Новини про людей, засуджених за вбивство чи мордування собаки або кішки, привертають увагу суспільства. Але поки що це поодинокі винятки. Більшість випадків жорстокого поводження з тваринами в Україні залишаються непокараними, адже законодавство про захист прав тварин в Україні недієве та застаріле. За українським законом, тварина — річ, хоч і з природними правами. Зоозахисники ж прагнуть зафіксувати визнання прав тварин у Конституції. Аби досягти цієї амбітної мети, їм потрібно поєднувати зусилля.

До всеукраїнської спілки громадських організацій «Асоціація зоозахисних організацій України», створеної 2009 року, входять 44 організації-учасниці. Представники організації брали участь у Робочій групі при Міністерстві культури з вироблення пропозицій щодо розв'язання проблемних питань щодо використання тварин у цирках. Юристи асоціації консультують і надають правничу допомогу і зоозахисникам, і звичайним громадянам, які стали свідками жорстокого поводження з тваринами. Асоціація проводить акції за заборону дельфінаріїв, використання тварин у цирках та на мисливських випробувальних станціях, а також підтримує створення волонтерського зоозахисного руху на теренах усієї Україні.

Нещодавно організація «UAnimals» провела акцію біля Верховної Ради, вимагаючи розглянути проєкти законів №2351, 2360 і 2232 — про заборону притравочних станцій та хутрових ферм, про посилення відповідальності за контрабанду тварин, фотопослуги та жебракування з ними, а також про заборону масової евтаназії безпритульних тварин. Активісти вимагають цього багато років, вони долучилися до проєкту 2351. Але поки що депутатів переконати не вдається. Віцепрезидентка Асоціації зоозахисних організацій Марина Суркова припускає, що серед парламентарів чимало лобістів хутрового виробництва, а також мисливців, не зацікавлених у захисті прав тварин.

Також серед пріоритетів асоціації — центри адаптації тварин із досвідом жорстокого поводження, пункти стерилізації, збільшення кількості державних і комунальних притулків, популяризація стерилізації. Ще одне завдання активістів — добитися посилення кримінальної відповідальності за жорстоке поводження з тваринами та реальних механізмів боротьби з так званими доґхантерами. Це люди, які вбивають безпритульних тварин; попри гучну назву, «мисливці» зазвичай використовують отруту, тому їхніми жертвами стають і тварини, які мають господарів. Найвідомішого українського доґхантера Олексія Святогора на початку 2021 року виправдав суд.

— Проблема була в недосконалому законодавстві, — пояснює Марина Суркова. — 2015 року, коли відбувався епізод зі Святогором, пропаганда та заклики до жорстокого поводження з тваринами не були включені до статті 299 Кримінального кодексу Україні. Все, що могли зробити шість років тому, — це відкрити кримінальне провадження за статтею 300: створення та розповсюдження творів, які пропагують культ насильства та жорстокості. Доґхантери труять тварин уночі й без свідків, тому встановити, хто вчинив злочин, важко. Навіть якщо зоозахисники когось підозрюють.

Марина Суркова, віцепрезидентка Асоціації зоозахисних організацій 

Явище доґхантерів прийшло до нас із Росії ще в 90-ті. Можливо, його поширення пов’язане з тим, як узагалі ставилися до тварин у Радянському Союзі, — як до сміття. В той самий час у Європі розвивалося законодавство про захист тварин, виникали громадські та благодійні зоозахисні організації, в тому числі міжнародні. А в нас були люди, які локально рятували тваринок, але повноцінної програми зоозахисту не було. Про законодавство ми й не мріяли: закон про захист тварин від жорстокого поводження в Україні ухвалили лише 2006 року. До цього безпритульних тварин нищили негуманними методами: труїли газом, масово вбивали струмом — на підлогу, де стояли тварини, розливали воду й пускали електрику. Це було жахливо.

— Як ви збираєте докази пропаганди чи закликів до жорстокого поводження з тваринами? І в чому, власне, різниця між цими двома поняттями?

— Пропаганда — це ідеологія, яку доґхантери несуть у маси. Вони стверджують, що захищають людей від безпритульних тварин, очищують вулиці, роблять довкілля безпечним для людини. Зараз пропаганда є адміністративним правопорушенням, — стаття 88 кодексу, — проте ми прагнемо внести її у кримінальний кодекс. Кримінальна відповідальність настає за заклик убивати тварин у будь-який спосіб. Як на мене, пропаганда — такий самий злочин, як і заклик, бо формує громадську думку. Коли ми бачимо заклики в соцмережах, робимо скриншоти і звертаємося до поліції, щоб вона встановлювала власників сторінок — зазвичай вони використовують псевдоніми.

— Що треба робити людині, яка знайшла отруєну собаку в парку чи на вулиці?

— На місце злочину треба викликати поліцію та подати не просто пояснення, а заяву із проханням відкрити провадження за статтею 299 Кримінального кодексу, встановити особу злочинця і внести протягом доби дані до Єдиного реєстру досудових розслідувань, надати реєстраційний номер заяви. Слідчий у складі оперативної групи зобов’язаний оглянути місце події, описати і оформити тіло тварини як речовий доказ і вписати його до протоколу огляду. Після цього тіло скеровують на патологоанатомічний розтин і проведення судово-ветеринарної експертизи; якщо це отруєння, зразки скеровують на токсикологічну експертизу. Це триватиме якийсь час. Якщо поліції ніде зберігати труп тварини, — хоча вони можуть звернутися до державних ветеринарних лікарень, де є холодильники, — нехай зв’язуються з волонтерами-зоозахисниками. Ті або самі допоможуть зберегти тіло, або порадять, куди звернутися.

— А якщо отруїли не безпритульну тварину, а хатнього улюбленця?

— Якщо тварина ще жива, треба спробувати її врятувати. За перших ознак отруєння — кровотечі, важкого дихання, непритаманної поведінки — треба негайно везти тварину до ветеринарної клініки. Якщо це не допомогло і тварина загинула, власник може викликати наряд патрульної поліцію до лікарні та на місці вже написати заяву. Далі план дій такий самий, як із безпритульною.

— Як ви далі плануєте боротися з доґхантерами?

— Вдосконалювати законодавство, співпрацювати з поліцією — зараз ми у процесі перемовин, щоб консультувати й навчати поліцейських, як вони мають діяти, стикаючись із пропагандою чи закликом до жорстокого поводження з тваринами. Також важливо займатися просвітництвом, бо доґхантери поширюють свою ідеологію. На противагу їм потрібно доносити до людей, що тварини — такі ж істоти, як люди, вони відчувають і страх, і біль, і розпач.

— Зоозахисні організації здебільшого зосереджені у столиці та обласних центрах. У містечках, селищах і селах люди не надто дбають про гуманне поводження з тваринами. Наприклад, небажаних цуценят і кошенят топлять у відрі чи забивають сокирою. Про стерилізацію не йдеться. Як боротися з цим?

— Люди часом навіть не знають, що можна стерилізувати тварину й не скоювати щороку такий великий гріх — убивство цуценят чи кошенят. Я вважаю, що потрібні інформаційно-просвітницькі кампанії, в тому числі на національних телеканалах, бо в селах і невеликих селищах інтернет не дуже поширений, особливо серед старших людей. Потрібна соціальна реклама з роз’ясненням, що таке стерилізація, як вона проводиться, чим корисна. Також потрібно створити можливості для стерилізації тварин. У територіальних громадах слід заснувати спеціалізовані підприємства чи відділи для створення мобільних пунктів стерилізації. Мобільний пункт — це автомобіль із операційною, до якого чіпляється причіп із клітками для тварин. Адже протягом кількох днів за ними потрібно спостерігати. Звісно, такі пункти мають діяти за розкладом, аби люди про них дізнавалися. Стерилізація має бути недорогою, а краще безкоштовною — хоча би перші два-три роки. Зазвичай у ветклініках стерилізувати кішку коштує до тисячі, а собаку — часом і до чотирьох тисяч гривень.

Стерилізація могла би вплинути на причину появи безпритульних тварин. Бо хтось убиває цуценят або кошенят, а хтось вивозить у місто чи більше селище з ринком, сподіваючись, що їх розберуть. Звісно, ніхто їх не забирає — зграя безпритульних тварин поповнюється.

— Є й інша проблема з розмноженням: деякі господарі використовують своїх тварин для розмноження заради грошей. Тварина щойно народила, а її вже знов запліднюють, щоби продати якнайбільше цуценят або кошенят…

— Це також жахливе явище. Найчастіше таких тварин утримують у клітках, у дискомфортних умовах. Вони виснажені, бо народжують навіть не двічі, а тричі на рік. Недогодовані, шерсть вилазить, худі, в них розтягнуті молочні пакети, майже немає зубів. Такі тварини не живуть більше п’яти років і помирають від виснаження. Тому, якщо людина хоче придбати породисту собаку або кішку, краще їй звернутися до професійного розплідника. Шпіців або йорків, які продаються по тисячі гривень на сайтах, не можна купувати.

На жаль, таких тварин утримують на приватних територіях, куди ані поліція, ані активісти без рішення суду не зайдуть (а отримати рішення суду нереально). Тому активісти намагаються викупити цих тварин. Втім експлуататор, отримавши гроші, купує собі наступну жертву. Тому ми лобіюємо закон із дієвими механізмами боротьби проти експлуатації. Якщо поліція, отримавши докази, що якась людина займається таким розведенням тварин, зможе відкрити кримінальне провадження і звернутися до суду, то суд матиме право винести рішення про доступ до приватної власності й тимчасове вилучення тварини до вироку суду. Якщо ж позов адміністративний, то ніщо не заважає власнику просто сховати тварину.

Захисту потребують і тварини, яких використовують для жебрання чи фотографування. Їх далеко не завжди тримають у нормальних умовах, а коли в них більше нема потреби, — викидають. Адже експлуататор прагне отримати від тварини якомога більший зиск, а комфортні умови — це додаткові витрати. Неможливо обладнати квартиру в багатоповерхівці під комфортне існування дикої тварини, тому що передусім їй потрібен контакт із природою — власник не зможе їй цього забезпечити. Тому краще заборонити всю цю розважальну експлуатацію. Дикі тварини повинні жити в природі, а свійські — у сім’ях, де їх люблять.

— А як щодо експериментів із виведення нових порід? Коли після схрещування дитинчата виявляються нежиттєздатними або їх «відбраковують»…

— Погляньте хоча б на сучасних німецьких вівчарок — вони присідають на задні лапи й не можуть нормально не те що бігати, а й ходити. Але це вже вважається нормою. Хоча це генетичне відхилення. Раніше вівчарка була нормальною, здоровою собакою. Будь-які експерименти над тваринами, в тому числі генетичні, які призводять до страждань і погіршують їхнє здоров’я, — це жорстоке поводження.

— Якщо до ветеринара приносять на огляд тварину зі слідами репродуктивної експлуатації чи побиття, що йому робити? Телефонувати до поліції чи до зоозахисників?

— Український закон не зобов’язує ветеринара повідомляти поліцію про випадки насильства над тваринами. У деяких штатах США діє програма взаємного оповіщення: якщо до ветеринара потрапляє тварина з ознаками насильства, він звертається з заявою до поліції, яка вносить у базу даних інформацію, що в цій родині потенційно можливе насильство щодо людини. І навпаки: якщо в сім’ї сталося насильство щодо людини, поліція попереджає ветеринарів і зоозахисників. Було б добре, якби така практика була впроваджена в Україні. Але це вищий щабель розвитку зоозахисту. Це все буде, але поступово. У зоозахисті ми відстали від Заходу, мабуть, років на двісті.

— Чи можна, на вашу думку, змінити свідомість та світогляд конкретної людини, яка все життя вважала, що тварини — це їжа?

— Потрібно поступово доносити до цієї людини через соціальну рекламу, медіа, відео в інтернеті, що тварина — жива істота, яка теж має почуття. Важливо, що і діячі культури та мистецтва, політики та чиновники своїм прикладом показували, що до тварин потрібно ставитися по-доброму, що вони заслуговують на нашу любов і турботу. Так у свідомості людей укоріниться, що життя будь-якої живої істоти таке ж цінне, як і життя людини. Ставлення до тварин — це показник того, як суспільство ставитиметься до своїх найвразливіших верств. Це і є людяність.

Фото надані Мариною Сурковою