Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Опитування лідерів громадянського суспільства. Частина 1

Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Опитування лідерів громадянського суспільства. Частина 1

09:00,
23 Лютого 2024
5890

Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Опитування лідерів громадянського суспільства. Частина 1

09:00,
23 Лютого 2024
5890
Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Опитування лідерів громадянського суспільства. Частина 1
Два роки повномасштабної війни, десять років анексії Криму. Опитування лідерів громадянського суспільства. Частина 1
Українців зусібіч закликають об’єднуватися задля перемоги над ворогом. Але чи були єдиними у відповідях лідери та лідерки новостворених ініціатив і організацій із 10-річним досвідом?

Кожен рік — стандартний відрізок часу, який дає змогу підбити підсумки, визначити, як змінилося життя, чого вдалося досягти та куди нам потрібно рухатися. З дати повномасштабного вторгнення Росії минуло два роки, а з початку російсько-української війни й анексії Криму — цілих десять. За десять років окупації під дією ворожої пропаганди у Криму вже встигло сформуватися ціле покоління молоді. За тривалістю окупації фактично те саме — у Донецьку й Луганську.

Водночас протягом дворічної «великої війни» деякі швидко захоплені ворогом території вже встигли деокупувати, поставивши перед суспільством не тільки питання відбудови інфраструктури, а й багато інших, глибших. Адже соціальні зв’язки та довіру одне до одного часом відбудовувати складніше, ніж знищені будівлі.

Нині, коли повномасштабна війна триває у своїй активній фазі без чиєїсь тотальної переваги, ейфорія від деокупації Київщини, Чернігівщини, Харківщини та Херсона вже давно минула, а попереду — більше питань, аніж відповідей, лідери громадської думки, керівники громадських і благодійних організацій, фондів, волонтери й експерти формують своє бачення того, в якій точці війни ми перебуваємо зараз. І що нам всім як суспільству та конкретно їхнім організаціям потрібно зробити, аби зрештою перемогти.

«Детектор медіа» запитав:

  1. Як ви й організація змінилися з початком війни і як — із початком повномасштабної війни?
  2. Продовжте речення: «Три головні уроки цієї війни для мене — це...».
  3. Як ви бачите проблему реінтеграції й відновлення тимчасово окупованих територій, зокрема Криму, з перспективи сфери роботи вашої організації?
  4. Продовжте речення: «Пріоритетом для українців у найближчий рік є ...».

Далі публікуємо відповіді прямою мовою.

Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод (ЦГС), правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії:

  1. Повномасштабна війна в один момент зруйнувала все, що ми називали нормальним життям. Тому хочеш-не-хочеш — усім довелося змінюватися. Ми в ЦГС у перші місяці війни призупинили виконання стратегії та сконцентрувалися винятково на воєнних злочинах. З особистого, то я ніколи не думала, що для мене таке важливе відчуття дому. У лютому-березні минулого року я лишалася з частиною команди в Києві, який намагалися взяти в кільце російські війська. У квітні в мене з’явився ірраціональний страх, ніби якщо я покину рідне місто надовго, то вже не матиму куди повернутися. Але вже в травні я таки поїхала в робочу поїздку, щоби просувати створення спеціального трибуналу на міжнародному рівні.
  2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Я зрозуміла, що мир — це не даність.
  • Багато хто в Україні довго не міг прийняти нову реальність, в якій з’явилися бомбардування пологових, фільтраційні табори, викрадення дітей і масові могили.
  • На жаль, людська природа така, що homo sapiens, виховані в певній культурі та без дієвих механізмів стримування, здатні на ці жахливі речі. Тому коли мене питають, для чого росіяни розстріляли цивільну машину матері з дітьми, яким самі дали дозвіл на виїзд із небезпечної зони, то я відповідаю: «Тому що могли».
  1. Нам доведеться багато працювати над «когнітивним розмінуванням». Люди, які роками перебували в російській окупації, дуже змінилися. Агресивна мілітаризація та «вивчена безпорадність» для упокорення суспільства не минули безслідно. Так само як і стирання ідентичності, коли українські діти починають ранок у школі з виконання російського гімну. І починати треба вже зараз. Наше завдання як представників громадянського суспільства — зшивати країну.
  2. Пріоритетом для українців у найближчий рік є навчитися будувати мости між групами з різним досвідом, із різним баченням, із різною емоційною реакцією. Це ілюзія, що війна об’єднує. Війна об’єднує лише на самому її початку, потім починаються такі розломи за різними ознаками, які загрожують розірвати країну як соціальний організм. Ми не маємо розкоші так ставитися один до одного під час геноцидної війни на знищення. Перед нами всіма одна мета — побудувати країну, у якій права кожної людини захищені, яка має успішну економіку і здатна захистити своїх громадян від зовнішньої агресії.

Масі Найєм, адвокат, ветеран російсько-української війни, голова правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип»:

  1. Якщо говорити про «Принцип», то ми з’явилися лише на початку 2023 року. Основою для виникнення організації були безліч бюрократичних проблем, із якими я сам зіткнувся після поранення. За рік ми виросли в організацію, що поширила свою експертність на різних напрямах, зокрема щодо питань формування ветеранської політики, дослідження шляху пораненого, вивчення проблем, із якими стикаються рідні поранених, опікуючись ними. Ми стали сильною організацією, яка займається адвокацією змін. Консультуємо Міністерство оборони, Мінсоцполітики, Міністерство охорони здоров’я та інші міністерства в питаннях взаємодії з військовими та ветеранами.
  2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • У найважчі часи ти стикаєшся з самим собою. Поруч не буде психолога, друга чи того хлопця, якого будеш звинувачувати, що саме він зробив не той вибір. Це значить, що саме від мене залежить, як я дію, який вибір роблю та ким стаю.
  • В Україні зараз усі у війні, а це значить, що, ймовірно, тобі не найгірше. Це своєю чергою значить, що треба бути більш терплячим, більш емпатійним, особливо коли тобі дуже важко. Бо ми зараз серед людей одного племені. Підтримка один одного — це найважливіший подарунок війни, бо раніше людям було більш байдуже. Я пам’ятаю, як мене підтримували люди після поранення — це було неоціненно.
  • До ворогів не треба нічого відчувати. Навіть ненависті. Їх треба вбивати, знищувати. Але нічого не треба відчувати. Так набагато легше, бо війна буде тривати ще деякий час. Почуття ненависті виснажують.
  1. Проблему реінтеграції треба буде досліджувати. Передусім, треба взяти до уваги, що ми будемо вимушені працювати з людьми, до яких у нас буде мінімальна довіра. Основна мета — щоб їм було краще з нами, ніж їм було з росіянами. Іншого шляху не існує. Що стосується тих, хто був колаборантом, — має бути жорстка відповідальність згідно з законом. Але всіх інших треба буде реінтегрувати, а це значить, що попереду важка робота зі зміни їхньої парадигми мислення. Думаю, що це мають бути обов’язкові уроки історії та української мови з необхідністю складати іспити. Щодо організації, то думаю, що ми не будемо займатися проблемами військових, які воювали проти нас. Вони — злочинці, вони мають бути у в’язниці. Хто б це не був — той, хто підіймав зброю проти України, — їм має бути або смерть, або в’язниця.
  1. Пріоритет для українців у найближчий рік — стати більш терплячими до тих, хто має іншу думку. Тобто не кожна інша думка тотожна тому, що той інший — ворог. Тільки такий плюралізм може відкрити шлях до єдності. Наша основна мета — стати конкурентоспроможною нацією на світовому ринку. Але другим пріоритетом є розв’язання проблеми демографічної кризи. Росіяни нас уже перемогли за кількістю людей на планеті, хоч там і паршива якість. Тому маємо підтримувати родини, які народжують дітей, маємо берегти дитину як основний скарб нації. Такі часи...

Ольга Айвазовська, голова правління Громадянської мережі «Опора»:

  1. Ми виросли зі студентського активу після Помаранчевої революції, коли на власному досвіді переживали перші піднесення і розчарування, формували свої принципи й цінності, вирішували, як бути далі. З 2014 року, коли почалась агресія Росії, ще до повномасштабного вторгнення, ми робили все від нас залежне, щоби зберегти країну. Було дуже багато комунікації з РНБО, з урядом — ми весь час щось вимагали, але вже не з вулиць, а сидячи за одним столом. 24 лютого 2022 року кожен із нас запитав себе, чим він може бути корисним для перемоги України, які навички й уміння вже є в «Опори» для інвестиції в майбутнє. Дехто з наших представників став до лав ЗСУ, бо бачить свій внесок у захист демократії саме на фронті. Частина команди перекваліфікувалася на експертів із міжнародного гуманітарного права, залучивши найкращий світовий досвід і практики. Ми також почали відстежувати мову ворожнечі, події, заяви та рішення на території Росії, які безпосередньо впливають на війну. «Опора» працює й над тим, щоби після завершення бойових дій Україна могла в правовий спосіб перейти до цивільної системи управління, відновити й реформувати всі демократичні інститути. Але виборчий напрямок лишається нашим пріоритетом навіть попри відсутність виборчих кампаній. Нині ми працюємо з новими напрямами: реформи політичних інститутів; підготовка до перших повоєнних виборів; безпека і сталий мир; глобальна адвокація інтересів України; заснування Спеціального трибуналу та документування воєнних злочинів росіян; аналіз впливу Росії на політичні процеси в Україні; дослідження російської дезінформації; виклики для розвитку громад, транзит влади до цивільної системи в повоєнний період; вивчення та прогнозування міграції; дані, OSINT і аналітика нової якості. Ми відкрили у Варшаві Центр сприяння документуванню російських воєнних злочинів та увійшли до Міжнародної ради експертів при Офісі Генпрокурора з питань злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту. Об’єднавши зусилля з Ганною Гопко, Оленою Галушкою та Дар’єю Каленюк, ми заснували Міжнародний центр української перемоги, щоб адвокатувати інтереси України на глобальному рівні.
  1. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Вибір для кожної людини став важливим, як ніколи раніше. І йдеться вже не про вибір у бюлетені, а про наші щоденні персональні вибори, які змінюють життя. Вибір взяти до рук зброю. Вибір поїхати з країни, аби вберегти дітей та майбутнє. Вибір продовжувати жити під обстрілами та вести бізнес, створюючи робочі місця та сплачуючи податки до бюджету. І кожен цей вибір важливий. Головне — продовжувати діяти на боці добра.
  • Українці готові стати «дорослим» у кімнаті та брати на себе відповідальність не лише за власне життя чи розбудову своєї країни, а й за важливі рішення, які впливають на долю всього світу. Наприклад, саме українське громадянське суспільство створило Маніфест сталого миру «Світ після нашої перемоги».
  • Без покарання винних у геноцидній війні новий світовий порядок вже ніколи не буде стабільним. Тому справедливість має стати пріоритетом для всіх і кожного.
  1. Реінтеграція окупованих територій можлива лише одночасно з реалізацією програм перехідного правосуддя, виходу з російського громадянства жителів окупованих територій, які набули його під тиском, відновлення роботи українських медіа для створення умов інформаційної відкритості, а лише потому — обрання в легітимний спосіб органів місцевого самоврядування. На законодавчому рівні мають бути розроблені критерії об’єктивної оцінки та прозорого й дієвого механізму відтермінування виборів на територіях, де їх проведення певний час становитиме загрозу безпеці або буде неможливим з інших причин. Певний час після деокупації може зберігатися політичний вплив або наративи держави-агресорки серед місцевого населення. Для протидії цьому мають ефективно працювати правоохоронна та судова системи.
  1. Пріоритетом для українців у найближчий рік є збереження демократичності країни. Наша демократія така, що розвивається, але без неурядового сектору, без людей на вулицях, без волонтерів, очевидно, держава би не вистояла. Для нас як для громадянського суспільства цей рік має стати роком успішної адвокації за вступ до ЄС та НАТО, і до цього процесу повинні долучатися ціннісні люди й організації.

Тарас Чмут, директор Фонду компетентної допомоги армії «Повернись живим»:

  1. Початок війни призвів до створення фонду. А початок нової фази повномасштабної війни 2022 року спричинив вибухове масштабування нашої роботи: в обсягах, кількості та номенклатурі. Це все продовжує рухатися, розвиватися та збільшуватися, оскільки війна продовжує залишатися в нашому житті. Наприклад, з весни 2014-го по 24 лютого 2022 року благодійники задонатили Фонду на потреби війська понад 281,6 млн грн. А відтоді — вже понад 10 мільярдів.
  2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Не вірити людям, а вірити документам.
  • Неможливих задач не існує.
  • Завжди треба говорити та спілкуватися.
  1. На сьогодні ми відступаємо. Тож поки що це питання безглузде — немає предмета розмови. Є загроза втрати нових обласних центрів. Зараз потрібно говорити про те, як цьому запобігти, а не про міфічні «відбудови Маріуполя»!
  2. Пріоритетом для українців у найближчий рік є не пересваритися. І не «посипатися» на полі бою.

Ольга Лимар, виконавча директорка коаліції «Реанімаційний пакет реформ»:

  • «Реанімаційний пакет реформ» створений 7 березня 2014 року (тоді ще як неформальне об’єднання) одразу на хвилі Революції гідності та окупації Криму. Створення РПР і було відповіддю на вікно можливостей у впровадженні реформ після революції та водночас реакцією на нові неосяжні виклики з початком окупації. Тому ці десять років боротьби — це, власне, десять років нашої боротьби за демократичну, правову державу, інтегровану до ЄС. Україна не може спочатку виграти війну, а потім впроваджувати реформи, бо, змінюючись, ми і стаємо сильнішими, ефективнішими. З початку повномасштабного вторгнення ці виклики стали ще більшими, ціна програшу недопустима, а тому ми ще більше докладаємося до того, щоб завершити впровадження реформ, переглянути ефективність певних рішень з огляду на нові проблеми, відновлювати Україну в контексті наближення нашого членства в ЄС.

        2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:

  • Ми сильніші, аніж уявляємо, і, як казала колись Ірина Бекешкіна (видатна соціологиня, колишня директорка Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та колишня членкиня Ради Коаліції РПР, яка, на жаль, залишила вже цей світ): «Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно».
  • Найцінніше — це люди. Твоя команда, партнери, друзі. Не думаю, що війна насправді змінює людей, але вона точно показує, хто є хто, у кого які цінності та з ким тобі по дорозі.
  • Якби хтось мені сказав декілька років тому, що через місяць я помру, я б, напевно, все кинула і поїхала в подорож дивитися світ. Зараз я розумію, що залишилася б тут робити те, що роблю щодня. Адже найцінніше для мене тут — в Україні й Україна.
  1. Про необхідність напрацювання стратегії реінтеграції йдеться, власне, з початку окупації частини нашої території у 2014 році. Зараз виклики лише загострилися. З огляду на особливу чутливість питання, доопрацьовувати рішення потрібно зараз із залученням широкого кола зацікавлених сторін, зокрема експертів з організацій громадянського суспільства. Нам потрібно пам’ятати, що на тій стороні фронту теж є громадяни України. Зрештою, і українські діти, багато з яких виросли фактично у ворожій пропаганді. Простих рішень не буде.
  2. Пріоритет для українців у найближчий рік — це зберегти державу, а це перш за все відбувається на фронті. Тому завдання всіх у тилу — максимально, до межі допомагати державі й військовим безпосередньо. Водночас це неможливо без конкретних досягнень (або збереження попередніх) у реформах: початку переговорного процесу з ЄС, виважене й ефективне виконання ключових вимог міжнародних партнерів (зокрема МВФ) на найближчий рік, посилення нашого голосу у світі, особливо в контексті хвилі майбутніх виборів у багатьох державах-партнерах.

Олексій Тільненко, голова правління ГО «КримSOS»:

  1. Організація виникла у 2014 році через виклик російського вторгнення, з яким тоді зіткнулася Україна й українці. З ініціативної групи небайдужих за десять років ми виросли в потужну організацію, одну з національних лідерок у роботі з тимчасово окупованими територіями. Після лютого 2022 року, коли ми втратили херсонський офіс, ми зберегли основне — людей та однодумців. Тепер основна частина команди перебуває в столиці, херсонські колеги доєднались до київського офісу. Ми збільшили свою присутність у регіонах, що дозволило масштабувати роботу й допомогти більшій кількості людей. За два останні роки ми надали гуманітарну допомогу понад 100 тисячам людей. Реалізували деякі інфраструктурні проєкти й на початку 2022 року допомогли облаштувати близько 20 укриттів по Україні. Здійснювали підтримку організацій та установ, у яких тимчасово проживали ВПО з постраждалих регіонів. Надали грантову підтримку більш ніж 170 волонтерським ініціативам, громадським і благодійним організаціям. Відкрили «гарячі лінії» для родичів зниклих безвісти і полонених, коли ще не були сформовані відповідні державні структури, що дозволило зібрати й надалі передати цю інформацію посадовцям. Переглянули нашу стратегію, де пріоритезували напрями роботи, в яких ми вважаємо себе максимально корисними. Серед основних — допомога політв’язням, цивільним заручникам і їхнім родинам, юридична допомога постраждалим, просвіта й покращення розуміння Криму серед українців та іноземної авдиторії, підсилення волонтерських ініціатив в Україні. Ми завжди радіємо, коли нас запитують у соціальних мережах, як долучитися до нашої команди, бо це показує кількість небайдужих людей у країні.
  1. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Сподіватися можна тільки на власні сили, родину та близьких однодумців.
  • Інколи важливіше зробити менше і швидко, ніж багато й запізно.
  • Демократичний світ, всупереч нашим ілюзіям, часто готовий боротися за свої цінності тільки в рамках дебатів.
  1. Основною проблемою реінтеграції буде порозуміння. Багаторічна окупація створила умови, за яких розділені частини нашого суспільства розвивалися за різними напрямками та інтенсивністю. Наприклад, більшість дітей на підконтрольній частині України росла з усвідомленням, що Крим окупований, в той час як більшість дітей на ТОТ не вивчали українську мову та зростали в парадигмі, сформованій російською пропагандою. Українському суспільству, в широкому сенсі, насправді дуже важко вдається дійти до суті розуміння причин більшості проблем, більш того — мати терпіння на поступове їх розв’язання. Повномасштабне вторгнення тільки загострило цю проблему. В нашій ситуації суспільству варто відмовитися від звичної практики навішування ярликів і набратися терпіння, якщо ми хочемо досягти справжніх якісних змін на краще.
  2. Пріоритетом для українців у найближчий рік є збереження єдності суспільства.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:

  1. З початком війни ми перетворились із переважно аналітичного центру на центр допомоги журналістам. Ми відкрили бібліотеку захисного обладнання. Наприклад, у 2014 році в ІМІ з’явилися перші 40 броників і касок, які журналісти почали брати в безплатну позичку. Ми підтримували релокованих журналістів, організовували фінансову та психологічну допомогу для поранених. Почали документувати російську пропаганду та дезінформацію як злочин. З початком вторгнення змінився масштаб — у десятки разів. ІМІ одразу переформатував усі свої проєктні кошти, які були в нас на рахунках. Все пішло на фінансову допомогу сотням журналістів і медіа, які опинилися в критичному стані, на релокацію журналістів, допомогу на лікування, їжу, одяг тощо. Це були наші перші рішення з початку вторгнення. Порятунок людей. Броня. Документування злочинів росіян. Підтримка і просування якісних медіа на противагу російській дезінформації. За перші два місяці з початку вторгнення ми в ІМІ повністю перебудували свою роботу, щоби стати мережею однодумців по всій Україні та за кордоном, яка рятує українську журналістику. Ми почали доставляти обладнання для журналістів і медіа по всій Україні, під обстрілами, і навіть на окуповані території. За останні два роки нашим обладнанням скористалися понад 9 тисяч разів. Для нас було і є важливим, щоб журналісти могли працювати й документувати злочини Росії, бо світ має про них знати. У перші пів року після вторгнення ми призупинили моніторинги стандартів і джинси, ми призупинили «Білий список» — усі ці моніторинги ми потім відновили. Натомість ми почали новий масштабний і складний моніторинг — злочинів Росії проти медіа в Україні. Ми увійшли до нових робочих груп із правоохоронними органами, увійшли до правозахисної коаліції «Україна. П’ята ранку» і разом опрацьовуємо та документуємо ці злочини, аби винуватці понесли покарання. Щоби протидіяти блекаутам і підтримати роботу журналістів по всій Україні, у 2022-му ми відкрили 11 медіахабів у різних містах. Ними скористалися журналісти вже понад 6 тисяч разів. Кожні три дні в Україні відбувається тренінг, лекція чи нетворкінговий захід на наших медіабазах. Ми почали видавати мінігранти і вже видали понад 160. Для цього нам довелося серйозно розвинутись як організації, розробити купу нових політик і процедур. У роботі ІМІ було задіяно за ці роки кілька сотень абсолютно прекрасних людей і організацій. Здається, з ними та завдяки ним неможливих завдань не існує.
  1. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Усвідомлення важливості захисту своїх цінностей, свободи та демократії. Ця війна дуже чітко показала нам, на що перетворюється країна без вільних і якісних медіа, і без відповідальних громадян.
  • Усвідомлення власної готовності працювати на перемогу й максимально допомагати там, де сягає сфера впливу і діяльності. Важливість міжнародного співробітництва та підтримки в боротьбі проти російської агресії.
  • Довіра й підтримка роблять неможливе можливим. Моя команда — це сила і повага, це ідеї, підтримка, перевірка, координація, і спільні цінності. Це дорогі мої люди, моя опора і натхнення.
  1. Найголовнішим питанням буде відновлення довіри. Адже ми не просто будемо деокуповувати землі — йдеться про повернення наших громадян. Для цього працювати потрібно вже зараз. Потрібно спілкуватися з людьми, які перебувають в окупації, питати, що їх хвилює, чого вони бояться, збирати інформацію, будувати і підтримувати мости з ними. Далі потрібно буде оперативно відновити інфраструктуру і доступ громадян до електронних джерел інформації. Друковані медіа охоплюють дуже малу і вікову аудиторію, тому для системної роботи з громадянами однозначно потрібен буде інтернет і електрика. Повернути і відновити локальні медіа на деокупованих територіях може бути складно через брак кадрів. Напевно, вже зараз варто закладати якусь базу під це, і працювати з журналістами, які були б готові туди повернутися. Можливо, варто подумати про підтримку місцевих блогерів, залучення студентства. Медіа потрібно буде дуже добре зрозуміти аудиторію деокупованих територій. Для того, щоб вони повірили, що журналісти справді можуть писати правду, робити розслідування, і захищати їхні права.
  2. Пріоритетом для українців у найближчий рік є зберегти стійкість, єдність і довіру.

Юрій Юзич, голова наглядової ради «Пласту» (у 2018—2023 роках), ветеран російсько-української війни, історик:

  1. До повномасштабної війни готувався давно. З квітня 2019 року — резервіст ТрО, тому 24 лютого 2022 вранці вже був у своїй військовій частині. Зараз — ветеран, перебуваю в процесі оформлення інвалідності. «Пласт» теж готувався до вторгнення. Були готові до того, що одразу закриваємо всі публічні реєстри й особові дані, а також сприяємо тим, хто йде в Сили оборони (за оцінками, пішло воювати близько 2000 членів і вихованців «Пласту»; маємо більш як 50 загиблих) і тим, хто стає переселенцем чи біженцем (зараз діє понад 50 осередків у більшості країн ЄС). Вже в травні 2022-го почали відновлювати освітню діяльність, влітку — табори. Влітку 2023 року мали рекордну історичну кількість таборів (близько 200) та учасників цих таборів (близько 10 тисяч), які відбувалися в Україні та через вивезення дітей за кордон. На кінець 2022 року очікувалося, що «Пласт» вийде на чисельність у 12 тисяч, а у 2023-му — 13-14 тисяч. Війна скоротила чисельність на 30% в Україні. На плановану чисельність вийдемо хіба в наступному році — тобто попри скорочення через війну, організація продовжує динамічно зростати приблизно на 15% на рік.
  2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Багато смертей і каліцтва, постійний стрес для дітей.
  • Діти потребують якісної пластової освітньої програми не колись, а сьогодні.
  • Забезпечувати інституційну підтримку та розгортання мережі в нових громадах стало складніше, але розвиток триває.
  1. Є рішення з’їзду про відповідну підготовку. Загальне бачення — має бути проєкт негайного відрядження десятків волонтерів на щонайменше кілька місяців для праці в деокупованих громадах (для цього потрібен базовий ресурс або організація відповідного зведеного підрозділу в Силах оборони України).
  2. Пріоритетом для українців у найближчий рік є Перемога!

Віта Думанська, лідерка руху «Чесно»:

  1. З моменту заснування пріоритетом діяльності Руху «Чесно» була боротьба з корупціонерами та упрозорення роботи влади. Після повномасштабного вторгнення ми визначили нову ціль — очищення політичної системи від проросійського впливу. Ми ведемо Реєстр зрадників, адвокатуємо законодавчі зміни для якнайшвидшого усунення їх від прийняття рішень. Звісно ж, триває робота і над притягненням до відповідальності винних.
  2. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Глобальні безпекові гарантії не працюють, треба посилювати власну обороноздатність.
  • Треба фокусуватися не лише на «зрадах», а й підсвічувати здобутки України.
  • У кризових умовах усвідомлюєш цінність команди і людей поруч.
  1. Основний виклик для країни — деокупація всіх територій. Ми маємо відновити державність у цих регіонах. «Чесно», своєю чергою, вже працює над очищенням політичної системи від проросійського впливу на всеукраїнському рівні, а після деокупації працюватимемо у звільнених громадах.
  2. Пріоритет для українців у найближчий рік — усвідомити, що для пришвидшення перемоги докладати зусилля має кожна українська родина. Хтось захищатиме державу на фронті, хтось продовжуватиме волонтерську та громадську роботу, хтось платитиме податки. Єдність та підтримка Сил оборони мають стати пріоритетами для всіх не лише на найближчий рік.

Олена Вузька, заступниця голови та керівниця національних програм Української волонтерської служби (УВС):

  1. Ми розвиваємо культуру волонтерства в Україні. Громадською організацією стали у 2017 році, тобто вже після початку війни у 2014 році. Ми молода організація і нам, зокрема, боліло, що у 2017 році мало українців розуміли, що таке волонтерство, як вони можуть допомагати. І робити це так, щоб не нашкодити іншим. Так створилася УВС. З того часу ми стали великою сильною командою і спільнотою, яка складала понад 100 тисяч волонтерів на початок 2022 року. Вони допомагали по всій країні. До повномасштабного вторгнення ми готувалися. О 5-й ранку 24 лютого ми почали комунікувати про те, що робити, якщо ви постраждали чи потребуєте евакуації. На другий день запустилася Волонтерська гаряча лінія. У чатботі понад 300 волонтерів консультували українців, що шукали допомогу. Доступно було понад 15 категорій: від евакуації до пошуку зниклих. Також запустили відкриту базу даних «Паляниця.Інфо», де ми збираємо ініціативи, які можуть допомогти тим чи тим групам населення в різних напрямках. Це було важливо для того, щоби зробити пошук допомоги максимально ефективним, а не перенаправляти людину з одної гарячої лінії на іншу. Повномасштабне вторгнення в перші місяці змінило нашу роботу на більш реактивну. І ми, з одного боку, координували волонтерів для допомоги населенню, з іншого — допомагали українцям через волонтерство швидко отримати допомогу, якої вони потребують. Зараз ми, як і з початку повномасштабного вторгнення, маємо стратегічну мету — бути опорою і підтримкою для тих, хто допомагає іншим під час війни й відбудови. Ми підтримуємо волонтерів для того, щоб вони мали більше ресурсів підтримувати Україну. Працюємо з різними регіонами України та викладаємо волонтерство й волонтерський менеджмент для того, щоб культура волонтерства в Україні розвивалася комплексно. І волонтерство розвивається, попри різні виклики війни.
  1. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Швидко ніколи не буває: треба невтомною працею досягати навіть найменших результатів.
  • Коли вже немає сил, варто йти, поки йдеться. Попри те, що важко, варто робити, поки робиться, і турбуватися про тих, хто поруч.
  • Завжди може бути гірше — і це не про зневіру, а про те, що і маленьким результатам треба тішитись і навіть у темряві варто шукати світло.
  1. Ми маємо окремий напрям роботи з прифронтовими і тимчасово окупованими територіями. І ми робимо все можливе для того, щоб підтримувати українців і підтримувати віру в Україну. З одного боку, постійно нагадувати про те, що про українців у тимчасовій окупації памʼятають, і кожен та кожна з нас чекає повернення всіх українських територій. Десятки людей зараз допомагають, ризикуючи власним життям, включно з окремими волонтерами чи цілими рухами опору. Тож, з іншого боку, ми робимо все можливе, щоб підтримати волонтерів на тимчасово окупованих і прифронтових територіях: як фінансово, так і в будь-який інший можливий спосіб. Варто розуміти, що волонтери будуть допомагати відбудовувати, розміновувати території спільно з ДСНС, навчати, поширювати українську культуру та робити ще безліч інших важливих речей для того, щоб наші деокуповані території цілком і повністю повернулися до українського контексту. Тому наше завдання — зробити так, щоб якнайбільше українців дізналися про волонтерство, не зневірювалися в силі волонтерства та долучалися вже зараз. Для того, щоб під час реінтеграції та відбудови кожна людина точно знала, куди йти, якщо потрібна допомога, та як долучатися власним талантом до допомоги іншим. Проте ми також розуміємо, що ця реінтеграція і відбудова будуть поступовими. Тому наше завдання — робити так, щоб люди більше вірили у волонтерство, в Україну і більше вірили в себе.
  1. Пріоритетом для українців у найближчий рік є посилювати ЗСУ своїми діями та думками: кожен на своєму місці.

Володимир Шейгус, виконавчий директор ініціативного центру сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання»:

  1. Війна означає небезпеку та невизначеність, порушує повсякденні практики життя та роботи, вимагає швидких рішень і рішучих дій, перегляду цінностей та адаптивності. Тож не залишається часу на меншовартісні речі — маєш фокусуватися на прикладних практичних речах. Маєш максимально мобілізуватися та діяти в спосіб, коли це призводить до реальної допомоги тим, хто опинився в іще скрутнішому становищі. Якщо раніше можна було дозволити собі та організації витрачати час на різні планування, пошуки сенсів, дизайнувати стратегії поведінки, їздити по тренінгах та конференціях тощо, то сьогодні критично ставишся до часу та результативності. Сьогодні в пріоритеті — прямо чи опосередковано працювати на перемогу, підтримку того, що полегшує життя конкретних людей, посилення комунікацій з інституціями, які можуть надавати ті чи ті ресурси країні, бути в позитивному сенсі зухвалим та амбітним, щоб братися за великі обсяги роботи й відповідальність… Ми як організація в перший день нападу Росії на Україну спрямували енергію та зусилля на допомогу в рятуванні людей, посилення ОГС надавати необхідні сервіси, експрес-аналіз потреб і змін у суспільстві з відповідними порадами донорській спільноті й партнерам щодо бажаних дій. Ми створювали майданчики для відновлення втрачених зв’язків між секторами в Україні та міжнародною донорською спільнотою. Ми готувалися до можливого нападу та змогли не розгубитися й підтримувати сотні організацій. Спочатку — надавати екстрену підтримку, далі — стабілізаційну, а згодом більш стратегічну: навіть на рівні покращення законодавства та превенції негативних чи загрозливих ініціатив. Наразі серед пріоритетів — консолідація зусиль і громадянського суспільства, міжсекторально й міжнародно.
  1. Три головні уроки цієї війни для мене — це:
  • Ніколи не здаватися.
  • Не боятися відповідальності.
  • Готуватися наперед, якщо відомі потенційні ризики.
  1. Необхідно підтримувати проукраїнських людей та проукраїнські організації, які працюють в інтересах цих територій, особливо якщо вони місцеві. Не можна розривати зв’язки й відводити увагу на далеке майбутнє. Важливо не втратити актив організацій і лідерів із цих регіонів України. Треба підтримувати їхню діяльність на підконтрольній території й за кордоном, якщо частина з них переміщена. Потрібні інвестування в моніторинг того, що відбувається, а також платформи, де можуть формуватися стратегії та відповідні проєкти. Важлива міжнародна адвокація впливу наших партнерів на Росію щодо прав і свобод українських людей. Україна на всіх рівнях має напрацьовувати плани реінтеграції та відновлення тимчасово окупованих територій із максимальним залученням до цього громадянського суспільства.
  2. Пріоритетом для українців у найближчий рік є самомобілізація та взаємна підтримка. Маємо налаштуватися на важкі часи та, відповідно, до того підготуватися. Маємо бути дуже обережними з інформацією, яка часто продукується ворогом, щоб посіяти сумніви, недовіру, розгубленість і зменшити нашу рішучість. Віримо в Україну, віримо в ЗСУ, віримо в громадянське суспільство!

Продовження читайте в другій і третій частинах опитування.

Використані світлини із фейсбук-сторінок спікерів і спікерок

Колаж: Микола Шиманський / «Детектор медіа»

Читайте також
Команда «Детектора медіа» не лише бореться за якість української журналістики, але й розповідає про суспільно важливі процеси в Україні. Наші журналісти пишуть про досягнення та проблеми громадського сектору й показують, як активісти впливають на реформи.

Запрошуємо вас долучитися до Спільноти «Детектора медіа». Та разом працювати над тим, щоб ініціативи, які захищають демократичні цінності, ставали більш видимими.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду