Формат Civil Pitch, Docudays UA: Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з них потужні фільми

Формат Civil Pitch, Docudays UA: Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з них потужні фільми

15:00,
30 Травня 2023
1960

Формат Civil Pitch, Docudays UA: Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з них потужні фільми

15:00,
30 Травня 2023
1960
Формат Civil Pitch, Docudays UA: Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з них потужні фільми
Формат Civil Pitch, Docudays UA: Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з них потужні фільми
Як унікальна програма поєднує світи активізму та кіно, а також у чому сила документальних фільмів у порівнянні з ігровими, особливо в умовах війни.

Ви відкриваєте розклад 20-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Серед конкурсних і позаконкурсних програм бачите розділ Civil Pitch 2.0. Це альманах із чотирьох коротких метрів, покликаних наближати перемогу. Чому? Бо ці фільми — результат спільної творчості кіномитців і активістів. І поки альманаху дивуються в Канаді — в Україні програму втілюють удруге. 3 червня в рамках фестивалю відбудеться українська прем'єра стрічок Civil Pitch 2.0. А поки що про те, яким виходить кіно, якщо його зніматимуть митці та активісти, «Детектору медіа» розповіли очільниця індустрійної платформи Docu/Про Дар’я Бассель і координаторка проєкту Civil Pitch 2.0 Олександра Кравченко.

— Чому, на вашу думку, існує формат Civil Pitch? Кому він потрібен?

Дар’я Бассель (Д.Б.): Ідея Civil Pitch виникла декілька років тому. Ми надихнулися досвідом колег із Польщі та Румунії, які вже доволі давно зводять правозахисників і документалістів для створення фільмів. Я була на такому воркшопі у Варшаві під час фестивалю Watch Docs. Мене дуже надихнуло те, що я побачила.

Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з цих історій потужні фільми.

Такі колаборації складні, звісно, бо треба багато займатися «перекладом» між світом активізму та кіно, але зазвичай результат вартує всіх складнощів.

Дар'я Бассель, очільниця індустрійної платформи Docu/Про, Docudays UA

Ця ідея ідеально вписувалася у формат і цілі нашого фестивалю, адже ми — не просто кінофестиваль, а фестиваль кіно про права людини. Власне, перший випуск Civil Pitch виявився напрочуд вдалим, ми дуже задоволені фільмами. Ці стрічки багато подорожували як в Україні, так і за кордоном. Тому як тільки з’явилася можливість, ми зробили Civil Pitch вдруге.

Для мене це також дуже важливий проєкт, бо можна підтримувати український кінопроцес, давати нашим митцям можливість знімати фільми, розвиватися. Мені також подобається, що в рамках Civil Pitch ми працюємо саме з коротким метром, адже, з одного боку, це прекрасний формат для експерименту, проб і помилок, а з іншого — дуже глядацький формат, він прекрасно «заходить» на показах у різних спільнотах, школах і, звісно, фестивалях.

— За регламентом, на конкурс могли подаватися і кіномитці, і представники громадського сектору, і вже готові команди з перших і других. Розкажіть, кого більше та яка їхня мотивація подаватися саме на Civil Pitch.

Олександра Кравченко (О.К.): Більшість заявок надійшла від молодих режисерів/-ок, які були активіст(к)ами самі або пропонували проєкти з активіст(к)ами як протагоністами. Мотивація податися на Civil Pitch — грант на виробництво фільму та менторська підтримка кіновиробничого процесу.

Олександра Кравченко, координаторка проєкту Civil Pitch 2.0, Docudays UA 

— Дві програми Civil Pitch з перервою у два роки разюче контрастують. Перший більше присвячений саме громадському активізму та чутливим темам, а другий — українцям під час війни. Як можна пояснити цю зміну, на вашу думку? Чи є інші причини, крім самої війни?

О.К.: Прийом заявок на Civil Pitch 2.0 закінчився за кілька днів до повномасштабного вторгнення. На той момент теми наданих проєктів досить відрізнялися, хоча значна частина була так чи так пов’язана з війною. Проте коли ми запустили процес відбору переможців і зв’язалися з режисер(к)ами-фіналіст(к)ами, ми запропонували за бажанням оновити концепції проєктів, що й відбулося.

До 24 лютого 2022 року війна Росії проти України не зачіпала наше суспільство цілком, але повномасштабне вторгнення зробило досвід війни тотальним. Природна реакція документалістів — відгукуватися на це, вдивлятися у процеси та фіксувати. Так Civil Pitch 2.0 став дзеркалом перших викликів «нової реальності» війни. Проте важливо пам’ятати, що інші суспільні проблеми також не можна нескінченно відкидати на «після війни» — і для цього настане свій час.

— На другий конкурс подали 150 ідей, і лише чотири перемогли. Розкажіть, які ідеї вам запам’яталися. Які запропоновані формати здивували, а яких надійшло найбільше?

О.К.: Ідеї були дуже різні. З певним узагальненням можна сказати, що більшість проєктів було присвячено урбаністичним викликам — поліцейське свавілля, боротьба з незаконними забудовами, робота волонтерських міських служб із рятування тварин, невідкладної допомоги тощо.

Була заявка з цікавим форматом — фільм-дослідження про формування громадянського суспільства онлайн паралельно з розвитком соцмереж під час Помаранчевої революції 2004 року. Ідею планувалося відтворити в жанрі скринкасту: тобто використовуючи як візуальну складову винятково відтворення цифрових екранів (комп’ютерів, смартфонів тощо). Було також немало заявок, пов’язаних з обставинами чи наслідками війни — зокрема, кілька з них відображали передчуття, що насувається новий етап бойових дій.

— Як ви вже сказали, командам-переможницям довелося переосмислити свої ідеї. Розкажіть, як це відбувалося.

О.К.: Усіх фіналістів відбору ми розпитали, чи вони здатні працювати над фільмами, чи бажають оновити надані концепції або запропонувати нові.

Павло Дорогой знімав фільм про комуну в селі Бригадирівка Харківської області для родин із дітьми, які опинилися у складних обставинах життя. З початком вторгнення обставини життя героїв Павла ускладнилися ще більше: село опинилося в окупації. Тому для Civil Pitch 2.0 Паша зняв фільм про своєрідне підземне місто на одній зі станцій харківського метро в перші тижні повномасштабної війни.

Кадр фільму «89 днів» Павла Дорогого

Леся Дяк готувалася знімати фільм про гуманні пологи — завжди важливу, але мало висвітлену тему. З початком вторгнення режисерка та потенційні протагоністки опинилися в різних місцях, тож ідею довелося відкласти. Натомість Леся зняла тонку й проникливу історію про роз’єднану війною та кордонами українську родину.

Творче партнерство режисерки Галини Лавринець та активістки — збирачки народної побутової культури Нелі Даниленко війна не розірвала. Проте замість фільму про створений Нелею власноруч маленький музей вийшов фільм про біженців із великого міста, відірваних від свого життя та нездатних пустити корені в іншому місці, хоч і безпечнішому.

Змінив акценти проєкт активістки Ганни Теличко про очолюваний нею робоклуб для підлітків із Донецька, який переїхав у Вугледар після окупації рідного міста. Режисерка Анастасія Тиха розгледіла в проєкті передовсім історію незламного оптимізму родини Теличків, яка двічі за вісім років втратила домівку, проте продовжила роботу клубу, який дає їм візію майбутнього.

— Як шукали та створювали пари з митців і активістів? Чим вам запам’ятався цей процес? Що унікальне, на вашу думку, в такій взаємодії активісти можуть дати митцям, а митці — активістам?

О.К.: Насправді документалістика та громадський активізм дуже часто перетинаються. Проте для тих режисерів/-ок, які лише збираються або тільки починають працювати з певною темою, партнерство з представниками громсектору може допомогти з пошуком героїв, доступом до певних локацій чи інформації, експертними порадами тощо. Своєю чергою, для громадського сектору фільми можуть стати способом потужно та ефективно комунікувати потрібні меседжі за допомогою історій та емоцій. Під час прийому заявок на Civil Pitch 2.0 на початку лютого 2022-го ми влаштували вечірку «Кіно з першого погляду», на яку запросили документалістів і активістів, для того, щоби трохи поєднати ці світи, заради заявки на Civil Pitch 2.0 та інших нагод.

Д.Б.: На Заході, до речі, доволі багато громадських організацій, які фінансово підтримують виробництво документальних фільмів. Тому така співпраця може мати доволі конкретний вимір.

Ще мені хочеться розказати про кейс фільму «Наша робосім’я» Насті Тихої. Заявку на конкурс Civil Pitch надіслала активістка з Вугледара Ганна Теличко, і вже після того, як журі відібрало цей проєкт, ми почали шукати режисерку/-а. Спілкувалися з декількома колегами, і в результаті ця історія зрезонувала Насті Тихій.

Зробити кіно, де ти маєш підхопити вже наявну ідею, де вже існує певний напрям, певні обмеження, герої, — це непросте завдання для режисерів.

Настя прийняла цей виклик і знайшла цікаві режисерські рішення, кіно вийшло чудовим, а Ганна, активістка, в результаті стала сама героїнею фільму.

Кадр фільму «Наша робосім'я» Анастасії Тихої

— Суспільні зміни зазвичай наражаються на опір. Які перешкоди й виклики постали перед командами переможців, організаторами, журі?

О.К.: Основні виклики Civil Pitch 2.0 були тими ж, що й у кожного українця — нестабільність і непередбачуваність реальності, що унеможливлює чітке планування. Падіння гривні та відповідне здешевіння виробничого бюджету. Відімкнення електроенергії через обстріли, що, зокрема, дуже ускладнювало роботу над постпродакшеном фільмів. Специфічний виклик — ускладнення отримання дозволу на зйомки через воєнний стан: у певний час у певних частинах країни будь-яка людина з камерою сприймалася як шпигун. На щастя, з усіма викликами ми — і організатори, і режисери — гідно впоралися. А ментори проєкту — режисерка Саломе Джаші (Грузія), викладач і режисер Даніель Абма (Німеччина), режисер і продюсер Аудун Омундсен (Норвегія) та режисер і сценарист Роман Бондарчук (Україна) — були протягом року весь час на зв’язку з переможцями Civil Pitch 2.0.

Д.Б.: У перші тижні повномасштабного вторгнення ідея продовжувати конкурс та знімати кіно здавалась божевільною. Але команда Docudays UA любить божевільні ідеї.

Тому ми вирішили зробити resume Civil Pitch. Мені здається, в певні екстремально критичні моменти робота може стати тією необхідною підтримкою, яка дає відчуття певної нормальності життя. Думаю, і для нас, і для кінематографістів, і для менторів було важливо не просто бути в цій реальності, але й осмислювати її, зберігати важливі людські історії та досвіди.

Ну, і ми не тільки провели конкурс і весь проєкт Сivil Pitch із менторськими зустрічами та виробництвом фільмів, а ще й залучили доволі багато партнерів. Окрім підтримки головного донора проєкту USAID/ENGAGE, наша команда залучила також підтримку Goethe Institute, а також разом із посольством Канади в Україні ми підтримали поїздку режисерок Civil Pitch на світову прем’єру фільмів на фестивалі Hot Docs у Канаді.

— У Civil Pitch 2.0 порівняно з першою версією не було воркшопів і пітчингу для дванадцятки відібраних команд. Як, на вашу думку, це позначилося на результаті програми?

Д.Б.: Civil Pitch — молода програма, вона росте, розвивається та змінюється. Нам цікаво експериментувати й пробувати різні підходи. Із самого початку, ще до повномасштабного вторгнення, ми задумували Civil Pitch 2.0 трохи іншим, ніж перший випуск. Звісно, повномасштабна війна внесла ще більше коректив. Але, на мою думку, жодні зміни на результаті не позначилися негативно.

Із самого початку ми планували, що в кожної команди буде потужна менторська підтримка. Ми запросили досвідчених і талановитих тьюторів, які супроводжували всі проєкти — від розробки ідеї до фінальної версії монтажу. Тому я не відчула, що нам не вистачає загального воркшопу або пітчингу.

— У переможців програми обмежений таймінг і бюджет, проте дозволено розвивати ідеї в інших роботах. Розкажіть, як живуть далі ідеї першого конкурсу та яким би ви хотіли бачити життя ідей Civil Pitch 2.0? Можна на кількох прикладах.

О.К.: Два фільми Civil Pitch 2.0 розвиваються у форматі повного метру — «89 днів» Павла Дорогого та «Гості з Харкова» Галини Лавринець. І розвиваються успішно: презентовані на міжнародних кіноіндустріальних форумах, отримують фінансування. Не сумніваємося, що увага до короткометражних стрічок допоможе на цьому шляху.

Кадр фільму «Гості з Харкова» Галини Лавринець

Д.Б.: З першого випуску Civil Pitch проєкт Олексія Радинського «Колір фасаду — синій» виріс у повнометражний фільм «Нескінченність за Флоріаном». Прекрасне кіно, яке документує боротьбу архітектора Флоріана Юр’єва за памʼятку модерністської архітектури в Києві — «Тарілку», — аби запобігти її перетворенню на частину торговельно-розважального центру. Світова прем’єра фільму відбулась у Роттердамі, а національна — в конкурсі Docudays, уже в умовах повномасштабного вторгнення.

Олександр Радинський на нагородженні переможців Civil Pitch

— Стрічки програми Civil Pitch здобули низку відзнак, представлені на відомих фестивалях. Які досягнення програми ви вважаєте найбільшими?

О.К.: 1 травня світова прем’єра програми Civil Pitch 2.0 відбулася на найбільшому документальному фестивалі Північної Америки — Hot Docs.

Д.Б.: Ми завжди міряємо успішність наших фільмів участю та нагородами на міжнародних фестивалях або комерційним успіхом. І це має сенс, але тільки частково. Для мене дуже важливим результатом першого Civil Pitch було те, що всі фільми мали великий попит тут, в Україні. Вони брали участь у багатьох українських кінофестивалях, а крім того мали шалений попит у рамках Мандрівного фестивалю Docudays і мережі кіноклубів Docudays, а це сотні показів по всій країні в найвіддаленіших куточках.

Я думаю, що фільми Civil Pitch 2.0 матимуть таку саму прекрасну долю. Наприклад, одразу після прем’єри на Docudays UA фільм «Наша робосім’я» вирушає в Чернівці — там буде показ у рамках конкурсу фестивалю Миколайчук Open.

— Що б ви змінили у форматі програми, щоби вона краще виконувала свою мету?

Д.Б.: Мені цікаво спробувати формат, коли ідеї фільмів проходять через відкритий пітчинг. І тут може бути два варіанти: або правозахисники й активісти пітчать свої історії режисерам, або режисери пітчать свої ідеї правозахисним організаціям, які мають змогу фінансово підтримати проєкт, що їм зрезонував. Обидва формати існують у світі доволі успішно.

Кадр фільму «Під крилом ночі» Лесі Дяк

— Як ви вважаєте, документальне кіно може змінювати суспільство? Які переваги документального жанру перед ігровим на шляху до цих змін?

О.К.: Чи може документальне кіно змінювати суспільство — це радше питання віри, ніж вимірюваних результатів. На мою думку, кіно може бути інструментом змін — приводом до громадської дискусії, взаємодії. Документальне кіно до того ж інколи вже самим процесом зйомки створює певну зміну чи її спробу. Проте чи спрацює цей інструмент — залежить від багатьох факторів.

7 червня під час фестивалю Docudays відбудеться публічна дискусія на цю тему з режисер(к)ами Civil Pitch, які ділитимуться досвідом та особистими висновками, запрошуємо усіх.

Д.Б.: Сила документального кіно в тому, що процес його виробництва (зйомка) відносно простий порівняно з ігровим. Його легше адаптувати до екстремальних умов, таких як війна. Команда зазвичай складається з 1-3 людей, документалісти знімають на маленькі легкі камери, і операторам не потрібен супровід механіків і фокуспулерів, ну і так далі. На роботу такої команди потрібно в рази менше грошей, ніж на складний процес виробництва ігрового кіно. Це все дає можливість бути гнучкими та швидкими.

З початком повномасштабного вторгнення це дуже яскраво оприявнилося: документалісти працювали дуже багато, в той час як ігрове кіно, на жаль, досі в певному ступорі. Документалісти зараз дуже багато фіксують. Реальність тим часом дуже швидко змінюється. Події лютого-березня 2022-го в Маріуполі вже зараз є історією, і тільки документалісти змогли зафіксувати ці історичні дні, залишивши нам можливість дивитися, рефлексувати, усвідомлювати.

Я думаю, що це найголовніше — документальні фільми по факту працюють зараз на збереження пам’яті й на майбутню можливість для всіх нас повноцінно проаналізувати, що з нами відбулось, і з часом оцінити ці події в історичному масштабі.

Ну і, звісно ж, прямо зараз ми маємо можливість показувати правду цієї війни за кордоном. Охоплення доккіно не співрозмірне з новинами, але в нього є своя перевага — воно дає глядачеві зануритися глибше, а такі враження лишаються довше.

— Чи буде Civil Pitch 3.0? Яким ви його бачите — гасло, жанри, теми?

О.К.: Я б хотіла, щоби Civil Pitch 3.0 було присвячено темам і проблематикам, які з початком повномасштабної війни опинилися «не на часі». Проте аби вижити як суспільство, ми не можемо вкладати весь ресурс на осмислення того, як наблизити перемогу. Надзвичайно важливо не недооцінювати виклики, з якими ми зіткнемося після перемоги, і вже зараз починати думати та рефлексувати над ними.

Д.Б.: Наразі немає планів або домовленостей робити Civil Pitch 3.0, але хто знає, життя непередбачуване :) Дивним чином, але, напевно, гасло цьогорічного Docudays UA «Образ майбутнього» якраз і могло би стати гаслом і головним напрямом для тем фільмів Civil Pitch 3.0. Наш світ безповоротно змінився: і на глобальному, і на локальному рівнях. Звісно, для нас ці зміни пов’язані насамперед із війною, але не тільки. Розвиток технологій, штучного інтелекту — все це також впливає на нас. І теми, означені Сашею, теж, як мені здається, про це — яким ми бачимо наше майбутнє.

Світлини Docudays UA
На обладинці: кадр із фільму "89 днів"

Читайте також
Команда «Детектора медіа» не лише бореться за якість української журналістики, але й розповідає про суспільно важливі процеси в Україні. Наші журналісти пишуть про досягнення та проблеми громадського сектору й показують, як активісти впливають на реформи.

Запрошуємо вас долучитися до Спільноти «Детектора медіа». Та разом працювати над тим, щоб ініціативи, які захищають демократичні цінності, ставали більш видимими.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду