У програмі Міжнародного фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA вдруге з'явився проєкт Civil Pitch. Це конкурс, де ідея активістів і режисерів може отримати кошти та допомогу менторів. Обмежень у жанрі немає; але метр короткий. Гасло конкурсу каже, що це кіно має змінювати. А від початку повномасштабного вторгнення — наближати перемогу.

• Читайте також: Формат Civil Pitch, Docudays UA: Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з них потужні фільми

Фільм Анастасії Тихої «Наша робосім’я» — один із переможців конкурсу. Ідея активістки Ганни Теличко про гурток роботехніки в шахтарському містечку перемогла на Civil Pitch ще до того, як війна майже стерла Вугледар.

Кадр фільму Анастасії Тихої «Наша робосім’я»

Стрічка за 19 хвилин розповідає історію родини Теличків, які виїхавши з Донецька, заснували гурток робототехніки для дітей у Вугледарі. Після 24 лютого сім’ї вдруге довелося покинути дім. Проте Анна та Сергій не здаються та готують команду з робототехніки до участі у світовій олімпіаді. Глядач співпереживає знайденим і незнайденим рішенням, радощам і розпачу героїв. І для цього не треба розумітися в робототехніці.

Режисерка Анастасія Тиха розповіла «Детектору медіа» про кризу віри в кіно, роль контрастів, зйомки попри складнощі географії, а також як «у фільмі, у якому нічого не відбувається» любов і пристрасть до справи допомагають пережити найважчі часи. 

Анастасія Тиха

— Анастасіє, розкажіть, як познайомилися з форматом Civil Pitch. Звідки про нього дізналися та чому вирішили погодилися на цей експеримент?

— Я активно стежу за Docudays і всіма його побічними ініціативами. Чудово, що в нас є такий могутній фестиваль документального кіно, здатний збирати навколо себе величезну аудиторію не тільки глядачів, а й кіномитців, які в певний момент підхоплюють ідеї та працюють над ними разом з організаторами. Коли з'явився перший Civil Pitch, я не думала подаватися.

У мене є особливість: часто сумніваюся в контексті своєї роботи в кіно, і це стримує ті чи ті кроки. Зокрема те, що може бути виходом із зони комфорту, де я не здатна контролювати ситуацію повністю.

Прочитавши правила другого конкурсу, я сприйняла їх буквально. Ніби ти мусиш на момент подання серйозно співпрацювати з активістами. У мене такого досвіду ще не було, хоча вже згодом зрозуміла, що можна було подати проєкти, над якими працювала в рамках Вавилону’13. За деякий час мені написала одна з організаторок фестивалю Даша Бассель. Вона знала, чим я займаюсь, і запропонувала долучитися як режисерці. Ідея проєкту на той момент звучала дуже абстрактно – робототехніка в шахтарському містечку, – але цікаво, тому що це речі, не поєднувані між собою.

Я сама з шахтарського містечка на Заході України, з Червонограду. Добре знаю, що ця галузь, на жаль, багато років поспіль сильно страждає. Вона давно не прибуткова і тому так жевріє. Про світ робототехніки я взагалі нічого не знала. Виявилося, це доволі популярна історія в світі, і в Україні вона років п'ять тому потихеньку почала розвиватися.

Те, що в маленькому містечку Вугледар був цей робоклуб і діти, які на фоні цієї шахтарської промисловості — попри все, що їх оточує, — займаються такою прогресивною і унікальною справою — це дві дуже різні реальності, які сильно надихають. Це якраз те майбутнє, у яке ми так віримо.

— Ви з командою представляєте Вавилон’13, який документує життя громадянського суспільства з його перших кроків у 2013 році. Що привело до зображення активістів саме вас, яка особиста історія?

 — Не знаю, як могло бути інакше. Коли я вступила на перший курс університету, почався Майдан. На той час за спиною були три роки іншого університету, у якому, скажу так, я не знаходила собі місця. Дуже хотіла займатися кіно, тому свідомо пішла в Карпенка-Карого, навіть знаючи, що там теж є нюанси.

На Майдані реальність різко змінилася. Я багато протестувала разом з іншими студентами. У січні кількох наших затримали посеред ночі люди без форми. Потім виявилось, що поліція. Тоді ми активно включились у серйозніші процеси. Це не були просто походи на майдан із плакатами: з'явилися адвокати та судові процеси. Нас зусібіч оточував соціальний активізм. Він з'являвся нізвідки: зароджувався на очах силами людей, які раніше не мали до нього жодного стосунку.

Багато того, що ми зараз маємо, набуте ще під час Майдану. Це був момент переродження, коли люди раптом відчули, яку силу та вплив вони мають.

Я теж добре усвідомлювала цей вплив. Мене не взяли після школи в Карпенка, бо я була дуже сором'язлива. Треба було читати акторську програму, а я боялася, важко було говорити на публіку. Майдан змінив навіть це. На особистісних рівнях він кардинально вплинув на всіх. Тоді з’явився і Вавилон’13. Проте я приєдналася до нього пізніше, коли ми робили проєкт «Діагноз» про перші місяці Уляни Супрун на посаді в. о. міністра охорони здоров’я.

 — Повертаючись до нашого фільму. Початок повномасштабної війни змусив усі ідеї-переможців Civil Pitch змінюватися. Розкажіть, як змінився ваш фільм.

— Планувалося знімати у Вугледарі реальний клуб робототехніки. Туди приходили діти з різних сімей. Там викладали Аня і її чоловік Сергій. Там навчався головний герой фільму — їхній син Микита. Уже згаданий контраст шахтарського міста та робоклубу мав бути художнім засобом і стати основою стрічки.

Родина Теличків

Проте 24 лютого родина виїхала з Вугледару. Вони багато їздили Україною та зрештою зупинилися в Рівному. Спершу ми познайомилися з Анею: був спільний зум із кураторками проєкту. Мені важливо було почути, як вона бачить цю історію.

На той момент інші режисери програми були попереду: мали відзняті матеріали та розуміли, куди рухається сюжет. Мені ж ментори проєкту — досвідчені європейські режисери, з якими ми раз на місяць обговорювали етапи розвитку, питання та проблеми — порадили зробити щось типу кастингу. Адже, ясна річ, треба розповідати історію від імені дітей. Аня допомогла розібратися в тому, хто лишився в Україні, і зрештою на кастингу їх було четверо.

Вирішили спершу познайомитися в зумі: подивитися, що це за діти, що їх зараз оточує, як вони взагалі спілкуються. І ми зідзвонилися. Цю історію я дуже люблю розповідати.

З'ясувалося, що це доволі архетипові особистості — інтровертні підлітки 12-13 років. Було видно, що вони не розуміли, чого я від них хочу. Ще й зум. Діалог не те, щоби дуже йшов. Говорила здебільшого я: розповідала байки про зйомки та документальне кіно. Зрештою зрозуміла, що нічого про них не дізналася. Тоді кажу: «Знаєте, мені треба на секунду відійти». Я ж розумію, що вони всі жили в одному місті, займалися разом і дружили. Подумала, що цікаво послухати, про що ж вони говоритимуть без мене. Я вийшла з кадру з надією, що вони зараз почнуть щось обговорювати. У результаті на десять хвилин настала гробова тиша. Хтось сказав: «Ну шо там?», хтось відповів: «Нічого, норм». Усе. Стало зрозуміло, що треба забути всі уявлення, які я вибудувала навколо ідеї. Так, це дуже розумні діти — вони знають математику, фізику, мови програмування, але говоріння їм дається важко.

Коли ми зрозуміли, що робоклуб відвідує також син Ані та Сергія, вирішили будувати історію навколо цієї сім'ї. Це прекрасний приклад того, як вся родина працює на благо однієї ідеї, вони об'єднані пристрастю до робототехніки, і кожен робить внесок, щоби просуватися в цій справі. Діти — суперактивні та зацікавлені, батьки — не просто підтримують, а тренують. Ця історія могла стати узагальненням українського суспільства. Ще з'явилася новина про Світову олімпіаду робототехніки, і зрештою ця подія стала вирішальною частиною фільму.

Такий початок для мене став основною зміною. Потрібно було просто відпустити те, що я ми собі уявляли, та почати спочатку.

Робототехніка — абстрактна з точки зору кіно. Фактично, діти більшість часу сидять за комп'ютером і програмують. Як не крути, це важко показати художньо. Пробували підступитися з різних боків. Спроба інтерв’ю виявилась невдалою; Микиті було некомфортно, а коли ставало легше — він переходив на комфортну йому мову роботехніки з усіма її нюансами, що далеко не завжди зрозумілі більшості.

У результаті ми обрали для себе спосіб спостереження. Приїхали в Хуст, де вони готувалися до змагання, і цілими днями сиділи з ними в кімнаті разом із камерами та дивилися, що вони роблять. По ходу розпитували, щоби для себе краще зрозуміти правила гри.

Так ми ставали до них ближчими. Хлопці відпускали свої страхи, бо бачили, що нам дійсно цікаво та ми їх підтримуємо. Це, мабуть, був найважливіший і найважчий етап, який постійно змінювався. Треба було реагувати по ходу. Я максималістка, зокрема у творчості. Часто виставляю собі уявні планки, до яких потім тягнуся. Тому на першопочатках, коли ми ще не до кінця розуміли, що до чого, я відчувала сильний дискомфорт. Якоїсь миті мені було страшно, що я не зможу зібрати ці пазли докупи.

— Робототехніка та Вугледар, діти та дорослі, мир і війна — у стрічці чимало контрастів. Ви свідомо побудували сюжет на них?

— Кіно взагалі будується на контрастах. Герой постійно в процесі вибору, і так знову і знову, поки не доходимо до фіналу. Це був спосіб побудови історії, проте зародився він уже на етапі монтажу.

Ми з режисером монтажу Іваном Банніковим кілька днів розбирали матеріал, який можна було назвати кодовим словосполученням «хлопці займаються роботехнікою». Що там відбувається — не зрозуміло. Взагалі. Щоб пояснити глядачу правила гри, треба зробити окреме кіно. Це був теж складний момент для мене. Здавалося, що в цьому кіно нічого не відбувається.

Проте на певному етапі такого насиченого перегляду ти починаєш для себе знаходити та розставляти певні акценти. Якщо нічого не відбувається фізично, немає подій, то треба шукати щось інше. Тож ми вирішили будувати історію на емоційних моментах: реакціях та переживаннях головних героїв. Завдяки обраному способу спостереження вони добре проявляються в кадрі.

Одразу було зрозуміло, що робототехніка не може бути основою історії: це просто обставини. Війна теж не могла бути основою цієї історії. Це було свідоме рішення.

Родина Теличків — приклад того, як любов і пристрасть до справи можуть допомогти пережити найважчі часи. Війна пов’язана з усім, що відбулося та відбувається з цією сім’єю. Тому, ясна річ, ми не могли лишити війну поза увагою, і архівні відео з Вугледара допомогли її проявити. Вона існує поміж кадрами.

Кадр фільму Анастасії Тихої «Наша робосім’я»

Аня має чудову звичку часто документувати на фото та відео. Крім того, вона активно волонтерила, постачала через знайомих воду та засоби гігієни у Вугледар і навколишні села. Зокрема, відео зруйнованої будівлі робоклубу зняли на наше прохання волонтери, які туди їздили.

Мені здається, завдяки цьому прийому вдалося передати війну, яка завжди тут, поряд із нами, але існує дійсність, що постійно трансформується, рухається далі і таки перемагає. Це про кожного з нас. Ми в Києві не спимо через постійні ракети або дрони, але ти зранку прокидаєшся, а на тебе вже чекають ті ж мейли, робота, волонтерство. Це постійні контрасти, від яких паморочиться в голові. Ми виринаємо з війни в роботу та назад. Цей момент у фільмі, мені здається, побудований на особистих відчуттях. Мені подобається, як вийшло: це відчуття не є очевидним і не є вирішальним.

— Про кадри з Вугледара ви розповіли. А як знімали олімпіаду закордоном?

— Це було непросте рішення: зйомки проходили паралельно з подією, яку ми мали відвідати з кінооператором і співпродюсером фільму Андрієм Котляром. До повномасштабного вторгнення ми робили фестиваль кінооператорського мистецтва «КІНОКО». Восени 2022 року мав бути наш п'ятий ювілей. На жаль, з очевидних причин ми не могли провести фестиваль у 22-му році, проте звернулися до фестивалю Camerimage — подібного фестивалю в Польщі, якому вже тридцять років. Це впливова подія для операторів світу: туди приїжджають супервідомі, оскароносні люди як от Девід Лінч і Квентін Тарантіно. Camerimage погодився прихистити нас як подію в рамках фестивалю. Ми мали показати фільми, представити їх і провести панельну дискусію. Це було прямо в день, коли відбувалися змагання з робототехніки в Німеччині.

Захід «КІНОКО» на Camerimage в Польщі

Ми думали, як це поєднати. Взяли камеру з собою, щоб в останній момент знятися та поїхати. Однак із Дортмунду не було прямого літака, і зрештою ми пішли на компроміс. Знайшли українську кінооператорку, яка працює в Німеччині та погодилася зняти олімпіаду. Ми її знали: Настя Рошук ще студенткою в «КІНОКО» взяла гранпрі, дуже талановита дівчина. Ми зідзвонилися, і я їй буквально навалювала, що і як ми знімаємо і в чому суть. Важливо було зосередитись на портретах хлопців, діях і пластиці, на тому, як вони проходять через ці змагання. Дуже допомогла Аня: на все погоджувалась і допомагала.

Насправді олімпіада складніша, ніж ми її показали. У фільм увійшло відсотків десять того, що відбувалося. Ми значно спростили.

Андрій Котляр, Анастасія Тиха

— Чи погодитесь із тезою кінокритика Дмитра Десятерика, що ваша історія про «впертість українців, незалежно від віку»?

— Мені подобається, що кожен у фільмі бачить своє; у цьому і суть кіно. Для мене це не зовсім про впертість, а швидше про віру і магію пристрасті до справи, яку ти любиш. Ти здатен на все заради того, що приносить таке задоволення і в що ти занурюєшся. Я бачила це в цих дітях і батьках. Тим не менш, ця впертість у них теж є.

В умовах війни унікальна якість — досі мати впертість і віру. Багато хто з нас час від часу впадає в моменти, коли вони втрачаються. Тоді цю віру треба по шматочках заново відновлювати. Саме в цьому історія може бути близькою для багатьох.

Не обов'язково розбиратися в роботехніці, щоби співпереживати разом з ними і розуміти, звідки це в них і в їхніх батьках. Це свого роду, мабуть, теж ескапізм (втеча від дійсності як засіб психологічного захисту — Прим. авт.). Говорять, що це небезпечно, коли ти занадто занурюєшся і перестаєш сприймати реальність такою, якою вона є. Але це прекрасно, якщо це допомагає тобі вибратися в моменти слабкості. Коли все навколо нищиться — твій світ, твій дім, — а ти здатен так багато енергії і сил вкладати у власну справу, а не просто сидіти на дивані і думати, що вже все пропало.

Кадр фільму Анастасії Тихої «Наша робосім’я»

— На вашу думку, що може змінити документальне кіно у глядачах чи суспільстві загалом?

— Зараз у мене особисто та в багатьох, хто поділяє мої думки, така собі криза віри в кіно як таке. Часом здається, що зараз нічого не має сенсу, окрім безпосередньо війни та участі в ній. Читаєш новини, бачиш події навколо і тобі здається, що треба міняти професію та займатися чимось іншим. Багато моїх колег кіношників призупинили творчість, вступили до лав ЗСУ, щоби мати прямий вплив на історію. Деякі з них уже загинули і вже ніколи нічого не створять. Наприклад, Вітя Онисько — один із чудових українських режисерів монтажу, який багато років співпрацював з Docudays UA, — загинув під новий рік. Цього року на фестивалі буде спеціальна програма «Монтажний перехід», присвячена його пам'яті. Вона складатиметься з чотирьох стрічок, у яких уся будова фільму тримається саме на монтажі. Дуже раджу її відвідати.

Пам'ятаю, коли у Вавилону’13 після Майдану вийшов фільм «Сильніше, ніж зброя». Йшлося саме про те, що кіно здатне змінювати і впливати. Цю фразу сказали нашому колезі, кінооператору Ярославу Пілунському, коли він у 2014 році весною потрапив у полон у Криму. Його тримали шість днів разом із кінооператором Вавилону’13 Юрієм Грузіновим. У них забрали камери та флешки. Сказали, що реально бояться їх, тому що вони з камерами. Сказали: «Ваше оце кіно сильніше за зброю, тому до вас особлива увага».

Зараз наша боротьба перейшла в абсолютно інші масштаби. Тому, мабуть, є такі внутрішні діалоги з собою про те, хто ми взагалі, що ми робимо і чи достатньо цього для перемоги. Ти ніколи не отримаєш відповіді, цього ніхто не вирішить, крім тебе — потрібно просто прийти до цього якоїсь миті. Тим не менш, проєкти Civil Pitch (у яких навіть гасло «Кіно, що наближає нас до перемоги»), для мене — це маленькі коліщатка у великому системному механізмі.

Родина Теличків — чудовий приклад. В умовах тотальної зневіри двічі, втративши дім, ти вкотре переїжджаєш, не маєш речей навіть перевдягтися. Але ти знаходиш русло, в яке можна направити свою енергію, щоб вона мала користь не лише для тебе, а й впливала на інших. Реальність має рухатися. Досі працювати в тому, в чому ти певен і найкращий, — великий внесок. Адже після перемоги потрібно буде повертатися сюди, в іншу дійсність, і від чогось відштовхуватись. ЇЇ база має наповнюватись, щоби було простіше працювати на відродження країни, в тому числі кіно. Тому я впевнена, що ці фільми можуть мати і мають вплив, і чим більше людей їх подивляться, тим краще.

Сам фестиваль Docudays UA — приклад того, як документальне кіно може виховувати і змінювати суспільство.

Добре пам'ятаю, коли в перший рік після Майдану на фестивалі просто не було де пройти, люди сиділи на підлозі та дивилися кіно. Реальність перевернулася, але це був сплеск інтересу до документального кіно. Тому що це документальне кіно відбувалося тут, перед нашими очима, кожен був свідком. Просто для усвідомлення потрібен час. Докудейз у цьому допоміг, особливо мандрівний, який возив кіно в містечка і села. Це абсолютна магія, тому що для багатьох людей, на жаль, документальне кіно — це те, що вони дивляться по телебаченню, на Дискавері в кращому випадку. Тобто це просвітницька робота, яка триває роками.

Це дуже довгий, важкий процес — виховання за допомогою кіно. Щоби свідомість людей прийняла цю культуру, потрібен час.

Так само фестиваль Hot Docs у Канаді. Дуже вдячна за цей досвід. Було дуже багато уваги українському кіно. Потрібно продовжувати про цю війну говорити зі світом, тому що багато хто втомлюється. Неможливо постійно тримати у фокусі війну, тому що чужі страждання — це важко. Мені тригерить, коли іноземні колеги перестають репостити мої дописи про війну чи збори — я вже не кажу про те, щоб донатити. Але я розумію чому так відбувається. Тому важливо, коли ти не просто кіно віддаєш, а відправляєшся до людей, які готові про це говорити. Чимало людей хотіли почути відповіді, для них Україна тільки два роки раптом почала проявлятися. Треба цей інтерес підтримувати, зокрема і нашим кіно.

Враження було, що люди спраглі до українського кіно. Усіх зацікавила концепція Civil Pitch і те, що наші чотири фільми показані як альманах. Може, таке десь ще існує, але з реакції публіки було зрозуміло, що для них це новинка. Плюс те, що ми це робимо в умовах війни, для них теж було вау. Взагалі, мені здається, вийшли дуже якісні фільми. Не просто технічно; вийшло хороше кіно, яке цікаво дивитися. Тим більше, в такій добірці, де війна не є основою. Вона дихає в потилицю. Але є життя, яке сильніше, ніж війна. Життя все одно знаходить вихід.

Фото взяті з фейсбук-сторінки Анастасії Тихої та надані Анастасією Тихою, кадри з фільму надала пресслужба Docudays UA