Психологиня Світлана Чуніхіна: Волонтерство — це спосіб упоратися з почуттям загрози й почуватися частиною спільноти

Психологиня Світлана Чуніхіна: Волонтерство — це спосіб упоратися з почуттям загрози й почуватися частиною спільноти

09:09,
9 Квітня 2023
2954

Психологиня Світлана Чуніхіна: Волонтерство — це спосіб упоратися з почуттям загрози й почуватися частиною спільноти

09:09,
9 Квітня 2023
2954
Психологиня Світлана Чуніхіна: Волонтерство — це спосіб упоратися з почуттям загрози й почуватися частиною спільноти
Психологиня Світлана Чуніхіна: Волонтерство — це спосіб упоратися з почуттям загрози й почуватися частиною спільноти
Соціальна психологиня Світлана Чуніхіна — про складові мотивації волонтерів, їхню схильність до емоційного вигорання та різницю між мирним і воєнним волонтерством.

Термінова евакуація, логістичні труднощі, втрата персоналу, неможливість продовжити розпочаті проєкти й потреба перемикатися на інші напрямки роботи — це далеко не повний перелік викликів, які постали перед благодійними та громадськими організаціями України з початком великого російського вторгнення в Україну. Багато з них не лише швидко пристосували свою діяльність до воєнних умов, але й масштабували її.     

Чимало людей в Україні набули свого першого в житті волонтерського досвіду саме тепер. Те саме стосується й досвіду грошових чи матеріальних пожертв. Український волонтерський рух довго буде предметом аналізу для політологів, економістів, соціологів і психологів.

Саме з точки зору психології вирішив поглянути на це явище «Детектор медіа» разом із соціальною психологинею, віцепрезиденткою Асоціації політичних психологів Світланою Чуніхіною. 

— Світлано, за результатами дослідження «Благодійність у часи війни», проведеного Zagoriy Foundation, до благодійності та волонтерства сьогодні залучено на третину більше людей, ніж рік тому (86% проти 67%). Україна — країна волонтерів. У чому психологічне підґрунтя цього феномену?

— Якщо говорити не про волонтерство взагалі, а про піки волонтерської активності у 2014 році, а потім у 2022-му, то таке волонтерство є суспільною реакцією на екстремальні обставини. У мирний час, у стані спокою українське суспільство було не дуже схильне до доброчинності та волонтерства. За даними 2013 року, Україна посідала 103-тє місце серед 135 країн світу у Світовому рейтингу благодійності (World Giving Index 2013), й тоді лише чверть людей мала досвід залучення до різних форм волонтерської роботи. За загальносвітовими мірками це небагато й пояснюється невисоким матеріальним становищем середньостатистичного українця і не дуже щільним соціальним капіталом в Україні.

— Поясніть, будь ласка, що це таке — соціальний капітал?

— Це довіра людей одне до одного, горизонтальні зв’язки між ними, здатність утворювати ланцюги й платформи для співпраці, різні формати колаборації для взаємної вигоди. До початку 2014 року цього всього в Україні було обмаль — українське суспільство було суспільством більше атомізованим, аніж консолідованим. А у відповідь на екстремальну загрозу — спочатку воєнного вторгнення, а потім існування України як держави взагалі — воно відповіло ось таким чином. Відбулася мобілізація соціальних зв’язків, зросла волонтерська активність, стала поширенішою благодійність, пожертви, віддача приватних ресурсів заради суспільного блага.

Усе це — спосіб подолати екстремальні обставини.

Інший бік цього явища полягає в тому, що при небезпеці в людини загострюється потреба в соціальних зв’язках. Тобто люди туляться одне до одного, легше відкриваються одне одному, прагнуть близькості. І волонтерство — це такий спосіб бути разом із людьми, бути відкритими до людей.

Так що тут два панівних мотиви — впоратися з почуттям загрози та бути ближчими до інших людей, почуватися частиною спільноти.

— Для багатьох волонтерство, як і громадянський активізм в цілому — це спосіб знайти себе, довести власну значущість, простіше кажучи — досягти суспільного визнання. І це визнання іноді конвертується в реальні владні посади. Приклад — нещодавнє призначення заступником міністра оборони України відомого волонтера, засновника благодійного фонду «Повернись живим» Віталія Дейнеги. Як ви думаєте, можна очікувати, що нинішній підйом громадської активності в Україні породить велику кількість лідерів, здатних ініціювати і втілювати зміни в суспільстві на державному рівні — на владних посадах?

— Громадський активізм зростає на свободі та солідарності, а державна служба є сферою жорстко регламентованою, де процедура важить набагато більше, ніж особиста воля або характер. Тому для громадських активістів похід у владу — це стрибок геть в інше середовище, і багатьом може бути дуже важко там прижитися і стати ефективними.

Втім, я на це подивилася б з іншого ракурсу. Вважаю, що динаміку соціальних процесів та їхні рушійні сили ми маємо оцінювати не з перспективи вертикального впливу «влада — суспільство», а з перспективи горизонтального впливу «суспільство — суспільство». Лідери громадського сектору — активісти, волонтери, благодійники — вже змінюють Україну, вже впливають на те, якою вона стає і куди рухається. Вже формують певні правила життя суспільства, норми поведінки, ціннісні пріоритети.

Це той самий вплив, який ми за старою звичкою приписуємо винятково політикам чи представникам влади. А він може бути не лише політичний, і впливати на ситуацію в країні може не тільки влада. На цьому стоять усі сучасні концепції влади в принципі: влада — це не те, що сконцентровано в державних інститутах, а те, що розсіяно, розлито в суспільних відносинах. Тому не так важливо, чи обіймуть люди з волонтерським бекґраундом державні посади (хоча це теж добре, але не головне). Важливо — чи збережеться у громадянах оце нинішнє усвідомлення своєї здатності впливати й сам вплив людей на події в країні.

Іноді значущість внеску людини в суспільне життя, у зміни на краще визначається не її посадою, а тим, що вона робить для суспільства та країни. Це і є влада.

— В іншому дослідженні Zagoriy Foundation ідеться про те, що у понад третини (36%) працівників/-ць благодійної сфери спостерігається професійне вигорання. Ще третина (35%) — на стадії його формування. Зрозуміло, що ця проблема нині стосується ледь не всіх жителів України, але чи існують якісь суто волонтерські особливості емоційного вигорання? У чому причина великого ризику вигоріти саме у представників цього виду діяльності?

— Так, психологам добре знайоме це явище — волонтерське вигорання. Волонтери справді ризикують більше, ніж інші, втратити сили та бажання займатися тим, що спочатку надихає та окрилює.

По-перше, ця робота якщо й винагороджується, то не тією мірою, щоб компенсувати всі витрачені людиною сили, час, розум та емоції. Тобто ця робота за визначенням є діяльністю більше на віддавання, ніж на отримання. По-друге, це спонтанна активність, у якій немає меж між приватним і суспільним, між робочим часом і дозвіллям, це робота 24/7. По-третє, волонтери зазвичай пропускають крізь себе багато болю і страждань, на які не можна не відгукуватися емоційно. Власне, саме відгук на чужу біду спонукає людей ставати волонтерами.

Водночас нерідко у відповідь на безмежну самовіддачу можна дістати критику чи навіть підозри та несправедливі звинувачення в тому, що немає звітності, відсутній контроль. Однак якщо це твоє особисте рішення — допомагати, твій особистий вибір і твоя особиста справа, то хто може тебе контролювати, крім тебе самого? А зазвичай на це не вистачає сил. Не сказати, що у всіх, але в багатьох із цим є проблеми. Оскільки це діяльність добровільна, нерегламентована, спонтанна.

І дисбаланс витрачених зусиль та отриманих винагород (більшою мірою символічних, хоча матеріальні теж важливі) стає спусковим гачком для емоційного вигорання. У людини немає особистого життя, особистих ресурсів, особистого часу — вона фактично віддає себе служінню. І це не дуже психологічно здорова ситуація, яка виснажує.

На відміну від волонтерства мирного часу, коли є можливість регламентувати, яку саме частину своїх ресурсів людина готова віддати суспільству, волонтери воєнного часу такої розкоші не мають. Вони віддають усе. І тому ті, хто включився у волонтерство у відповідь на екстремальну ситуацію, — перші номери у списку претендентів на вигорання.

Мої колеги з Інституту соціальної та політичної психології з 2014 року постійно опікуються цією проблемою і багато допомагають саме волонтерам, працюючи з проявами вигорання в цих людей  — і в групах, і індивідуально, і на гарячих лініях. Хочу звернутися до всіх, хто впізнає себе в нашій розмові: не нехтуйте своїм здоров’ям! Нам потрібні волонтери, сповнені сил, наснаги та енергії. І кому, як не вам знати, що звертатися по допомогу — це не соромно.

— Торік улітку й восени відбулася серія обшуків у волонтерів, що супроводжувалися заявами правоохоронців про привласнення активістами донатів, продаж гуманітарної допомоги від іноземних держав та інші зловживання. Тоді ж правозахисні організації України виступили зі спільною заявою про неприпустимість гучних публічних звинувачень у недоведених злочинах, які, на їхню думку, можуть негативно позначитися на підтримці волонтерських ініціатив з боку громадян і міжнародних партнерів. Як ви вважаєте, величезний мандат довіри, яким володіють волонтери, є охоронною грамотою для їхнього авторитету в подібних ситуаціях чи, навпаки, лише посилює негативні емоції в суспільстві в разі виявлення навіть незначних зловживань?

— Я думаю, що в суспільстві є і те, й інше. Хтось воліє заплющувати очі на якісь гіпотетичні гріхи волонтерів, а когось інформація про них змушує зменшувати пожертви. І це нормально. Тому що серед волонтерів теж є різні люди, зокрема й недоброчесні. Причому ця «недоброчесність» часто ненавмисна: просто в силу свого характеру або надмірної завантаженості вони не приділяють належної уваги контролю, звітності, прозорості. У них є важливіші невідкладні справи, аніж возитися з папірцями. Трапляються, правда, й ті, хто свідомо паразитує на цій колосальній хвилі благодійності, яка охоплює країну в кризовій ситуації. Однак, наскільки мені відомо, жодне звинувачення проти волонтерів ще не доведено.

Оскільки це волонтерство, то немає жодної інстанції, яка несе відповідальність за чистоту цього процесу. Ми самі як громадяни, за власним покликом вирішуємо це робити — донатити, віддавати своє майно на потреби ЗСУ чи постраждалих, жертвувати своїм часом, а іноді й життям. Відповідно, і ризики, які можуть виникати при цьому, ми несемо самі. Тобто це наші власні ризики. Якщо ми довірилися недоброчесному волонтеру — це наша зона відповідальності. І ми вільні у виборі: сказати після цього «я більше не буду донатити, оскільки всі волонтери нечесні» або наступного разу більш прискіпливо перевіряти того, кому переказуєш гроші. Або взагалі самому стати волонтером і збирати гроші для тих, хто потребує допомоги, не зловживаючи й не обманюючи.

— Що буде після війни з нинішнім загальним трендом на залученість до волонтерської діяльності? Зрозуміло, що триматися на такому ж високому рівні ця залученість довго не може. Але ж і без сліду зникнути — теж. У що весь цей величезний рух трансформується після нашої перемоги?

— Ми вийдемо з цієї війни зовсім іншою спільнотою — це безсумнівно. Але якщо врахувати, що нинішній сплеск волонтерської активності — це відповідь на екстремальну загрозу, то логічно спрогнозувати, що після усунення загрози активність спаде. Більшість нинішніх волонтерів-активістів повернеться до своїх мирних професій, свого приватного життя, до більш рівноцінних обмінів, коли люди віддають свої ресурси не задарма, а обмінюючи їх на щось цінне для себе.

Велике питання — що станеться з тим соціальним капіталом, про який ми говорили на початку розмови. Сьогодні, коли ми переживаємо піковий історичний момент, недовіра, притаманна нашому суспільству в стані відносного спокою, значно зменшується. Найкращим антидотом проти неї виявляється громадянське єднання та відчуття спільної відповідальності. Коли люди відчувають свою країну саме як республіку (латиною res publica — справа громади), тобто як спільну справу, вони починають довіряти одне одному.

Але чи зможемо ми конвертувати досвід нинішньої безоглядної довіри, шаленої солідарності, тісної кооперації у щось стійке, що матиме продовження в мирні часи і виллється в інший стиль нашого співіснування? Чи, можливо, навпаки, довіри одне до одного в нас стане ще менше? Для мене це питання відкрите. Я не знаю. І не тому що я погано вчилася професії, а тому що ще нічого не завершено і навіть невідомо, на якому етапі шляху до перемоги ми перебуваємо: на середині його чи навіть ще не дійшли й до половини.

Як на мене, це ключове питання політики на майбутнє — як стимулювати довіру в суспільстві, які можливості, ресурси чи інститути задіяти, щоб цю довіру нарощувати і примножувати? Щоб люди залишалися в контакті одне з одним, кооперувалися за потреби одне з одним для розв'язання спільних проблем — починаючи від ОСББ й завершуючи глобальнішими питаннями.

— Здається, ви говорите про становлення в Україні розвиненого громадянського суспільства, якого нам завжди бракувало?

— І бракувало, й ні. Ми як громадянське суспільство навчилися бути реактивними до політичних викликів і загроз. Але ж є й інші виклики — побутові, соціальні, гуманітарні й так далі. Ось з умінням об’єднуватися для подолання цих викликів у нас зазвичай було не дуже добре.

Я не думаю, що після підписання капітуляції Росії ми прокинемося зовсім іншим суспільством, обіймемося та підемо всі разом перекладати дах на зруйнованому будинку. Але в нас залишиться досвід солідарної дії, буде наша історія спільного героїчного спротиву — той самий соціальний капітал, який у нас ніхто не зможе забрати, який лише ми самі можемо змарнувати. Цього не станеться, якщо у відвойованому «спільному» ми збережемо здатність бачити окремих людей, які живуть поруч і з якими ми поєднані долею, часом і випробуваннями.

Читайте також
Команда «Детектора медіа» не лише бореться за якість української журналістики, але й розповідає про суспільно важливі процеси в Україні. Наші журналісти пишуть про досягнення та проблеми громадського сектору й показують, як активісти впливають на реформи.

Запрошуємо вас долучитися до Спільноти «Детектора медіа». Та разом працювати над тим, щоб ініціативи, які захищають демократичні цінності, ставали більш видимими.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду