Попри війну на сході, коронавірусну епідемію та не найкращу ситуацію в економіці, український кінематограф в останні роки динамічно розвивався й отримав друге дихання. Українські фільми здобували престижні міжнародні нагороди, студії знімали дедалі більше якісних стрічок. І ось черговий виклик — велика війна та потужна гуманітарна й економічна криза, яку потягнуло за собою російське вторгнення. Що чекає на український кінематограф під час війни? Як він може допомогти Україні комунікувати зі світом? Які законодавчі ініціативи можуть полегшити його становище? Про це говоримо з експертом коаліції «Реанімаційний пакет реформ», членом Національної спілки кінематографістів України, продюсером Сергієм Галетієм.

— Пане Сергію, чому під час повномасштабної війни нам важливо говорити про український кінематограф?

— Кіно — це універсальний і доступний засіб комунікації, який працює на рівні підсвідомості. Кіно передає візуальні образи, які неможливо передати через текст чи інші художні витвори. Кожна країна має продукувати цю аудіовізуальну творчість, аби бути почутою у світі, щоби її бачили, розуміли та співчували.

— Українське кіно — це світовий продукт чи локальний?

— Є дві течії в кінематографі: артхаус і масове кіно. Артхаус є більш художнім твором, який здебільшого спирається на образи та їхнє осмислення. А масове кіно оперує спецефектами та динамікою, де сюжет і його логічність не завжди є пріоритетом.

В артхаусі Україна перебуває «на рівні»: багато наших фільмів є учасниками найбільш статусних подій — фестивалів класу «А», де вони здобувають нагороди.

Ситуація з українським масовим кіно гірша, адже мейнстрим та особливо блокбастери потребують великих грошей і досвіду. Наприклад, у багатьох європейських країнах у топі касових зборів у кінотеатрах — саме їхні вітчизняні фільми. В Україні таке буває рідко. Справа не лише в якості українського розважального кіно: необхідні додаткові гроші на просування цих фільмів. Тим паче, по кіноіндустрії боляче вдарила епідемія коронавірусної хвороби і російське вторгнення. Сподіваємося, що ситуація з часом покращиться.

— Хто є зараз головними спонсорами українського масового кіно? Яку роль відіграє фінансування з бюджету?

— Перші років п’ятнадцять після здобуття Україною незалежності кінематограф фінансувався за залишковим принципом і майже помер. Ситуація стала трохи покращуватися лише у 2007–2008 роках, коли на кіно виділили близько $10 мільйонів, та у 2011–2013 роках, коли воно ще зросло (до $15, 20 і 18 млн відповідно). Але все одно це була недостатня сума. Для порівняння: бюджет російсько-українського фільму «Вій» 2014 року (він свого часу вийшов у топи касових зборів) становив $26 мільйонів. Торік на весь український кінематограф було виділено приблизно $23 мільйони.

Кіно — це дорого. А обсяг українського ринку невеликий, як у будь-якій європейській країні. Тому далеко не всі фільми заробляють достатньо, щоб відшкодувати витрати. Але з державницької точки зору таке завдання може взагалі не ставитися. Позитивний вплив на економіку відбувається завдяки тому, що кіновиробництво виступає мультиплікатором для економічного зростання територій (коефіцієнт десь 1,5–2,7). Особливо помітним є вплив на доходи від туристичного бізнесу. Втім зараз його цінність розкривається в ментальному та геополітичному вимірах — на інформаційному фронті.

Ще одна хронічна проблема — «виховання» глядача. Нам необхідно виробити в українців звичку ходити в кінотеатри на вітчизняні фільми. А для цього фільмів треба знімати не менш ніж пів сотні на рік, хоча би по одному на тиждень. Тож сферу культури слід достатньо фінансувати.

— А на якому рівні зараз фінансується українська культура?

— Зараз відбувся секвестр державного бюджету, тож ми в нетиповій ситуації. Якщо казати про 2021 рік, то десь на рівні 0,9% загального бюджету. Ми ж не судова та правоохоронна системи, яким чомусь щороку збільшують фінансування. Тоді як гроші на культуру залишаються на тому ж мізерному рівні.

За моїми підрахунками, лише кіновиробництво має фінансуватися на рівні 100–120 мільйонів доларів на рік. Бо як мінімум маємо випускати один блокбастер у квартал із потужним просуванням, щоби привернути увагу аудиторії. Крім цього, мають виходити 40–50 жанрових фільмів та 15–20 стрічок у стилі артхаус. До прикладу, співвідносні за кількістю населення з Україною країни ЄС витрачають на кінематограф по $200–300 мільйонів на рік.

— Які додаткові джерела фінансування може залучати український кінематограф?

— У європейських країнах, позаяк будь-яка територія тут не дозволяє зробити галузь прибутковою, крім державного фінансування переважно у формі грантів (тобто за принципом «простягнутої руки» — не забираючи права на фільм), поширеною практикою є залучення грошей телеканалів, пільгових спеціалізованих фондів, приватних інвесторів, рекламні надходження та благодійні внески. А зараз з’явилися стримінгові сервіси, такі як Netflix, які можуть повністю фінансувати створення і дистрибуцію фільмів.

Державне фінансування найефективніше побудовано у Франції, де є різні форми фінансової підтримки не тільки виробництва фільмів, але й кінопоказу. Там Центр національної кінематографії (CNC) — це «Ватикан» із власною мережею «парафій» та з незалежним грошовим обігом. Кіно — це своєрідна лотерея, адже іноді фільм може зібрати в прокаті вдесять разів більше за розмір свого бюджету.

— Чи можна назвати українські фільми, зняті після початку агресії Росії у 2014 році, як добрі приклади нашого soft power?

— Тут можна згадати фільми Ахтема Сеітаблаєва (наприклад, «Кіборги»), Зази Буадзе («Позивний Бандерас», «Мати Апостолів»), Тимура Ященко («Черкаси»), Володимира Тихого («Наші котики»).

Кінопроцес — своєрідна доменна піч, роботу якої не можна зупиняти. А відродження кіноіндустрії в нас почалося фактично з 2008 року.

Особливо важливе кіно під час війни, коли люди хочуть зафіксувати ці події та свої переживання. Необхідно це відрефлексувати, щоби кіно в майбутньому допомогло пережити біль. Кіно — засіб психотерапії, який допомагає людині опрацювати свої травми та комплекси.

— Чи комунікує Україна зі світом за допомогою кінематографу?

— Наші фільми не раз відзначали на світовому рівні. Наприклад, щоб нікого не образити, обмежуся лише п’ятьма ігровими фільмами, які прозвучали на міжнародних фестивалях нещодавно: «Мати Апостолів» — 52 нагороди та 6 номінацій; «Плем’я» Мирослава Слабошпицького — 29 нагород і 25 номінацій; «Атлантида» Валентина Васяновича — 21 нагорода і 19 номінацій; «Погані дороги» Наталії Ворожбит — 10 нагород і 22 номінації та «Стоп-Земля» Катерини Горностай — 10 нагород і 4 номінації. Також часто нагороди отримують українські документальні та анімаційні стрічки.

А зараз нагода позиціонувати наше кіно на міжнародному рівні на порядок сприятливіша: у світі всі цікавляться Україною, й найкращий спосіб познайомитися з країною — це подивитися її фільми. Кінематограф потребує багато грошей, але без нього ми для світу біла пляма.

— Які законодавчі зміни пропонують зараз, аби підтримати українське кіно?

— У другому читанні розглядається законопроєкт № 6194 про внесення змін до законів щодо державної підтримки кінематографії в Україні. Він має частково залатати вади базового, адже закон про кіно ухвалили ще 1998 року, а також виправити помилки ухваленого у 2017 році закону про державну підтримку кінематографії та вдосконалити його норми. Відтоді багато що змінилося: з’явилися стримінгові сервіси, кінотеатри IMAX тощо. Тим паче, що зараз свій фільм може зняти майже будь-хто, маючи сучасний смартфон. Чинне законодавство не враховує всі технологічні новації.

Закон про державну підтримку кінематографії хоча і вніс деякі прогресивні новели в законодавче поле, проте цього недостатньо, адже цей документ створювали під телевізійників, а вони неохоче й точково враховували інтереси кінематографістів. Навіть навпаки, закон про держпідтримку кінематографії встановив низку прихованих «бар’єрів» в отриманні державного фінансування, зокрема створив суттєві перепони для входження молодих незалежних команд у кіновиробництво. Їх змушують іти на поклін до місцевих «мейджорів», яким зазвичай байдуже на творчі прагнення молоді. Іноді виходило так, що з трьохсот поданих проєктів здобували фінансову підтримку лише сорок.

Інше обмеження — термін доведення наявності власних грошей, коли фінансування з боку держави становить 80%. Коли ухвалювали цей закон, пройшла моя поправка, що надавати довідку треба до укладення контракту з Держкіно, але, згідно з іншою нормою, яку вони посилюють у своїх підзаконних актах, продюсер уже при поданні заявки має довести, що в нього є ця решта 20% власних або залучених грошей. Світова практика така, що переважно лише після того, як держава ухвалює рішення про вагомий внесок у бюджет, продюсер має шанс знайти партнерів для співфінансування. Безглуздо вимагати від молодого продюсера зібрати необхідні гроші на етапі, коли ще невідомо, чи підтримає заявку держава, чи ні.

Ще одна проблема — ситуація з авторськими та суміжними правами. Чинний закон чомусь розділяє поняття «виробник» і «продюсер», які є синонімами. Й авторські права належать саме виробнику, хоча ніяких виробників, окрім продюсерів, нема.

В ідеалі необхідно розробити нову редакцію закону про кіно, який би об’єднав два згадані вище, враховував би всі новації й сучасні вимоги та гармонізував місцеві «правила гри» з європейськими практиками.

— Чи пропонує законопроєкт № 6194 зміну форми фінансування українського кінематографу?

— Автори законопроєкту хочуть запровадити механізми французької моделі фінансування. Наприклад, пропонується додати так зване автоматичне фінансування: якщо фільм певного продюсера здобув значні касові збори, то частина від суми цих зборів автоматично йде на фінансування наступного фільму цього продюсера.

— Чи є в Україні стратегія розвитку кінематографу?

 — Нема, але вона потрібна. Можливо, через відсутність такого документа український кінематограф розвивається невдалим шляхом, адже був потрібен інший механізм переходу від планової до ринкової економіки ще тридцять років тому. Усі державні кіностудії мали б були передані в окремий фонд, яким би керували представники кінематографії. Активи індустрії мають працювати саме на індустрію.

Зараз відбувається хаотичне відчуження земельних ділянок і власності кіностудій під житлові забудови. У принципі, в самій ідеї продажу непотрібної власності кіноіндустрії поганого нічого нема. Але це має відбуватися без зловживань, і гроші від цього мають іти на розвиток українського кіно. А зараз із власності кіноіндустрії фактично вимиваються активи.

— Нагадує ситуацію з так званою реорганізацією «Довженко-Центру».

 — Держкіно мало б опікуватися кінематографом, розробити стратегію його розвитку, а не вдаватися до таких сумнівних кроків. Мотивація ухвалення рішення про реорганізацію з боку Держкіно може свідчити про дії на користь певного забудовника. Нагадаю, Держкіно офіційно реорганізовує «Довженко-центр», щоби виокремити з його структури Українську анімаційну студію. Навіщо це робити взагалі? Адже ця анімаційна студія має у своєму розпорядженні лише стіни та застаріле радянське обладнання — виробляти сучасні мультфільми студія просто не здатна. Робити окрему державну (!) анімаційну студію (чого нема в жодній розвиненій країні) ще й із раритетним обладнанням — це абсурд.