Віталій Селик, «Сміливі відновлювати»: Війна — це велике горе, але це шанс перебудувати наші міста і села, позбувшись відрижки радянських часів

Віталій Селик, «Сміливі відновлювати»: Війна — це велике горе, але це шанс перебудувати наші міста і села, позбувшись відрижки радянських часів

10:00,
25 Січня 2023
899

Віталій Селик, «Сміливі відновлювати»: Війна — це велике горе, але це шанс перебудувати наші міста і села, позбувшись відрижки радянських часів

10:00,
25 Січня 2023
899
Віталій Селик, «Сміливі відновлювати»: Війна — це велике горе, але це шанс перебудувати наші міста і села, позбувшись відрижки радянських часів
Віталій Селик, «Сміливі відновлювати»: Війна — це велике горе, але це шанс перебудувати наші міста і села, позбувшись відрижки радянських часів
Урбаніст і організатор волонтерської допомоги людям, які втратили дім, розповідає, як бажання кількох людей відбудувати будинок в Ірпені переросла в повноцінну організацію з великими планами.

Російські загарбники зруйнували в Україні понад сто тисяч будинків; понад мільйон українців залишився без житла, й ці числа постійно ростуть. Ресурсів для повноцінної відбудови приватного житла немає і, скоріш за все, поки триває війна, не буде ані у власників, ані в держави. Допомогти з відбудовою обіцяють іноземні партнери, однак їхня повноцінна допомога почнеться після завершення війни — а жити треба зараз. Тому відбудувати житло людям допомагають волонтери. Одна з організацій, яка цим займається — «Сміливі відновлювати». Її співзасновник, колишній журналіст і київський урбаніст Віталій Селик, розповів «Детектору медіа», як команда організації розбирає завали, допомагає громадам на звільнених територіях пережити зиму, а також якими, на його думку, мають бути відбудовані села й міста.

— Був травень, — розповідає Віталій про заснування «Сміливих відновлювати». — Ми з друзями їздили звільненими районами навколо Києва. Розвозили їжу, необхідні речі, годували й вивозили тварин. Тоді лише в Ірпені було зруйновано понад 70% житлових будинків, і люди не мали змоги швидко відбудуватись, розібрати завали. Ми вирішили допомогти — хоча б будівельними матеріалами чи інструментами; об’єднались із кількома друзями, поїхали у вихідні й допомогли кільком родинам. Про цю ініціативу дізналися друзі друзів, і так далі… До нас почали долучатися люди; чат однієї поїздки переріс у комунікаційний канал.

Зараз волонтерів уже понад дві тисячі, й ми організовуємо поїздки у кожні вихідні. Ми з іншою співзасновницею ініціативи, Альоною Крицук, думали, що й самі будемо щось робити — склити вікна, ремонтувати дахи. Але виявилось, що організація процесу — довіз волонтерів, комунікація з власниками будинків і місцевою владою, пошук грошей на будівельні матеріали, — теж велика робота, яку треба комусь робити. Так ми перетворились на повноцінну організацію з адміністративною частиною, яка організовує волонтерів для допомоги.

— Що об’єднує вашу спільноту?

— Бажання допомагати людям, які втратили житло, але залишаються й хочуть відбудувати свій будинок. Іноді це старші люди, багатодітні сім’ї, але є й колись заможні люди, які втратили майно. Якщо ми збережемо кожному житло, ми врятуємо наші міста і села.

Ми допомогли за цей час відновити понад двісті осель, із них сімдесят квартир, а решта — приватні будинки. Отже, допомогли кільком сотням людей. Ніби й невелике число, але мені здається, що кожна допомога — це крапля в океані, але вона допомагає втриматись. Ми не лише допомагаємо людям, наприклад, цеглою чи ремонтом даху: ми ще й спілкуємось із цими людьми, травмованими після окупації. Наші волонтери дають їм надію, що вони комусь потрібні, що їм допоможе, що все буде добре. Ми — не єдиний такий рух, я знаю ще з десяток. І коли на фронті наші військові знають, що є волонтери, які відбудовують зруйноване в тилу, в них посилюється відчуття, що їм є що захищати, за що битися. Бо якби всі виїхали з України, а наші воїни воювали за порожнє поле, їхня мотивація впала б. У війні важливо міцно тримати тил.

Власне, відбудова окремих будинків — лише частина роботи, яку ми плануємо. В майбутньому хотілося б перепланувати й перебудувати міста і села. Війна — це, з одного боку, велике горе, страждання і криза, з іншого — точка перезавантаження, яке дає великі можливості.

Наші міста ­— це відрижка радянських часів. Зміни в них відбувались тільки останнім часом, унаслідок Революції гідності, і то повільно, еволюційно. Сьогодні ми можемо організувати революцію у містах і селах, які найбільше постраждали і були практично знищені ворогом. Якщо ми покладатимемося в цьому на державу, то побачимо, що вона відновлюватиме все. Бо її пріоритети — побудувати економно і швидко, а не зробити житло сучасним і якісним.

— І що з цим робити?

— Я досліджував, як відновлювались міста в Європі після Другої світової. Це тривалий процес — не треба чекати, що відновлення завершиться за кілька років. Навіть у заможних країнах міста, які найбільше постраждали, відновлювались по сорок років — два людські покоління. Такого в нас точно треба чекати в Маріуполі, Бахмуті, Ізюмі.

Після Другої світової війни кожна з громад обирала свій підхід до відновлення міст: чи максимально відновлювати старе, чи почати з чистого аркуша. Я думаю, стратегічне завдання таких організацій, як наша — допомогти громадам поговорити між собою й домовитись, яким вони хочуть бачити своє місто за сорок років.

Також зараз є величезний шанс змінити наші села. Чимало з них зараз животіють і поступово згасають, і не зрозуміло, навіщо вони існують. Якщо колись було зрозуміло, що в селі ти завжди можеш себе чимось зайняти і прогодувати, то тепер люди хочуть більшого. Про багато сіл і містечок України зараз можна сказати, що це села й містечка великих можливостей. Є можливість сісти в маршрутку й поїхати у Київ, Дніпро, Львів чи взагалі за кордон. Люди не бачать, що робити у своїх селах і містечках за десять або двадцять років. Треба зробити так, щоб вони розуміли і бачили, якими вони будуть. І хотіли залишатись і розвивати свої міста і села.

Водночас, зважаючи на проблеми з газом і електрикою, Україна має шанс стати лідеркою в Європі, а може, й в усьому світі з розбудови енергетичної незалежності своїх міст і сіл.

— Аби розвиватись далі, треба спершу розв’язати нагальні проблеми, які існують уже зараз. Зима, людям, чиї будинки зруйновані, треба якось жити. Як саме ви допомагаєте їм?

— Спершу все відбувалось стандартно: виїжджали 10—15 груп волонтерів, які допомагали розбирати завали, ремонтувати дахи, вставляти скло у вікна, звільняли місце для встановлення тимчасового вагончика для мешкання, щоб пережити зиму, поки триває відбудова. Якщо будинок цілий, але пошкоджений — робили так, аби не дуло й не капало. Але в останні місяці все змінилось, бо з’явилась необхідність облаштування «пунктів незламності». Ми розуміли, що держава з усім не впорається. До нас почали звертатись громади — просили генератори, Starlink, ресурси на облаштування підвалів. Зараз ми шукаємо на це гроші. Наші волонтери в Бучі, Ірпені та Ізюмі допомагають облаштовувати пункти обігріву. Днями ми завезли в Лиман та Ізюм 25 пічок для таких пунктів.

У якийсь момент ми зрозуміли, що актуальніше допомагати великій кількості людей. Так, ми можемо витратити багато ресурсів, щоб допомогти одній оселі, де живе двоє-троє людей. Але облаштуванням «пунктів незламності» допомагаємо десяткам і сотням людей. Тому ми зосередились на цьому, бо це допоможе Україні пережити цю зиму.

— Які історії людей, яким ви допомагали, вас найбільше вразили?

— Коли ми вперше приїжджали у звільнені міста, чули масу історій про життя в окупації. В Ізюмі на в’їзді нас зупинив хлопець, попросив підвезти в місто: «Мені тут три кілометри до дому, до мамки. Я пішов на зміну 23 лютого і ось зараз, на початку жовтня, повертаюсь додому. Зараз побачите, як мамка буде зустрічати, як вона буде плакати».

Звичайно, було багато нещасливих історій. Наприклад, людина виходить і каже: «Тут у мене троянди були, тут тепличка була. Бачите, сюди прилетіло. А тут мого зятя вбили. Тут у мене корова була» — і розповідає таким тоном, наче десь фарба полущилась, як її рідну людину два тижні тому вбили окупанти. Волонтери тоді непокоїлись: що їм робити в таких випадках, що говорити цій людині? Поспівчувати, всміхнутись, обійняти, вести далі розмову?

— Коли ви беретесь допомагати мешканцям громади, чи долучаються до вас місцеві?

— По-різному. Ті громади, які найближче до Києва, чомусь здебільшого патерналістські — чекають, що хтось приїде, зарадить, допоможе. І що далі від столиці село, то більше самоорганізовані люди й то частіше просять тільки будматеріали, щоб робити все самим.

— Як ви обираєте, де допомагати?

— Оцінюємо свої можливості, логістику, звернення місцевих мешканців. Ось зараз до нас звернулись із одного села під Ізюмом, повністю знищеного російською армією. До великої війни там мешкали дві тисячі людей. Місяць тому там не було нікого, а зараз приїхали п’ятнадцять родин, які планують відновлювати свої будинку і просять будь-якої допомоги: інструментів, матеріалів, волонтерів тощо. Думаємо, чи можемо допомогти, і якщо так, то чим.

— Де ви берете матеріали і гроші, щоб допомагати?

— Використовуємо всі можливі джерела. Мої друзі з Грузії подарували нам мікроавтобус, яким ми зараз возимо допомогу волонтерам. Також ми отримали вже кілька мікрогрантів на закупівлю матеріалів для відновлення будинків. Збираємо й пожертви, хоча поступово намагаємось відходити від збору пожертв в Україні і переходимо до закордонних жертводавців. Нехай українці краще жертвують армії.

— Що плануєте робити найближчим часом?

— Найближчий місяць будемо займатись «пунктами незламності». Зараз чекаємо на пів сотні пічок, які відвеземо у Харківську область. Стільки ж піде на Херсонщину й Київщину. Також маємо шістсот велосипедів із Нідерландів; ремонтуємо їх і відвеземо на звільнені території. Згодом хочемо переходити до комунікації з громадами про планування їхніх міст і сил для відбудови після війни.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду