Екоактивіст і зоозахисник Павло Вишебаба народився у Краматорську, вчився в Маріуполі, а після університету переїхав до столиці. Тут він заснував громадську організацію «Єдина планета», яка захищає тварин, дбає про клімат, довкілля й біорізноманіття. 2018 року Павло подав до Верховної Ради петицію про заборону виробництва хутра в Україні. Зараз команда «Єдиної планети» допомагає тваринам, постраждалим від бойових дій. Павло також грає в гурті One Planet Orchestra і є посланцем із питань толерантності ПРООН в Україні. Коли Росія пішла в наступ на Україну, Павло зголосився до війська. Зараз він — командир відділення 68-ї єгерської бригади. Говоримо з Павлом про громадський активізм і про війну.

— Павле, як змінилося твоє життя після повномасштабного російського вторгнення?

— Життя змінилося кардинально. Зовсім інші відчуття, емоції, сприйняття світу. Громадський сектор в Україні не дарма називають боротьбою: щоби просувати якісь ініціативи, в нашій країні треба бути воїном. Думаю, всі колеги мене в цьому зрозуміють. Я відчуваю, що я там, де маю бути. Почуваюся корисним.

— Чому ти вирішив піти воювати?

— Перехід із громадського сектора на війну — мій власний і багатьох інших активістів — здається мені логічним у моїй системі координат. Ми в нашій громадській організації захищали довкілля, тварин — тих, хто не може себе захистити. Зараз, коли в небезпеці опинились дуже багато людей, треба ставати на їхній захист. Так, я був без бойового досвіду, але тепер його маю. Тут навчаєшся і на полігоні, і на практиці. Цього можна навчитися. Було б класно, якби в нас був мільйон навчених людей, але на початку повномасштабного вторгнення стільки не було, а Україну потрібно було захищати. Зараз ми воюємо на Донеччині.

Звісно, спочатку було страшно. Був переломний момент, коли я усвідомив, що можу загинути на війні, і прийняв це. Коли ти це по-справжньому приймаєш і розумом, і серцем, стає дуже легко. І страх, звісно, не зникає, але притупляється — ти можеш спокійно собі служити. До речі, по побратимах дуже видно, хто вже пережив цей переломний момент, а хто ще на шляху до нього. Спершу ми дивились на людей, які воювали, як на інопланетян: вони були спокійними, не пригинались, коли далеко щось вибухало.

Ти чогось вчишся в побратимів, але над собою теж треба провести певну роботу, прийняти, що ти готовий загинути за свою державу. Мені допомогла думка, що я нічим не особливіший за всіх інших навколо мене.

На мій погляд, триста років війни добігли кульмінації, і якщо нашому поколінню вдасться завершити її переможно, то можна заплатити за це будь-яку ціну.

— Навіть пожертвувати своїм життям? Тебе вдома чекають дружина, донька…

— А як інакше? Ми ж не в санаторій поїхали. На жаль, ми постійно бачимо поранених і загиблих. Але ми розуміємо, що без втрат на війні не буває — без втрат немає перемог. Дружина й донька — одна з мотивацій, чому я тут. Я хочу, щоб моя донька жила в мирній країні, щоб тут не залишилось жодного сліду російського солдата.

— Велика війна триває п’ятий місяць. У відносно мирних частинах України, де немає вибухів щодня, люди часом зізнаються, що втомились від війни. Як ви тримаєтесь?

— У людей різний рівень стресостійкості і внутрішніх ресурсів. Тому, хто втомився, треба дати час відновитись, а не звинувачувати. Багатьом зашкодили розмови, що, мовляв, усе закінчиться за два-три тижні. Коли ти думаєш, що все швидко закінчиться, то вкладаєш усі свої ресурси, а потім вигоряєш і виснажуєшся. В мене одразу було розуміння, що це може бути надовго, тому я ощадливо ставився до своїх ресурсів. І побратимів своїх переконую, що ми маємо триматись довго. Не потрібно бігти на амбразуру і закривати її собою, ми маємо берегти одне одного, тому що ми будемо тут стояти, скільки треба. Так само в тилу. Я, наприклад, майже перестав читати новини в один момент, бо це було для мене емоційно надто тяжко: втрати, загиблі, особливо діти… Дуже близько до серця це сприймав. Якщо відчуваєте, що втомлюєтесь, — переключіться на книжки, на фільми. Я, наприклад, зараз читаю «Війну у 140 знаках» Дейвіда Патрикаракоса про війну Росії проти України і як соціальні мережі змінили її сприйняття. Це допомагає трохи переключитися, відновитись і служити далі.

— Як ти переживаєш загибель побратимів?

— Це сумно, це трагічно. З іншого боку, коли ти до цього готовий, коли розумієш, що можеш втратити близьких, тоді приймаєш це спокійніше. Я встановив для себе фільтр емоцій, щоб залишатись у духопідйомному стані, в якому ми всі тут маємо бути. Ми всі один одному говоримо: буде перемога або хоча б ротація, ми виїдемо, всіх згадаємо, всіх пом’янемо, відсвяткуємо перемогу. Всі ці шалені емоції будуть після перемоги.

— Ти кажеш, що не читаєш новини. Як ти взагалі ставишся до того, як зараз медіа повідомляють про війну? Чи треба фокусуватись на тому, що «все добре, перемагаємо», чи треба іноді говорити, що ми маємо проблеми і відступаємо?

— Зараз ми читаємо лише зведення Генерального штабу, а також військових журналістів і блогерів, тобто людей, які самі на війні. Найбільше цікавимось новинами, які стосуються нашого сектору. Те, що повідомляє Генштаб, завжди правдиве — ще жодного разу я не бачив натяку на якусь перекручену інформацію.

Також я вважаю вдалою тактикою не повідомляти про кількість втрат щодня. На початку війни я трохи ображався, що нам про це не повідомляють, а зараз розумію, що це правильно. Нам сказали головне: ми щодня втрачаємо людей. Я б дуже не хотів, щоб якщо, наприклад, сьогодні ми втратили двісті людей, а завтра двадцять, люди раділи цьому — мовляв, у нас зменшилися втрати. У нас щодня трагедія; кожне життя безцінне. Статистика зараз не потрібна — всіх згадаємо і оплачемо після перемоги. А зараз маємо розуміти, що щодня ми втрачаємо життя й усі зобов’язані працювати на наближення перемоги.

Зараз війна відбувається і на полі бою, і на інформаційному полі. У час соціальних медіа в інфопросторі важко щось приховати. Я не думаю, що у влади є мета приховати щось від суспільства. Просто вся інформація перевіряється — ви навіть не уявляєте, скільки інформації надходить із фронту від кожного сектору. Тому журналістам варто набратись терпіння і чекати, коли інформацію оголосять офіційно.

— На твою думку, наскільки вдало Україна воює на цих двох фронтах?

— Ми потужно виступаємо проти ворога, який має дуже багато зброї. Я спілкувався з хлопцями — ні в кого не викликало емоцій, що Україна стала кандидатом у члени Євросоюзу. І в мене теж, хоча я брав участь у Євромайдані. Але того дня, пам’ятаю, в мене викликало величезну радість те, що наша протиповітряна оборона збила ракету, яка летіла в тил. Бо ми живемо у воєнній реальності.

На інформаційному полі ми теж дуже добре виступаємо. Я вважаю, добре, що військові ведуть свої блоги: так ми показуємо, що воює не якась ефемерна Україна, а живі люди зі справжніми емоціями. Ви навіть по соцмережах подивіться: наші військові сексуальніші за росіян — я вважаю, що це інформаційна перевага. Вони мають кращий вигляд, вони краще мотивовані, краще говорять. Бачив кілька днів тому, як росіяни намагались зібрати гроші в соцмережах на допомогу своїм солдатам, і в них нічого не вийшло, а в нас за кілька днів зібрали шістсот мільйонів гривень на чотири байрактари. Це прірва в мотивації. Гроші в росіян є — вони просто не мотивовані. А ми воюємо дуже весело: це просто страшний сон росіян, що наші рубаються з усмішкою на обличчі, з радістю від того, що захищають свій дім і женуть ворога зі своєї землі. Думаю, ніхто б не хотів мати перед очима такого веселого, завзятого ворога, яким зараз є Україна.

— Як зараз працює «Єдина планета» без твоєї участі?

— Спочатку ми на кілька тижнів призупинили роботу. Я пішов служити, всі були трохи в ступорі від того, що відбувається, й думали, скільки це буде тривати. Але з початку березня Катя Сорока, моя заступниця, взяла процес під контроль. Люди, які залишились, — здебільшого дівчата — зараз роблять надзвичайно важливу роботу. П’ять областей — Житомирську, Чернігівську, Київську, Харківську і Херсонську — забезпечують кормом для тварин. Також зараз шукаємо способів допомогти окупованій Асканії-Нові, де купа тварин, яким потрібен корм.

Волонтери і громадський сектор завжди можуть бути ефективнішими, ніж держава, в таких ситуаціях — наші фінанси не скуті законом, ми можемо просто сісти, поїхати, купити і привезти. На щастя, вдалося допомогти й Асканії-Нові, і багатьом зоопаркам, які також потребували корму: не такого, як для собак і котів, який можна купити в будь-якому місті, а корму для великих і диких тварин. Я захоплений тим, як зараз «Єдина планета» все це робить, — вони допомогли десяткам тисяч тварин і далі це роблять.

Нам, до речі, з перших днів березня допомагали друзі-зоозахисники з Польщі, Литви, Латвії, Естонії. І далі це роблять. Про зоозахисний фронт зараз не пишуть, що зрозуміло — багатьом людям часто не до того. Коли стільки жертв серед людей, складно знайти в собі співчуття до тварин. Але вони голодують, адже тисячі людей покинули свої міста і села й часто не брали тварин із собою. Багато з організацій працюють над запитами щодо кормів і питної води для евакуйованих тварин, але тисячі тварин, які розбіглися й бігають усюди, не отримують допомоги. Зараз ми обмірковуємо способи евакуації тварин із районів, прилеглих до лінії фронту, бо для собак дуже стресові постійні вибухи, вони їх тяжко переносять.

— Що ти першим зробиш після перемоги?

— Перш ніж вертатись до родин, ми з хлопцями точно нап’ємося — і святкуючи, і поминаючи. Ми всі стали однією родиною: мені навіть уявити складно, як я буду жити без цих людей у мирному житті. Звісно, ми вже домовились постійно їздити один до одного. А взагалі зараз «життя після війни» для мене не існує, я не думаю про це. Живу тут і зараз, роблю те, що треба тут і зараз.

Фото з фейсбук-сторінки Павла Вишебаби