Роксолана Бичай, «Радіо Свобода»: «Найважче в моїй роботі зараз — спілкуватись із людьми, які втратили рідних»

Роксолана Бичай, «Радіо Свобода»: «Найважче в моїй роботі зараз — спілкуватись із людьми, які втратили рідних»

10:00,
28 Січня 2023
1089

Роксолана Бичай, «Радіо Свобода»: «Найважче в моїй роботі зараз — спілкуватись із людьми, які втратили рідних»

10:00,
28 Січня 2023
1089
Роксолана Бичай, «Радіо Свобода»: «Найважче в моїй роботі зараз — спілкуватись із людьми, які втратили рідних»
Роксолана Бичай, «Радіо Свобода»: «Найважче в моїй роботі зараз — спілкуватись із людьми, які втратили рідних»
Політична кореспондентка, яка вимушено висвітлює війну, розповідає, як їй вдається триматись і чому важливо поважати межі інших людей.

Роксолана Бичай у журналістиці з п’ятнадцяти років. Вона народилась в Івано-Франківську, працювала на Суспільному, а напередодні початку великої війни перейшла на «Радіо Свобода». Тут Роксолана мала намір робити політичні матеріали, але склалося інакше: значна частина її сюжетів і текстів — про перебіг і наслідки війни. Роксолана була серед перших журналістів, які їздили до щойно звільненого Херсона, й має намір повернутись у цей регіон, аби зробити глибші матеріали про звільнення та воєнні злочини російської армії. За місяці роботи у прифронтовій зоні та в небезпечних місцях Роксолана не раз стикалась із небезпекою для життя, але воліє про це не розповідати — мовляв, не всім потрібно знати подробиці. Натомість ми запитали її про моральну стійкість і враження від спілкування з людьми на визволеній частині Херсонщини.

— Роксолано, яким був ваш ранок 24 лютого 2022 року?

— Я прокинулась о п’ятій ранку від того, що сусідка постукала у мої двері. Вона сказала: «Вставай, почалося!» За день до цього ми вже розуміли, що саме 24 числа щось буде. 23 лютого об одинадцятій вечора ми повернулись додому: сусідка з вечірнього ефіру, я — з Верховної Ради. Ми інтуїтивно пішли в супермаркет по харчі й необхідні речі для тривожної валізки, хоч і не вірили до кінця похмурим прогнозам. Отже, вранці 24 лютого ми зібрали все необхідне й поїхали на роботу: в той день я наживо включалась для «Радіо Свобода» з Хрещатика, щоб розповісти про ситуацію в Україні.

— Як змінилась ваша робота за час великої війни, і як змінились ви як журналістка?

— Змінилося все. До лютого 2022 року я була політичною кореспонденткою на Суспільному, а з першого лютого перейшла на «Радіо Свобода». Тут моїм обов’язком було робити матеріали про політику — тексти, відео тощо. Проте від початку повномасштабного вторгнення я стала воєнною кореспонденткою. Хоча не можу назвати себе повноцінною воєнною журналісткою, бо не є весь час на передовій, як інші колеги. Але я їздила і на нульові позиції, і на щойно звільнені території. Якщо до лютого 2022 року я писала про «Опозиційну платформу — За життя» і Медведчука, то зараз — про людські історії, які мають більше сенсу і цінності. Але в моральному плані про політику було писати легше — менше людського горя. Найважче в моїй роботі зараз — спілкуватись із людьми, які втратили рідних. Я емпатична людина, і мене справді ранить,  коли люди страждають і я не можу нічим допомогти. Усі ці небезпеки довкола, вибухи, замінування, розмінування — ніщо в порівнянні з тим, коли говориш із людиною, яка втратила рідних через війну. Зараз у кожному моєму матеріалі є такі люди. Якби цього можна було уникнути, я була б рада, але розумію, що саме зараз висвітлювати саме такі історії; це моя робота, і я її приймаю.

Морально найважче робити матеріали про прощання з загиблими героями. Знімати похорон — це жахливо. Я іноді по кілька днів відходила від зйомки, а часом у мене за тиждень таких завдань декілька… Бували зйомки, коли я стояла і плакала в кутку, перш ніж могла повернутись до роботи. Або всю зйомку трималась, а потім удома весь вечір плакала.

— Як вам вдається це все витримувати?

— Я стала значно стійкішою за час великої війни — в принципі, як і всі українці. У перших числах березня я багато працювала онлайн; у мене було інтерв’ю з жінкою, в якої на руках померла мати, і весь її одяг був у крові. Я не розуміла, що зі мною відбувається; мене трусило, було важко дихати, я не могла зібрати себе докупи й потім не спала цілу ніч. А зараз такі матеріали даються легше. Рано чи пізно ти вчишся приймати життя в умовах війни.

— Як журналістові залишитись людяним у цих умовах?

— Людяність нікуди не дівається. Є робота, яку ти маєш робити професійно, але є межі, які не можна перетинати. Наприклад, якщо приїжджаєш на зйомку й бачиш, що людина не може говорити, їй буде гірше від того, що вона пригадає свою історію і ще раз усе переживе для твого сюжету. Тоді я розумію: в мене може бути хороший матеріал, але людині стане гірше. В такому разі я можу відкласти інтерв’ю на потім, або, якщо лікарі радять не проводити інтерв’ю, — відмовлюся від нього. Я не примушую героїв говорити. Пояснюю, чому сюжет важливий і я хотіла поспілкуватись, але не тисну. Треба поважати межі інших людей Мені здається, це елементарна людяність: життя людини для мене важливіше за матеріал, попри те, що розповідати про злочини російських військових і жахи війни — теж вкрай важливо.

— Нещодавно ви були на Херсонщині. Який настрій там у людей після дев’яти місяців окупації?

— Я була там одразу після звільнення. Дорогою до міста ми зустрічали щасливих місцевих — дітей, дорослих літніх людей, які раділи й вітали нас. Але найбільше мене вразила одна ситуація. Дорогою в одному селі одна жінка побачила нас, упала на коліна і плакала. Це було дуже щемливо. Було видно, що люди справді чекали на звільнення і вітали українських військових. Якісь діти підійшли й попросили автограф — думали, що я військова. Я сказала, що я журналістка, але вони наполягали: «Ми хочемо автограф, розпишіться, будь ласка. Ви ж українська…» Ми ще й сфотографувались разом. У Херсоні всі були раді бачити і військових, і журналістів, наче ми їхні родичі чи давні друзі, з якими вони давно не бачились.

Втім не всюди журналістів зустрічають з обіймами. У селах на нульових позиціях місцеві мешканці різко реагують на журналістів: мовляв, ви нас зараз знімаєте, а потім нас будуть обстрілювати. Й це сумно, бо люди після дев’яти років війни не розуміють, що їх обстрілюють не через приїзд журналістів чи з якихось інших причин, а тому, що Росія хоче загарбати українські території. Це складно пояснити людям, які вірять, що Росію хтось провокує на такі дії.

Таке ставлення дуже образливе, бо журналісти теж ризикують своїм життям, особливо ті, хто працює на передовій чи в небезпечних районах. Коли ти ризикуєш, аби показати, як усе відбувається насправді, а люди на тебе так реагують — це прикро. 

Фото надані Роксоланою Бичай

Команда «Детектора медіа» не лише бореться за якість української журналістики, але й розповідає про суспільно важливі процеси в Україні. Наші журналісти пишуть про досягнення та проблеми громадського сектору й показують, як активісти впливають на реформи.

Запрошуємо вас долучитися до Спільноти «Детектора медіа». Та разом працювати над тим, щоб ініціативи, які захищають демократичні цінності, ставали більш видимими.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду