Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Лідери громадської думки про зміни в суспільстві. Частина 2

Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Лідери громадської думки про зміни в суспільстві. Частина 2

18:00,
27 Лютого 2024
2559

Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Лідери громадської думки про зміни в суспільстві. Частина 2

18:00,
27 Лютого 2024
2559
Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Лідери громадської думки про зміни в суспільстві. Частина 2
Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Лідери громадської думки про зміни в суспільстві. Частина 2
Українців зусібіч закликають об’єднуватися задля перемоги над ворогом. Але чи були єдиними у відповідях лідери та лідерки новостворених ініціатив і організацій із 10-річним досвідом?

Продовжуємо звіряти годинники представників і представниць громадянського суспільства до другої річниці повномасштабного вторгнення Росії, а також десятиліття початку російсько-української війни й анексії Криму.

Як і учасників та учасниць першої частини опитування, «Детектор медіа» запитав:

  1. Як ви й організація змінилися з початком війни та як — із початком повномасштабної війни?
  2. Продовжте речення: «Три головні уроки цієї війни для мене — це...».
  3. Як ви бачите проблему реінтеграції та відновлення тимчасово окупованих територій, зокрема Криму, з перспективи сфери роботи вашої організації?
  4. Продовжте речення: «Пріоритетом для українців у найближчий рік є...».


Далі публікуємо відповіді прямою мовою.

Ганна Гопко, голова правління мережі захисту національних інтересів ANTS:

1. Ми живемо в доленосний час з точки зору встановлення історичної справедливості. І, попри великі виклики, це честь — працювати задля перемоги України.

Мережа ANTS була створена у 2019 році, організації чотири роки. Нещодавно ми провели великий форум, на якому були близько 170 учасників. Він пройшов під гаслом «"Сталимо" перемогу: від стійкості громадян до держави вдячності». Адже, як писав Василь Стус, «терпи-терпи, терпець тебе шліфує, сталить твій дух».

Будувати державу вдячності, в першу чергу до наших ветеранів, — це вже наступний етап. Тому наша мережа працює над темою виховання еліт, ми маємо декілька проєктів у цьому напрямку — і молодіжні моделі Парламентської асамблеї НАТО, і школу переговорників із ЄС. Аналітичні центри громадянського суспільства мають виконувати ці важливі завдання та допомагати державі там, де вона не справляється. Це і є одна з наших місій.

На нас лежить відповідальність історичної справедливості: покарати агресора і нарешті перемогти. Але для цього також важливе очищення держави від внутрішніх ворогів, які послаблюють країну. На жаль, цього очищення не відбулося після Помаранчевої революції та Революції гідності. Тож ми платимо надвелику ціну за пізнє усвідомлення та відсутність очищення від російської агентури. Бо справжня перемога — це коли ми побудуємо таку державу, з якою будуть рахуватися, і будуть тричі думати, чи на нас нападати.

Наша мережа підтримує курс України до європейської родини. За останні два роки я побувала з важливими проєктами у 26 країнах, в деяких по кілька разів. Нам не просто треба показати приналежність до європейської родини в історичній перспективі, а й довести, що ми точно можемо мати першість прямо зараз.

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • треба будувати власну державу. Сто років тому, коли ми не мали власної держави, але отримали цей шанс, то втратили його. Треба вкладати зусилля в суспільство: варто тільки подивитися, яку еволюцію ми пройшли за ці 33 роки від пострадянської олігархічно-кланової системи до того, що ми маємо зараз. Треба вкладати в молодь, адже боротьба за мізки триває, а інформаційний простір — це частина національної безпеки. Потрібно також цінувати один одного, дякувати захисникам, підтримувати їхні родини. Ми у вічному боргу перед тими, хто віддав життя за наш шанс боротися й перемагати;
  • важливо вміти вибудовувати відносини з партнерами, вміти комунікувати зі світом і пояснювати, що війна — це марафон. І в цьому марафоні дуже важливо мати ресурсну перевагу, а ресурси — це плекання відносин;
  • головний урок цієї війни — без деімперіалізації Росії за прикладом Радянського Союзу ми не зможемо бачити сталий мир. Тому повноцінна перемога — це не лише поразка агресора на нашій землі та очищення від внутрішніх зрадників. Це остаточне звільнення з тюрми поневолених народів.

3. Коли звільнили Херсон, Ізюм, Чернігівську область, то ми працювали з громадами після деокупації. Зокрема, возили їхніх представників за кордон, допомагали вибудовувати партнерства та шукати інвесторів, запускати культурні проєкти. І маю сказати, що чим триваліша окупація, тим складніші виклики перед нами стоятимуть.

Одна справа — це кілька місяців чи рік. Інша справа, коли ми говоримо про Крим, де триває період окупації в десять років. Гадаю, що в цьому випадку ми маємо працювати через численні освітні та культурні проєкти, тобто те, що робимо й тепер. А крім того, допомагати МЗС та іншим державним установам вибудовувати політику та економічний аналіз на цих територіях.

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є вірити та щодня докладати надзусиль для історичної перемоги!

Мільйони, заморені Голодомором, і непокараний сталінський режим — це те зло, яке відновилося зараз. Утім, українцям важливо проявляти мудрість у тих моментах, де геополітичні обставини складаються не на нашу користь, і завжди відстоювати національні інтереси. Адже хто стукає — тому відчиняють.

Але, перш за все, потрібно знайти справжнє порозуміння всередині країни — не лукавити, а щиро сідати й розмовляти. І з пошуку відповідей шукати внутрішнє очищення. Як нація ми маємо навчитися говорити одне з одним у межах громадянського суспільства. Треба поставити державу вище амбіцій, вище політичних рейтингів, вище майбутніх виборів, і розпочати чесну розмову про те, як виграти війну.

Ігор Котелянець, голова Обʼєднання родичів політв’язнів Кремля:

1. З початком війни Росії проти України, окупації Криму й сходу, з’явилася проблема незаконних політичних переслідувань громадян України за їхню проукраїнську позицію. Мирне висловлювання поглядів стало приводом для фабрикації кримінальних справ російськими окупаційними адміністраціями. У 2016 році, коли проблема політв’язнів стала системною, родичі бранців обʼєдналися і була утворена наша організація. Ми поставили собі за мету підтримувати бранців і консолідувати зусилля родичів у боротьбі за їхнє звільнення.

Повномасштабне вторгнення росіян у 2022 році змусило нас розширити сферу діяльності. До цих подій Об’єднання надавало допомогу родинам приблизно 180 політв’язнів, але тепер допомоги стали потребувати тисячі родин цивільних заручників. 28 лютого 2022 року Об’єднання спільно з «Укрзалізницею» започаткувало логістичний центр «Перемишль», що займався перевезенням гуманітарних вантажів до України.

Досвід Об’єднання, що ми накопичували щодо політичних в’язнів, став актуальним для набагато ширшої категорії людей. За нашою експертизою почали звертатися родичі цивільних заручників із новоокупованих територій. Але жодна організація не здатна охопити допомогою тисячі родин цивільних в увʼязненні. Самі родичі бранців в першу чергу здатні допомогти своїм рідним і найбільш умотивовані зробити це. Тому наша організація вирішила зробити все для того, щоб почати підтримувати цих людей ресурсно. У 2022 році ми запровадили лінію юридичної підтримки для родичів і звільнених з полону. Наразі юристи Об’єднання надали понад 350 послуг консультування та сприяли отриманню матеріальної допомоги від громадських організацій, державних органів. Періодично надаємо фінансову допомогу родичам цивільних заручників і політв’язнів: за останній рік направили на ці потреби понад 1 млн грн. Крім того, щоб допомогти потерпілим віднайти втрачені опори, Об’єднання надавало безплатні психологічні консультації.

Понад п’ять років Об’єднання брало участь у напрацюванні тексту проєкту Закону «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей», а також адвокатувало його винесення на розгляд парламенту. 19 листопада 2022 року закон набрав чинності. Але цей закон розробляли без урахування викликів повномасштабного вторгнення, тому наразі не всі сервіси, передбачені ним, працюють коректно або взагалі імплементовані. Наразі ми готуємо аналітичний моніторинговий звіт, що стосується ефективності впровадження закону, що буде презентований у березні. Ним ми закличемо Парламент і Уряд до конкретних дій.

Восени 2022 року Об’єднання почало документувати воєнні злочини та злочини проти людяності в окупованих районах Запорізької області. В рамках документування ми передаємо зібрану інформацію до Офісу генпрокурора, ДБР, СБУ та поліції.

Великий російський бізнес також толерує порушення прав людини на окупованих територіях. Це, наприклад, «Росатом». За сприяння цієї російської держкорпорації окупаційні сили проводять системну кампанію викрадень і катувань співробітників ЗАЕС. Одним із головних завдань нашої організації в майбутньому є адвокація виключення «Росатому» з Глобального договору ООН і накладення на неї економічних обмежень.

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • Росія не змінила та ніколи не змінить своїх імперських амбіцій щодо повного загарбання і поневолення України;
  • лінія фронту в Україні — це фактична межа між добром і злом, між майбутнім і середньовіччям. Байдужість до власної культури та мови консервує спорідненість із Росією та передає цю війну наступним поколінням українців;
  • єдині, кому ми можемо вірити й найбільше підтримувати в час екзистенційної війни — Збройні Сили України.

3. Для нас важливі життя та здоров’я людей, що наразі перебувають в ув’язненні в тюрмах Криму та в підвалах новоокупованих територій материкової України. Та невелика кількість цивільних, що потрапили додому через обміни, або політв’язнів, які вийшли на свободу через закінчення строку позбавлення волі, системно не отримують ні психологічної, ні реабілітаційної, ні медичної допомоги від держави. Зараз Україна не готова до майбутнього великого повернення постраждалих, які пережили полон. Бути спроможними організувати комплексну підтримку звільнених — досі нерозв’язана державою задача.

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є зберегти себе на рідній землі та передати її наступним поколінням українців.

Катерина Приймак, ветеранка-парамедикиня, очільниця ГО «Жіночий ветеранський рух» (ЖВР):

1. Десять років тому, коли почалася війна, у нас ще не було організації взагалі. Але вже було доленосне знайомство на Майдані з однією зі співзасновниць ЖВР Марією Берлінською. Важко пригадати себе 10 років тому. Але я просто стала свідомою, ніби весь час довго спала, а потім прокинулася і зрозуміла, у чому щастя людське: у єдності та взаємопідтримці один одного. Цьому навчив Майдан, і власне, війна стала логічним продовженням. Вибір піти на війну був теж продиктований тодішнім контекстом і був дуже природним. Тому я пішла воювати.

А от щодо повномасштабної війни, то це легше пригадати, тому що наша організація змінилася радикально. У перші ж дні повномасштабного вторгнення більша частина команди повернулася до лав ЗСУ. Ми відкрили волонтерський штаб у першу добу — 25 лютого 2022. Наша організація раніше ніколи не займалися забезпеченням армії, ми надзвичайно виросли за цей період, команда збільшилася втричі. Ну а перші два місяці повномасштабки нас узагалі було під 200 чоловік, це було для нас надзвичайно багато. Організація просто пережила кризове масштабування, і ми досі намагаємося наздогнати цей розвиток, бо ми в принципі змінилися. Основні наші цілі лишилися незмінними — це про те, якою ми хочемо бачити армію і яка роль жінки в українській армії. Додалося дуже багато питань, пов’язаних із допомогою армії, так само ми завжди займалися реабілітацією ветеранів. Але зростання цієї проблеми та можливість колапсу зараз щодо ветеранських питань дуже висока. Тобто, якби навіть усе для нас лишалося протягом цих 10 років одним і тим самим, постійно зростає масштаб проблем, із якими ми маємо стикатися, які ми маємо долати.

Якщо говорити в цифрах, за ці два роки рух Veteranka закрив більш ніж 5 тисяч колективних та індивідуальних заявок від захисниць. Допомогли 107 військовим підрозділам НГУ та ЗСУ від рівня бригади й нижче. Це 80 млн грн, зібрані завдяки власним креативним зборам. Ще стільки ж допомоги було отримано від партнерів і меценатів. Серед допомоги — автівки, медеваки, жіноча форма з власного цеху, легкі плити, набори гігієни, екофло, генератори, такмед, маскувальні засоби тощо.

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • будь людяним;
  • не питай, коли це закінчиться;
  • піклуйся про себе та близьких!

3. Реінтеграція та відновлення тимчасово окупованих територій — насамперед, це для мене ризик і напруження стосунків у соціумі. Я би дуже не хотіла, щоб, коли ми повернемо території, якісь колаборанти або ті, хто не був ідентифікований як колаборант, але мав подібні погляди, були тригерними для ветеранів. Зараз, із повномасштабною війною, ніби в інформаційному просторі вже не лишилося якихось двояких позицій щодо того, хто така Росія. Але всі ці роки до повномасштабки ми неодноразово стикалися з якимись конфліктами ветеранів і соціуму, що є абсолютно неприпустимо. І недопустимо з позиції цивільних громадян бути невдячними, стигматизувати ветеранів, пред’являти їм претензії. Знову ж таки, це нонсенс просто з позиції людяності в нашому контексті. Мабуть, я таких речей найбільше боюся.

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є бути разом і бути єдиними. Бути єдиним цілісним соціумом, який спрямований не на пошук винних, а на пошук розв’язання проблем.

Любов Шипович, співзасновниця ГО Razom for Ukraine, засновниця благодійного фонду Dignitas:

1. До грудня 2013 року нашої організації не існувало, тому, звичайно, ми кардинально змінилися саме за час війни. І сильно змінився підхід до роботи конкретно у 2022 році. Ми прямо прописали в статуті допомогу силам безпеки й оборони, а також ветеранам. Основний фокус — допомога нашому війську задля перемоги над агресором. Все інше — пізніше.

Щодо мене особисто, то я до 2014 року жила в Америці повністю американським життям. Підтримувала досить мало контактів з Україною. Але з грудня 2013 року це все кардинально змінилося. Я повністю включилася в події в Україні й сюди дуже часто приїздила. А у 2022 році повністю переїхала в Україну. Мені здається, що, будучи українцем, потрібно бути в центрі боротьби з ворогом. І не уявляю, як би я продовжувала жити в іншій країні та просто спостерігати за цим. Я би собі не пробачила, що не включилася повністю тоді, коли ми потрібні Україні найбільше в найкритичніший момент визвольної боротьби за нашу незалежність.

2. Для мене один-єдиний урок — це люди. Справжні, свої, ціннісні, поряд. Моя сфера спілкування сильно змінилася у 2014 році, і ще більше — у 2022 році. Залишилися лише ті люди, з якими не страшно іти в будь-який бій і які точно показали, що з ними можна бути разом.

3. Спочатку мусимо перемогти, а тому говорити про реінтеграцію і відновлення зараз не так актуально. Є інші гуманітарні організації, які не займаються допомогою військовим, тож наразі це може бути їх завданням. Якщо просто пофілософствувати, то все залежить від того, скільки років наші території будуть в окупації. Якщо говорити про Крим та частину Донеччини й Луганщини, то пройшло 10 років. Тож діти, яким було по 5–6 років, коли все починалося, зараз уже закінчують школу. Це будуть повністю сформовані особистості, і сформовані вони під впливом російської пропаганди. З ними буде важко працювати. Буде дуже багато роботи з точки зору інформаційної політики і просвітництва.

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є робити все задля наших сил безпеки й оборони. Хто може — приєднується до Збройних Сил. Хто не може, той волонтерить або займається адвокацією на рівні української держави та за кордоном. Залишатися поза війною — пряма дорога до програшу і перетворення на Росію.

Гліб Вишлінський, виконавчий директор Центру економічної стратегії (ЦЕС):

1. У Центру економічної стратегії додалося роботи. До «звичайних» питань економічної політики додалися економічні проблеми війни, зокрема, втримання фінансової стабільності, а також можливості швидкої євроінтеграції. На щастя, розширення задач супроводжувалося і додатковою допомогою міжнародних донорів. Кількість працівників ЦЕС за ці два роки зросла більш ніж уполовину, суттєво збільшилося і кількість зовнішніх експертів, що ми їх залучаємо до проєктів.

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • організаціям (і людям) треба мати запас стійкості та інвестувати у нього в «добрі часи»;
  • дружня команда є головним активом у кризу;
  • українці — крута нація.

3. Головною проблемою я бачу розвиток територій високого військового ризику — всіх, наближених до кордону з ворогом та до лінії бойового зіткнення. Вони є одночасно більш ризикованими для життя громадян, і далі від кордонів з країнами ЄС, з якими дедалі зростатиме економічна співпраця. На цих територіях багато фізичного і людського капіталу, зокрема, у великих і промислово розвинених містах Дніпропетровської, Запорізької та Харківської областей. Потрібна складна і продумана політика, щоб не втратити цей потенціал і щоб ці території не перетворилися на депресивні.

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є підтримувати державу!

Тетяна Печончик, голова правління Центру прав людини Zmina:

1. У нас і раніше було багато роботи, а стало набагато більше. Це лавина справ, запитів, викликів, особистих трагедій, яка з нами щодня. Не можна сказати, що ми були до цього зовсім не готові, адже і до повномасштабного вторгнення Zmina документувала грубі порушення прав людини та міжнародного права в окупованому Криму, ми співпрацювали з правоохоронними органами та міжнародними організаціями, але масштаб злочинів після 24 лютого вразив навіть нас. Є розуміння й усвідомлення того, що нам доведеться десятиліттями працювати з наслідками російської агресії, і не тільки нам, але і наступним поколінням. Паралельно маємо робити реформи, ухвалювати закони в інтересах прав людини, інтегруватися до ЄС. Команда організації зросла вдвічі й виклики щодо організаційної спроможності та інституційного розвитку постали ще більш гостро, тому значну увагу приділяємо цьому.

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • непокаране зло реплікує і множить себе, безкарність веде до нової агресії та нових, значно масштабніших злочинів, тому має бути подолана;
  • ми значно сильніші, ніж інші про нас думали, але наша сила — в єдності;
  • війна — не привід відкладати реформи та рух до ЄС, маємо робити все одночасно: захищати країну і змінювати її.

3. У 2021 році Україна вже прийняла Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованого Криму, однак вона: а) не містила питання інших окупованих територій; б) передбачала повернення Кримського півострова мирним шляхом. Очевидно, що наразі ця стратегія має бути змінена, враховуючи наслідки повномасштабного вторгнення.

Зараз Zmina долучена до роботи над новою урядовою стратегією щодо відновлення влади на деокупованих територіях та їхньої реінтеграції, яку напрацьовує Міністерство реінтеграції окупованих територій. Ця стратегія має враховувати багато проблем. Це і зміна Росією демографічного складу населення окупованих територій, грубі й систематичні порушення прав людини й основоположних свобод, наслідки інформаційної політики Росії, просування фальшивих наративів і розпалювання ненависті до України та всього українського, протиправне поширення російського законодавства на окупованих територіях, зросійщення освітнього й культурного простору, мілітаризація дітей, руйнування системи державного управління та місцевого самоврядування на окупованих територіях, економічні та фінансові наслідки окупації та багато іншого.

Держава має закласти підходи, як вона буде розв’язувати всі ці питання, а державна політика має бути єдиною, бо наразі ми спостерігаємо різні підходи на рівні різних міністерств і відомств. Деокупація та реінтеграція не має перетворитися на «полювання на відьом».

Також важливим є те, що питання реінтеграції населення тимчасово окупованої території України, серед іншого, мають грунтуватися на підходах перехідного правосуддя (transitional justice).

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є перемога у війні.

Богдан Логвиненко, автор проєкту Ukraїner:

1. Ukraїner стартував у 2016-му, тобто вже після початку війни. У 2021-му ми склали план: що має змінитися на випадок повномасштабної війни, і повністю його реалізували. Перезапустили формати, як на внутрішню аудиторію, так і на зовнішню, додали кілька мов.

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • бути готовим до найгірших сценаріїв;
  • не зупиняти розвиток, доки йде боротьба за збереження;
  • ще ретельніше перевіряти будь-яку інформацію.

3. Я би сказав не про проблему, а про виклик для нас — створювати достатньо контенту, аби зшивати далі Україну, попри всі спроби її розʼєднати. Аби цей контент був затребуваним водночас і на деокупованих територіях, і на окупованих, і на тих, що в глибокому тилу. Це виклик для будь-якого українського медіа зараз.

4. Пріоритет для українців у найближчий рік — сконцентруватися на головному ворогові замість пошуку дрібних ворогів серед своїх.

Інна Підлуська, заступниця виконавчого директора Міжнародного фонду «Відродження»:

1. Міжнародний фонд «Відродження» з 1990 року підтримав десятки тисяч громадських ініціатив в Україні. Нашою спільною метою була й залишається розбудова в Україні відкритого суспільства, де кожна людина почуває себе гідно, де громадяни включені у творення держави, а влада є прозорою та відповідальною. Революція гідності, а потім — незаконна російська анексія й окупація Криму та частини Донеччини й Луганщини спонукали по-новому сфокусувати нашу роботу та підходи. Ми збільшили обсяги підтримки організацій громадянського суспільства і запустили чимало нових ініціатив, адаптованих до нових реалій: документування злочинів Росії, протидія російській дезінформації, підтримка й мережування спільнот, акселератор «Новий відлік» для підтримки вимушених переселенців та ветеранів тощо. Найбільшим нашим проєктом 2014–15 років (за рівнем фінансування) стала підтримка Донецького національного університету, переміщеного до Вінниці.

Повномасштабне російське вторгнення спонукало нас багаторазово помножити всі наші зусилля. Ми навчилися працювати попри обстріли, блекаути й непозбувну бентегу і, здається, ніщо не призупинить роботу Фонду більше, ніж на кілька годин.

2022 і 2023 роки стали найбільш продуктивними в історії Фонду — і за кількістю грантів, і за швидкістю й обсягом допомоги. Спільно з партнерами змогли надати гуманітарну допомогу для майже 400 тисяч українців. Починаючи з 2023-го, ми працюємо в межах чітко визначених пріоритетів: притягнути Росію до відповідальності за міжнародні злочини, досягти подальшого поступу в інтеграції України до Європейського Союзу, зберегти стійку демократію в Україні, забезпечити інклюзивне та людиноцентричне відновлення, розширити міжнародну співпрацю і солідарність з Україною.

Прикладом такого підходу є вже третя хвиля конкурсу «Тримаємо стрій» у рамках спільної з ЄС ініціативи «Європейське Відродження України», спрямованого на підтримку ветеранських ініціатив. Ми також започаткували нову програму Фонду, «Громадянська стійкість», метою якої є, зокрема, підтримка ветеранських спільнот.

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • стійкість — це про те, щоб витримувати складнощі, не втрачаючи надії та оптимізму;
  • єдність підкреслює силу спільних зусиль і важливість солідарності;
  • важливість активної громадянської позиції для кожного й кожної з українців. Зміни починаються з нас самих і нашої готовності діяти заради спільного добра. І якщо українці приймають цей виклик — для нас практично немає неможливого.

3. Перше і найголовніше — ми бачимо необхідність відновлення та зміцнення довіри між людьми, які живуть на цих територіях, які повернуться після деокупації, які покинули свої домівки й більше не планують повертатися, з жителями інших регіонів України тощо. Це включає розробку та реалізацію програм, спрямованих на подолання наслідків війни, зцілення травм та відновлення соціальних зв’язків.

Друге — відновлення правової та соціальної справедливості. Це означає забезпечення доступу до справедливого правосуддя для всіх людей, які постраждали від війни. Також, в умовах, коли вибори на цих територіях не є можливими, мають запрацювати інклюзивні інструменти громадської участі, які зможуть охопити різні групи теперішніх і колишніх жителів громад.

Третє, але не менш важливе, — це соціальне й економічне відновлення та розвиток. Ми бачимо необхідність у стимулюванні розвитку місцевої економічної стійкості, самозарадності, підтримці підприємництва, створенні робочих місць і розвитку інфраструктури. Це включає також залучення інвестицій і розробку програм, спрямованих на екологічне відновлення та сталий розвиток громад.

Дуже важливим є забезпечення участі громадян у процесі реінтеграції та відновлення. У процесі реінтеграції важлива також міжнародна підтримка та співпраця. Ми прагнемо залучати міжнародний досвід і ресурси для ефективного розв’язання задач, що стоять перед державою й суспільством України.

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є спільна робота на перемогу України, частиною якої є підтримка стійкості й соціальної згуртованості суспільства, які є невіддільною частиною безпеки, обороноздатності, економічного відновлення і зростання.

Дар’я Сидоренко, виконавча директорка «Ліги Сильних»:

1. Офіційно наша спілка розпочала роботу рівно за два місяці до повномасштабного вторгнення, наприкінці 2021 року.  Для організації такого формату перші місяці, природно, пішли на налагодження механізмів роботи, підбір команди, створення стратегії розвитку. Ключові завдання, які ми окреслювали перед собою на старті — це адвокація інтересів людей з інвалідністю на національному рівні та сприяння розвитку і підсиленню організацій, що працюють у цьому напрямку, — навчання, програми підтримки тощо. 

Проте повномасштабне вторгнення вимагало оперативного включення і в пошук гуманітарної допомоги для людей з інвалідністю та їхніх сімей. Маючи вже певні напрацьовані контакти в міжнародному секторі й потужні організації в спілці, ми відразу почали думати, як можемо допомогти людям упоратися з викликами повномасштабного вторгнення. Так з’явилась ініціатива «Об’єднуємо та допомагаємо під час війни». Це наш спільний проєкт із 11 громадськими організаціями за підтримки однієї з найпотужніших європейських організацій у цій сфері — European Disability Forum. Наші партнерські організації надають пряму допомогу людям з інвалідністю різного формату; спочатку це були навіть послуги з евакуації у безпечніші регіони, гуманітарна допомога тощо. 

Зараз великою мірою, окрім гуманітарної допомоги, це комплексна підтримка сімей, які виховують дітей зі складними порушеннями розвитку, допомога в освоєнні необхідних знань і навичок у професіях, що мають попит,  психологічна підтримка тощо. Ми також допомагаємо облаштувати житло військовим, які отримали поранення та потребують адаптації житла через використання колісного крісла. Загалом за півтора року війни у межах цього проєкту ми допомогли 23 тисячам людей з інвалідністю. 

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • ніхто не може напевно спрогнозувати майбутнє, але кожен може наполегливо працювати, щоб воно було кращим; 
  • важливо дбати про власну стійкість — лише з нею зможеш продуктивно працювати  для суспільних змін, коли ранок минає в укритті чи поруч чути гул дронів; 
  • у кожному виклику слід шукати точки для зростання — війна допомогла багатьом українцям усвідомити важливість доступності, час активно творити зміни для усунення бар’єрів.

3. Одним із перших наших масштабних досліджень став Моніторинг прав людей з інвалідністю в окупованому Криму. Ми провели його у партнерстві з Кримською правозахисною групою. Моніторингова група проаналізувала українське та російське право, провела контент-аналіз медіа та опитування людей з інвалідністю, адвокатів та адвокаток, що працюють із темою захисту їхніх прав. Матеріали збиралися дистанційно й переважно онлайн.

Ми виявили кілька негативних тенденцій. Перш за все, на території півострова не використовують правозахисний підхід до інвалідності, застосовується переважно медична модель інвалідності. Людину з інвалідністю сприймають як хвору, яка потребує вилікування. Медична модель знецінює людей з інвалідністю, роблячи їх пасивними об’єктами допомоги. Принцип «нічого про нас без нас» не працює: всі критичні висловлювання несуть за собою ризик покарання. Окрім того, людям з інвалідністю важко забезпечувати собі навіть базові потреби, адже пенсії та пільги не сильно відрізняються від українських при втричі більшому прожитковому мінімумі. Водночас послуги з реабілітації стали менш доступними, їхня якість погіршилася.

Маємо припущення, що ці тенденції різною мірою актуальні й для інших окупованих територій. Все це ускладнюватиме подальшу реінтеграцію тимчасово окупованих територій. Бо багато українських організацій зараз працюють у напрямку все більшого впровадження соціальної та правозахисної моделі до інвалідності — це робота з усунення бар’єрів у суспільстві, над створенням системних змін, які забезпечуватимуть доступ для людей з інвалідністю до реалізації своїх прав. Ми працюємо над тим, щоб люди з інвалідністю могли працювати, жити незалежно, самостійно й активно. На тимчасово окупованих територіях працюють у кардинально іншому векторі.

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є побачити потреби один одного та зберегти єдність.

Андрій Шувалов, директор Благодійного фонду Сергія Притули:

1. Наш засновник Сергій Притула допомагає українському війську з 2014 року, а фонд заснував у 2020-му для підтримки гуманітарних ініціатив — надання допомоги медикам під час пандемії, а згодом для розвитку інших проєктів у сфері освіти й інклюзії. Ми часто порівнюємо цифри зборів: за 8 років війни з 2014-го до повномасштабного вторгнення Сергій зібрав 52 млн грн донатами, а за ці два роки Фонду Притули донори довірили 6,3 млрд грн. Разюча різниця, яка наочно демонструє масштаб війни й, відповідно, залученість до опору цивільного населення.

З основних змін за ці два роки роботи — це структуризація та систематизація роботи. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії після оголошення Сергія про створення волонтерського хабу в Києві почали приходити люди, які хотіли допомагати, і військові — за допомогою, а також сотні посилок від діаспори. У перші місяці ми діяли швидко, терміново направляли допомогу на північ Київщини. Після звільнення півночі від окупантів ми чітко визначили категорії обладнання, яке закуповуємо, налаштували свою систему логістики з хабами у Дніпрі й Краматорську, яка зараз працює злагоджено і дозволяє безперебійно постачати допомогу на передову. Ми запустили якісний облік майна та систему подачі заявок, яка дозволяє бути прозорими й працювати швидше і зрозуміліше для кінцевого отримувача допомоги — військового підрозділу.

Наразі фонд веде роботу за чотирма напрямами: мілітарний (забезпечує бойові підрозділи на передовій), гуманітарний (допомагає громадам на деокупованих та прифронтових територіях), Центри готовності цивільних (навчання необхідних під час війни навичок), партнерство з військовою школою «Боривітер» для професійної безоплатної підготовки військовослужбовців за 8 напрямами.

Поступово ми запровадили важливий компонент навчання (тактична медицина, школа операторів дронів). Ми віримо, що підтримка навчання — це ефективна інвестиція донатів, адже дозволяє військовим ефективніше використовувати обладнання і, найголовніше, зберігати свої життя на полі бою в умовах важкої війни на виснаження.

На момент початку повномасштабного вторгнення Росії фонд мав команду з трьох людей — засновника, директорки та бухгалтерки. Нині команда фонду — це трохи більше сотні працівників і волонтерів і мільйони наших донорів в Україні й за кордоном. Нам довіряють не тому, що ми великі, а навпаки: ми стали великим фондом тому, що нам довірили й продовжують довіряти свої донати багато людей. Для нас це велика честь і відповідальність.

2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • сила українського народу в єдності й вмінні мобілізовуватися в критичних момент;
  • думати й планувати потрібно стратегічно, але завжди залишати місце для адаптивності;
  • сподіватися можна лише на себе і завжди треба бути готовим, що, як каже наш колега, а нині військовослужбовець Роман Сініцин, буде гірше.

3. Під час деокупації Київщини, Харківщини й Херсона в листопаді 2022-го нашим основним принципом і задачею роботи було — бути на місці другою хвилею після Сил оборони. Коли звільнили Херсон і прилеглі громади, наш бус був там одразу після стабілізаційних дій. І ми зрозуміли, що основна потреба там уже була не так у їжі й гігієні, як у відновленні комунікацій. Росіяни обрізали весь зв’язок, покрали в місцевих телефони й техніку, тому критично важливо було відновити зв’язок між громадами та з «великою землею». Тому ми везли старлінки, везли телефони керівникам ОТГ,  щоб цю проблему розв’язати, постачали генератори, щоб запустити перебиті канали водопостачання. За таким самим принципом ми працюватимемо і далі.

Як і раніше, так і на нових деокупованих територіях ми спрямуємо всі сили, щоб відновити звʼязок і зруйновану інфраструктуру. Ще один важливий для нас напрям — це гуманітарне розмінування територій, на жаль, запит на це величезний, і ми зараз працюємо з Державною спеціальною службою транспорту на Харківщині в цьому напрямі.

Нам достатньо швидко потрібно буде зробити все можливе для відновлення гідних умов життя на територіях і забезпечення безпеки цивільним. Ми всі чекаємо повернення наших територій і наших людей і працюємо для того, щоб допомогти Силам оборони у цій складній справі.

4. Пріоритетом для українців у найближчий рік є залишатися обʼєднаними, продовжувати підтримувати Сили оборони та постраждалих від російської агресії. Зараз ми всі або у війську, або для війська. Тому ми вдячні всім нашим донорам, які донатять щодня в силу своїх можливостей, ми вдячні соціально відповідальним бізнесам, які знають, що найкраща інвестиція зараз — у безпеку. А її забезпечують наші хлопці й дівчата в лавах Сил оборони.

Ми непереможні, коли обʼєднані.

У першій частині опитування відповідями на ці ж запитання з «ДМ» поділилися Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод, Масі Найєм, голова правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип», Ольга Айвазовська, голова правління Громадянської мережі «Опора», Тарас Чмут, директор Фонду компетентної допомоги армії «Повернись живим», Ольга Лимар, виконавча директорка коаліції «Реанімаційний пакет реформ», Олексій Тільненко, голова правління ГО «КримSOS», Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації, Юрій Юзич, голова наглядової ради «Пласту» (у 2018—2023 роках), Віта Думанська, лідерка руху «Чесно», Олена Вузька, заступниця голови та керівниця національних програм Української волонтерської служби, Володимир Шейгус, виконавчий директор ініціативного центру сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання».

У третій частині відповідали Ірина Славінська, керівниця автоматизованої системи рекрутингу та управління донорами крові «ДонорUA», Іван, лідер руху громадського спротиву «Жовта стрічка», Людмила Страшна, директорка громадської спілки «Українська мережа за права дитини», Роман Ніцович, директор із досліджень аналітичного центру DiXi Group, Олександра Степанова, виконавча директорка ГО «Платформа прав людини», Костянтин Андріїв, комунікаційний менеджер фонду «Гендер Зед», Марина Саприкіна, керівниця ГО Центр «Розвиток КСВ».

Фото надані учасниками й учасницями опитування, а також взяті з їхніх фейсбук-сторінок

Колаж: Микола Шиманський / «Детектор медіа»

Читайте також
Команда «Детектора медіа» не лише бореться за якість української журналістики, але й розповідає про суспільно важливі процеси в Україні. Наші журналісти пишуть про досягнення та проблеми громадського сектору й показують, як активісти впливають на реформи.

Запрошуємо вас долучитися до Спільноти «Детектора медіа». Та разом працювати над тим, щоб ініціативи, які захищають демократичні цінності, ставали більш видимими.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду