З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну громадська організація Razom for Ukraine почала надавати гуманітарну допомогу окупованим регіонам; волонтери займались евакуацією людей із місць бойових дій, а міжнародна команда організації займалась адвокацією українського питання серед конгресменів та інших посадовців США.

До великої війни Razom for Ukraine займалася підтримкою та адаптацією військових, які повернулися до мирного життя. Зокрема впроваджувала ІТ-стартапи для військових, які хотіли змінити свій фах у мирному житті. Сьогодні організація акумулює та збирає пожертви на українське військо. Волонтери передали медикам та бійцям на передову близько 600 тонн засобів зв’язку й тактичної медицини. На ці потреби зібрали майже 52 мільйони доларів. Склади організації, на яких сортують, пакують та відвантажують допомогу, є в чотирьох країнах: США, Канаді, Польщі та Україні. Як волонтерам удається збирати мільйони доларів на українську армію, і які аргументи можуть втримати Україну в полі зору світової спільноти, обговорюємо з ІТ-спеціалісткою, засновницею громадської організації Razom for Ukraine Любов’ю Шипович.

— Любо, США кілька місяців попереджали український уряд про загрозу нападу Росії. Ти була готова до повномасштабного вторгнення?

— Ми в організації призупинили всі ініціативи 19 лютого і створили один проєкт Emergency Response. Десь тижні за два до вторгнення з різними організаціями почали координуватися й думати, «що робити, якщо». І 19-го почали підготовку. Чи чекали, що це буде через 5 днів? Ні, не чекали. Ми готувалися, щоб десь навесні проводити медичні тренінги для територіальних оборон. Коли у Києві був світанок 24 лютого, у Нью-Йорку це було 22:00 23 лютого. Ми якраз мали дзвінок, де планували ці такмедтренінги, як будемо закуповувати все потрібне, й у цей момент почали отримувати повідомлення про нальоти на Київ. Звісно, всі планування ми зупинили і взялись за те, щоб закуповувати все, що можна купити з тактичної медицини.

Ми вже мали досвід 2014—15 років, коли вигрібали все і тому буквально з перших хвилин почали робити замовлення, контактувати з виробниками і замовляти турнікети, бандажі тощо. І фактично з ночі 23-го почалась робота нон-стоп. Перші дні ми просто все купували, а за кілька днів уже думали про логістику і як це доставляти в Україну. Виділилась окрема команда, яка збирала гроші, яка купувала, й ті, хто відповідав за логістику. Почали думати про склади в Україні, про дистриб’юцію. Паралельно з’явилися проєкти з евакуації, по адвокації в США. Але це все було вже на третьому тижні війни. Перші дні це було «гребемо усе, що можемо згребти».

— З якими організаціями ви координувались?

— Це українські організації в Америці — Nova Ukraine, United help Ukraine, Revived Soldiers Ukraine, Sunflower of Peace і наша Razom. Ми й до війни дружили й координувались, а тепер просто почали ділити ділянки роботи: хто над чим працює, хто на чому зосереджується.

— Як розділились напрямки роботи у вашій команді?

— Адвокаційна команда займається адвокацією інтересів України щодо санкцій, зброї, гуманітарної підтримки. У якийсь момент ми зрозуміли, що саме ця команда має бути не в Нью-Йорку, а у Вашингтоні. Тому ті, хто займались адвокацією, переїхали. Зняли у Вашингтоні будинок, щоб мати свій простір, постійно проводили там брифінги для стаферів, для конгресменів, знайомили їх із реальною ситуацією, тримали зв’язок з Україною.

Евакуаційна команда виникла з партнерського проєкту «Діти, ми встигнемо», який існував задовго до війни. Він допомагає дітям із діагнозом СМА. І саме лідери цього проєкту почали наш евакуаційний проєкт. Першою його метою було вивозити родини, де діти мають генетичні захворювання, адже їх складніше перевозити. Потім це переросло в евакуацію просто сімей із хворими дітьми, згодом — просто сімей із дітьми, а ще пізніше — загалом людей, яких треба було вивезти. З часом ми зрозуміли, що евакуаційні буси, які везуть людей зі сходу і півдня на захід, вертаються назад, і в принципі можуть назад їхати не порожніми, а везти допомогу. І якщо на початку в нас було менше допомоги і значно більше евакуацій, то якийсь момент став переломним, коли допомоги було багато, а евакуацій значно менше. Більшість людей, які хотіли виїхати, вже виїхали. Останніми тижнями в нас були евакуації з Бахмута, Сєвєродонецька, але зараз уже і звідти неможливо евакуйовувати, навіть якби люди й хотіли.

Ми сфокусувались на закупівлі й доставці двох видів товарів — тактичної медицини і засобів зв’язку. Купуємо це дрони, сателітні телефони, рації, планшети, ретранслятори, антени тощо.

— Де розташовані ваші склади з гуманітарною допомогою?

— Маємо склад у Нью-Джерсі, Торонто, Варшаві і під Львовом. До львівського складу стікається те, що ми купуємо з усього світу. Якось я думала, що не так багато у світі залишилось країн, де б ми щось не замовили. Хіба що в Росії й Білорусі ми нічого не замовляємо. Купуємо в Гонконзі, Австралії, Аргентині, США, Канаді, в усіх європейських країнах. Де що можемо знайти, там купуємо. Зі Львова допомогу везуть до військових частин. Ми працюємо самі по всій лінії фронту, не довіряємо ніяким посередникам. Щодня виїжджає кілька автобусів.

— Як ви організовували евакуацію дітей та цивільних дорослих із регіонів, де на той час точились бойові дії?

— Евакуйовували, коли можна було проїхати. У наших водіїв є різні історії, коли і під обстрілами їхали, і в окопах пересиджували. У бусі завжди є набір бронежилетів та касок. На щастя, нікого не поранило. Але втрати в організації є. Серед тих, хто пішов в армію чи в тероборону, троє загинули. А ментор нашого проєкту Veteranius Сашко Топузов зараз у російському полоні — він був на «Азовсталі». Ми бачили його на відео, коли виводили військових, але що далі з ним, не знаємо.

— Розкажи, будь ласка, детальніше про ваш проєкт допомоги бійцям засобами зв’язку й тактичною медициною. Чому обрали саме таку допомогу?

— Ми американська організація, тому в нас є певні обмеження: ми не можемо купувати товари військового призначення. Можна брати «подвійного призначення», але на це треба ліцензії, їх отримувати досить складно. Разом із нашою партнерською організацією ми отримали ліцензію на закупівлю броні — бронежилетів й касок. Співпрацюємо з фондом «Повернись живим», все передаємо їм, бо вони знають, куди і як розподілити.

Тактична медицина була, по суті, першим поривом. Це те, що ми пам’ятали з 2014—15 років, що турнікети, кровоспинні, бандажі в Україні не виробляються і купити їх дуже важко. Більшість із них виробляють якраз у США та Канаді. Оскільки ми вже були там, то можемо це ефективно закуповувати. А команда, яка займається закупівлями, доставкою та розподіленням засобів комунікації, зібралася насправді тому, що зійшлися люди, які на цьому розуміються.

Команду дронів, рацій і телефонів у нас очолюють Марія Берлінська й Руслан Семенов, які дуже добре знаються на техніці та аеророзвідці. Наша ідея в тому, щоб не лише купити й передати, а й навчити людей цим користуватися. Тому ми проводимо навчання для пілотів, для медиків і базові тренування для бійців. Користь від дронів буде тоді, коли люди знатимуть, як ними користуватися. І так само з медициною — не буде користі від аптечки, якщо солдат не буде знати, що там і як це застосувати.

— Як ви знаходите військових, яких потрібно навчити?

— Співпрацюємо напряму з військовими частинами. Ми звернулись до Генштабу, повідомили, що до нас можна звертатись, а вони вже розіслали інформацію по частинах. А пізніше вже самі частини до нас почали звертатись, і нині ми маємо таку кількість запитів, що ледве встигаємо обробляти. Звертаються підрозділи різних рівнів від роти до бригади.

Щодо медицини стараємося контактувати з начмедом і з’ясовувати потребу. Інколи спілкуємося з керівниками логістики військових частин. Буває кажуть, що по штату в них медики є, але люди не мають підготовки й запитують, чи можна їх відправити на навчання. Тому ми почали партнеритися з іншими організаціями, де є більше лікарів, які мають військовий досвід і можуть проводити тренінги.

Щодо навчання пілотів ми комунікуємо з Генштабом і з командирами військових частин. І вже вони замовляють, що їм, наприклад, потрібно підготувати якусь кількість пілотів і вони їх до нас відправляють на навчання. Пілоти — це ж очі на війні.

— Вашій організації довіряють у світі, а тому ви збираєте на мільйони доларів. Скільки вдалося вже зібрати за три місяці повномасштабної війни?

— Близько 52 мільйонів доларів, із них 37 мільйонів уже витратили. Зараз витрачаємо швидше, ніж збираємо. Якщо в перший місяць ми зібрали дуже багато грошей, то потім пожертви пішли на спад. Зараз витрачаємо гроші, зібрані першого місяця. Хто ці люди, які жертвують? Від звичайних американців, які надсилали 5, 10 або 100 доларів, і до мільярдерів, які перераховували мільйон за раз. У лютому-березні в нас було по 15 тисяч транзакцій на день. Мені здається, що тоді в будь-яку організацію, де було принаймні щось пов’язане з Україною, гроші просто лилися. Але цей період був коротким і далі пішов різкий спад. Зараз у нас ціла команда працює над тим, щоб збирати гроші. Вони спілкуються з донорськими організаціями, готують листи, звернення, проводять фандрейзинг-події. Тобто зараз це вже важка робота. Бо якщо в перші дні треба було просто сидіти дивитись, як зростає кількість грошей на рахунку, то з часом, зрозуміло, інтерес ущух, Україна зникла з новин. Тому зараз збирати гроші важче і ми значно більше працюємо над оптимізацією процесів, партнеримося з іншими організаціями, щоб це оптимальніше робити, думаємо про спільні доставки, закупівлі тощо.

— Як співпрацюєте з партнерськими фондами, наприклад, «Повернись живим» чи Фондом Притули? Як розділяєте сфери допомоги?

— Усі гроші зі Штатів, які збираються на броню, відразу потрапляють до «Повернись живим»,і  вони їх розподіляють самі, а нам скидають звіти. З Фондом Притули дружимо, але вони теж більше зосереджені на мілітарних речах, якими ми займатися не можемо. Ми взяли ту нішу, яку можемо робити й де у нас усе виходить. Наприклад, на навчання пілотів до нас посилають усі, хто може, бо знають, що ми це робимо. Щодо тактичної медицини ми почали співпрацювати з різними організаціями, зокрема, SMART Medical Aid. Також координуємося з United Help Ukraine із питань доставки. Кілька тижнів тому почали координуватися зі Львівською обласною військовою адміністрацією щодо того, де ми можемо допомогти. Якісь компоненти для аптечок чи рюкзаків у них є, якісь у нас і ми їх спільно складаємо.

— На твій погляд, що треба робити, щоби світ не втрачав інтересу до України? Що для цього роблять організації на міжнародній арені?

— Якщо перші місяці війни це було «Допоможіть Україні! Нам погано і ви нам маєте допомогти!», то зараз акцент змінився на те, що «Україна сильна, в України виходить, Україна — це історія успіху, тож станьте її частиною. Зробіть так, щоб цей успіх відбувся». Мені здається, що саме такий меседж приємніший людям, тому що постійно відчувати жалість до когось не хочеться. Грошодавці один раз допоможуть і сховаються від цього почуття. А от відчувати щось позитивне, що вони долучені до руйнування імперії — значно приємніше. Тому треба говорити про позитивні історії. Але додавати: аби перемога відбулась, нам потрібні літаки, системи залпового вогню, важка артилерія тощо. Що успіх не відбудеться сам по собі — українці сміливі й сильні, але з голими руками лізти на танк не дуже правильно. «Джавеліни» та Nlaw — це класно, але це тактична зброя, не стратегічна, нею не захистиш міста. Якщо російська артилерія стріляє на 30–40 кілометрів, то «джавелін», який стріляє за три кілометри, не може їй протистояти. Навіть для захисту потрібна артилерія.

— За твоїми відчуттями, наскільки сьогодні американський народ підтримує українців? Що вони думають про повномасштабну війну Росії проти України?

— Американці шоковані. За ті роки, які я жила у США, я ніколи не бачила такої шаленої підтримки звичайних людей. Голосування в Конгресі відображає думки людей, тому що американські політики слухають свого виборця, особливо зараз, перед проміжними виборами. Конгресмени їздять у свої округи, бачать, що питає виборець, і так і голосують. Тому те, що в України є майже одностайна підтримка у Конгресі, якраз і показує настрої американських виборців: вони підтримують український народ. Як республіканці, так і демократи.

— Воєнний стан продовжили до 24 серпня. Скільки готові в такому шаленому темпі допомагати армії активісти й волонтери?

— Ми вісім років тримаємось. Звичайно, хочеться швидких перемог, але я не знаю, що має статися, щоб ми за три місяці повернули всі території. Мені здається, це буде довга й затяжна війна. Може, не в активній фазі, бо навіть у Росії закінчаться гроші так воювати, але ми добре пам’ятаємо, як довго може тривати війна, на прикладі Донбасу. Людська психіка швидко пристосовується і відгороджується від того, чого не хоче знати. А волонтерам куди дітися? Якщо не буде загальнонаціональної підтримки в Україні, то буде складніше, але будемо воювати. Буде триматись армія — будуть триматися й волонтери.

— Чи може війна дати старт розвитку новим, наприклад, військовим стартапам?

— Війна — це поштовх для інакшої економіки. Наприклад, ізраїльська економіка — це «економіка війни», там величезна кількість стартапів і досліджень виникла через війну. І в Україні ми також бачимо, як розвиваються компанії, які виробляють безпілотники, амуніцію, системи навігації, займаються кібербезпекою. Тобто розвиваються ті напрями, які мають військове або подвійне призначення.

— Що особисто тобі додає сил триматися?

— Кава і люди, які навколо. Війна — це хороший маркер людяності й поділу на своїх і не своїх. Чітко стало зрозуміло і видно людей, із якими хочеш бути. Ми якось сиділи й жартували, що війна — це класно, захопливо і весело, якби ще людей не вбивали.

Фото: Патріоти України, Facebook