— Дмитре, як з’явилася ідея створити подібну школу та з чого почалася її робота? Як ви підбирали інструкторів для школи, складали навчальні програми тощо?

— Розпочали ми свою роботу вже в перші дні повномасштабного вторгнення. Для того щоб хоч якось допомогти поліції та силам оборони міста, зібралася ініціативна група людей із Дніпра, які у вигляді хобі могли керувати дронами. Ця група робила аерозйомку важливих об’єктів, шляхів підходів до міста, можливих рубежів оборони. Були налагоджені контакти з воєнізованими й офіційними структурами та на їхній запит хлопці виконували такі роботи. Досить швидко подібні завдання вони виконали й фактично вже не були потрібні. І тоді з’явилася ідея, що подібним чином і надалі можна спробувати допомагати ЗСУ. Познайомилися з військовим, який був учасником АТО і ще з 2014–2015 років займався дронами, і з ним почали про це говорити. Він, власне, і дав першу інформацію, як і де це можна застосовувати, що для цього потрібно і чи потрібно це взагалі.

Як з’ясувалося, це справді дуже потрібна тема, бо при наявності дронів, наприклад, немає потреби відправляти людей у пішу розвідку, наражаючи їх на ризик. Можна просто підняти дрон у повітря та згори побачити все, що потрібно. На той час сформувався певний кістяк групи, людей 15–20 — і ми почали тренуватися. Я теж якраз на цьому етапі «підтягнувся» до хлопців. Ми нікого не набирали за оголошеннями — все було на особистих контактах і знайомствах. Це був березень–квітень 2022 року. Приблизно протягом півтора місяця ми відточували навички й тактику управління дронами під керівництвом цього військового. Паралельно ми почали розуміти, що нам все одно не вистачає певної інформації, наприклад, з аналізу метеоумов, і самостійно почали вивчати ці аспекти, розширюючи межі своїх знань.

Таким чином, до кінця квітня у нас уже сформувалися знання й уміння, які можна було починати передавати військовим. І саме наприкінці квітня був наш перший виїзд на лінію фронту, де ми зустрілися з першою групою пілотів, навчанням яких зайнялися. За перші три місяці, з квітня по червень, ми побували в багатьох підрозділах із матеріалами, які були на той момент у нас. «Сарафанне радіо» поступово почало розносити інформацію про те, що є така група волонтерів, які займаються навчанням пілотів дронів — можуть приїхати на 2–3 дні в частину та дати певну базу знань: як це застосовується, що потрібно робити, на що звернути увагу, яку техніку використовувати, які додатково потрібні складники й технічні засоби.

До середини літа було набрано першу групу інструкторів, навчанням яких я зайнявся. А до кінця літа ми офіційно зареєстрували громадську організацію та створили школу аеророзвідки «Довжик».

— А що означає ця назва?

— Довжик — це термін із соколиного полювання. Мисливський сокіл на лапках має невеликі браслети з кільцями. У це кільце протягується спеціальний шкіряний шнурок, за який соколяр тримає свого сокола. Цей шнурок якраз і називається довжик. Через цей шнурок підтримується зв’язок між соколяром і його птахом — і так само в нас пілот підтримує зв’язок із дроном через пульт управління. А ще це автентичне українське слово, яке чудово звучить.

— Ваша школа — це цивільний волонтерський проєкт. Звідки отримуєте фінансування на його підтримку та на купівлю необхідного обладнання?

— Усе навчання ми проводимо винятково безплатно. Жодної копійки за весь час ми з військових не взяли. Щодо фінансування — це для нас наразі одне з ключових питань, тому що операційних витрат справді дуже багато. Потрібно розуміти, що все, що пов’язане з аеророзвідкою — це дуже дорого. Тільки набір техніки для одного виїзного навчання коштує близько мільйона гривень. Основні джерела фінансування — це великі благодійні фонди, приватний бізнес, який час від часу може давати якісь гроші, та приватні донори, які ніяк цю діяльність не афішують, а просто нам допомагають. А також цільові збори — наприклад, якщо нам терміново потрібні гроші на ремонт авто після чергового виїзду на фронт.

— Чи отримують ваші інструктори зарплату, чи працюють винятково як волонтери?

— Інструктори в нас зарплату не одержують у загальноприйнятому розумінні цього слова. Але певну матеріальну компенсацію деяким із них ми намагаємося давати. Тому що в нас є інструктори, які весь свій час віддають школі, а людям теж на щось треба жити.

— Як вибудувана взаємодія школи із ЗСУ? Як, наприклад, до неї можуть потрапити курсанти від конкретної частини?

— Ми працюємо з військовими, МНС і правоохоронними структурами за кількома напрямками навчання. Учні з двох напрямків приїжджають до нас у Дніпро та проходять навчання тут. Решту навчання ми проводимо на виїзді. Про нас дізнаються переважно через «сарафанне радіо». Іноді знаходять нас через соцмережі. Самі військові виходять на контакт і просять навчити їхніх спеціалістів. Ми працюємо з усіма підрозділами, які стоять довкола Дніпра. Ми пишаємося тим, що дуже тісно працюємо з легендарною 3-ю штурмовою бригадою. У нас із цієї бригади пройшло навчання дуже багато пілотів, і вони регулярно відряджають новачків до нас.

— Черга до вас стоїть?

— За деякими напрямками, так, є черга. Наприклад, на напрям «Управління fpv-дронами» у нас черга на місяць уперед.

— А як в Україні взагалі відбувається навчання операторів БПЛА? Чи є якісь офіційні навчальні центри, наприклад, у структурі ЗСУ?

— В основному, це такі самі цивільні школи, як і наша. Деякі з них також навчають військових на волонтерських засадах. Проте наша школа одна з найбільших. Є кілька структурних підрозділів у Збройних силах України, які займаються схожим навчанням, але роблять це стаціонарно, не виїжджаючи на фронт. Їхня проблема в тому, що вони навчають пілотів лише на тих типах БПЛА, які офіційно схвалені до використання в ЗСУ. А сьогодні у ЗСУ таких БПЛА використовується приблизно 10–15% від загальної маси. Все інше — це неофіційна техніка, яка потрапляє до військових різними шляхами.

— Чи має значення вік людини та її схильність, наприклад, до комп’ютерних ігор для того, щоби стати ефективним оператором дронів-розвідників або дронів-камікадзе?

— На напрямку «Управління fpv-дронами» ми намагаємося дотримуватись вікового обмеження до 40 років. Наймолодші наші курсанти мають вік близько 20 років, а найстарші — понад 50 років. Але це зазвичай виняток. У мене зараз був на навчанні чоловік, якому, напевно, вже є п’ятдесят років — і при цьому він дуже гарний пілот, який може керувати кількома видами безпілотників. Але старших людей навчати складніше. Навчити можна будь-кого, але знадобиться більше часу. А в нас стоїть завдання якнайшвидше підготувати пілотів — і ми його розв’язуємо за три тижні. Коли приходять молоді пацани, то в них із цим немає проблем, зокрема і з дрібною моторикою. Добре розвинена дрібна моторика дуже важлива для пілота, оскільки дрони без стабілізації літають лише на ручному управлінні. Тому керування ними не можна відпустити ні на секунду, інакше дрон впаде. Дуже добре виходить освоїти управління дронами в музикантів, у яких через специфіку їхньої професії дуже добре розвинена дрібна моторика, і геймери, які вже грали в комп’ютерні ігри на джойстиках. А ще трапляються просто природні таланти. Але загалом навчити можна будь-кого.

— Тобто за три тижні можна підготувати ефективного пілота дронів?

— Це стосується курсу навчання на певних видах дронів. Якщо говорити про курс аеророзвідки, де ми використовуємо комерційні дрони, які можна піти й купити в магазині, то я тут будь-кого навчу літати за пару годин. Але є техніка, яка вимагає більш досконалої підготовки, це, наприклад, управління дронами літакового типу. Там потрібне знання аеродинаміки, потрібно враховувати потоки повітря, метеоумови й таке інше. Тому навчання на цих БПЛА триває два тижні. Навчання керуванням великими дронами-бомберами теж потребує чимало часу. Це важкі інерційні дрони, й тому вони літають зовсім по-іншому, там зовсім інша фізика польоту. А ще вони досить дорогі. Їх не можна просто піти й купити в магазині або зібрати самостійно. Це дрони, які збирають на спеціальному виробництві, облітають, тестують для того, щоб вони були результативними бойовими одиницями. Це високоточна зброя і тому втрата такого дрона через помилку в пілотуванні дуже відчутна для підрозділу.

— Чи використовуєте польовий досвід фронтових пілотів для корегування навчальних програм?

— Процес навчання завжди передбачає двосторонній обмін інформацією. Коли ми запустили першу хвилю навчання, то у військах досить швидко почали дізнаватися про це. Звісно, ми не могли «закрити» всі потреби ЗСУ в підготовці пілотів дронів. І поки ми в одному місці навчали людей, хтось в іншому намагався самотужки освоювати пілотування дронами. Коли закінчилося умовне перше коло і ми пішли на друге, то почали працювати з військовими, які вже літають, виконують певні завдання. І в цьому випадку нам не потрібно було навчати їх із «нуля», а лише «доточити» та відшліфувати їхні знання, підвищити їхню ефективність, закрити їхні прогалини, які вони як самоучки не змогли освоїти. Ми до них приїжджали й давали свій блок інформації, а вони ділилися з нами своїм досвідом: із чим вони зіткнулися, які у них є проблеми і як вони їх розв’язують.

За перші пів року я встиг проїхати практично всю лінію фронту. Тому в мене була інформація про застосування дронів у військах практично з будь-якої точки фронту: про те, як працює система радіоелектронної розвідки та боротьби з боку противника, як рельєф місцевості відбивається на радіосигналі, як впливають погодні умови на політ дрона. Таким чином у нас був постійний двосторонній обмін інформацією: ми їм — свої знання, а вони нам — свої. Завдяки цьому в нас сьогодні є досить велика спільнота в рамках безпілотної авіації. Також є проєкт, що об’єднує всі подібні школи. Ми постійно обмінюємось інформацією. Вже є достатня кількість дуже досвідчених пілотів, які час від часу видають важливу інформацію. У результаті ми маємо зараз велику програму навчання, яка охоплює багато найрізноманітніших тем.

— Я так розумію, що одна з основних переваг вашої школи порівняно з офіційними навчальними центрами у структурі ЗСУ в тому, що ви постійно оновлюєте та вдосконалюєте програму навчання. Тобто працюєте не за затвердженою Міністерством оборони методичкою, яка не змінюється, а даєте найактуальніші знання з урахуванням свіжого досвіду застосування БПЛА у фронтових умовах.

— Так, я можу буквально на ходу змінити курс навчання. Я приїжджаю в підрозділ і змінюю програму безпосередньо під них, під їхні завдання та специфіку їхньої ділянки фронту. У нас паралельно виїжджає на фронт чотири групи інструкторів, і кожна ця група отримує якийсь свій фідбек від військових. Кожен цей відгук обробляється та додається до програми навчання, до скарбнички знань інструктора. Серед нас є бойові пілоти, які виїжджали в найгарячіші точки. Іноді ми виїжджали на фронт, щоби зрозуміти, як це все працює там. Бо коли ти сидиш тут у тилу, у тебе все добре і спокійно, то ти відірваний від фронтової реальності. Ти приїжджаєш туди та розумієш, що там зовсім інші умови. Тому ти в таких виїздах тренуєшся сам і завдяки цьому потім можеш дати людям саме ту інформацію, яка їм справді знадобиться у роботі.

А ще ми намагаємось оперативно реагувати на запити військових. Наприклад, нещодавно у війська почали поставляти новий тип дрона від компанії Autel — Autel Evo Max 4T. Це дуже великий і дорогий квадрокоптер, який має потужну камеру з великим зумом. Як із ним працювати, ще ніхто не знав. Їх просто десь закупили та почали масово завозити до війська. Військові, звісно, відразу почали звертатися до тих, хто займається дронами, з запитанням: «А що це таке і як із ним працювати?» Ми швидко розібралися з цим "аутелом", протестували його в різних умовах, подивилися, що він може, і склали для нього посібник із льотної експлуатації. Тепер, коли нас запитують: «А ви можете розповісти про "аутел"?», ми відповідаємо: «Так, можемо». І даємо по ньому всю інформацію: що це за дрон, як він літає, в чому він гарний, у чому він — не дуже хороший і у яких випадках його краще замінити на аналог.

— Нам західні партнери пообіцяли поставити цього року мільйон дронів. Відповідно, напевно, знадобиться більше операторів, щоб ними керувати?

— Насправді ця кількість більше має якесь популістсько-маркетингове значення, тому що не було зазначено, яких саме дронів. Якщо йдеться про fpv-дрони, а не про розвідувальні або ударні дрони, то насправді мільйона таких дронів нам вистачить на пару місяців роботи. Один пілот FPV-дрона може за зміну зробити 10 вильотів. А є пілоти, які й 20 вильотів роблять. Беремо середню цифру у 15 вильотів. Якщо порахувати, що в пілота на місяць 20 змін, то в нього за цей період «вистрілить» 300 дронів. До цієї кількості йому потрібно мати певний запас на всякі непередбачені випадки — це ще 200–300 штук. Тобто 500–600 fpv-дронів на місяць «іде у діло» тільки в одного пілота. При цьому ми розуміємо, що 100% ефективності від використання цих дронів досягти неможливо. Якщо оператор має якусь ціль, то він зазвичай для її ураження використовує кілька дронів. Не завжди вдається з першого разу вразити ціль або в разі влучання досягти повного знищення. Зазвичай БТР, БМП або танк спочатку підбивається першим влучанням, а потім уже добивається остаточно. Тому 50% ефективність — це дуже хороший результат для fpv-дронів. І таким чином виходить, що мільйон — це не так уже й багато.

— Якими ви бачите перспективи розвитку вашої школи? Чи могли би створити, наприклад, мережу її філій по регіонах?

— Кілька разів це питання у нас порушувалося. Але ми розуміємо, що буде складно керувати й контролювати таку структуру. Адже ми працюємо не так, як у звичному бізнесі чи комерційних структурах, коли наймані співробітники приходять на роботу і виконують поставлені їм завдання в рамках своїх функціональних обов’язків. Відповідно до них можна вимагати виконання цих самих обов’язків. А в нас працюють волонтери. Вони працюють на власному ентузіазмі, витрачають свої ресурси та час. Це зовсім інша форма взаємин. У мене велика команда, тож на її менеджмент іде купа часу та зусиль. Але при цьому ми все одно всі разом, ми поруч. Щоби створювати умовну філію на відстані, треба мати вдвічі більше часу в добі. Але ми готові ділитися з усіма своїми напрацюваннями. Ми не робимо з цього секрету. Ми готові віддати свої програми іншим аналогічним школам. Ми готові віддати всі ці знання, щоб вони транслювалися на максимальну аудиторію. А поділитися нам точно є чим.

Фото надані школою аеророзвідки «Довжик»