Вікторія Концева — одна з цьогорічних учасниць Global Teacher Prize Ukraine, щорічної національної премії для змінотворців в освіті. Премія відзначає важливість вчителів і їхній внесок у розвиток майбутніх поколінь України. Національну премію ініціювала у 2017 році громадська спілка «Освіторія» після підписання меморандуму з засновниками світової премії Global Teacher Prize — фондом Varkey GEMS Foundation.

Після початку повномасштабного вторгнення формат премії адаптували. У 2022 році «Освіторія» відзначила українських освітян за хоробрість і незламність під час великої війни та в підсумку випустила про них збірку «Жити, щоб навчати». У 2023 році організатори продовжили збирати історії про вчителів, які «залишаються новаторами в складних умовах, чий професійний досвід і віддана робота з дітьми уособлюють українське вчительство воєнного часу».

«Детектор медіа» вже публікував історію Олени Соценко, ще однієї учасниці вчительської премії. Нижче — коротка, але змістовна історія прямою мовою від Вікторії Концевої.

Вікторія Концева

Я була однією з тих, хто вірив, що почнеться війна. Пригадую, що мої зимові ранки в Ірпінському ліцеї інноваційних технологій починалися розмовами з колегою.

— Ну що, пані Вікторіє? Що будемо робити?

— Не знаю, пані Ларисо. Мені самій страшно.

В Ірпінь ми з дочкою переїхали з Херсона за пів року до війни.

24 лютого нам вдалося виїхати з Ірпеня в село, де живе моя мама. Воно зовсім поруч із Бородянкою...

Літаки над головами та безкінечні вибухи. Коли було надто страшно, спускалися в погріб. Зник зв'язок. Здавалося, що будь-якої миті…

Евакуації як такої не було. Нас взяли у вантажний фургон, який їхав по гуманітарну допомогу. Так дісталися до Львова. Люди, з якими ми їхали, прямували до Іспанії.

А можна з вами? Будь ласка. Бо я не знаю, куди мені бігти...

Польща. Ніч, холодно. Я тримаю доню за руку, все життя в одному рюкзаку. Потерпи, доню, ще трішки. Поляк із тацею роздає чай.

Я беру закоцюблими руками стакан, піднімаю очі до неба і вперше ствердно кажу: «Я — біженка». Котяться сльози. Луна всередині мене пульсує: «Біженка, біженка, біженка...».

Луна пульсувала понад рік.

Потрібно було шукати роботу. Але я розуміла: без школи немає мене. Я відкидала всі варіанти й можливості перекваліфікації, які зустрічалися в Іспанії. Почала працювати в онлайн-школі, в якій тепер очолюю відділ української мови. Вчила дітей, яких розкидало по всьому світу.

А ще працювала в суботній українській школі. У ній навчалися учні, які народилися в Іспанії та лише декілька разів були в Україні, й учні, які приїхали шукати прихистку через війну. Попри різні контексти нам вдавалося бути єдиними й об'єднаними, вчити українську мову й літературу з неймовірним завзяттям.

Ми перекладали вірш українських поетів іспанською, влаштовували театральні дійства на свята, на перервах співали українські пісні.

Здається, мені вдалося підтримати тих, хто тужив за Україною й поселити жагу до знань у серцях тих, хто мало про неї знає.

Вікторія Концева з колегами й учнями

Я повернулася. Тепер працюю у Школі вільних та небайдужих міста Львова. Безмежно радію, що вдома, бо мій дім — Україна. Звісно, моя історія не про геройство, але вона про покликання та повернення. Про те, що забери сродну працю в людини — вона змарніє. 

Хочу, щоб українські діти могли повернутися до своїх домівок. Щоб усі, хто виїхав, знав, що їх дім — тут.

Фото Вікторії Концевої