицизм Солонтай.

Олександр Солонтай

Так, погоджується він, ми пройшли певну частину шляху становлення громадянського суспільства. Але ми ще далекі від того, щоб воно стало вагомою частиною всього суспільства, як у розвинених країнах, де громадський сектор продукує інновації, проєкти, розвиває людський капітал, де на нього припадає 20–30% економіки, а його інститути є місцем працевлаштування величезної кількості людей. І саме така Україна нам потрібна після перемоги, переконаний експерт. 

• Читайте також: 77% громадських організацій допомагають ЗСУ, але прагнуть поступово повертатися до основних напрямів діяльності — результати дослідження

У цьому місці розмови в її модераторки Іванни Коберник виникло логічне запитання: «А чим тоді буде займатися держава? Адже в нас й зараз є чимало проєктів, де громадські організації сильніші, ніж державні. Чи є це нормальним? Тобто де проходить та межа, за якою громадянське суспільство має сказати: “Стоп! Це все-таки має робити держава”? І чи можна її визначити?».  

У відповідь виконавча директорка Інституту законодавчих ідей Мартина Богуславець сказала: «Обставини в Україні поки такі, що в окремих випадках громадянському суспільству доводиться дублювати функції державних посадовців». 

Мартина Богуславець

Для підтвердження своїх слів вона розповіла про проєкт, який Інститут законодавчих ідей розпочав спільно фондом «Відродження» ще у 2016 році. Тодішній комітет Верховної Ради з питань боротьби з корупцією прагнув залучити громадськість до проведення антикорупційної експертизи законопроєктів. Пояснювалося це тим, що державні службовці, які на той час працювали в секретаріаті ВР, були не спроможні належним чином забезпечити таку експертизу. 

«Ми робили таку експертизу цілих сім років. Чи робить зараз секретаріат її краще? Так. Чи робить він її ідеально без нашої допомоги? Напевно, ні. Чи варто продовжувати бути бекофісом для державного апарату, який за стільки років все ж таки мав би підтягнути свої компетенції? Мабуть, що ні. І мені здається, що завдання громадянського суспільства дещо дублювати цю функцію, але для цього має бути чітко визначена хронологічна рамка — до якого терміну», — зауважила Богуславець.

Аналогічні проєкти, за її словами, інститут утілював також у різних містах України. І, наприклад, Хмільницькій міській раді вистачило шість місяців для того, щоб навчитися давати раду з цим завданням, тобто проводити експертизу своїх нормативних актів на предмет корупційних ризиків самостійно. Це, на думку експертки, свідчить про те, що дуже багато залежить від конкретних суб’єктів влади та посадовців.      

Мартина Богуславець додала: «Ті громадські організації, які мають ресурс, повинні тимчасово взяти на себе частину функцій держави та стати її справжніми партнерами або спільно відповідати новим викликам. Що, власне, частина з нас і робить. Від волонтерів, які збирають кошти на потреби ЗСУ, — до громадських ініціатив із протезування ветеранів. Від центрів, які займаються міжнародною адвокацією підтримки реформ і відбудови, — до ГО, які адвокатують за кордоном військову допомогу Україні».    

А Олександр Солонтай нагадав, що в Україні є такі громадські організації, які отримали ліцензію на закупівлю озброєння та завозять його в країну. В умовах воєнного стану це стало одним із проявів того, як громадяни підставляють плече державі. Однак після завершення війни, переконаний Солонтай, нас чекає наведення ладу в розумінні того, де компетенція громадянського суспільства, а де — держави.

«Але перед тим потрібно розв’язати проблему відповідальності. Бо до початку великого вторгнення велика кількість громадян країни взагалі не ототожнювали себе з державою. І це те, чим хотів скористатися ворог, розраховуючи, що ці люди не будуть захищати свою країну. Однак українці показали, що вони захищають не президента і владу, а себе, свій дім і свою країну», — сказав виконавчий директор «Агенції відновлення та розвитку». 

Підтримує необхідність розподілу компетенцій між державою та організаціями громадянської сфери й керівниця ГО «Доброчин» Наталія Дрозд: «Громадянське суспільство повинно бути партнером держави, можливо, в окремих випадках “швидкою допомогою”, але ніяк не дублером. Наша організація працює вже 20 років, за цей час у нас були різні випадки, зокрема й такі, в яких ми були змушені виконувати роль держави, і це навіть нам лестило. Але зрештою ми зрозуміли, що так не має бути. Громадянське суспільство однозначно має бути суб’єктом нового суспільного договору, має заявляти про себе, що вже робить. Але важливо розуміти: ми співдіємо з владою, а не дублюємо та не заміщаємо її».

Що ж стосується питання, де та межа, за якою закінчується співдія та починається дублювання громадською організацією функцій держави, то всі учасники дискусії погодилися з варіантом відповіді, запропонованим Мартиною Богуславець. Межа пролягає там, де починається монополія примусу. Однозначно, громадянське суспільство не має перебирати на себе функції правоохоронних органів, органів судової влади та органів сфери безпеки. Все інше, якщо це на користь суспільства, — можна.

Скриншоти з трансляції дискусії