«Детектор медіа» продовжує розповідати історії журналістів і журналісток, які перейшли в громадський сектор. Раніше вийшли інтерв'ю зі співзасновницею «Медійної ініціативи за права людини» Ольгою Решетиловою та керівницею Центру прав людини ZMINA Тетяною Печончик. На черзі — Тарас Ратушний, громадський діяч, співорганізатор «Конопляного Маршу Свободи за легалізацію медичного канабісу», голова громадської організації «МІСТ», а також журналіст-фрилансер. Тарас прийшов на телебачення 1996 року, працював на різних каналах, а після звільнення з НТН 2008 року почав знімати для іноземних телеканалів. Водночас він брав участь, а згодом і організовував акції на підтримку свободи слова, чесних виборів, проти незаконних забудов. Тарас Ратушний розповідає, як громадська робота посіла важливе місце в його житті і як йому вдається працювати в такій складній і не проговореній у суспільстві темі, як боротьба за легалізацію канабісу.  

Тарас Ратушний, громадський діяч, співорганізатор «Конопляного Маршу Свободи за легалізацію медичного канабісу», голова ГО «МІСТ», журналіст-фрилансер

— Тарасе, що підштовхнуло вас залишити роботу в журналістиці й перейти в громсектор?

 — Напевно, ключовим моментом стали революції. Саме під час Помаранчевої революції прокинулася моя громадянська свідомість. Чимало моїх друзів брали активну участь у тих подіях. Напевно, тоді вперше в житті ми побачили, що суспільні зміни більш ніж реальні. Тому не лише про них мріяли, але й практично досліджували це вікно можливостей. У той час ми шукали відповіді на питання: «Чи справді ЗМІ можуть працювати без темників?», «Чи вибори тепер будуть чесними?»

Перший «Конопляний марш» у 2005-му був, по суті, таким собі експериментом щодо свободи мирних зібрань. Ми також думали, чи справді громадяни можуть збиратися мирно, щоби публічно обговорити соціально чутливі теми. Власне, тому на самому старті ми назвали його «маршем свободи», бо він не ніс ніяких вимог, а лише декларував намір розпочати дискусію щодо адекватності чинних законів.

Також нас дивувала реакція на марш частини суспільства. Вона була гострою до хворобливості. Це дало нам зрозуміти, що ми випадково знайшли в суспільстві больову точку, заговоривши на теми, які досі ніхто не порушував. Протягом наступних десяти років мені довелося зануритися в цю сферу з головою й і стати громадським експертом з наркополітики.

Дискусія в цій площині тим часом розвивалась і завершилась ухваленням Стратегії державної політики щодо наркотиків у 2013 році. У ній, зокрема, офіційно закріплено тези, які системно відстоював «Марш Свободи»: вивчення канабіноїдів як ліків і декриміналізація незначних правопорушень у сфері наркообігу.    

— Що було найскладнішим у виборі на користь громадської роботи? 

— Напевне, фінансовий бік. Усвідомлення, що мав би в рази більший дохід, якби повністю присвятив себе професійній кар’єрі. А тут часом ще й доводиться фінансувати громадську активність із доходів від журналістики. Але це не зовсім питання вибору: ставши на стежку громадської активності, ти просто нею йдеш. Якщо вже не втік одразу.

— Чим тема легалізації канабісу вас привабила? Чому саме нею почали займатися?

— До Помаранчевої революції мене не цікавила наркополітика. Тема канабісу виникла як експеримент. Нам було цікаво, чи мають змогу громадяни України скористатися своїми правами і відстояти легалізацію медичного канабісу. Зараз цим питанням я займаюся як співорганізатор Всеукраїнського руху «Марш Свободи за реформу державної політики щодо наркотиків» і як голова громадської організації «Міські ініціативи та суспільні трансформації» (МІСТ).

На початку нашої роботи ми розуміли, що тема була зовсім не артикульована в суспільстві. Вона табуйована для журналістів і висвітлювалась лише з подачі міліції. Фактично одне відомство розказувало нам, які мають бути у країні закони щодо наркотиків.

Незаконний обіг має переслідуватися, але законний обіг має велике значення, бо певні речовини використовуються в медицині й до них має бути належний доступ у тих, хто їх потребує як медикаментів. А в історії України був період, коли Міністерство внутрішніх справ вирішувало, який має бути ліміт знеболювальних на добу для паліативних хворих. Дуже дивно, що цим питанням опікувалися люди в погонах, а не люди в білих халатах, чи не так? З кожним нашим кроком відкривалося все більше проблем, і ми помітили, що в держави немає розуміння, яким має бути баланс між ефективною боротьбою з незаконним обігом наркотиків і повноцінним доступом до ліків. З цього почалася дискусія щодо створення Стратегії державної політики щодо наркотиків.

— 13 липня у Верховній Раді законопроєкт про легалізацію канабісу для використання в наукових і медичних цілях у першому читанні підтримали лише 184 нардепи. Документ повернули авторам на доопрацювання. Як думаєте, чому не вистачило голосів?

— Вважаю, відповідальність за цей провал – цілковито на президенті. Якщо ви помітили, червону кнопку під час голосування натисли 33 депутати, мізерна меншість. Ті ж, хто по факту провалив цей законопроєкт, або не голосували, витягнувши картки чи просто вийшовши в коридор, або натиснули кнопку «утрималися». Це означає, що боротися у 2021 році проти медичного канабісу є дикунством і на це готові далеко не всі депутати, вони шукають різні можливості, щоб себе виправдати. Законопроєкт був дуже добре пропрацьований, автори чотирьох альтернативних законопроєктів відкликали їх, щоби внести цей, спільний. І він міг би бути успішно проголосований у вересні у випадку кращої комунікації між фракціями, зокрема монобільшості.

Однак питання було винесене на позачергове засідання парламенту, за ініціативою Володимира Зеленського, тобто вибір місця, часу й навіть ефект несподіванки були за президентом. Зазвичай так чинять, коли хочуть ухвалити законопроєкт і мають для цього голоси. Або ж коли мета, навпаки, «провалити» питання. 

— У чому для вас кардинальні відмінності між журналістикою і громадською активністю?

— У журналістиці на ринку конкурують здебільшого твої професійні якості. Це загалом не дуже складно, якщо ти маєш ім’я, хорошу фахову базу і здатність постійно навчатися. А в громадській роботі конкурують твої ідеї, тому важливим є те, як ти їх презентуєш, щоби переконати світ їх підтримати, у тому числі грішми. 

— Чи можна поєднувати роботу журналіста і громадського активіста?
— Вважаю, що можна. Але варто убезпечитися від конфлікту інтересів і дотримуватися балансу в розподілі часу. Коли я працював у ЗМІ, то свідомо оминав теми, які стосувалися моєї громадської діяльності. Якщо робота заважає активізму або навпаки, то щось із цим варто робити.

— Де ви бачите себе більш ефективним? 

— У журналістиці ти є ретранслятором. Ти відсторонений, дієш відповідно до стандартів чи Кодексу етики журналіста. Твої можливості закінчуються там, де починаються твої стандарти, яких ти мусиш дотримуватися. Все, що ти можеш зробити, — розказати більше про проблему, яка тебе хвилює, ширше розкрити історію. Але сподіватися, що ти щось своїм матеріалом зміниш, — наївно. Тому що якщо це не журналістський активізм, щось глобально змінити не вдасться. Доведеться ставати активістом і йти по іншу сторону барикад.

У моєму випадку цей перехід вивільнив для мене певну кількість часу, якої не вистачало, щоб адвокатувати зміни швидше. Але йдеться про набуття принципового нової ідентичності, іноді паралельної, яка допомагає людині краще розкритися в спробах змінити світ на краще. Це шанс із ретранслятора перетворитися на спікера, який буде доносити свої ідеї.

— До чого варто бути готовим, коли покидаєш журналістику і йдеш у комунікації або проєктний менеджмент громадських організацій? 

— Варто розуміти, що чистий активізм не передбачає, що тобі за це платять зарплату. Якщо цей активізм стає довготерміновим, розв’язує довгострокові проблеми, тоді потрібні гроші «для підтримання штанів». Але на першому рівні, коли людина хоче щось змінити, вона може це робити безкоштовно. Наприклад, такими активістами є ті, хто бореться проти незаконних забудов, проти забруднення довкілля тощо.

Проте якщо ти починаєш займатися системною роботою в громадському секторі, то вона стає професією. До прикладу, комунікації і проєктний менеджмент — це також професійна сфера, як і журналістика. Хороший проєктний менеджер може отримати роботу в неурядовому секторі, хоч би до чого лежало його серце як активіста. Ба більше, громадська позиція може відходити на задній план, адже найперше треба сумлінно виконувати проєктну роботу.

Наприклад, наша громадська організація найбільше грошей залучає через краудфандинг. Це пожертви, які роблять люди, щоб наша боротьба не припинялася, а завдання, які стоять перед рухом, виконувались. На боротьбу за легалізацію медичного канабісу важко отримати грант, тому ми мали знаходити інші шляхи для фінансування.

— Які журналістські навички і вміння є запитаними у громадському секторі?
— Щоб розкачати будь-яку тему в інформаційному просторі, тобі потрібно робити роботу журналіста. Ти маєш знайти історії, переконати героя, що зможеш його захистити, якщо його персона стане публічною. Багато людей, які всупереч чинному закону використовували канабіс як знеболювальне, боялися про це говорити журналісту на камеру. Ми ж для зміни ситуації намагалися переконати людину, провести інтерв’ю і за необхідності захистити її.

Щоб не стати жертвою інформаційної провокації, в нагоді стане і знання «трюків», якими послуговуються недобросовісні журналісти і пропагандисти. Як приклад із мого особистого досвіду — тут і тут (першоджерело у фейсбуку).

Тож однозначно важливою навичкою є вміння перевіряти інформацію. У нагоді стане й здатність формулювати свої думки швидко, лаконічно, по суті, цікаво. Важливою буде ваша база контактів — урядовців, політиків, лідерів громадської думки, взагалі обізнаність, хто в якій темі є експертом. І, мабуть, найголовніше — здатність готувати і подати інформацію так, щоб ЗМІ її транслювали з максимальною користю для суспільного інтересу, який ви відстоюєте.

— Чи існує дорога назад із громадського сектору в журналістику? 

— Я мостів не рубав. Продовжую й нині співпрацювати з декількома зарубіжними виданнями, серед них на постійній основі з телеканалом «Белсат», це частина суспільного мовника Польщі. Я можу пояснити, чому люди не повертаються в журналістику. Коли ти стаєш громадським активістом і хочеш щось змінювати, ти маєш іти тільки вперед і тільки вгору. Журналістика зі своїми стандартами і редакційною політикою буде в цьому випадку малоефективним інструментом. Друга причина — людина, яка йде з журналістики, випадає з контексту, втрачає професійні навички, не вчиться й не самовдосконалюється в журналістиці. Тому не зможе конкурувати з журналістами, які за час, поки вона була в активізмі, змінилися та стали професійнішими.

— Ваші п’ять порад тим журналістам, які замислюються про перехід у громадський сектор.

— По-перше, потрібно якнайшвидше визначитися зі сферою роботи та позначити межу: тут я журналіст, а ось тут — громадський діяч, який виступає з позицією.

По-друге, нехай цей умовний кордон буде чітким і зрозумілим усім, із ким ви взаємодієте.

По-третє, будьте готовими, що з цього моменту ви помрете для свого начальства як перспективний кадр, із яким успішно працює система батогів і пряників.

По-четверте, пам’ятайте, що навіть у межах журналістики вдаватися до активізму іноді доводиться. Згадайте протести ЗМІ проти цензури у 2004 році. Оскільки ми не живемо в стерильному світі, журналістам усе одно час від часу доводиться захищати своє право працювати чесно й без тиску.  

По-п’яте, за жодних умов не співпрацюйте з Росією.

Фото: Ólafur Steinar Gestsson; Володимир Захаров; Facebook; alinaprisich / Instagram