Наша попередня розмова із засновницею і президенткою благодійного фонду «Запорука» Наталею Оніпко вийшла за десять днів до початку великої війни. 15 лютого до Дня онкохворої дитини фонд «Запорука» презентував у «Мистецькому арсеналі» документальну стрічку про проєкт «Дача». Герої фільму — діти, батьки, працівники фонду «Запорука», психологи й лікарі. Зйомки тривали три місяці. Цей фільм, кажуть творці, не про хворобу, а про життя. Фонд готувався 1 червня, у День захисту прав дитини, відкрити двері нового будинку, де зможуть жити діти та їхні батьки під час лікування тяжкої хвороби.

Всі ці мрії і плани змінила й на певний час зупинила війна. У перші її години Наталя Оніпко думала, як евакуювати дітей за кордон подалі від вибухів і продовжити їхнє лікування. Згодом зайнялась гуманітарною допомогою для тих, хто постраждав від війни. Згодом постало питання, де жити переселенцям, які втратили дім і їм уже нема куди повертатися. Так команда «Запоруки» знайшла інвесторів і збудувала будинок для тридцяти родин переселенців. Говоримо з Наталею про зміни в роботі фонду «Запорука» під час війни.

— Наталю, як ви зустріли 24 лютого?

— 24 лютого, в день, коли ми мали обирати трави і дерева для майбутньої «Дачі» — центру для онкохворих дітей, — усе пішло не так. Увесь день було хвилювання за ті дев’ять родин, які жили в центрі «Дача» в Києві. Щастя, що у фонду «Запорука» є багато друзів. Ми дружимо із Сергієм Притулою. Я запитала його поради, що робити з двадцятьма людьми, які були на «Дачі». Сергій сказав, що їх треба евакуювати. За годину стояв автобус і всі могли виїхати. Щоправда, цим скористались не всі. Родини зі сходу мали досвід війни і думали, що це швидко закінчиться й до Києва війна не дійде.

— Як працював Національний інститут раку у цей час? Чи була змога далі лікувати дітей?

— Лікарня приймала дітей до 3 березня. Третього числа ми вже зрозуміли, що неможливо надавати дітям допомогу в таких умовах. Онкохвора дитина не може постійно бути відлучена від інфузоматів, від переривання введення хіміотерапії. Спускатися в бомбосховище з цими апаратами було неможливо. У березні Київ постійно обстрілювали.

— Як ви вивозили своїх онкохворих підопічних із Києва?

— Нам допомогла «Укрзалізниця». Ми вивезли діток до Італії. Яке щастя мати гарних міжнародних партнерів! Я зателефонувала колегам з Італії і спитала, чи можуть вони нас прийняти. Це була перша медична евакуація з України. Протягом 24 годин ми вивезли дітей до Польщі, організували їм швидкий і безпечний прохід через кордон. Там нас чекали приватні літаки з Італії, якими ми доправили дітей у країну на лікування. Це було 18 хворих дітей з Інституту раку зі своїми родинами. За добу ці діти були на лікуванні в найкращих клініках в Італії.

— Чим ви потім займались?

— Місяць ми займались евакуацією. До нас з’їжджались діти з усієї України, ми їх забирали, де тільки могли, і відправляли до Італії. І зараз у лікарнях Італії понад 100 дітей, яких вивезла команда «Запоруки».

— Що зараз із вашим проєктом «Дача»? На якому етапі будівництво і чи триває воно під час війни?

— Це болюче для нас питання. 2022 рік мав стати роком старту важливих для нас проєктів. Перший — «Дача». Другий — відділення трансплантації у дитячій лікарні у Львові, перше і єдине відділення у західному регіоні. Спочатку його закрили — нам це боліло. Але згодом попри війну у відділенні зробили вже дві трансплантації.

Ми призупинили будівництво «Дачі» на чотири місяці. До червня ми думали встигнути збудувати зовнішні мережі та облаштувати територію. Звичайно, в умовах перших місяців великої війни ми про це навіть не думали. Зараз уже відновили цей процес. Ми відкриємо «Дачу» і плануємо це зробити навесні 2023 року. Є, звісно, ще одне питання, чому ми не швидко можемо заселити туди дітей. Бо коли розробляли проєкт, ми, на жаль, не думали будувати укриття. У «Дачі» навіть немає підвалу. Тепер ми про це думаємо спільно з архітекторами. Ми хочемо переобладнати одну кімнату, аби там зробити укриття. Наприклад, як це існує в Ізраїлі.

— Як змінились напрямки вашої роботи з початку війни?

— Після того, як ми евакуювали дітей, ми зрозуміли, що в нас звільнився ресурс, який ми не можемо не використати. Це і люди, і знання, і довід, і довіра міжнародних партнерів до нашого фонду. Ми почали подавати запити про нагальні потреби українців. Це підтримка переселенців, лікарень, які приймають поранених цивільних і військових, більшу кількість пацієнтів. Зараз у нас величезний напрямок роботи — підтримка лікарень. Інший — підтримка переселенців. І, звісно, враховуючи наші цінності — людяність, чесність, ефективність, — і знаючи, як важливо, щоби сім’ї були разом, ми не могли залишити людей, які втратили свій дім, без дому.

20 листопада в нас було відкриття дому для тридцяти родин вимушених переселенців. У селі Неслухів на Львівщині ми знайшли напівзруйнований будинок на 900 квадратних метрів, де зробили капітальний ремонт. Це двоповерхове приміщення, яке довго не використовувалось. Саме ця громада прийняла багато переселенців. І вони попросили нас допомогти збудувати для людей нове житло. Ми збудували справжній дім. Це не шелтер. Я його так ніколи не називатиму. Це тридцять окремих квартир. Кожна — невелика кімната з невеликою кухнею, з власним санвузлом, холодильником, пральною машинкою. Це маленький дім, де ти можеш закрити двері й почуватися людиною, відчувати відповідальність за своє життя.

— Хто ці тридцять родин, які отримали квартири? Які їхні історії?

— З Авдіївки й Бахмута на Донеччині, із сіл на Харківщині. Історії їхні про одне й те ж саме: люди жили своє життя, але в один день їхнє життя було зруйноване й вони бігли на евакуаційні потяги. Ми маємо жінку з двома синами, один із яких з інвалідністю; самотніх пенсіонерів, які втратили все; сім’ї, де годувальник загинув на фронті. Іншої можливості знайти собі житло вони не мають.

— Як шукали фінансування на цей проєкт? Хто з партнерів вам допоміг?

— Було важко. Зараз в Україні є багато можливостей отримати міжнародну допомогу, але треба ці можливості правильно використовувати. Українським фондам треба заявляти про себе і не просто робити все, що скажуть донори, а бути партнерами на рівні з ними й ділитися своїм досвідом. Ми в цьому пеклі, а вони — десь за кордоном. І коли нам пропонують гроші на, наприклад, модульні будиночки без каналізації і без обігріву на зиму, або ще краще — поставити намети і там лікувати дітей, ми маємо голосно і впевнено відповідати, що на це гроші нам не потрібні.

Ми звертались до багатьох донорів. Вартість проєкту — 500 тисяч євро. Більшість донорів відповіли, що не вірять, що за такий короткий термін можна зробити такі роботи. І вже завтра фонди хотіли мати фото, що все зроблено, а нам потрібно було чотири місяці для будівництва. І це була умова, на яку не всі були готові йти. Бо їм простіше купити й поставити намети. Але ми відстояли цей проєкт.

Коли ми побачили, що нові партнери ставляться скептично до ідеї, ми звернулись до партнерів, із якими ми працюємо вже 14 років, — фундації Soleterre з Італії. Вони співпереживають нашій історії, вони вірять тому, що ми говоримо. Вірять нашому досвіду. Ми запустили будівництво, і в процесі в Італії з’явилося ще два донори — благодійні організації.

— Розкажіть також про вашу кампанію «Ділитися теплом».

— Географія проєкту — Черкаська та Полтавська області. Це регіони, які прийняли понад 300 тисяч переселенців. Це не так далеко від Києва, й ми маємо можливість поїхати і справді поспілкуватися з людьми. Ми подивились, як люди живуть у регіонах, і зрозуміли, що вони починають хвилюватися за зиму — як обігріватимуть свої домівки. Потреба в людей у селі — це дрова, на які в них немає грошей. Тому ми запустили компанію «Ділись теплом», щоб допомогти людям перезимувати. Дуже приємно, що до цієї кампанії долучилися бренд жіночого одягу Vovk і молодіжні організації. І знову ж таки, ми пішли до італійської організації, яка допомогла нам із закупкою дров для людей, які їх потребують.

Інша частина проєкту — закупівля ліків для лікарень. Я звикла працювати у великих лікарнях, але коли ти їдеш у менші містечка й селища, ти розумієш, що в офтальмолога немає інвентарних пристроїв, щоб перевірити очі дітям... Є, наприклад, велика організація, яка має на меті закупити засоби гігієни. Вони це все закуповують і вивантажують десь у центри громади. І воно там лежить. Дуже боляче потім приїхати в село, розташоване за 20–30 кілометрів від місцевої ради, де люди цього всього не бачать і не побачать, бо до них ніхто туди не доїде. Тому ми взяли фокус на те, щоб максимально ефективно використати надані гроші — загалом мільйон євро.

— Як працює ваша гаряча лінія психологічної допомоги?

— Зараз таких ліній дуже багато. Це добре, бо ми нині маємо велику потребу допомогти людям. Усі зараз травмовані. Немає зараз українця, який би добре себе почував. У «Запоруківській» лінії працюють дуже хороші спеціалісти, відібрані нами, а ми маємо 14 років досвіду роботи з психологами. Номер телефону — 0800400023. Це безкоштовна лінія психологічної підтримки. У нас працює 17 психологів, і допомогу ми можемо надавати цілодобово як цивільним, так і військовим. Звернутись до психолога — це перш за все мужність, а не слабкість.

— Як змінилося волонтерство і благодійність із початку повномасштабної війни?

— Ми стаємо дуже активними тоді, коли припече. Мені здається, що наша позитивна риса — те, що ми вміємо об’єднуватися. Ми не чекаємо, коли хтось щось нам дасть, ми самі знаходимо в собі сили для боротьби. Ми робимо неймовірні речі. Зараз ми маємо працювати над тим, аби збирати гроші не в українців, а працювати з грішми, які були зібрані для нас за кордоном. Українці мають збирати гроші для військових і для перемоги, а підтримувати цивільних варто коштом міжнародної допомоги.

— Як українські організації і фонди можуть отримати гуманітарну допомогу із-за кордону?

— Для цього їм варто заявляти про себе. Треба бути прозорими. Якщо ви хочете співпрацювати з міжнародними організаціями, потрібно буде проходити аудит.