Волонтерську спілку «Поруч» заснувало подружжя — маркетологиня Русана Шарлай та айтівець Богдан Гридін 24 лютого 2022 року в однокімнатній квартирі в Києві. За півтора року їхнє волонтерство переросло у благодійну організацію. Русана і Богдан зібрали навколо себе команду з понад 60 людей, більшість яких вимушено покинули домівки через війну, як і вони ще 2014 року — рідну Авдіївку.

Богдан Гридін і Русана Шарлай

Волонтери спілки «Поруч» допомагають переселенцям, людям із деокупованих територій країни, а також поширюють культуру благодійності. Що про волонтерство, вигорання, професійну благодійність думають активісти нової хвилі та чому називають одне одного «спілкою притрушених» — «Детектор медіа» дізнався в очільниці організації Русани Шарлай.

— Русано, як починалася історія вашого волонтерства?

 — Ми виїхали з Авдіївки на Донеччині ще у 2014 році. Волонтерили й тоді, але війна 2014 року та повномасштабне вторгнення — це дві різні речі. У 2014 році наше волонтерство закінчилося: ми виїхали та почали жити своїм життям. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були в Києві. Оскільки вже стикалися з цією проблемою, адже самі були переселенцями, вирішили залишатися та допомагати людям. Так почалося наше волонтерство в Києві, яке виросло у благодійну організацію.

Філософія нашої команди — це філософія переможця, коли кожна людина активна й залучена. Ми дивимося на досвід західних країн, як у них побудоване життя, і розуміємо, що Україні цього не вистачає. До 2022 року в Україні люди не були привчені до благодійності чи волонтерства.

«До 2022 року гроші в Україні збирали зазвичай на якусь велику біду»

Натомість у США, наприклад, дитина не отримає атестат про закінчення школи, якщо не відпрацює певну кількість годин волонтерства. Так змалку привчаються до добрих справ. Кожна школа укладає договір з організаціями, і дитина може обрати, чим хоче займатися у свої волонтерські години. Вона може допомагати пекти печиво, саджати квіти, прибирати парки — що завгодно, але вона повинна кілька годин на рік приділяти добрим справам.

«У Європі люди звикли збирати не на велику біду, а на розвиток»

На благодійних заходах вони збирають на інституційний розвиток бізнесу, стипендії дітям. Люди привчаються донатити й отримувати позитивні емоції (наприклад, зайнятися благодійною йогою). Ми бачимо цю філософію в майбутньому України.

«Українців зараз об'єднує велика біда. Ми не хочемо, щоби після закінчення цієї біди всі одразу склали руки»

Допомога потрібна зараз і буде потрібна в майбутньому: і за п'ять, і десять, і двадцять років. Потрібно тримати людей об'єднаними. Тому ми пропонуємо допомогу, організовуємо заходи та просуваємо волонтерство щодня.

— Якою має бути культура волонтерства в Україні, на вашу думку?

— За півтора року волонтерства ми розробили п'ять правил щодо культури благодійності в суспільстві:

1.     Не буває маленьких донатів. Кожен внесок важливий. Ці слова стали свого роду мантрою. Маленькі донати — теж рушійна сила. Іноді донат у 10 гривень закриває збір у пів мільйона.

2.     Завжди є той, хто потребує допомоги. Під час війни це не просто фінансова підтримка. Це форма єднання та солідарності. Волонтери стали важливими посередниками між тими, хто бажає допомогти, і тими, хто потребує допомоги.

3.     Робіть маленькі внески, але регулярно. За деякий час ви переконаєтеся, що це не так вже й важко, як здається спершу.

4.     Зробіть донат своєю гарною звичкою. Наприклад, купіть благодійну каву замість звичайної, щоб кілька гривень пішли на підтримку фонду.

Волонтерка Маргарита Федорчук запропонувала перетворити це на гру: в магазині дістаньте з кошика один із продуктів чи предметів, без якого ви можете обійтися. А ті кошти, що ви заощадили, переведіть волонтерам.

5.     Донат — це не примха, донат — це життєва необхідність. Волонтери теж донатять. Адже вони на власні очі бачать, скільки тих, кому вкрай потрібна підтримка й допомога.

Ми дотримуємося цих правил і закликаємо інших теж слідувати їм.

— Ви вважаєте себе професійними благодійниками? Чи бачите себе в благодійному секторі після закінчення війни?

 — Сказати, що ми вважаємо себе професіоналами, дуже важко. З одного боку, якщо дивитися на мій вік — мені 22 роки і я засновниця благодійної організації, — чи вік наших волонтерів, чи скільки часу ми в благодійності, то, напевно, ми не професіонали. Але якщо брати наші проєкти й досягнення за півтора року, то можу сказати, що ми — професіонали нового покоління. Ми не стандартна благодійна організація чи волонтери. У нас немає такого tone of voice, як у традиційних благодійних організацій. Вони дуже офіційні, ділові, у них усе за правилами — консервативно. Ми ж натомість молодіжна спілка.

«Серед волонтерів називаємо одне одного “спілка притрушених”»

Якщо в гуманітарній місії ми їдемо кудись на схід, і в нас відбувається якийсь п***ць, то ми виходимо у сториз — і так і кажемо. Напевно, професійні благодійні організації на рівні «Червоного Хреста» чи Фонду Притули так не роблять. Але з нашим tone of voice, нашими вчинками, тим, як ми співпрацюємо з нашою цільовою аудиторією, які ми думки просуваємо, за півтора року ми змогли стати регіональними партнерами УВКБ ООН, Агенції ООН у справах біженців. Ми стали єдиною організацією в Україні, яка стала партнерами ООН, попрацювавши менш ніж три роки у сфері благодійності. Тобто, думаю, наші проєкти своєю значущістю можуть показувати, що ми ставимося до благодійності як до роботи, але прямо професіоналами благодійності я б нас не назвала. Я би сказала, що ми — нове покоління.

«Ми показуємо, що благодійність — це не лише залучати гроші на порятунок людей, а й розвантажувати фури з ранку до ночі, спілкуватися з людьми, іноді не спати ночами»

Це коли в тебе тиждень може не бути роботи, а потім стається Каховська ГЕС, і ви всією командою можете інший тиждень ночувати у штабі, бо розвантажуєте й завантажуєте машини, які відправляють допомогу. Ми показуємо інший, важкий бік благодійності. Ми професійно ставимося до кожного нашого проєкту, але транслюємо це трохи з молодіжного боку.

— У яких напрямках нині працює ваша організація?

— У нас два проєкти — інтеграція переселенців і полегшення роботи волонтерів. За першим напрямком ми підтримуємо ВПО, надаємо гуманітарну допомогу, допомагаємо в пошуку роботи, просуваємо волонтерство і благодійність, проводимо гуртки для дітей, де вони соціалізуються, адаптуються, знаходять друзів і здобувають навички.

До інтеграції також можна віднести наші гуманітарні місії. Ми ніколи не їздимо аби з’їздити та не відвозимо те, що просто в нас є. Ми знаходимо контактну особу на місці та веземо те, що там потрібно. Коли їдемо на схід, то транслюємо, по-перше, що Схід — це Україна. Що українці, які живуть близько до лінії фронту в донецькому, херсонському, харківському, сумському регіонах, не чекають на «русскій мір»; що вони лишаються не тому, що не хочуть в Україну, а тому, що не хочуть покидати свою землю. Ми показуємо людям, які лишаються там, що їх не забули. Їх слухають, із ними розмовляють, і це не так, що «ось, тримай крупи — й до побачення».

Для полегшення життя волонтерів ми розробили свою CRM-систему, яка допомагає вести облік гуманітарної допомоги — фіксувати, хто, що та коли отримує. Це полегшує процес, бо не потрібно сидіти на списках, вручну обробляти, брати довідки. Система модернізована і тому допомога «руками» нам майже не потрібна.

«Усі наші члени команди — це переселенці, які виїхали в Київ із зони бойових дій»

Звичайно, до вторгнення кожен мав там свою роботу, має професію та навички. Ми включаємо їх у благодійність. Ми з чоловіком намагаємося завжди прислухатися до волонтерів, які до нас приходять. Звичайно, починалося все з того, що люди приходили розвантажувати фури чи допомагати на списках, поки ми допрацьовували CRM-систему. Далі ми всі більше спілкувалися та дізнавалися одне про одного.

Наприклад, приходить Катя; вона прибирає, розкладає коробки. А потім ми спілкуємося й дізнаємося, що вона все життя працювала у сфері краси. Далі Катя очолює проєкт «Б'юті дні», бо має досвід і бажання. Чи приходить до нас волонтер Діма на розвантажування автівки. І от вони розвантажують фуру, а ми з чоловіком помічаємо, що Діма за 10 хвилин вибудував процес: скоординував, хто та що бере, кому передає. Наче мурашник, усе оптимізував. Спілкуємося — і виявляється, що він раніше був головним із логістики на заводі в Бахмуті. Так Діма став нашим головним логістом, очолив проєкт отримання та видавання гуманітарної допомоги.

До волонтерів слід прислухатися; усі мають навички — і їх потрібно підтримувати й розвивати. Це дає волонтерам стимул лишитися в штабі, а не прийти тричі пофасувати пакети й піти в інший штаб. У нас переселенці отримують підтримку, мотивацію та почуваються потрібними. Вони можуть реалізовувати свої навички та знання, які набували все життя в іншому місці.

Є проблема, що багато переселенців працювали, наприклад, директорами чи провідними фахівцями — і коли переїхали в Київ, то не можуть себе знайти, бо тут своїх вистачає. Вони не можуть реалізувати себе, і їх це пригнічує. Ми даємо людям реалізуватися, і вони краще втілюють проєкти, бо це їхній проєкт і вони відчули відповідальність, свою цінність. Завдяки цьому підходу ми як організація з невеликим досвідом можемо втілювати великі проєкти з великими партнерами.

— Що порадите людям, які волонтерять або волонтерили, але з кожним днем їм усе важче поєднувати добрі справи з роботою та іншими обов'язками?

— По-перше, потрібно розуміти, що волонтер — це не зобов'язаність. Це такий ритм і спосіб життя, хобі, яке вас супроводжує життям. Багато людей не стають волонтерами, бо думають, що волонтерство — це як робота, де потрібно щодня ходити у штаб, ніби в офіс. Насправді волонтером можна бути в будь-якій сфері, і будь-яка допомога важлива, як і кожен донат. Як, буває, десять гривень закривають збір на десять мільйонів — так і з допомогою. Ти можеш приділяти волонтерству дві години на тиждень, обробляти, наприклад, електронні списки — і це буде вже великий внесок. Бо десятеро таких, як ти, зможуть обробляти списки на видачу допомоги тисячам людей. Маленької допомоги не буває.

«Не потрібно до волонтерства ставитися як до свого обов'язку»

Звичайно, якщо в тебе є обов'язок у родині, у роботі, та ще й у волонтерстві, та ще й війна в країні триває — то тобі стає важко і можна емоційно вигоріти. Волонтерство — це скоріше як тусовка однодумців. Сьогодні ти можеш видавати допомогу, а завтра прийти й сказати: «Друзі, мені так погано, нумо в парк сходимо, погуляємо», — і тебе підтримають. Волонтерство — це тусовка твоїх людей, людей, із якими ти в одному човні.

Третє — це шукати свою волонтерську спілку. Усі ми різні, з різними поглядами, мотивами та цілями. І якщо ти приходиш не у свою спілку, то тобі буде некомфортно й ти можеш далі не захотіти долучатися. Це як у стосунках. Коли ти розходишся з однією людиною, ти ж не ставиш хрест на собі на все життя, а шукаєш далі. Просто треба знайти свою волонтерську компанію, у якій тобі буде комфортно. Тоді тобі волонтерство і благодійність будуть у кайф.

Фото Русани Шарлай