Поляк Борис Тинка — професійний гід, член Асоціації гідів України, przewodnik po Odessie (з польської — провідник Одесою), почесний амбасадор Одеси в Польщі, автор низки книжок, серед яких — путівник цим містом.

«Одеса 4.5.0» — так автор, закоханий в українське чорноморське місто, назвав свою нову книжку. Він точно знає, коли саме закохався: 2008 року, з першого знайомства. Так само точно може датувати й день народження книжки: 24 лютого 2022 року. Буквально напередодні, вранці 23-го, Борис вкотре приїхав до України. Як фаховий гід, він показував своє улюблене українське місто співвітчизникам, і в торішньому лютому мав водити одеськими вулицями групу польських туристів.

Але наступного дня розпочалось інше життя — із виттям сирен, повітряними тривогами, вибухами. Борис згадує, що, звісно, були і шок, і страх, і розгубленість. Родина з рідного Кракова обривала телефон, молила якнайшвидше повернутися додому. Міністерство закордонних справ Польщі настійно вимагало того ж. Тинку включили до евакуаційних списків, але їхати він відмовився.

— Зрозумійте, це не було героїзмом, — каже Борис Тинка. — Ви ж пам’ятаєте, що робилося на кордонах, на одеському вокзалі в перші дні російського вторгнення? Я бачив це море людей на пероні, заплаканих жінок, переляканих дітей із наплічниками, котів у переносках, собак... І як я мав би почуватись, аби серед них пропхався до того потяга, сидів із ними у вагоні, на мені ж не написано, що я іноземець, маю польський паспорт? Може, в мене справді «дах поїхав», але я вирішив, що маю бути тут. Мені боляче, що українці гинуть, що руйнують ваші міста, ваші життя. Це рве душу. Мені не потрібна була війна, аби довести, що я люблю Україну, люблю Одесу, просто так вийшло...

В Одесі Борис прожив три місяці. Спостерігав, робив записи і фото. Знімав спорожнілі вулиці, українські прапори на кожному будинку, «їжаки» на Дерибасівській, бетонні блоки, пам’ятник Дюку, обкладений мішками з піском... Фіксував, як змінювалося місто і його люди. Писав не для когось — передусім для себе.

Із книжки Бориса Тинки:

«Намагаюсь уявити, що відчували жителі радянських міст 22 червня 1941 року. Історія повторюється, хоча це повторення — жорстока іронія долі. Я прокинувся в готельному номері від звуків численних вибухів. В Одесі було ще темно. Вибухи було чути з Одеського аеропорту. На мить я подумав, що, можливо, це все-таки був поганий сон. Я прокинувся в геть іншому світі, що так відрізнявся від учорашнього. Я увімкнув телефон. Подивився на дату: 24 лютого 2022 року. Перші новини, побачені на новинних порталах, стосувалися посадок, цих вибухів, звуків літаків... Де я? Відповідь прийшла швидко. Я в Одесі, в моїй улюбленій Одесі, а Росія тільки-но вдерлася в Україну. Я зрозумів це досить швидко, але не міг у це повірити. Це початок війни, яка надзвичайно вплине на наше життя, на те, що ми робимо і як поводимося. Вірю в Збройні Сили України!»

«Зруйнований багатоквартирний будинок на Таїрова. Я не хотів туди йти, та все одно мене туди потягло. Вирішив відвідати й побачити на власні очі місця, розстріляні російськими злочинцями. Не зрозумійте мене неправильно. Я не хотів робити селфі на тлі зруйнованого багатоквартирного будинку. Це було жахливо, але я думав, що такі місця має побачити весь світ. Російські покидьки. В одній із квартир жила тримісячна Кіра. Вона загинула, коли в неї влучила російська ракета. Також загинули її мати, бабуся і ще п'ятеро людей. Напевне, у квартирі Кіри була військова інфраструктура, а сама дівчинка займалася виробництвом гранат... Іграшки і талісмани привезли одесити».

«У суботу до Одеси має приїхати автобус із Кракова з гуманітарною допомогою. Море біля берегів Одеси було штормовим. Це не дозволило висадитися противнику. Одеса так залежала від примх моря...»

«Я довго блукав алеями Таїровського цвинтаря. Своїми очима бачив, що російські покидьки бояться і небіжчиків. Як інакше пояснити те, що одна з випущених ними ракет влучила в кладовище в Одесі? Навколо місця, куди вона потрапила, я побачив розбиті надгробки і згорілі квіти... На цвинтарі було дуже тихо. В таких місцях складно чекати гучних звуків. Крім, можливо, російських ракет».

«Код 4.5.0 на військовому сленгу означає: все спокійно. Багато разів під час телефонних розмов із родиною, друзями, польськими волонтерами та ЗМІ я використовував ці слова. Одеса була тихою і спокійною, але тільки в порівнянні з іншими українськими містами. Одесу ніколи не бомбили так, як Харків, Маріуполь, Київ чи Миколаїв. Було тихо й спокійно, але я часто використовував ці слова як свого роду щит від власного страху. Так, я дуже боявся. Я боявся майже кожного дня за три місяці війни. Я не кричав, не плакав, не стискав зуби, не гриз нігті, але відчував страх, і мені нічого соромитись».

«Одеса живе і буде жити!»

Із таких щоденних записів і народилася книжка, документальна і чесна, — щоденник поляка у воєнній Одесі, її історія та його особиста. Бути в цій історії лише спостерігачем Борис Тинка не зміг. Тож фактично з перших днів почав працювати зі своїм другом і колегою, відомим одеським істориком і волонтером Олександром Бабичем. Спершу йшлося передусім про інформаційну роботу. Борис — людина активна й товариська, має немало знайомств серед польських журналістів, організовував поїздки представників тамтешніх ЗМІ до Києва та Одеси. Треба було швидко залучати ці зв’язки, давати численні інтерв’ю, говорити правду про те, що відбувається.

Тоді ж до Тинки почали звертатися багато поляків, із якими він спілкувався на довоєнних творчих зустрічах у бібліотеках, будинках культури, на дискусіях про історію Польщі та України. Як каже Борис, із цих дуже хороших людей і розпочалося його волонтерство, він став сполучною ланкою між досвідченими одеськими волонтерами і польськими друзями. Ліхтарики, каремати, спальники для військових, гуманітарку для цивільних поляки почали збирати вже першого ж дня. Далі розробили маршрути постачання через Румунію. Допомога з Польщі надходить і зараз.

— Я не був на кордоні України та Польщі в перші дні після 24 лютого, бачив лише по телебаченню те, що там відбувалося. І, чесно кажучи, сам був шокований тим, як прекрасно поляки себе показали в ставленні до українців, — згадує Борис Тинка. — Вони й зараз продовжують допомагати — просто, можливо, не в тих масштабах, що в перші дні. Це зрозуміти можна: людські ресурси не безмежні, так само, як і сили. Жити справді стало важче, проблеми з цінами, роботою. Часто мене запитують, чи є в поляків утома від війни. Звісно є, ніде правди діти. Наочний приклад: якщо рік тому всі новини на радіо чи телебаченні розпочиналися з України, бувало, про інше й не йшлося, то зараз цю тему суттєво потіснили інші. Це погано, це жахливо, але так, люди звикли до війни. Завжди будуть і ті, кого дратують українські біженці, різне трапляється і різні — і серед поляків, і серед українців.

Але мені здається, що найважливіше — та зміна, що відбулася в стосунках між нами, навіть не між державами — між людьми. Я впевнений, що ці стосунки не зможе зіпсувати ніхто, навіть політики. Нас довго розділяла історія, різні погляди на події минулого, на історичні фігури. І от настало 24 лютого 2022 року... Не те щоб поляки в один момент забули про давні рани, ні, але війна ніби відсунула все це, висвітила головне. Так, історію треба знати, пам’ятати, ми ще будемо дискутувати. Але потім, після перемоги. За цей рік багато поляків кардинально поміняли свою думку про українців — на краще. Дуже зросла цікавість до України, виходить багато нових книжок про вашу країну, і я вже маю багато схвальних відгуків на мою «Одеса 4.5.0». Сподіваюся, вона вийде не лише польською, а й українською мовою, і вам буде цікавий погляд іноземця на пережите разом. Погляд друга. А загалом на вас дивляться, як на країну героїв, і знайте: ви такими і є.

Зараз Борис Тинка живе між Україною і Польщею, між Одесою і Краковом. На численних зустрічах у польських бібліотеках, громадських центрах презентує читачам свою книжку про улюблене місто, розповідає про те, що відбувається в Україні, продовжує волонтерити, залучаючи нових помічників. Мріє про часи, коли знову зможе привезти польських туристів до Одеси, спуститися з ними до катакомб, прокататися «очеретяним трамваєм» (є тут такий своєрідний маршрут), відкрити новим гостям принади одеської кухні. А спершу, нарешті полегшено видихнувши, сказати: «В Одесі все спокійно. 4.5.0».

Фото: фейсбук / borys.tynka