Про філософію проєкту, системні рішення і десятки родин, які отримали нове житло, ми говоримо зі співзасновницею проєкту «Ко-хати» Анною Пашинською.

— Анно, розкажіть, будь ласка, про те, як виникла ідея вашого проєкту?

— Ідея виникла від потреби. Це були буквально перші дні повномасштабного вторгнення — і ми побачили, як в Івано-Франківську та й скрізь на заході України виснажилися будь-які можливості, щоб селити людей. Ми зрозуміли, що терміново треба щось із цим робити, бо люди приїжджали ще і ще. Також ми побачили, що людей селять у тимчасові помешкання з поганими умовами. А рішення у міст чи загалом у держави, як жити ці навіть декілька тижнів, місяців чи навіть років, відсутнє.

Для нас було дуже важливо, щоб люди, які вже пережили стрес і біду, знайшли собі гідні умови, де вони могли би трошки влаштуватися та заспокоїтися. Тому ми почали шукати можливості та знайшли, що є багато закинутих споруд у хороших місцях у містах, вони інтегровані, але потребують ремонтів. І оскільки ми архітектори, дизайнери та маємо багато друзів-виробників будматеріалів, будівельників, то вирішили, що будемо все будувати своїми руками.

— Ви назвали ваш проєкт «Ко-хати». Чому так?

— У перші дні проєкту ми шукали назву. Сиділи всією командою волонтерів, брейнштормили — і знайшлося це слово. Воно стало таким дуже символічним для нас. Хати — це хати, які ми відбудовуємо, а кохати — це якраз любити те, що робиш. Нам дуже важливо було, що ми створюємо саме житло з любов’ю в Україні. Ідеальна назва випадково знайшлася, ми просто багато про це говорили. Вона справді нам дуже допомагає протягом усього часу існування проєкту.

— З чого ви починали?

— Ми шукали можливості й варіанти, з чого почати і як можна ефективно залучати ресурси. Ми багато всього передивилися: і незавершені будови, і квартири... Потім почали натрапляти на гуртожитки, які не використовуються. І ми зрозуміли, що це така класна опція, що такого є багато — і якщо ми відпрацюємо пілотний проєкт, то зможемо це масштабувати. Все почалося з того, що ми пішли подивитися один об’єкт, а вже наступного дня без довгих роздумів узялися за свої гроші ремонтувати стіни, клеїти шпалери тощо. Там було багато завдань і проєкт тривав шість тижнів. До нього долучилося понад 200 волонтерів, зокрема і з-за кордону, багато різних підприємців, партнерів. Усі разом ми відновили будівлю на 175 людей. У будинку ми зробили все: від каналізації, сантехніки, електрики — до квіточок, тарілок і меблів. Ця волонтерська хвиля переросла в рух. Адже багато людей були готові долучитись до важливої справи та допомогти тим, хто лишився без житла.

Фото: Суспільне

— А що ви відчували, коли перші родини переселенців заселились у своє нове житло?

— До нас на волонтерство дуже багато переселенців долучилося одразу. І це був дуже терапевтичний досвід проживання травми. Потім частина людей, яка волонтерила, залишилася жити в цьому гуртожитку. Я їх відвідувала через півтора року. Гуртожиток — у гарному стані, люди піклуються про спільний простір, свої кімнати. Вийшов класний проєкт. І дуже тішить — бачити (навіть не в той момент, коли люди заїжджають, а через декілька тижнів, місяців), як змінюється їхнє життя. У них стихає тривожність, діти стають більш спокійними. Були випадки, що деякі дітки після евакуації не говорили, а в новому житлі вони відновлювались і починали це робити. Житло, де ти можеш довго жити, де ти можеш осісти, має дуже важливе значення для того, щоб почати своє життя заново і взагалі відновитися, а потім мати можливість інтегруватись у нову громаду. Бо в тебе закрита базова потреба. Ти можеш у якийсь момент уже підняти голову і почати щось із собою робити, зі своєю сім’єю. Ми тому й почали із житла, тому що це перша річ, яка потрібна людині, — дати дах над головою, створити якийсь комфорт і базові умови.

— Як ви, взагалі, знаходите приміщення, які можна підремонтувати й передати саме в довгострокову оренду переселенцям?

— По-перше, ми почали проєкт у перші дні війни — й він якось комунікаційно вистрілив. Про нас почали розказувати та переказувати один одному. І потім ми почали дуже тісно працювати з міськими й обласними адміністраціями, з Міносвіти. Ми також часто пишемо дописи про пошук будівель — і люди відгукуються. Також звертаються міста, нам дзвонять села, приватні власники, тобто це вже якась така багаторівнева система.

Зараз для нас найбільший виклик — це споруди, які можна перемістити в житловий фонд і зробити в них повноцінний ремонт, щоб там були окремі повноцінні квартири для тривалого проживання, щоб це було доступне, соціальне житло в публічній власності. Його можна було би здавати в оренду, тобто уникнути приватизації, щоб усе-таки цей житловий фонд назбирувався і ним можна було оперувати. Це така велика ціль, і насправді з такими спорудами — трошки важче. Під тимчасові акції було легше знаходити житло.

Фото з сайту Metalab

— Як ви співпрацюєте з місцевою й обласною владою і в яких регіонах?

— Зараз ми працюємо у двох областях: Івано-Франківській і Хмельницькій. Ми в дружніх і продуктивних відносинах з обласними адміністраціями й тими, хто відповідає за ВПО та їхні соціальні потреби. Звісно, в нас є критерії співпраці з територіальними громадами. Нам важливо розуміти, яка команда очолює місто, чи готові вони втілювати наш проєкт. У міст є багато викликів. Перш за все, це законодавство і розуміння, що їм можна, а що ні. Вони досить обережні, аби не зробити щось неправильно. Наш проєкт все-таки вимагає досить високого професіоналізму, юридичної підтримки, змін у законодавстві.

— Як знаходите партнерів, хто допомагає з будівельним матеріалами, хто конкретно будує це житло і загалом чиїм коштом це відбувається?

— Це хороше питання. У нас була дуже різнопланова команда, яка має відповідний досвід, мережу партнерів і робила практично все від «а» до «я». Ми спочатку розробляємо стратегію, шукаємо будівлю, домовляємося з балансоутримувачами, з адміністраціями, з власниками, укладаємо договори з юристами, з фінансистами, подаємо заявки на різні фонди. Перший проєкт був більше краудфандинговий — люди просто скидалися на нього. Згодом ми почали залучати великих донорів: Міністерства закордонних справ Німеччини, USAID, різні оонівські організації, гуманітарні установи. І дуже багато волонтерів з-за кордону шлють нам і будматеріали, і меблі, і одяг — дуже різні речі. Тоді ми переходимо до будівництва. Ми виступаємо як генпідрядник, менеджеримо проєкт. Дуже багато працюємо з переселенцями. У нас фактично будівельні команди були сформовані з внутрішньо переміщених осіб, яким потрібна була робота і потрібне було житло. Це і про хорошу справу, але також і про заробітки для людей, які все втратили і їм треба тут себе відшуковувати. Коли будівництво завершується, ми займаємося спільно з адміністраціями, з балансоутримувачами заселенням людей. Ми супроводжуємо проєкт ще кілька місяців, щоб усе було добре і люди почали жити своїм життям. Це дуже масштабна робота.

— Як ви думаєте, що допомогло вам втілити цей проєкт?

— Дуже багато факторів цьому сприяли, але ключовий — це команда. У нас дуже крута команда безстрашних, веселих і професійних людей, яка не боїться вчитися, яка не боїться викликів. Я інколи кажу, що ми не знали, що це неможливо, тому ми це зробили. Коли ми познайомилися на будівельному майданчику, стали дуже рідними. Це така відданість, готовність працювати в різних умовах, якщо це потрібно, сфокусованість, ідейність, професіоналізм. І думаю, що важливим також був наш досвід роботи до війни. Тобто ми вже були громадською організацією, ми вже працювали в проєктах розвитку міста, орієнтувалися в різних аспектах. Також у нас був досвід роботи з міжнародними організаціями, ми знали, якою мовою з ними говорити.

— За час повномасштабного вторгнення багато людей втратили дім. І війна ще не закінчилася, відтак складно сказати, скільком людям ще в перспективі знадобиться житло. Що робити, аби повною мірою задовольнити попит?

— Найбільше моє розчарування в тому, що я відчуваю: ця потреба — це чорна діра. Вона величезна. Тільки в Івано-Франківській області зареєстровано орієнтовно 130 тисяч ВПО. Це 30–50% від населення громади. Крім того, є і місцеві люди, які потребують житла, але не мають змоги його купити. Насправді потреба дуже велика, і ми зараз говоримо якраз про доступне житло, тобто це інколи безплатне, інколи просто дешева оренда, не ринкова, а дешевша вдвічі. Зараз дуже важливо створити цей мікс і відповідати на запити різних людей, бо ситуація така, що далі економічно стає все важче. Дуже багато людей, які два роки могли собі дозволяти орендувати житло, більше не мають цих запасів. І у них виникає потреба орендувати дешевше житло або навіть безплатне.

Фото з сайту Metalab

Цією проблемою має займатися і громадський сектор, і бізнес, і муніципалітети, і державні програми. Тільки при дуже комплексному баченні та реалізації можна говорити про якийсь потенціал покриття якогось відсотка потреби. Тому дуже хочеться, щоб усі включались і не розслаблялись.

— Які історії родин переселенців, яким ви допомогли отримати нове житло, вам найбільше запам’яталися?

— Була історія, коли евакуювали родину з п’ятьма дітьми. Вони всі такі красиві були, світловолосі, дуже тактильні, приємні, веселі, доглянуті, класні діти. Громадська організація «Не самі» якраз перевезла їх до нас у Кам’янець-Подільський. А за тиждень їхню хату розбила російська ракета. Це при тому, що вони жили на лінії фронту більш ніж рік. Це диво, що вдалося їх переконати виїхати.

Потім була історія, коли ми з командою були в Грузії на архітектурному фестивалі наших партнерів у Тбілісі. І частина цього симпозіуму відбувалася в санаторії «Картлі», де дотепер живуть біженці з Абхазії. Ми зустріли трьох жінок, яким було більш ніж 50 років, а тікали вони у свої 20. І ти бачиш три життя, які пройшли в цих умовах, що насправді далекі від гідних. Після цієї поїздки ми ставили собі питання, що ми робимо далі та чи ми правильно все робимо.

Часто мене, наприклад, дуже мотивують бабусі, які переїжджають у нові міста та знаходять себе в новому занятті, волонтерстві, садівництві. У них починається нове життя. І часто буває, що воно краще за попереднє.

Фото з сайту Metalab

— Скільки вам вдалося вже побудувати житла для ВПО і скільком родинам ви допомогли?

— У нас було п’ять будівель, які ми повністю ремонтували від «а» до «я». І ще у двох будівлях ми робили легкий ремонт. Це все на 1500 людей. Це і багато, і мало, але я в якийсь момент дізналася, що в принципі соціального житла в усій країні до 24 лютого було на 1500 людей. Тому я подумала, що це ще й непогано. Але зрозуміло, що завжди є оце відчуття, що ще є сотні тисяч людей, які не мають, де жити, й воно якось не дозволяє щиро порадіти, бо хочеться більше допомагати.

— І наостанок, що плануєте робити далі?

— Цей рік буде переломним для проєкту «Ко-хати», бо ми хочемо зробити ще один крок уперед у плані якості та довговічності житла. Ми будемо реалізовувати декілька проєктів в Івано-Франківській, Хмельницькій і Вінницькій областях у форматі доступного житла. Для нас як для громадської організації цікаво попрацювати саме з громадським сектором. Наприклад, в Австрії є компанії доступного житла — і це неприбуткові громадські організації, які забезпечують містян житлом. І оце така наша велика ціль. Це масштабно і трішки страшно, але дуже хочеться це зробити. Бо ніхто ще не довів, що це неможливо, тому ми будемо йти в цьому напрямку. Дуже хочеться, аби все реалізувалося.