Зоя Литвин, «Освіторія»: «Спосіб захищати наше завтра — допомога освіті та дітям у навчанні»

Зоя Литвин, «Освіторія»: «Спосіб захищати наше завтра — допомога освіті та дітям у навчанні»

15:00,
18 Червня 2024
1060

Зоя Литвин, «Освіторія»: «Спосіб захищати наше завтра — допомога освіті та дітям у навчанні»

15:00,
18 Червня 2024
1060
Зоя Литвин, «Освіторія»: «Спосіб захищати наше завтра — допомога освіті та дітям у навчанні»
Зоя Литвин, «Освіторія»: «Спосіб захищати наше завтра — допомога освіті та дітям у навчанні»
Чому освіта — потреба номер два після нацбезпеки, що допоможе школярам заповнювати прогалини після різних умов навчання, а вчителям — вистояти, а також що «Освіторія» розкаже світу про українську освіту на Берлінале.

Про контекст розвитку системи освіти, підтримку освітян, подолання освітніх втрат і виклики в умовах війни — поговорили із Зоєю Литвин, керівницею громадської спілки «Освіторія», засновницею «Новопечерської школи».

Вона також розповіла про новини організації — цьогорічний рестарт премії Global Teacher Prize Ukraine, документальний фільм, що поїде на Берлінале, нову відзнаку для нестандартних освітніх проєктів, а також глибинне дослідження про вчителів, яке розкаже скільки їх нині, яких бракує і — важливо! — чому вони йдуть із професії.

— Зоє, почнімо з викликів сфери освіти зараз. Про них уже говорили у 2022-му з вашою колегою, проте, вочевидь, з’явилися нові. Які ви виокремите ключові виклики у сфері освіти на цьому етапі війни?

— Однозначної відповіді немає. Мені здається, це картатий пазл. Звичайно, найголовнішим викликом є сама війна. Це зовсім інша якість освітнього процесу. Питання, як його технічно організувати, як забезпечити доступ. Зараз близько 40% шкіл можуть навчатися наживо. Третина — взагалі не можуть навчатися: або вони близько до фронту, або немає укриттів. Решта, відсотків до тридцяти шкіл працюють у змішаному форматі. Тобто укриття є, але всі діти не помістяться, тому ходять навчатися змінами.

Зоя Литвин, церемонія нагородження Global Teacher Prize Ukraine - 2023

Серед тих, хто навчається онлайн, наприклад, у Запоріжжі чи Миколаєві, є діти, які вже в четвертому класі — та жодного разу не бачили своїх однокласників чи вчителя наживо. Такі випадки впливають на якість освіти. World Bank припустив, що один рік онлайн-навчання дає мінус 10% від майбутніх доходів наших дітей. Це можна калькулювати на наш ВВП.

Сутність сучасної освіти не стільки у доступі до знань, тому що через ґаджет можна отримати доступ до будь-якої інформації світу. Сутність сучасної освіти — це про те, щоб уміти шукати цю інформацію, аналізувати, критично до неї ставитися, відділяти важливе від неважливого, працювати командою, бути емпатійним, приймати якісь свої цінності, формуватися як особистість. Школа тут відіграє якраз дуже важливу роль.

Знання можна продовжувати передавати через екран ноутбука, але поруч немає однокласників, якихось конфліктів, які ти в безпечному середовищі школи проживаєш, розв’язуєш. Цих ціннісних речей і командної співпраці наші діти точно недоотримують.

Якщо лізти вглиб, багато викликів українські вчителі вже подолали. Як робити онлайн-навчання максимально ефективним, як стабілізувати моральний стан дітей, як ідентифікувати травми та як допомагати дітям продовжувати навчатися, попри все. Постійна загроза, неконтрольована, нерегульована, впливає на якість навчання. Мозок будь-якої людини, не лише маленької, не може так глибоко фокусуватися, бо ми постійно відловлюємо звуки на бекапі, ми постійно в очікуванні якоїсь тривоги.

Найбільший виклик, спричинений війною, — це освітні втрати. Це ситуація, коли в класі одного вчителя є дуже-дуже різнорівневі діти. Хтось щойно повернувся з Німеччини, хтось — з Іспанії. І хтось тепер випереджає на два роки цей клас з іноземних мов, наприклад. Або хімія з іспанської програми на рік випереджає місцеву, з німецької — тримається врівень з українською. Математика — на два роки відстає. А хтось не навчався взагалі майже рік, бо виїхав з окупованих територій не так давно. У когось були ґаджети, у когось не було. Ще накладається особистий досвід дитини та родини. І всі ці діти — однолітки в одному класі.

Подолання освітніх втрат полягає в тому, щоб ідентифікувати рівень кожної дитини, планувати роботу так, щоб кожен міг отримувати приріст. Це надзвичайно складно. Це потребує додаткових коштів, додаткових годин учителів.

 Освітній фестиваль «Вчителі майбутнього 2023»

— Є бачення, як долати освітні втрати вже зараз?

— Бачення та робота нашої команди, інших гравців громадського сектору — це, швидше, точкові ініціативи, ініційовані та підтримувані донорами з певним досвідом. Треба розуміти, що немає у світі досвіду, на який ми могли б спертися як країна. Сказати: «О, така ситуація була тут, ось так вони її розв’язали, ось це в них спрацювало, а це — ні, беремо». Нам треба цей досвід набувати самим, набивати власні гулі й описувати його на перспективу для інших країн, які можуть опинитися в стані війни, як ми.

Моє бачення — це має бути все ж ініціатива від держави, конкретний план. Сьогодні добре, що школи зобов’язані приймати всіх дітей — хто б звідки не повернувся й де не навчався — і навчати всіх. Це один із факторів демографії: повернення або неповернення родин. Але потрібне фінансування в межах школи, коли, наприклад, вчитель має офісні години.

Якщо діти навчалися рік-півтора за зовсім іншою програмою, вони не спроможні самостійно наздогнати інформацію, за якою працює решта класу. Або родина має самостійно заморочуватись і шукати репетитора. Не кожна родина це може, і тоді дитина випадає і вже не в змозі зрівнятися з програмою до кінця свого навчання в школі. Або держава бере це на себе.

Тобто для дітей, які мали прогалини чи не навчалися, є додаткові години вчителя. Учитель залишає дітей і працює окремо. На сьогодні науково доведено, що це — найефективніший спосіб. Але це справді державний план, тому що в кожній школі для всіх дітей, які відстають, мають бути проплачені, організовані додаткові години вчителів.

Є інші кроки. Методологічні — у класі. Є літні табори, де діти можуть наздогнати однолітків. Можна не ходити на заняття з дисциплін, де ти чудово тримаєшся, але закривати прогалини. Але ці речі дають набагато менший відсоток ефективності.

Також поки що немає стратегії розвитку освіти в державі.

Для цього потрібне розуміння, як освіта як інструмент має допомагати досягати ці цілі. Під неї тоді, відповідно, слід формувати стратегію розвитку освіти, стратегію розвитку середньої, тобто шкільної освіти, вищої освіти. Наразі їх немає. З одного боку, це непогано, що громадський сектор проявляє ініціативу та створює візію. Але щоб це не був лебідь, рак і щука, має бути вектор, заданий урядом. Я переконана, що довгостроково ми точно не можемо робити цього і не варто. Як і в бізнесі, будь-яких проєктах громадського сектору зараз нічого на 3–5 років не планується. Але було би класно бачити запит від держави — почути, що принципово важливо.

Важливо говорити й про позитив — навчальний процес триває, це вже величезний здобуток. Великий відсоток дітей, які хочуть навчатися, мають цю можливість. Ми провели дослідження PISA (міжнародне дослідження якості освіти. — «ДМ») — єдина країна в історії дослідження, яка провела його під час війни — отримали зріз і таку реальну аналітику. Плюс і те, скільки тренінгів проходять українські вчителі. Попри всі складності, запит є, і вони знаходять мотивацію та час навчатися. Багато з’явилося маленьких, локальних громадських організацій у галузі освіти, тому що є грантове фінансування для них. З’явилося чимало ініціатив, гравців, стартапів в освіті. 

Люди розуміють, що якщо ти не на фронті, не допомагаєш армії, не захищаєш наше «сьогодні», то спосіб захищати наше «завтра» — це допомога освіті й дітям у навчанні.

— Якщо резюмувати комунікацію саме держави щодо освіти, нині вектор — вистояти та зберегти здобутки?

— Так, але один із плюсів — на мою думку, на рівні держави освіта зараз — це потреба номер два після національної безпеки.

Міністерства освіти підсилює реформу «Нова українська школа». Вона розпочалася вісім років тому і досі була, мабуть, найбільш підтримуваною суспільством реформою, бо батьки школярів побачили результати та зміни. Але реформа об’єктивно провисла перед ковідом і під час ковіду. Зараз відбувається її рестарт. Початкова школа прореформована. А середня, старша, де починається предметне навчання, там учителям досі не вистачає знань та інструментів, щоб відповідати вимогам реформи. Тут і є посилення.

Якщо говорити про розвиток, друге — це реформа старшої профільної школи. За планом уряду, складеним ще десять років тому, вона мала розпочатися у 2027 році. До неї треба готуватися, і готуватися вже почали. Принаймні відібрані школи-амбасадори, триває відбір шкіл-пілотів, і старша профільна школа має відбутися. Ми готуємося до цієї реформи, попри війну.

Профільна старша школа — це те, до чого прийшла більшість країн світу. Профільного навчання не мають тільки Україна, Казахстан, Таджикистан, Росія.

Якщо коротко, старша профільна школа — це коли старшокласники не опановують 20 предметів, регламентованих державою, а мають ці 2-3 роки для того, щоб самим обрати цікаві їм дисципліни, які вони планують далі опановувати в університетах, і глибоко та якісно занурюватися лише в них.

Як показує міжнародний досвід, це правильна стратегія. Звичайно, мають бути обов’язкові предмети, які формують громадян, — на кшталт національної історії, мови та літератури. Я переконана, що математика до певного рівня має бути; обов’язково англійська мова. Але далі учень має обирати, чи йому заглиблюватися окремо у фізику, астрономію, хімію, біологію, чи взяти інтегрований курс наук, який буде швидше про те, як правильно вести домогосподарство чи як влаштований організм людини та що на нього впливає.

Учень може замислитись: «Якщо я не буду інженером, то нащо мені такий поглиблений курс фізики, який на сьогодні мають проходити всі школярі України?». Або: «Чи я хочу проходити курс географії, чи до 9 класу я опанував достатньо і краще замість цього візьму поглиблений курс бізнесу і знатиму, як влаштована економіка країни та підприємства, як мені впливати на попит, пропозицію?». Або «я хочу курс психології, бо це те, чим я хочу займатися».

Освітній фестиваль «Вчителі майбутнього-2023»

Треба нарешті зробити так, що навчальний план підлаштовується під кожного учня школи, а не учень підлаштовується під один-єдиний план для всіх дітей країни.

— Чи є розуміння, як змінювати, відповідно, підготовку вчителів?

— Це важливе питання і реально виклик. Хтось не вміє підготувати інтегрований курс науки, бо навчений лише як фізик, і з хімією та біологією він це не поженить. Хтось готовий, але йому потрібна допомога. А якщо ми говоримо про курси, яких ніколи не було в шкільній програмі — ті ж курси психології чи бізнесу — для них нема навчальних планів, вони не описані, то де брати цих учителів? Як їх знайти та навчити? Це дуже багато роботи. Я бачу, що вона розпочалася з перших кроків і дуже вболіваю, щоб не завалилася, тривала.

Це комплексна річ, і якщо це не відобразиться в навчальних планах підготовки майбутніх учителів, якщо й у своїх університетах вони не отримують цей досвід і бачення, це буде дуже складно. Це одна з перепон у тій же реформі НУШ.

Ми школу всю прореформували, а вчителів ще навчаємо, як сорок років тому.

Або інклюзивна освіта. Коли в освітній процес включені діти з особливими освітніми потребами та якщо вчитель не може працювати з ними, це буде стрес для всіх — що для вчителя, що для дитини, що для решти класу. І досі багато університетів, які готують учителів, не дають методологію роботи з інклюзією.

Тому моя особиста мрія — потім системно попрацювати з педагогічною освітою. Мені подобаються системні рішення, а коли майбутніх учителів не готують до реформ — це якраз несистемно. Вони чотири роки життя інвестують в це, держава інвестує в це кошти, а стільки недоотриманого позитиву.

Впевнена, спротив реформі старшої профільної школи однозначно буде. Хтось втратить свої ставки в старшій школі, але ми маємо розуміти, що головний продукт шкільної системи — це громадянин країни, який творитиме цю країну, економіку. Ми маємо перш за все підлаштовуватися під нього, а не під те, кому і як треба зберегти ставки.

— Далі — до проєктів «Освіторії». Цьогоріч ви повернули вчительську премію Global Teacher Prize Ukraine в її звичному форматі. Які зміни, проміжні результати, плани?

— Знаю, що українці номінували вже близько 600 вчителів. Далі колега телефонуватиме кожному та повідомлятиме, що її чи його номінували на премію. Ще кількасот подали заявки самостійно, їх більшає щодня. Зараз, за кілька тижнів до завершення відбору, 8 липня, очікуємо найбільший наплив.

Премія відбудеться ввосьме. Ми жодного року не пропускали, вона нікуди не зникала. Просто останні два роки ми дякували всім учителям країни. До того премія була про задавання бенчмарків, про історії успіху, які показують, які вони класні вчителі.

Премія Global Teacher Prize — це про активних учителів, які не чекають з моря погоди. Їм не потрібна вказівка міністерства, щоб щось робити краще. Вони натхнені своєю роботою, вмотивовані, творять позитивну зміну в своїх класних кімнатах, школах, у галузі чи навіть в містечку, селищі, області.

Але початок повномасштабного вторгнення дав дуже різний досвід учителям, тому ми просто розповідали суспільству ці історії, які репрезентують учительський досвід. Хтось вивозив, рятував дітей з окупації. Хтось створював школи для переміщених осіб в Україні чи поза нею. Створював онлайн-школи, щоб продовжувати навчати дітей в окупації. Хтось чинив спротив, показував ту громадянську позицію в окупації, яку має показувати вчитель. Хтось, попри всі можливості життя, покинув кар’єру та почав працювати з дітьми, щоб у них були вчителі. Через різнопланові історії ми доводили, що вчителі важливі, та показували, які вони проактивні.

Читайте історії учасниць Global Teacher Prize 2023 року:

Зараз ми повертаємося до довоєнного формату, коли відзначаємо вчителів, які зробили внесок у професію. Це нагадує суспільству, що вчителі важливі. Що жодна реформа не відбудеться, якщо вчитель не натхнений, не вмотивований. І що класні вчителі є, їх багато. Ну, а вчителям це задає певний такий стандарт, яким треба бути. Бо іноді око замилюється, і ми забуваємо, що хороший учитель — це не завжди той, кому грамоту дадуть.

— Які зміни щодо довоєнного формату будуть у премії?

— Змінився призовий фонд. Якщо раніше він був чверть мільйона гривень, то зараз це мільйон гривень на освітню мрію вчителя. Крім того, переможець, як і раніше, отримає рік безплатного навчання від «Освіторії», поїздки на світові події.

Ще з нового — окрема номінація для вчителя дошкільної освіти, тобто вихователя. Це також важливо. Якщо з учителями вже ведеться робота й відбуваються реформи, то дошкілля досить довго було занедбане. Зараз теж стоїть задача розвивати цю галузь, дякувати вихователям — це не менш складна професія. А з точки зору впливу на дитину — вихователь навіть більш впливовий, ніж шкільний вчитель.

Також цьогоріч відзначимо вчителів, які працюють в лікарнях, у номінації «Вибір Серцем». Ще всі охочі зможуть проголосувати за одного з фіналістів у номінації «Вибір українців». Завдяки партнерам KSE Foundation, маємо три спеціальних відзнаки по 200 тисяч гривень кожна для вчителів STEM-дисциплін.

Інше залишається так само. Усіх фіналістів подаємо на світову премію. Ми хочемо, щоб історії подвигу українських вчителів знали в усьому світі. Торік український вчитель вперше потрапив у топдесятку кращих вчителів планети.

Освітній фестиваль «Вчителі майбутнього-2023»

Звичайно, історії вчителів, які ми збираємо, не відірвані від того, що відбувається в країні. Тому це не лише про якусь методологічну майстерність, це й про те, як вчитель дає раду викликам, які ми маємо. Незабаром ми почнемо ділитися цими історіями в медіа.

— «Освіторія» також розповідала, що разом із Катериною Горностай створює документальний фільм про освіту в умовах війни. Мені відомо, що його проєкт уже відзначили в Копенгагені. Розкажіть більше про ідею, процес, етапи.

— Деталі ми ще не оприлюднювали, процес виробництва ще триває. Але до кінця літа закінчується знімальний період, і далі ми йдемо в стадію монтажу. Ми зрозуміли, що не говорили про вчителів мовою мистецтва. Про них і про те, що світ, який уже втомлений від війни або трохи не розуміє, що в нас відбувається, навіть не розуміє, на які подвиги й геройства щоденно йдуть українські освітяни для того, щоб продовжувати навчати наших дітей. Наскільки ми незламна нація, що попри всі загрози, робимо все, щоб діти могли навчатися.

Так виникла ідея зняти документальний фільм. Ми запартнерилися з 2Brave Productions — Ольгою Бесхмельниціною та Наталією Лібет, а також незалежним продюсером Віктором Шевченко. І вже їхня ідея — залучити Катю Горностай. Її фільм «Стоп-земля» отримав кришталевого ведмедя Берлінале, і це одна з небагатьох відзнак такого гатунку для України. Це художній фільм, але знятий документальним методом. Він про дітей, про школу. Плюс, Катя сама з родини освітян, їй ця тема близька. Тому вирішили створювати кіно саме з нею.

Катерина Горностай, показ робочих матеріалів документального фільму про освіту під час війни

Це дуже якісний, я б сказала, авторський продукт, який має високий фестивальний потенціал. Це важливо, тому що, як ми бачимо з прикладу «20 днів Маріуполі», якщо тебе відзначають на фестивалях, то тебе бачать. Ти привертаєш якомога більше уваги міжнародної спільноти — не лише поціновувачів кіно — до цієї теми. І ти можеш адвокатувати та впливати. Не лише робити кіно, а казати: «Друзі, якщо ви хочете підтримати Україну, подивіться, в яких умовах, але продовжуємо навчання, будь ласка. Вимагайте від своїх урядів підтримки України, інвестуйте в побудову бомбосховищ для українських шкіл або продовжуйте надсилати гаджети для українських школярів, які не можуть навчатися наживо». І такі дуже різні історії ми показуємо.

Ми знімали, як діти готують випускний, а навколо сирени. Як Перше вересня проходить в умовах війни. Або як батьки в перші дні вересня відправляють дітей у підземну школу в харківському метро. Ці речі, які вже стали нашим сьогоденням, ми фільмуємо.

— Як обирали історії? Наскільки широко територіально?

— Для нас важливо було зняти навчальний процес в абсолютно різних проявах і реаліях. Не було проблемою обирати історії. Завдяки тій же премії Global Teacher Prize і тому, що ми навчаємо вчителів по всій країні, маємо контакти та знаємо багато історій. Тут швидше вже режисерське бачення працювало.

Катерина казала, наприклад, що хоче зняти, як відбувається навчання на лінії фронту. Напевно, це була перша зйомка в Донецькій області, яка вже в сірій зоні, але там, де вчителі навчають. Онлайн, звичайно, але процес відбувається. Або в Миколаєві, або 1 вересня в Харкові.

Нашою задачею вже було мобілізувати вчителів, директорів шкіл. Катя спілкувалася з кожним учителем і школою, визначалася, куди поїдуть фільмувати. Десь і голови ОВА допомагали: треба чимало дозволів, аби поїхати на Донеччину. Десь відправляли в областях команду підтримки, аби підстрахувати знімальну групу.

Щодо дати виходу. Я освітянка, я не кіновиробниця, тому багато чого навчаюся нового. Наприклад, якщо ти покажеш стрічку раніше, то фестивалю вона вже не актуальна, бо кожен хоче мати ексклюзив на певну стрічку. Оскільки ми розглядаємо відомі кінофестивалі, в тому числі кінофестивалі світу класу «А» (це теж вже я вивчила!), ми не можемо ніде показувати фільм до того.

Тож кінопокази в Україні, кампанія містами світу, університетами, авторитетними установами будуть тільки після прем’єри. Але нічого, маємо більше часу на монтаж. 

Також є попередня домовленість про показ й обговорення фільму в Гарварді, у британських університетах, показ у Нью-Йорку спільно з ООН для того, щоб говорити про право дітей на освіту.

Ще одну відзнаку «Освіторія» заснувала цьогоріч — для проєктів, які підтримують освіту в умовах війни. Чому, як і кого хочете підтримати нею?

— В інформаційному полі перше, на що ми реагуємо — це негатив. З точки зору нейробіології це важливо, щоб убезпечити себе й родину. Ми маємо знати про все погане, що відбувається. Але часто в цьому губляться класні здобутки.

Через нову відзнаку ми хотіли нагадати, скільки всього хорошого відбувається в освіті. Наприклад, відбудовані наново школи, які менш ніж рік тому були вщент зруйновані. Або ж це якісь EdTech-продукти, які створені в Україні, але зараз масштабуються на весь світ.

Наприклад, ініціатива Big City Lab проаналізувала п’ять типів державних радянських шкіл по всій Україні, переосмислила їх із найкращими архітекторами світу та запропонувала редизайн для них, аби це справді був дитиноцентричний простір для сучасного навчання. Це було б актуально, що без війни, що до війни.

Це й громадські ініціативи, які допомагають дітям і родинам надолужувати освітні втрати. Таких державних ініціатив мало, але ось тобі — громадська, і дитина може онлайн записатися в групу з математики. І таких речей безліч. Це й про ментальну підтримку вчителів, учнів: гарячі лінії, які справді дієві та допомагають. Є ініціативи, які допомагають дітям, переміщеним в інші країни, тримати зв’язок з Україною — культурою, мовою, історією.

Мене насправді вразило, скільки класних регіональних ініціатив ми познаходили, яких я не знала, хоча й працюю в освіті. Тому хотілося через премію зібрати всі ці класні приклади, відзначити та показати, що вони є. Ініціатори проєктів отримають приємне визнання та нову аудиторію, а для спільноти вчителів і батьків це стане імпульсом позитиву. Ми вже знаємо всіх переможців й оголосимо їх на нашому фестивалі освіти у Львові 20-21 червня.

— Якраз наступне запитання про вашу щорічну конференцію для освітян «Вчителі майбутнього». Які його цьогорічні меседжі та новини? Які очікування в учителів від суспільства і навпаки?

— Я впевнена, що від суспільства вчителі чекають підтримки й подяки. Це нічого особливого не вартує. Не лише шукати контакт вчительки, зв’язуватися, коли щось не подобається, а подякувати за те, що дитина чогось нового навчилася. За те, що зробила класний проєкт і біжить у школу з бажанням його показати. Або просто за те, що навчання триває, хоча всім дуже складно. Такі дрібнички, особливо зараз, важливо помічати й відзначати. Я впевнена, що ми всім суспільством це зможемо зробити.

Робота вчителя надзвичайно складна. Нам із вами щось не вдалося — ми можемо посунути інтерв’ю, дописати статтю навіть в інші дедлайни: це не критично. А діти зростають тут і зараз. Коли їх 30 до тебе приходить у клас, ти як учитель не маєш права відкласти чи не зробити щось. Це робота, на якій швидко вигорають, тому підтримка й подяка дуже важливі. Це побажання до суспільства, яке я відчуваю в усіх учителях.

А мета фестивалю — це якраз зібрати цих агентів освітянських змін, класних учителів. Будь-яка галузь, яка активно розвивається, має сильний професійний голос спільноти. Для того ми вчителів гуртуємо. Так, там будуть цікаві спікери з-за кордону, це важливі деталі. Але головне — це якраз надихнути вчителів і подякувати їм за ще один складний рік, який вони реалізували й зробили все від себе можливе.

Ми не знали, чи правильно було поновити фестиваль в умовах повномасштабної війни. Але за три тижні до події квитки закінчились, і це говорить про те, що вчителям важливо спілкуватися з собі подібними, ділитися інсайтами, ноу-хау, методами, які вони використовують. Цим ми й будемо займатися.

Ще на фестивалі ми презентуємо перші результати нашого великого дослідження про вчителів. Ще один виклик галузі — ситуація змінюється так швидко, і немає достатньо об’єктивних даних, на основі яких треба формувати візію, стратегію. Тому ми з командою дуже класної соціологічної агенції зі Львова зараз досліджуємо, скільки наразі вчителів, з яких вони галузей, де вже ми відчуваємо нестачу вчителів, скільки їх поїхало.

 Освітній фестиваль «Вчителі майбутнього-2023»

Ми вже чітко бачимо, що, наприклад, в наукових дисциплінах ми не будемо мати вчителів дуже скоро. Випускники не йдуть навчатися сюди, і це означає, що потрібно робити щось уже зараз.

Ми дослідили, що мотивує людей залишатися в цій професії, а що є найбільшим мотиватором, щоби з неї йти. Можу трохи відхилити завісу — ми думали, що це буде зарплата. Але ні, виявляється, бюрократія — фактор номер один. Вона вчителів виснажує найбільше. На основі цього ми зробимо прогностичну модель, що нас чекає за 5–10 років, якщо не буде змін.

— Наостанок, наскільки медіа готові та зараз уже підтримують освіту в плані потреб, які ми щойно з вами проговорили? З яким закликом ви звернулися би до медіа нині?

— Найголовніша суперсила медіа — розповідати історії. Історій успіху, історій позитиву має бути більше. Багато хто може ставитися скептично і казати, що ні, про зраду читають набагато краще, ніж про перемогу. Але я з цим не згодна, і це доводить наш восьмирічний досвід премії Global Teacher Prize.

Одна з причин, чому ми вирішили її робити, — вчитель з’являвся на екрані телевізора, тільки якщо щось зовсім критичне трапилося в класі. Або якщо з учнем щось трапилося після уроку фізкультури. Завдяки премії нам вдалося зібрати купу історій успіху про вчителів.

Наш перший переможець, Пауль Пшенічка з Чернівців — гостьовий лектор Гарварду, працював на адронному колайдері, його випускники — засновники мільярдних стартапів, але про нього суспільство не знало. А коли ми знаходимо ці історії, приносимо телеканалам, медіа, цифровим журналам, газетам — вони цікаві.

Ми мали велике партнерство з «1+1 media», які спробували в рамках експерименту знімати сюжети про таких учителів. Це був супервідгук аудиторії. Ці історії надихають людей. А я впевнена, що зараз, як ніколи, суспільство потребує більше таких історій.

Це такий національний запит на надію. І медіа якраз можуть формувати цю надію в освіті, підсвітлюючи історії успіху, яких багато, так само як і не дуже позитивних історій.

Команда «Детектора медіа» не лише бореться за якість української журналістики, але й розповідає про суспільно важливі процеси в Україні. Наші журналісти пишуть про досягнення та проблеми громадського сектору й показують, як активісти впливають на реформи.

Запрошуємо вас долучитися до Спільноти «Детектора медіа». Та разом працювати над тим, щоб ініціативи, які захищають демократичні цінності, ставали більш видимими.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду