«Детектор медіа» продовжує розповідати історії журналістів і журналісток, які перейшли у громадський сектор. Раніше ми поспілкувалися зі співзасновницею «Медійної ініціативи за права людини» Ольгою Решетиловою, керівницею Центру прав людини ZMINA Тетяною Печончик та громадським діячем і співорганізатором «Конопляного Маршу Свободи за легалізацію медичного канабісу» Тарасом Ратушним. Нині говоримо з Іриною Федорів — колишньою керівницею інформаційно-аналітичного відділу новин каналу СТБ, яка пішла з журналістики й узялася за громадську роботу, аби допомогти своїм однодумцям боротися з корупцією в селищі під Києвом.

Коцюбинське — селище під Києвом, що межує з міським мікрорайоном Новобіличі і є частиною Бучанського району. Півтора десятиліття тому, переїжджаючи сюди, молода журналістка Ірина Федорів орієнтувалась на дешеве житло — й гадки не мала, який вплив матиме цей вибір на її подальше життя. Як людину з медіа, її покликали на допомогу місцеві активісти, аби не дати забудувати Біличанський ліс. Невдовзі Ірина, яка очолювала інформаційно-аналітичний відділ новинної служби каналу СТБ, поринула у громадську роботу. Вона на волонтерських засадах очолила сайт «Громада Приірпіння» та залучила активних місцевих мешканців як авторів, а згодом стала депутаткою селищної ради. 2015 року Ірина пішла з СТБ та долучилася до руху «Чесно», згодом стала головною редакторкою сайта «Чесно». Говоримо з Іриною Федорів про перехід із журналістики в громадську роботу, участь у місцевому самоврядуванні та про принципи руху «Чесно».

Ірина Федорів, головна редакторка сайта «Чесно»

Про боротьбу за Біличанський ліс

— Моя журналістська кар’єра почалась із того, що під час навчання в Інституті журналістики Київського національного університету імені Шевченка я пішла на практику на канал СТБ у новини. Пішла на два тижні, а залишилась на десять років, — розповідає Ірина. — Там ставилися до студентів як до рівних. Бери камеру, ось тобі завдання, вперед! Я вже збиралася йти з цієї двотижневої практики і тут людина, яка очолювала інформаційно-аналітичний відділ, підходить і каже: «Я зараз звільнятимусь, ніхто ще про не знає. Збираюсь в Штати їхати… Але в тебе все виходить, усе чудово, лишайся на керівній посаді». Я кажу: «Ну, ви що? У мене навіть диплому немає». А вона: «У тебе все вийде!».

Я боялася, але це був той хороший страх, який дає тобі сили щодня працювати і розуміти, що ти не можеш підвести колектив, що тобі дали великий кредит довіри і ти маєш все зробити від А до Я. І я, по суті, розбудовувала відділ. Як журналістка я не робила сюжетів, а відразу потрапила в продюсинг-менеджмент. Ми вирішували, яких експертів будемо писати під які теми, шукали героїв тощо. Паралельно я допомагала іноземним документалістам робити фільми, наприклад, про політику Путіна. Допомагала записати наших президентів, підготувати для них питання, готувала до інтерв’ю, пояснювала нашу специфіку.

Тим часом я оселилась у Коцюбинському під Києвом. Коли ти студентка, ти не маєш грошей, аби купити квартиру на Печерську або Хрещатику. Тож вийшло, що мій вибір житла обумовив моє життя на подальші п’ятнадцять років. У селищі всі відразу дізналися, що поруч оселилась людина з телеканалу СТБ. Я ж, навпаки, не знала, хто мер, який склад ради, — та й мене це мало цікавило, бо додому я приїжджала після дванадцяти годин роботи спати.

Одного дня до мене постукались люди і сказали: «Ти знаєш, що ліс, який оточує Коцюбинське, роздерибанили депутати селищної ради?» І попросили мене за можливості висвітлити це на СТБ. І я відповіла: «Народ! Хто дозволить якимось там нещасним двадцяти шести депутатам селищної ради роздерибанити ліс столиці? Мер Черновецький перший у черзі на цей ресурс». Ми зняли кілька сюжетів, але це не допомогло; я підключила інші телеканали, звернулась до Академії наук, Інституту ботаніки, але результату не було.

Настав 2010 рік, в Україні — місцеві вибори. Ті люди знов почали стукати у мої двері, мовляв, у селищі будуть вибори, й ми збираємось балотуватись. Я кажу: «Успіхів вам, люди. Я вас палко підтримую, ви великі молодці!» А вони мені: «У нашому регіоні, коли ти берешся за збереження лісу, палять машини, б’ють людей». Словом, у них виникла ідея, що буде безпечніше, якщо я балотуватимусь разом із ними. Я не збиралася присвячувати своє життя депутатству в Коцюбинській селищній раді. Але це було питання безпеки людей, і я пообіцяла обговорити це на роботі.

Прийшла до ньюзрума й кажу: «Треба людей виручати, бо їх реально переб’ють. Давайте будемо балотуватися. Ми не виграємо, бо місцеві нас не оберуть, але ми їм допоможемо».

Мої колеги поставилися до цього проєкту дуже відповідально. Вчили активістів агітувати, а ще я запропонувала писати листи виборцям. Округ — 200 квартир, треба листи в квартири 120 виборців (там, де прописані). Хіба важко написати 120 листів? І сама писала листи й розкидала у скриньки. Ми обіцяли людям зберегти ліс, добитися, щоб його оголосили національним парком.

Вранці після підрахунку голосів мене спіткав шок. Я пройшла; з команди більше не пройшов ніхто. Тепер треба було виконувати обіцянку, а заснування національного парку — це повноваження президента, а не депутата селищної ради. А отже потрібно було підсилювати свої компетенції в адвокації, гуртувати громадський сектор, піднімати журналістів…

Активісти, які покликали мене на вибори, попросили мене ще й зробити місцеве ЗМІ. Я подумала: ну, смішні! Про що ж ми писати будемо — як кіт заліз на дерево і його пожежники знімали? Які новини в селищі? Є загальнонаціональні ЗМІ, події в Києві висвітлює купа медіа. Як ми будемо з ними конкурувати? Тоді я не знала, що Коцюбинське на найближчі кільканадцять років стане ньюзмейкером для всієї країни.

Коли я вперше відвідала сесію Коцюбинської селищної ради, побачила, що депутати домовились між собою і впевнені, що в них усе буде гаразд. Із цих сесій можна було оповідання писати. Там такі прототипи героїв, що Гоголь би плакав! Був навіть депутат у рясі, він читав сектантські семінари в Криму. І він же замовляв секондхенд як гуманітарну допомогу з-за кордону, а тут ці речі продавав. А під склад усього цього секонду забрав собі приміщення колишнього дитсадка. А потім ще хотів у ньому зробити готель із сауною. Це чудо в рясі перед голосуванням за приватизацію ходило радою, давало руку з перснем і пропонувало її всім поцілувати. Я почала про все це писати, а національні ЗМІ це тиражували, і маленька Коцюбинська рада на двадцять шість депутатів стала відомою. Це допомогло нам привернути увагу до нашої проблеми.

Що ми зробили? 2012 року зібрали 15 тисяч підписів — не електронних, а справжніх — і віднесли до Адміністрації президента. Мені погрожували — просили не чіпати тему Біличанського лісу. Але мене це не зупинило. 2014 року, після Революції гідності, ми дотисли це питання: тогочасний виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов підписав президентський указ, і Біличанський ліс став національним парком. Ще шість-сім років пішло на те, аби на кадастровій карті з’явилися межі. Отже, на все це пішло дванадцять років мого життя. Виконала це завдання я в березні 2021 року, а закінчила депутатські повноваження 2015-го, тож виконувати передвиборчу програму мені довелося вже без мандата. Але результат є.

Про роботу в русі «Чесно» та боротьбу за Коцюбинське

Я працювала на СТБ до 2015 року. Там прекрасні колеги, крута програма новин. Проте після Революції гідності в мене відбулося переосмислення цінностей. Я мала досвід роботи в місцевому самоврядування й розуміла, що можу комусь допомогти. Звільнившись із каналу, я отримала низку пропозицій, зокрема від руху «Чесно» — зайнятись розбудовою регіональної мережі перед місцевими виборами. Я тоді ще була депутаткою селищної ради й мусила зобов’язатися більше не балотуватись, аби не було конфлікту інтересів — я не можу вести кампанію й моніторити її.

Колеги з СТБ, які працювали в інформаційно-аналітичному відділі, також звільнились і майже всі пішли в «Чесно». Ми провели першу моніторингову кампанію: чистили прогульників, кандидатів на відкликання, показували, як депутати несумлінно виконують свої обов’язки. Я чудово знала законодавство і обов’язки депутатів місцевих рад.

Починала справу щодо захисту лісу, інструментами засобів масової інформації, а довершувала вже інструментами громадського сектору. При цьому розуміла, як можна покращити процес взаємодії громадян у системі місцевого самоврядування і будувати не електоральну, а представницьку демократію. Разом із командою руху «Чесно» виписати необхідні зміни до виборчого кодексу.

З журналістської роботи я не випала: веду блог на «Українській правді», пишу про події нашого регіону. Я розумію, що потрібно ЗМІ, тому готую продукт, який можна запропонувати «Українській правді», «Лівому берегу», «Дзеркалу тижня». Це дозволяє висвітлювати теми громадського сектору, які зазвичай є нішевими, у якісних медіа з широкою аудиторією.

Зараз я працюю головною редакторкою в «Чесно», а також читаю лекції для політичних партій у Міжнародному республіканському інституті (IRI). До мене звертаються різні громадські організації, які потребують тренінгів, вебінарів чи хакатонів.

Я досі веду сайт «Громада Приірпіння» на волонтерських засадах. Зокрема пишу там про закупівлі. Наприклад: на День селища запланували виступ гурту «Фристайл» за 560 тисяч гривень. І ще на сто тисяч закупили квітів. Наша «маленька бідна громада», яка не має вторинної ланки медицини, до якої швидка їздить через Київ, Ірпінь і Бучу, викинула 670 тисяч на «Фристайл» і квіти. Кавоварка для селищної ради коштувала за 17 тисяч і чайник за три. Люди всього цього не знають.

У нас 20–25 тисяч мешканців, 10 тисяч виборців. У фейсбук-групі «Громада Коцюбинського» близько п’яти тисяч членів. Тобто якщо від кожної сім’ї в середньому одна людина сидить у фейсбуку, ми охоплюємо з десять тисяч людей. Часто інформація, яку ми публікуємо, далі поширюється в загальнонаціональних медіа, стає приводом для розслідування. Наприклад, ми перші дізналися, що мер Ірпеня Володимир Карплюк має 67 квартир, а його соратник Ігор Оверко — 586. За площею це більше, ніж НСК «Олімпійський».

Головний напрямок нашої адвокації в громаді — приєднання Коцюбинського до Києва. Ми — анклав: Коцюбинське — маленький шматочок Бучанського району, оточений Києвом.

Уявіть: у людини інсульт, до Коцюбинського викликають швидку. Вона їде через Київ, через Академмістечко, а пацієнта везе до Бучі. Коли моїй дитині було пів року, вона мала температуру 40, і нас через Київ везли в Ірпінь. У мене були квадратні очі: «Та ось найближча лікарня!» — а вони: «Таке адміністративне підпорядкування». Хворих на коронавірусну хворобу з Коцюбинського возили до Білої Церкви через пів Київської області. Приєднання Коцюбинського до Бучанського району — це антинародне рішення.

Місцева рада спить і бачить дерибан лісу. Вона ніколи не проголосує за приєднання до Києва, бо вони мають ділянки, які давно собі набрали. Те, що ця земля стала національним парком, їм як кістка в горлі. Не знаю, скільки років піде на приєднання Коцюбинського до Києва. Ми вже прокомунікували з мером Києва Віталієм Кличком, аби він зробив заяву. Дали футболки нардепам, на які мешканці селища здали гроші, аби вони ходили в них у Верховній Раді. Комітет із питань місцевого самоврядування створив робочу групу, яка більш ніж за рік жодного разу не провела засідання. Блокує процес голова комітету Андрій Клочко («Слуга народу»).

Про поєднання журналістики з активізмом і перехід у громадський сектор

Журналістику й активізм поєднувати можна — це виправдано в наш час. Під час Майдану ніхто не змушував тебе йти туди з прапором якоїсь політичної партії: ти туди йшов як громадянин. Журналісти — теж громадяни. Й журналісти так само туди ходили, днювали, ночували, носили їжу. Жилетка «Преса» тоді була мішенню, тому журналісти знімали цю жилетку й висвітлювали події, тобто робити свою роботу.

Зараз без громадянської позиції нікуди. У країні йде війна. Якщо я як журналістка пишу про події на фронті, й привезла військовим бронежилети, це нормально. Я не бачу в цьому проблеми. Якщо я бачу, що незаконно рубають ліс, я це зупиню, бо це моя земля й моя країна. Активістка я чи журналістка? Якщо у вас є лопата, граблі й сапа, ви будете більш ефективними, ніж якщо є лише лопата і граблі. Я маю колег-журналістів, яким я можу подзвонити і сказати: «Народ, накриваємо “градом”! Карплюк не має стати народним депутатом, бо це буде ганьба!» Потім можу подзвонити громадським організаціям і сказати: «Народ, ЗМІ накривають “градом”, а нам треба підносити боєприпаси!» І Карплюк не стає нардепом.

Мені різали шини, встановлювали гранітну меморіальну табличку, телефонували з погрозами. Мені навіть присвячували газети, які роздавали безкоштовно, — не кажучи вже про компромат в інтернеті. Нічого гіршого не було, але й це створювало напругу, особливо в сім’ї. Втім кожна професія має свої ризики, на які людина йде свідомо.

Окрім боротьби за Коцюбинське, важливим завданням для мене залишаються зміни до виборчого кодексу. Якщо нам удасться реформувати виборчу систему і зробити її якісною, я розумітиму, що ми дали суспільству якісні інструменти для виборів. Це глобальне завдання, до виконання якого ми йтимемо довго. На подолання кнопкодавства у Верховній Раді пішло дев’ять років. Нам казали, що це нереально; сам голова Верховної Ради казав, що це не так легко запустити. Врешті це запровадили. Тепер треба добити виборчий кодекс, адже за два роки парламентські вибори.

Мене кликали назад на телебачення, але я відмовилась. Не впевнена, що знову працювати в медіа було б цікаво. Принаймні, зараз. Так, у медіа можна більше заробляти. Але я пішла у громадський сектор не по гроші.

Коли йдеш із журналістики в громадську сферу, потрібно бути готовим, що доведеться вчитися. Прийняти інший темп життя: журналісти завжди кудись поспішають, а громадський сектор, навпаки, все осмислює. І шукати, де ти можеш бути якомога більш ефективною. Журналісти можуть бути корисними в громадському секторі — наприклад, трансформувати аналітику, яку пишуть працівники громадських організацій, у контент, близький і зрозумілий широкій аудиторії. Аналітик працює над текстом два чи три тижні. Але телеканали мають лише хвилину, щоби передати меседж цього тексту, тому потрібно вміти його сформулювати.

Думаю, що в багатьох журналістів, яким уже під тридцять і які вже десять років у медіа, постає питання: що далі? Ти маєш великий досвід, маєш що передати іншим. Так от: іти у громадський сектор не страшно. Це як їсти нову страву. Просто треба бути готовим її скуштувати.

Фото: Facebook