Термінова евакуація, логістичні труднощі, втрата персоналу, неможливість продовжити розпочаті проєкти й потреба перемикатися на інші напрямки роботи — це далеко не повний перелік викликів, які постали перед благодійними та громадськими організаціями України з початком великого російського вторгнення в Україну. Багато з них не лише швидко пристосували свою діяльність до воєнних умов, але й масштабували її.     

Чимало людей в Україні набули свого першого в житті волонтерського досвіду саме тепер. Те саме стосується й досвіду грошових чи матеріальних пожертв. Український волонтерський рух довго буде предметом аналізу для політологів, економістів, соціологів і психологів.

Саме з точки зору психології вирішив поглянути на це явище «Детектор медіа» разом із соціальною психологинею, віцепрезиденткою Асоціації політичних психологів Світланою Чуніхіною. 

— Світлано, за результатами дослідження «Благодійність у часи війни», проведеного Zagoriy Foundation, до благодійності та волонтерства сьогодні залучено на третину більше людей, ніж рік тому (86% проти 67%). Україна — країна волонтерів. У чому психологічне підґрунтя цього феномену?

— Якщо говорити не про волонтерство взагалі, а про піки волонтерської активності у 2014 році, а потім у 2022-му, то таке волонтерство є суспільною реакцією на екстремальні обставини. У мирний час, у стані спокою українське суспільство було не дуже схильне до доброчинності та волонтерства. За даними 2013 року, Україна посідала 103-тє місце серед 135 країн світу у Світовому рейтингу благодійності (World Giving Index 2013), й тоді лише чверть людей мала досвід залучення до різних форм волонтерської роботи. За загальносвітовими мірками це небагато й пояснюється невисоким матеріальним становищем середньостатистичного українця і не дуже щільним соціальним капіталом в Україні.

— Поясніть, будь ласка, що це таке — соціальний капітал?

— Це довіра людей одне до одного, горизонтальні зв’язки між ними, здатність утворювати ланцюги й платформи для співпраці, різні формати колаборації для взаємної вигоди. До початку 2014 року цього всього в Україні було обмаль — українське суспільство було суспільством більше атомізованим, аніж консолідованим. А у відповідь на екстремальну загрозу — спочатку воєнного вторгнення, а потім існування України як держави взагалі — воно відповіло ось таким чином. Відбулася мобілізація соціальних зв’язків, зросла волонтерська активність, стала поширенішою благодійність, пожертви, віддача приватних ресурсів заради суспільного блага.

Усе це — спосіб подолати екстремальні обставини.

• Читайте також: Анна Бондаренко, керівниця Української волонтерської служби: «Важливо переорієнтувати всіх волонтерів із “гасіння пожеж” на системну, щоденну роботу із наближення перемоги»

Інший бік цього явища полягає в тому, що при небезпеці в людини загострюється потреба в соціальних зв’язках. Тобто люди туляться одне до одного, легше відкриваються одне одному, прагнуть близькості. І волонтерство — це такий спосіб бути разом із людьми, бути відкритими до людей.

Так що тут два панівних мотиви — впоратися з почуттям загрози та бути ближчими до інших людей, почуватися частиною спільноти.

— Для багатьох волонтерство, як і громадянський активізм в цілому — це спосіб знайти себе, довести власну значущість, простіше кажучи — досягти суспільного визнання. І це визнання іноді конвертується в реальні владні посади. Приклад — нещодавнє призначення заступником міністра оборони України відомого волонтера, засновника благодійного фонду «Повернись живим» Віталія Дейнеги. Як ви думаєте, можна очікувати, що нинішній підйом громадської активності в Україні породить велику кількість лідерів, здатних ініціювати і втілювати зміни в суспільстві на державному рівні — на владних посадах?

— Громадський активізм зростає на свободі та солідарності, а державна служба є сферою жорстко регламентованою, де процедура важить набагато більше, ніж особиста воля або характер. Тому для громадських активістів похід у владу — це стрибок геть в інше середовище, і багатьом може бути дуже важко там прижитися і стати ефективними.

Втім, я на це подивилася б з іншого ракурсу. Вважаю, що динаміку соціальних процесів та їхні рушійні сили ми маємо оцінювати не з перспективи вертикального впливу «влада — суспільство», а з перспективи горизонтального впливу «суспільство — суспільство». Лідери громадського сектору — активісти, волонтери, благодійники — вже змінюють Україну, вже впливають на те, якою вона стає і куди рухається. Вже формують певні правила життя суспільства, норми поведінки, ціннісні пріоритети.

• Читайте також: Віталій Селик, «Сміливі відновлювати»: Війна — це велике горе, але це шанс перебудувати наші міста і села, позбувшись відрижки радянських часів

Це той самий вплив, який ми за старою звичкою приписуємо винятково політикам чи представникам влади. А він може бути не лише політичний, і впливати на ситуацію в країні може не тільки влада. На цьому стоять усі сучасні концепції влади в принципі: влада — це не те, що сконцентровано в державних інститутах, а те, що розсіяно, розлито в суспільних відносинах. Тому не так важливо, чи обіймуть люди з волонтерським бекґраундом державні посади (хоча це теж добре, але не головне). Важливо — чи збережеться у громадянах оце нинішнє усвідомлення своєї здатності впливати й сам вплив людей на події в країні.

Іноді значущість внеску людини в суспільне життя, у зміни на краще визначається не її посадою, а тим, що вона робить для суспільства та країни. Це і є влада.

— В іншому дослідженні Zagoriy Foundation ідеться про те, що у понад третини (36%) працівників/-ць благодійної сфери спостерігається професійне вигорання. Ще третина (35%) — на стадії його формування. Зрозуміло, що ця проблема нині стосується ледь не всіх жителів України, але чи існують якісь суто волонтерські особливості емоційного вигорання? У чому причина великого ризику вигоріти саме у представників цього виду діяльності?

— Так, психологам добре знайоме це явище — волонтерське вигорання. Волонтери справді ризикують більше, ніж інші, втратити сили та бажання займатися тим, що спочатку надихає та окрилює.

По-перше, ця робота якщо й винагороджується, то не тією мірою, щоб компенсувати всі витрачені людиною сили, час, розум та емоції. Тобто ця робота за визначенням є діяльністю більше на віддавання, ніж на отримання. По-друге, це спонтанна активність, у якій немає меж між приватним і суспільним, між робочим часом і дозвіллям, це робота 24/7. По-третє, волонтери зазвичай пропускають крізь себе багато болю і страждань, на які не можна не відгукуватися емоційно. Власне, саме відгук на чужу біду спонукає людей ставати волонтерами.

• Читайте також: Cпівзасновниця «Жіночого ветеранського руху» Юлія Кіріллова: «Важливо говорити про перемоги, але не потрібно забувати про допомогу»

Водночас нерідко у відповідь на безмежну самовіддачу можна дістати критику чи навіть підозри та несправедливі звинувачення в тому, що немає звітності, відсутній контроль. Однак якщо це твоє особисте рішення — допомагати, твій особистий вибір і твоя особиста справа, то хто може тебе контролювати, крім тебе самого? А зазвичай на це не вистачає сил. Не сказати, що у всіх, але в багатьох із цим є проблеми. Оскільки це діяльність добровільна, нерегламентована, спонтанна.

І дисбаланс витрачених зусиль та отриманих винагород (більшою мірою символічних, хоча матеріальні теж важливі) стає спусковим гачком для емоційного вигорання. У людини немає особистого життя, особистих ресурсів, особистого часу — вона фактично віддає себе служінню. І це не дуже психологічно здорова ситуація, яка виснажує.

На відміну від волонтерства мирного часу, коли є можливість регламентувати, яку саме частину своїх ресурсів людина готова віддати суспільству, волонтери воєнного часу такої розкоші не мають. Вони віддають усе. І тому ті, хто включився у волонтерство у відповідь на екстремальну ситуацію, — перші номери у списку претендентів на вигорання.

Мої колеги з Інституту соціальної та політичної психології з 2014 року постійно опікуються цією проблемою і багато допомагають саме волонтерам, працюючи з проявами вигорання в цих людей  — і в групах, і індивідуально, і на гарячих лініях. Хочу звернутися до всіх, хто впізнає себе в нашій розмові: не нехтуйте своїм здоров’ям! Нам потрібні волонтери, сповнені сил, наснаги та енергії. І кому, як не вам знати, що звертатися по допомогу — це не соромно.

— Торік улітку й восени відбулася серія обшуків у волонтерів, що супроводжувалися заявами правоохоронців про привласнення активістами донатів, продаж гуманітарної допомоги від іноземних держав та інші зловживання. Тоді ж правозахисні організації України виступили зі спільною заявою про неприпустимість гучних публічних звинувачень у недоведених злочинах, які, на їхню думку, можуть негативно позначитися на підтримці волонтерських ініціатив з боку громадян і міжнародних партнерів. Як ви вважаєте, величезний мандат довіри, яким володіють волонтери, є охоронною грамотою для їхнього авторитету в подібних ситуаціях чи, навпаки, лише посилює негативні емоції в суспільстві в разі виявлення навіть незначних зловживань?

— Я думаю, що в суспільстві є і те, й інше. Хтось воліє заплющувати очі на якісь гіпотетичні гріхи волонтерів, а когось інформація про них змушує зменшувати пожертви. І це нормально. Тому що серед волонтерів теж є різні люди, зокрема й недоброчесні. Причому ця «недоброчесність» часто ненавмисна: просто в силу свого характеру або надмірної завантаженості вони не приділяють належної уваги контролю, звітності, прозорості. У них є важливіші невідкладні справи, аніж возитися з папірцями. Трапляються, правда, й ті, хто свідомо паразитує на цій колосальній хвилі благодійності, яка охоплює країну в кризовій ситуації. Однак, наскільки мені відомо, жодне звинувачення проти волонтерів ще не доведено.

• Читайте також: Іван Ніколенко, «Солом’янські котики»: «Треба відійти від радянщини “сам погибай — товарища выручай”»

Оскільки це волонтерство, то немає жодної інстанції, яка несе відповідальність за чистоту цього процесу. Ми самі як громадяни, за власним покликом вирішуємо це робити — донатити, віддавати своє майно на потреби ЗСУ чи постраждалих, жертвувати своїм часом, а іноді й життям. Відповідно, і ризики, які можуть виникати при цьому, ми несемо самі. Тобто це наші власні ризики. Якщо ми довірилися недоброчесному волонтеру — це наша зона відповідальності. І ми вільні у виборі: сказати після цього «я більше не буду донатити, оскільки всі волонтери нечесні» або наступного разу більш прискіпливо перевіряти того, кому переказуєш гроші. Або взагалі самому стати волонтером і збирати гроші для тих, хто потребує допомоги, не зловживаючи й не обманюючи.

— Що буде після війни з нинішнім загальним трендом на залученість до волонтерської діяльності? Зрозуміло, що триматися на такому ж високому рівні ця залученість довго не може. Але ж і без сліду зникнути — теж. У що весь цей величезний рух трансформується після нашої перемоги?

— Ми вийдемо з цієї війни зовсім іншою спільнотою — це безсумнівно. Але якщо врахувати, що нинішній сплеск волонтерської активності — це відповідь на екстремальну загрозу, то логічно спрогнозувати, що після усунення загрози активність спаде. Більшість нинішніх волонтерів-активістів повернеться до своїх мирних професій, свого приватного життя, до більш рівноцінних обмінів, коли люди віддають свої ресурси не задарма, а обмінюючи їх на щось цінне для себе.

Велике питання — що станеться з тим соціальним капіталом, про який ми говорили на початку розмови. Сьогодні, коли ми переживаємо піковий історичний момент, недовіра, притаманна нашому суспільству в стані відносного спокою, значно зменшується. Найкращим антидотом проти неї виявляється громадянське єднання та відчуття спільної відповідальності. Коли люди відчувають свою країну саме як республіку (латиною res publica — справа громади), тобто як спільну справу, вони починають довіряти одне одному.

• Читайте також: Ольга Омельянчук, «Повернись живим»: «Це народні гроші — люди, які жертвують, мають бачити, як працює їхня допомога»

Але чи зможемо ми конвертувати досвід нинішньої безоглядної довіри, шаленої солідарності, тісної кооперації у щось стійке, що матиме продовження в мирні часи і виллється в інший стиль нашого співіснування? Чи, можливо, навпаки, довіри одне до одного в нас стане ще менше? Для мене це питання відкрите. Я не знаю. І не тому що я погано вчилася професії, а тому що ще нічого не завершено і навіть невідомо, на якому етапі шляху до перемоги ми перебуваємо: на середині його чи навіть ще не дійшли й до половини.

Як на мене, це ключове питання політики на майбутнє — як стимулювати довіру в суспільстві, які можливості, ресурси чи інститути задіяти, щоб цю довіру нарощувати і примножувати? Щоб люди залишалися в контакті одне з одним, кооперувалися за потреби одне з одним для розв'язання спільних проблем — починаючи від ОСББ й завершуючи глобальнішими питаннями.

— Здається, ви говорите про становлення в Україні розвиненого громадянського суспільства, якого нам завжди бракувало?

— І бракувало, й ні. Ми як громадянське суспільство навчилися бути реактивними до політичних викликів і загроз. Але ж є й інші виклики — побутові, соціальні, гуманітарні й так далі. Ось з умінням об’єднуватися для подолання цих викликів у нас зазвичай було не дуже добре.

• Читайте також: Любов Шипович, Razom for Ukraine: «Жертводавцям приємніше відчувати, що вони долучені до руйнування імперії»

Я не думаю, що після підписання капітуляції Росії ми прокинемося зовсім іншим суспільством, обіймемося та підемо всі разом перекладати дах на зруйнованому будинку. Але в нас залишиться досвід солідарної дії, буде наша історія спільного героїчного спротиву — той самий соціальний капітал, який у нас ніхто не зможе забрати, який лише ми самі можемо змарнувати. Цього не станеться, якщо у відвойованому «спільному» ми збережемо здатність бачити окремих людей, які живуть поруч і з якими ми поєднані долею, часом і випробуваннями.