Те, що роблять російські військові на окупованих територіях України, можна назвати одним словом – геноцид. Українські правоохоронці розслідують понад 70 000 воєнних злочинів, серед яких вбивства, тортури та інші види знущань, сексуальне насильство, обстріли і руйнування житла, лікарень, цивільної інфраструктури.

«Фонд Маша» разом з Офісом Генпрокурора розпочав важливу справу — психоемоційну реабілітацію жінок та дітей, які пережили воєнні злочини, в тому числі, сексуальне насильство. З першими родинами вже працюють психологи програми «Незламна мама». Але мета співпраці — не просто допомогти постраждалим, а ще й заохотити всіх, хто пережив наругу російських військових, розповісти про це і дати свідчення проти кривдників. Про це «Детектору медіа» повідомили у пресслужбі фонду.

«Росія широко використовує насильство, зокрема сексуальне, як знаряддя війни, — говорить прокурорка у справах сексуального насильства Офісу Генпрокурора України Ірина Діденко. — Після деокупації територій на Сході та Півдні ми бачимо чіткий паттерн — всюди, де стояли російські військові, є випадки сексуального насильства: зґвалтування, спроб та погроз зґвалтування, каліцтва або насильства над статевими органами, примусового оголення та примусу дивитися на сексуальну наругу над близькими тощо».

Зараз у таборі «Незламної мами» заново вчаться жити 13 родин. Перед початком роботи з ними психологи «Незламної мами» пройшли додаткове навчання в одному з навчальних центрів МАШАВ Кармель в Ізраїлі, де ознайомилися з досвідом колег та ізраїльською системою ментальної допомоги населенню.

«До нашої “Незламної мами” прибули родини з Херсонської, Харківської, Київської областей. Всюди,  де була окупація, було пекло. У цю хвилину наші психологи роблять усе можливе, щоб повернути їм бажання жити. Ми не можемо викреслити з пам’яті цих дівчат і жінок жахливі звірства російських військових, але можемо навчити жити після пережитого, нагадати, що вони не самі», — розповідає співзасновниця «Фонду Маша» Маша Єфросиніна.

За її словами, задача суспільства — показати цим людям, що вони не винні в тому, що з ними сталося, і що тема насильства — не те, що треба замовчувати. Про це треба говорити, з цією травмою треба працювати, а злочинці мають бути покарані.