Олена Левандовська, Pedan buro, ГО «UMind»: Якщо ти публічний, то соціальна відповідальність — це твій обов’язок

Олена Левандовська, Pedan buro, ГО «UMind»: Якщо ти публічний, то соціальна відповідальність — це твій обов’язок

15:00,
29 Січня 2024
552

Олена Левандовська, Pedan buro, ГО «UMind»: Якщо ти публічний, то соціальна відповідальність — це твій обов’язок

15:00,
29 Січня 2024
552
Олена Левандовська, Pedan buro, ГО «UMind»: Якщо ти публічний, то соціальна відповідальність — це твій обов’язок
Олена Левандовська, Pedan buro, ГО «UMind»: Якщо ти публічний, то соціальна відповідальність — це твій обов’язок
Про медійників, які власноруч узялися за майбутнє своїх дітей. І всіх інших теж.

Олена Левандовська — журналістка за освітою та комунікаційниця за покликом — очолює комунікації телеведучого, блогера та громадського діяча Олександра Педана. Удвох вони створили у 2020 році Pedan buro — комунікаційну агенцію, яка нині «веде» здебільшого соціальні проєкти, а восени в партнерстві з Суспільним мовником презентувала едьютейтмент-ютуб-канал для молоді «Колайдер». У 2023 році Олена очолила ще й громадську організацію «UMind», що створює та популяризує освітні проєкти для молоді. «UMind» також відома своїми «НеЛекціями» — інтерактивними неформальними розмовами з молоддю з прифронтових і деокупованих територій на теми мінної безпеки, ментального здоров’я, протидії сексуальному насиллю тощо.

Чому обрала громадський сектор, чи допомагає справі співпраця з Педаном, які інструменти принесли успіх проєктам «УніверCheck» і «НеЛекції», а також що робити з блогерами, у чиїх соцмережах досі немає війни, — Олена Левандовська розповіла «Детектору медіа».

— Олено, розкажіть про ваш шлях від журналістики до піару та громадського сектору.

— Ще з середньої школи я мріяла бути журналісткою. Мріяла, що сидітиму умовно на «1+1» чи на іншому телеканалі й щось розповідатиму. Пам’ятаю, як на свята біля ялинки тягнула лампочки гірлянди на себе та уявляла, що це мікрофон. 

Вдячна батькам за підтримку моєї мрії про журналістику. Зараз моя робота тісно пов'язана з тим, щоби діти ставали тими, ким хочуть, а не тими, ким мріє тато чи що перспективним вважає мама.

Спочатку був Тернопільський національний педагогічний університет, у якому на той час відкрили відділення журналістики, а далі — магістратура університету Шевченка. Це, звичайно, колосальний досвід і знайомства, які супроводжують до сьогодні.

Олена Левандовська

У журналістиці я насправді не так багато працювала. Спочатку два роки на тернопільському телебаченні. Це сильна база. Потім стала редакторкою відділу новин всеукраїнського інформаційного агентства. Пишаюсь, що за цей час брала інтерв’ю в Богдана Гаврилишина, В’ячеслава Брюховецького, двічі спілкувалась із Любомиром Гузаром.

На місцевому телебаченні ти не можеш бути просто красивою ведучою. Ти там усе: і ведуча, і журналістка, і редакторка, а якщо треба, то ще за оператора стала. Коли захворів монтажер, то ще й сіла сама змонтувала сюжет, бо немає кому, а тобі треба, щоб він пішов в ефір.

Далі пішла в піар на Новий канал. Там і познайомилася з теперішнім своїм партнером Сашком Педаном. Ще однією фантастичною школою стала робота в «Київстарі» — компанії з потужними комунікаціями та супермасштабними проєктами піарників у колаборації з маркетингом. Це ніби ти вилетів на орбіту, де обертаються великі небесні тіла: ти добре розумієш, як будується впізнаваність, медійність, як завжди бути готовим до кризи.

У сервісній компанії піарник завжди ніби сидить на пороховій діжці. Ще не запустився проєкт — а в тебе вже готові кризові комунікації до нього.

Олена Левандовська й Олександр Педан

З громадським сектором як комунікаційниця я перетнулася, коли пішла в декрет. Тоді Олександр Педан зі своєю колегою з телебачення Марією Павлічук запустили громадську організацію «ДжуніорZ» (нині «ДжуніорS» — «ДМ»). Я допомагала їм будувати комунікації й відчувала важливість теми розвитку фізичної активності дітей. Уже 6 років, як «ДжуніорS» працює, і я підтримую цю ініціативу досі. Тому що ми все ще «країна великого спорту» і «великих досягнень», а філософія «ДжуніорS» у тому, аби поширювати різні види спорту. Тут не про те, хто скільки підтягувань зробив, а про те, щоб кожен знайшов спорт для себе, любив його і був здоровим.

Паралельно почала працювати з Олександром: підхопила його комунікації, проєкти та соцмережі. Звісно, ми працювали й працюємо над комерційною складовою — без цього ніяк. Але ми одразу почали в соцмережах запускати соціальні проєкти. Мені здається, що роки три-чотири тому мало хто з публічних людей мав таку сміливість.

Олена Левандовська

Перший наш соціальний проєкт суто в інстаграмі — «Знай своїх». Ми їздили Україною та знімали історії болю й успіху людей, які переїхали під час вторгнення у 2014 році з Криму, Луганщини та Донеччини. Це був експеримент, але суперуспішний. Ми розповідали й про власників книгарень, і про фотографа, який переїхав із Луганська в Ужгород через усю країну. Ці історії нас надихнули тоді, а у 2022 році вони повернулися до мене. Пам’ятаю, як 24 лютого складаю речі, щоб дітей вивозити, згадую історії цих людей і думаю: «Вони ж не всі повернулися у свій дім. Просто не вернулися». Пам’ятаю, власниця магазину з Донецька казала, що поїхала в Одесу на море «в трусах і тапках» і лишилася там. Мені пощастило більше — я зараз удома.

Так почалася наша неофіційна, без організації, але активна громадська робота. Проєкт «Знай своїх» мав кілька сезонів, а у 2022 році ми знімали «Знай своїх. Волонтери». Власне, фундаментом став наш проєкт «УніверCheck». Ми побачили свої сили, запит, команда горить — чому ні? І почали копати глибше.

Олена Левандовська з командою

Оскільки все-таки я комунікаційниця, звісно, ми вивчали й будували Олександрові стратегію. Дивилися, які його ролі найцікавіші людям, де ми маємо найбільший фідбек. І, звичайно, шалений відгук отримували на його роль батька. Він активно показував свої стосунки з дітьми. Ми писали блоги в різні видання, і ця тема почала нас затягувати. Сашку пропонували завести тікток, а він відмовлявся: казав, що застарий для цього й це буде смішно. Тоді він почав вести тіток із донькою, і це було органічно. Він був там на «слабших» позиціях: донька — як покоління, яке сидить у тіктоці, а він — як покоління, яке хоче «примазатися».

Хороший фідбек ми отримали на наші публікації, як бути класним, сучасним татом. Дитина хоче спробувати щось незрозуміле вам (нова соцмережа, невідомий вид спорту тощо) — боїтеся, що це щось страшне? Ідіть туди з дитиною. Покажіть, що ви не вищі за неї, а разом із нею. Спробуйте своїми руками.

Лера, донька Сашка, тоді навчалася в 10 класі, і родину, як і всіх, турбували питання, куди їй вступати, ким бути. За кордон — ні, в Україні. А куди саме? Ми провели опитування серед підписників Сашка: 650 тисяч — хороша вибірка. Знайшли низку досліджень. З’ясувалося, що станом на 2020 рік 95% батьків і абітурієнтів не розуміли, куди вступати. Не думаю, що зараз сильно змінилася ситуація, але ми намагаємося на неї впливати.

Ми зрозуміли, що ця тема реально болить, і почався наш «УніверCheck». Назвали його «освітній тревел», бо проєкт не лише про універи та професії. Ми показували міста, країну очима студента. Це теж проблема, хоча й не нагальна: українці з заходу не були на сході й навпаки.

У першому сезоні «УніверCheck» ми показали крізь призму молодої людини місто: де вчитися, де гуляти, де тусити, де їсти дешево, але смачно. Заходили в гуртожитки. Університети спочатку не хотіли впускати. Ми казали, що це не «Ревізор»: ми не будемо лізти під матраци.

Після шаленого відгуку на програму продовжили її трансформувати. Провели глибинне дослідження й виявили, що так і що не так. Зокрема, студентів із другого курсу вже хвилює, де працювати й скільки заробляти. З повномасштабним вторгненням це стало ще більш актуальним. Тому другий «УніверCheck» уже трансформований під професії. Зараз ми плануємо третій — про коледжі та профтехучилища.

На жаль, існує стереотип, що вища освіта — це круто, а коледжі й технікуми — ні. Проєктом «КоледжCheck» ми прагнемо зруйнувати цей стереотип.

Ми гостро відчуваємо, наскільки важливий профтех для України, наскільки важливі люди, які вміють щось робити руками, відбудовувати, ремонтувати, складати. Маємо нагадати собі та світу, що українці — надзвичайно талановиті, творчі ремісники, і цим же заявити, наскільки ми культурно багата нація.

Тож цей досвід і створення у 2020 році комунікаційної агенції у відповідь на великий запит трансформувалися в громадську організацію «UMind», яку ми заснували з кількома дівчатами-колегами. Це було важливим кроком для розвитку нашої роботи та створення нових проєктів.

— Ви сказали «я комунікаційниця». Цікаво, коли і як ви відчули, що не журналістка, а комунікаційниця? З огляду на обставини чи внутрішні мотиви?

 — Здається, що вже навчаючись в Шевченка, я ділилася з одногрупницями, що хотіла б іншого. Тобто навряд зможу лише писати чи створювати сюжети — хочеться комплексно працювати. Тож перехід на Новий канал у PR був свідомим. Запропонували — і так, це було круто працювати на національному телебаченні, а ще й у піарі.

— Як зрозуміли, що Олександр Педан — ваш ідеальний партнер для спільної бізнесової та громадської роботи?

— Я роззнайомилася з Сашком, ще допомагаючи «ДжуніорS». Там я потроху пізнавала його глибше, бо коли ви зустрічаєтеся на телебаченні, це не той варіант, щоби добре зрозуміти людину. Тут я, по-перше, побачила, що йому не байдуже. По-друге, працюючи з публічними людьми на Новому каналі, я зрозуміла, що, при всій повазі, глибинно з ними працювати я навряд хочу. Сашко відрізняється емпатійністю та людяністю. Але коли він запропонував стати його директором, я побоювалася, тому що тоді його соцмережі мали здебільшого розважальний характер. Його ютуб був російськомовним, що точно не відповідало моїм цінностям.

Я побоювалася цим займатися і сказала відверто, що є речі, шоу, з якими я не зможу працювати. Та Олександр мені довірився, і ми разом по крупинках змінювали вектори. Десь він погоджувався, десь ми сперечалися. Так його ютуб був переведений повністю на українську ще до повномасштабного вторгнення. 

Що більше ми працювали, то більше я розуміла, що він комфортний партнер. Тому ми пішли в комунікаційну агенцію, бо зрозуміли, що нам добре працювати, і співпраця триває вже 5—6 років. Тут треба завжди тримати баланс, поважати одне одного, не переходити межі.

Звісно, завдяки Сашковим знайомствам, талантам, вмінням ми можемо багато. Наприклад, отримати грант молодій організації «Pedan buro» на такий масштабний проєкт, як «УніверCheck». Ми в команді свідомі, що це відбувається не тільки тому, що ми такі класні й талановиті. Публічність, пізнаваність, медійність, потужні соцмережі Олександра допомагають нам рухатися швидше. Якби не він, цей шлях ми проходили б набагато довше.

Олександр Педан і Олена Левандовська

Я тішуся тим, що його роль стала органічною. Олександр почав шукати університет із дочкою-абітурієнткою. Лера потім реально вступила в УКУ, який ми й розглядали, а проєкт відгукнувся багатьом молодим людям і батькам, які проходять цей нелегкий шлях.

Загалом за весь час нашої спільної роботи відчували брак україномовного контенту для дітей. Зокрема й на прикладі своїх дітей. Тому в межах діяльності «Pedan buro», заручившись підтримкою Суспільного мовника, розпочали втілення спільного проєкту для цільової аудиторії 9—13 років — новий YouTube-канал «Колайдер». Ми його називаємо «зухвалою школою майбутнього», де розповідаємо цікаві факти про все на світі, здійснюємо сміливі наукові експерименти разом з улюбленими блогерами та досліджуємо глибини міжнародної комп'ютерної мережі. Ми вже дуже пишаємося результатами цього проєкту, та аби не розповідати більше, раджу подивитися «Колайдер».

Читайте також:

Тут, безумовно, дуже згодився наш досвід креативної роботи, експертиза у виробництві відеоконтенту та фаховість команди в комунікаціях. Використовуємо його, аби спілкуватися з нашою дуже непростою та вибагливою цільовою аудиторією.

 — Який унікальний аспект ви доносите через «UMind»?

— Я вірю, що в Україні чимало класних, унікальних громадських організацій. Ми почали робити проєкти для молоді на культурно-освітню тематику. Хочемо зробити повноцінний шлейф того, що сформує молодь як націю, як українців; як психологічно здорову людину, яка розуміє, хто вона, що вона й для чого.

8 серпня 2023-го «UMind» відзначила рік, а ми вже партнери ЮНІСЕФ, реалізуємо з ними 2-й сезон масштабного проєкту «НеЛекції», де говоримо про культуру безпеки. Ми робили проєкт «Історії не з підручників» (документальний мінісеріал про Нову українську школу), проєкт «Українологія».

Наша унікальність у тому, що завдяки комунікаційному бекграунду більшості команди ми розуміємо, як достукатися до нашої цільової аудиторії.

Розуміємо, якими інструментами це робити, де вони сидять. У нас є диджитальний проєкт «Українологія», який втілювали з ІСАР «Єднання». Він спрямований на те, щоб до української молоді доносити правдиву інформацію про Україну, розбивати стереотипи. «Українологія» існує суто в інстаграмі та тіктоці. За перші три місяці в тіктоці ми набрали 11 тисяч підписників, тому що чітко знайшли свою цільову там, де вона є, тими інструментами, які їй підходять, у тому вигляді та формі, яка для них приємна й легко сприймається. Ми постукалися до них через маленьких блогерів, але якраз через тих, у кого є потрібна нам цільова аудиторія.

Водночас будь-який наш проєкт — маленький, як «Українологія», чи масштабний, як «НеЛекції», — усе одно оточений комунікаційною роботою. Для кожного проєкту ми створюємо комунікаційну стратегію й комунікаційний план. Розповідаємо через медіа, і так не лише доносимо користь до тих, кого ми зібрали, а й достукуємося з потрібною інформацією до ширшої цільової.

— У проєкті «НеЛекції» про основи безпеки зі школярами говорять Олександр Педан і Василь Байдак — відомі громадські діячі та коміки. Як тримаєте баланс між експертністю та публічністю спікерів? Адже в суспільстві зараз гаряча тема некомпетентності лекторів і тренерів, зокрема і в темах безпеки. Чи може той, хто вміє гарно говорити, прийти й розповідати кому завгодно про що завгодно? Де червоні лінії?

— Мене дуже лякають блогери, які запускають якісь курси, не маючи абсолютно жодного бекграунду. Що і як вони розповідають — ми не знаємо, а натовпи молоді туди йдуть. Не будемо починати про псевдопсихотерапевтів, психологів, медійних експертів тощо. Це все дуже страшно. Наш підхід серйозний. Ми б собі не дозволили говорити там, де не маємо бази. Звісно, ми не були ніколи експертами з мінної безпеки, і підготовка до перших «НеЛекцій» тривала пів року. Наша команда комунікаційників, які вміють взаємодіяти з молоддю, працювала з безпековими експертами ЮНІСЕФ. Ми звіряли кожне слово, але водночас вони (теж із глибоким розумінням нашої аудиторії) давали нам волю. Не переходячи в недоречності, говорячи зрозумілою і простою мовою, ми поставили в презентацію мемчики. Діти люблять невеличкі перерви на розвагу, бо швидко втомлюються від інформації. Олександр, а згодом і Василь, глибоко вивчали інформацію, теж спілкувалися з експертами ЮНІСЕФ. У другому сезоні ми їздимо з «НеЛекціями» лише територіями з підвищеною небезпекою, тож усі пройшли курси з тактичної медицини.

З міністром освіти Оксеном Лісовим

Близькими для дітей речами — вікторинами, мемами — ми до них достукуємося й не переходимо червону лінію. Основне правило — не нашкодь. Якщо комунікація викликає в тебе запитання, краще від неї відмовитися.

У першому сезоні «НеЛекцій» ми об’їхали 25 міст і охопили 5 тисяч дітей, у другому заплановано сто заходів в укриттях і 15 тисяч дітей на півночі, сході та півдні країни.

— Як потрапляють на ваші «НеЛекції»?

— З міркувань безпеки заходи закриті. Ми співпрацюємо з місцевими управліннями освіти. Це теж виклик, тому що всюди вони різні: десь лояльні, а десь не бачать сенсу зайвий раз шукати собі роботу й для нас запрошувати дітей. Хоча ми їдемо абсолютно безоплатно, з відомою людиною, з класною інтерактивною «НеЛекцією» та квізом, ще й у кінці даємо подарунки. Але це не завжди аргумент, на жаль. На кожен захід збираємо орієнтовно 100—150 дітей. Від нас їздить команда з 15 людей, щоби забезпечити захід і технічно.

Під час «НеЛекцій»

— Публічні люди мають набагато більшу аудиторію, ніж традиційні медіа, і при цьому часто лишаються непомітними для експертного кола. На вашу думку, як вони виконують роль лідерів думок? Якою ви бачите цю роль в ідеалі й чи вона досяжна?

— Я і до війни вважала, що в нас інститут репутації публічних людей працював слабко. Якщо подивитися на європейських чи американських селебриті, кожен із них має часточку своєї соціальної відповідальності в тій чи тій сфері. Безумовно, у нас це кульгало, і мене це турбувало. 

Радію, що з повномасштабним вторгненням багато публічних людей переосмислили свій вплив. Зрозуміло, що вони мають нести цю відповідальність, і багато з них засновують фонди, ідуть у громадську роботу, волонтерять і показують це своїм прикладом. Мене це надихає.

Водночас чимало ще, на жаль, публічних людей цього не зрозуміли, і я вже не знаю, чи зрозуміють. А якщо й зрозуміють, чи матиме це потрібний ефект. Вони відсиджуються, відмовчуються, і це біда.

Я часто у своїх соцмережах порушую тему інфлюенсерів. Не тих, хто працював роками над свою пізнаваністю, фаховістю, а потім уже став блогером. А саме тих, хто здобув популярність і аудиторію в соцмережах блискавично швидко. Є свідомі, але багато блогерів-мільйонників звикли видавати лише лайфстайл контент і продовжують це робити. У їхніх соцмережах немає війни. У них немає донатів, немає волонтерки, і вони це пояснюють тим, що тихенько донатять, але не показують, бо їм падають охоплення.

Це взагалі просто на голову не налазить: комусь падає стеля на голову від ракети, а їм падають охоплення.

Насправді в мене питання ще більше — не так до несвідомих інфлюенсерів, як до тих, хто на них підписаний. Невже мільйон українців влаштовує те, що в цієї пані немає війни, що вона продовжує купувати «Прада», демонструвати своє безтурботне життя? Хай купує і їздить, але що — поміж тим війни немає, вона живе в іншій паралельній реальності? От я пишу в себе на сторінці: «На блогерку таку-то підписано шість моїх знайомих. Що ви там робите?» Вона може продовжувати бути публічною, отримувати кошти й мати вплив через те, що ви на неї підписані. Зберіться з силами й повідписуйтеся від тих, в кого немає війни. Підпишіться на Васю Байдака й донатьте через день.

Тому я вважаю, що медійним особистостям — можливо, меншою мірою — і класичним інфлюенсерам більшою мірою, поки не пізно, треба братися за розум, вертатися до реальності. Тому що реальність їх може наздогнати. Якщо вони в Україні, безпечного місця немає. І не дай боже, але це може статися і з ними. Тому треба свою аудиторію, з одного боку, підтримувати, з другого — закликати не втомлюватися від війни, донатити та підтримувати хто чим може армію. Не хочете — ідіть допоможіть у прихистку від БФ «Твоя опора» чи на Дачі від БФ «Запорука», проведіть майстер-клас.

Є мільйон варіантів, як долучитися до допомоги, щоб ця країна вистояла й перемогла.

Тому я максимально обурена, це моє болюче місце, про яке продовжую говорити та вважаю, що цей напрям ще дуже й дуже слабко розвинутий.

— Якою бачите перспективу?

— Не хочу бути песимісткою, але тут мені здається, що хто вже зрозумів, той щось робить, а хто не зрозумів — навряд уже щось змінить. Якщо майже два роки в них немає війни… Хіба, не дай боже, щось трагічне змінить світогляд людини. Але думаєте, що після того, як Антон Тимошенко почав говорити про те, що в Юлі Верби немає війни, і всі обурилися, то в Юлі війна з’явиться? Ні, вона продовжить жити своїм життям. На жаль.

Але я сподіваюся, що публічні люди, у яких війна є, які живуть із нами в одній реальності, говоритимуть більше до своїх підписників: «Будь ласка, подумайте, на кого ви підписані». Я б хотіла, щоби змінилася не так свідомість інфлюенсерів чи зірок (я, на жаль, у це не вірю), а свідомість їхніх підписників. Щоб люди задумалися, пройшлись із холодною головою списком підписок і подумали: «А кого я слухаю, чиї програми в ютубі дивлюся, чи ця людина варта моєї уваги, якщо я живу у війні, а вона живе в іншій реальності?». Це стосується і рекламодавців.

Які ключові пункти варто втілювати в піарі громадським організаціям й ініціативам, щоби ставати більш видимими з-поміж тих же інфлюенсерів? Що робити тим, у кого, умовно, ще немає свого Олександра Педана?

— У цілому, тенденція позитивна. Ринок змінюється. Одразу від заснування агенції ми вели й соціальні проєкти: зокрема, два роки вели «Твою опору», разом із ними зустріли повномасштабну війну та працювали ще рік. Також займалися комунікаціями фонду «Запорука», зараз туди прийшла класна комунікаційниця, і я впевнена, що фонд ще більше піде вперед. Робили кампанії для громадської організації «Відчуй» тощо.

Це класна тенденція: фонди та громадські організації прийшли й до розуміння, і до фінансової спроможності (що не менш важливо) брати собі класних комунікаційників, які виводитимуть їхні проєкти на новий рівень.

Слід старатися хоча б малими силами підходити до комунікацій професійно. В ідеалі треба, щоб комунікаціями займалися люди, які розуміють, як це робити. Я консультую та проводжу невеличкі майстер-класи з комунікацій як для бізнесу, так і для благодійного й громадського сектору. Мені зустрічалися хлопці, які тут — меблі тесали, там — пости в інстаграм писали. Це ок. Я теж така була, і всі ми такі були. Тому розповідаю, що якщо немає фінансів на окремого комунікаційника, хоча б почніть із меншого. Наприклад, менеджер проєктів на пів ставки, а на пів ставки — веде соцмережі. Відправте людину на курси, нехай шукає воркшопи в інтернеті.

Соцмережі тепер — це наша візитівка, і якщо хтось хоче глянути, а хто ж ти такий, що ти робиш, він насамперед піде в соцмережі.

Плюс, я обожнюю брати студентів на практику. Потім ці дівчата зі мною лишаються. Креативна директорка «Pedan buro» і «UMind», режисерка «УніверCheck» Настя Зубченко прийшла до мене на 2 курсі й уже з нами 6 років. Тому раджу: беріть на практику студентів із напряму журналістики, піару чи інших дотичних. Хай «свіжа кров» практикується, пробує. Ми свого часу так з Настею завели тікток для «ДжуніорS», і він виявився потрібним, цільова аудиторія ж там.

Ініціативам, які працюють на місцях, варто не нехтувати місцевими медіа. Ми, комунікаційники, знаємо силу медіа. Їм потрібно про щось розповідати, а ви маєте для них інформацію. Дружіть із ними, кличте їх, пропонуйте теми. Люди насправді читають і дивляться місцеві медіа.

Усі хочуть на «1+1», а насправді воно вам не треба. Якщо ви в Полтаві, попросіться на полтавське Суспільне. Це буде чудова колаборація.

Ще одне, звісно, — шукати своїх амбасадорів. Окремо від «УніверCheck» ми провели три «ПрофесіїCheck» — профорієнтаційні конференції для старших класів і перших курсів у Львові, Вінниці та Києві. Запрошували медійних людей. Олександр Педан був ведучим, а гостями Євген Клопотенко, Тарас Тополя, Василь Байдак та інші медійні й немедійні фахівці своєї справи. Молоді розповідали про професії, щоби вона свідомо підходила до вибору, і намагалися достукатися до батьків, що це вибір їхніх дітей.

На «ПрофесіїCheck»

З найбільшою молодіжною ГО-шкою Європи «JA Europe» ми робили диджитал-кампанію на сторінці «StudyDvizh». Ми нагадували нашій молоді й за кордоном, і в Україні, що важливо не полишати навчання, що в неї є майбутнє, і давали платформу, на якій є найрізноманітніші курси українською. Зокрема й курс «Інструменти успіху», де вони вчаться найелементарніших речей, мав сотні тисяч переглядів. Сторінка «StudyDvizh» набрала близько 5 тисяч підписників за 4—5 місяців. Працювали з найрізноманітнішими блогерами. Alyona Alyona зробила тікток про свій професійний шлях.

Амбасадори — це не обов'язково блогери-мільйонники. Познайомтеся з людьми, які вас підтримують. Наприклад, пані Галина, у якої 200 підписників, принесла вам торбинку гречки, яку ви збираєте для ВПО. Хай пані Галина розповість про це в сториз, і завтра ще дві її подруги прийдуть. Цей маленький клубочок «із вуст в уста» працює, просто туди зараз треба імплементувати нові інструменти.

Шукайте місцевих інфлюенсерів. До цих людей із 510 тисячами підписників насправді більша довіра, ніж до тих, хто вже відірвався від землі, їздить на «Порші» й у нього немає війни.

Треба шукати тих, хто з вами ходить однією вулицею, їсть в одній кафешці, купує в одному магазині.

Усі ці інструменти ми використовуємо в проєкті «НеЛекції». Їдемо в Кременчук — кличемо кременчуцьке медіа, в Татарбунарах до нас прийде місцеве медіа, і це фантастика. Сашко Педан і Вася Байдак усім дають коментарі. Це чудово, що місцеві медіа, по-перше, живуть якось, а по-друге, що вони готові про нас розказати.

Команда UMind і Олександр Педан на «ПрофесіїCheck»

Запрошуємо на події також місцевих блогерів із 5—10 тисячами підписників.

Не просимо, аби в соцмережах вони розповіли, що Педан чи Байдак приїхали. А просто: «Батьки, донесіть до дітей три основні правила мінної безпеки: не підходь, не чіпай, телефонуй 101».

Уже в такий спосіб ми не просто офлайн попрацювали, а розповсюдили інформацію ширше через місцевих. Хоча спасибі місцевим інфлюенсерам — вони й про подію як таку розповідають.

— Ваші 5 ключових правил спілкування з молоддю, щоб їх не ображати, бути для них цікавим? З короткими відео, форматами ніби зрозуміло — а саме спілкування, tone of voice?

— Насамперед не називати їх дітьми, а говорити «молодь». Бути з ними на рівні. Ти в жодному разі не прийшов їх повчати — ти прийшов ділитися досвідом. Ти поважаєш їх, і чи приймати твій досвід на себе, чи ні — це їхній власний вибір.

По-друге, вони люблять жарти. Звісно, не має подія перетворитися на якийсь фарс і одні «гиги-гага», але з ними треба жартувати.

З ними треба бути на ізі, як вони кажуть. Намагатися не надто загравати цими словами, бо можна перейти в кринж. Тобто коли приходить доросла людина і занадто використовує їхній сленг, вони такі: «Нііі, це вже ту мач». Тобто не намагатися перейти на той бік, але бути легким, доступним, з самоіронією. Вони дуже відкриті насправді. Спочатку спікерам важко, але потім усе — вони входять у довіру і можуть десь над собою пожартувати.

Ще одне — у будь-якій комунікації з молоддю просити зворотний зв’язок і бути готовим почути їх. Спочатку вони соромляться, але в цілому дуже хочуть бути почутими. Особливо на місцях — діти, які не звикли, що до них приїжджають, з ними спілкуються і готові їх чути. Треба дати їм можливість сказати свою думку. Може, інколи вона буде смішна, деколи займе багато часу, але ні, не треба їх зупиняти.

— Завершимо, як і починали: мрією. У якому секторі ви себе бачите далі? Бізнес, комунікації, управління організацією, сім’я?

— Наша агенція з повномасштабним вторгненням ще більше почала працювати за соціальним вектором, тому тут стало в рази більше громадської діяльності, ніж бізнес-складової. Тож наразі мій фокус — у розвитку себе як громадської діячки у реаліях двох організацій. Я так відчуваю себе потрібною, абсолютно на своєму місці. Те, що мені закладав батько з дитинства, що не держава тобі щось винна, а ти щось маєш для неї зробити, — це якраз те, що я втілюю. Цінно відчувати, що це дійсно так.

Я тільки вчуся громадської діяльності, тому тут у мене план вчитися, розвиватися, черпати від людей, які досягли висот у секторі. Мрія, яка має перетворитися на ціль — вступити в УКУ на магістратуру для керівників неприбуткових організацій. Тож розвиватиму себе та проєкти, бо я щиро вірю в те, що ми робимо. Я розумію, що за молоддю майбутнє.

Нам треба перемогти — це одна титанічна робота. А потім — побудувати цю країну такою, як ми хочемо. Це друга титанічна робота.

Зараз ми маємо закласти фундамент, підґрунтя, щоб наша молодь мала міцну опору у своїх головах творити країну такою, про яку мріють вони, мріємо ми, мріяли наші діди-прадіди, а нам заважали століттями. Може, пафосно, але йде від душі насправді.

Фото Олени Левандовської, команди UMind

Команда «Детектора медіа» не лише бореться за якість української журналістики, але й розповідає про суспільно важливі процеси в Україні. Наші журналісти пишуть про досягнення та проблеми громадського сектору й показують, як активісти впливають на реформи.

Запрошуємо вас долучитися до Спільноти «Детектора медіа». Та разом працювати над тим, щоб ініціативи, які захищають демократичні цінності, ставали більш видимими.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду