— Дмитре, зараз чути розмови про втому від війни. Як ви себе почуваєте? Я знаю, що ви майже з перших днів війни почали допомагати військовим і людям, постраждалим від агресора. Волонтерство виснажує чи навпаки, додає сил?

— Якщо чесно, то я також втомився. Я цю сильну втому відчував десь на третій-четвертий місяць війни. Потім пару місяців у мене був якийсь емоційний підйом, потім знову мене «накривало», ще й здоров’ячко похитнулося трохи. Потім вирішив, що досить депресувати, треба себе пересилити, тому викинув усі пігулки й зараз начебто відчуваю себе відносно нормально. Просто дивлячись на те, в яких складних умовах наші хлопці та дівчата на фронті захищають Україну, знаючи, що кожен день на війні гинуть найкращі люди країни, мені якось соромно заявляти, що я втомився. Не можна зараз собі дозволяти втомлюватись. Навіть якщо ти дійсно втомився, у тебе поганий настрій — не можна цього говорити вголос.

— Тобто настрій у вас в цілому позитивний?

— У мене зараз настрій періодично міняється: бувають періоди розпачу, бувають періоди якогось піднесення і надії. Буває так, що дуже жорстко «накриває» і хочеться все закинути й забути цей рік, удати, начебто його й не було. Але потім згадуєш, що твої рідні живі, твої діти зараз у безпеці, а твоя дружина, як би їй не було важко, посміхається. Ми зараз живемо по різні боки кордону і я за ними страшенно сумую, та розуміння того, що їм нічого не загрожує, тішить і гріє зсередини. Хоча дуже хочеться побути з ними разом.

Я розумію, що зараз мої діти втрачають найцінніші роки свого дитинства, зокрема через те, що мене зараз немає поруч із ними. Нещодавно мені пощастило побачитися з ними вперше за пів року, і менший мене питає: «Тато, а ти захищаєш країну від поганих дядьків?» Я відповідаю, що сам не захищаю, але допомагаю тим, хто захищає. А він каже: «Тато, а допоможи й мені, побудь зі мною». Ну і що я можу відповісти дитині на ці слова? Він також правий. Чому він мусить втрачати увагу батька?

Мені над усе болить зараз саме за дітей, які постраждали від цієї війни. Тому в мене зараз є мета — відкрити в перспективі реабілітаційний центр для дітей. Саме з цією метою я їздив до Братислави у Словаччину, щоб разом зі словацьким благодійним фондом Mier Ukrajine створити там центр для дітей, які потерпають від посттравматичного стресового розладу: були зґвалтовані, бачили смерть, втратили рідних, були в окупації. Я знаю багато таких випадків і мені дуже хочеться якось допомогти саме таким дітям. Хочеться відкрити такий центр, де будуть психологи, реабілітологи, лікарі, де будуть ігрові кімнати, басейн, куди приїжджатимуть мої колеги артисти й просто зустрічатися, спілкуватися, розмовляти з дітьми. Я хочу зробити дітям у цьому центрі якісь подарунки, наприклад ноутбуки або ще якісь гаджети. Я хочу, щоб діти знову просто відчули себе дітьми, щоб поринули в світ дитячих інтересів.

— Ви сказали, що для цього їздили до Словаччини. Як вас там зустрічали, які взагалі настрої та ставлення до війни в Україні в місцевому суспільстві?

— Зустрічали дуже гарно! Нас там дійсно підтримують і раді бачити. Було багато зустрічей, і зараз мені пишуть і телефонують звідти люди з запрошенням приїхати на якийсь театральний фестиваль, з пропозиціями чимось допомогти, задонатити гроші або ще щось. Я дуже тішився тим, що там такий самий дух, такий самий емоційний підйом, який був у нас на перший-другий місяць після великого вторгнення. Я часто чув від людей фрази на кшталт: «Дякуємо вам за те, що ви зараз є тим щитом, який захищає весь цивілізований світ».

У мене була досить насичена програма: чотири неофіційні зустрічі в акторських пабах, пару зустрічей в національних театрах із їхніми директорами, було інтерв’ю на телебаченні та в одній газеті. Загалом за два з половиною дні у мене було одинадцять заходів. Я розумів, що якщо я хочу реалізувати свою ідею з центром, мені потрібно всіляко достукуватися до людей, щоб вони допомогли, профінансували проєкт, бо все це недешево виходить. Планую, що в цей центр поїдуть десь півтори сотні дітей з України. З урахуванням того, що багатьох із них повинні будуть супроводжувати батьки або рідні, то виходить суттєва кількість. Тому зараз ми збираємо фінансування і нам знадобиться приблизно два місяці, щоб усе це організувати.

— Тобто до вашої ідеї створити такий центр у Словаччині ставляться схвально та підтримують?

— Так. Причому на різних рівнях. Знаєте, понад усе мене у Словаччині вразила одна зустріч. Ранок, ми снідаємо в кафе. Наш організатор Віра Дубацова каже, що зараз прийде один наш донатор, який хотів би зі мною поспілкуватись і чимось допомогти. Окей, кажу, добре. Приходить якийсь дядечко з валізкою, солідно, але без пафосу вдягнений. Сідає за стіл, починаємо розмовляти, дякуємо один одному, він цікавиться, що у нас за програма, питає, чим може допомогти. Погоджується, що питання допомоги дітям дуже важливе, обіцяє посприяти чим зможе. Прощаємось, він іде і я питаю у Віри: «А хто це взагалі був?» А вона мені відповідає: «Так це ж чоловік нашої президентки». Я був вражений! Людина такого рівня, людина публічна, яку знають усі в країні, просто заходить у кафе і просто спілкується зі мною. Тобто для нього це нормально — пройтися пішки вулицею, зайти в паб, виділити пів години, щоб посидіти та поспілкуватися з незнайомою людиною, і спокійно піти далі. Без всілякої охорони, без якихось понтів. У нас, на жаль, такого немає.

— Як ви взагалі ставитеся до тих, хто покинув країну одразу після початку повномасштабного вторгнення, а не залишився тут, щоб боротися, допомагати людям?

— Я ніяк не засуджую людей, які поїхали з країни. Це їхня справа. Значить, у людини були певні резони вчинити саме так. Мене дратують ті, які поїхали, і тепер звідти щось нам указують чи розказують нам, що їм не подобається тут у нас. Не подобається щось — то повертайся і все сам зроби! Мене дратують ті, хто повернувся після того, як ми вже пережили перші найстрашніші місяці навали, і зараз починають скрізь розказувати, скільки вони гарного зробили. Я взагалі не люблю цього, коли починають мірятися досягненнями, коли починають з’ясовувати, хто більше зробив, а хто менше. Зробив добре діло — то не хизуйся цим! Я ж не розказую всім навкруги, скільки я всього зробив з найперших днів війни, скільки витрачено грошей, сил, здоров’я та всього іншого? Робиться — і робиться. Я навіть сторіз перестав викладати у фейсбуці про це.

Зараз співпрацюю з благодійним фондом «Зоря Милосердя», у якого є донатор з Америки. Він закриває витрати на величезну кількість харчових наборів і потреб людей на відновлення житла. Слава Богу, що він вийшов свого часу на фонд, а я знав, кому ця допомога потрібна. Ми нещодавно підрахували та з’ясували, що вже допомогли більш як 18,5 тисячі людей із різних регіонів України. Це ж круто! Я навіть сам не очікував, що їх так багато. Дійсно, дякувати Богові, що є така можливість допомагати людям. Та наголошувати про це на кожному кроці вважаю недоречним.

— Що з творчістю? Є якісь пропозиції взяти участь у виставах або зйомках? Чи волонтерство займає весь ваш час?

— Так, пропозиції є. Наприклад, пропонували взяти участь в антрепризній виставі. Проте, якщо чесно, зараз мені важко вийти на сцену, я не готовий для цього морально, я поки що спустошений всередині. Тим більше, що в антрепризній виставі мало часу на підготовку: тобі все треба зробити за тиждень-два, а я люблю посидіти, подумати, пошукати щось цікаве у своєму персонажі. Просто вивчити текст і завтра виходити на сцену — я так не можу. Але в мене вже була репетиція у виставі «Кицюня», яку поновлюють у Дикому театрі. Я там у матеріалі, я там все знаю, тому дав згоду знову в ній зіграти.

До речі, мені часто пропонують: «Знімімо якусь драму про волонтерів». Я відповідаю: «Будь ласка, тільки не драму, тільки не ці “соплі-сльози” — мені цього зараз у житті вистачає». Так, це треба, але не зараз. Зараз людям потрібно трохи розслабитися, їм потрібні комедії. Тому що неможливо постійно житі у стані стресу, у постійній депресії. Навіщо людям показувати смерті, показувати біль, показувати сльози? Цього зараз і в реальному житті дуже багато. Цього ми всі вже надивилися досхочу. Ось вийшов недавно комедійний детективний серіал «Полкан» — і мені одразу почали телефонувати знайомі й казати: «Дякуємо тобі за такий веселий і гарний фільм — він здорово підіймає настрій».

— Серіал «Полкан» зняли ще до початку повномасштабного російського вторгнення. А зараз щось подібне у нас знімають?

— Так, нещодавно я погодився взяти участь у проєкті Нового каналу — зйомках комедійно-мелодраматичного серіалу про те, як жінки з початком війни поїхали за кордон, а чоловіки залишилися в країні та потрапляють у різні ситуації. Це актуальна сьогодні тема, але мене приваблює те, що це буде саме комедія в сучасному форматі. Звісно, що після початку війни були різні ситуації — паніка, сльози, відчай, — через це всі проходили. Але потім люди почали якось гуртуватися, якось допомагати один одному, намагалися жартувати, щоб підтримати один одного.

Саме це, самі такі веселі та натхненні історії зараз потрібні людям... Тим, хто бачив горе, просто хочеться все це забути як страшний сон. І мені також цього хочеться. Мені хочеться, щоб усе, що відбувалося навколо після 23 лютого, — це був тільки мій сон. Щоб я прокинувся і зрозумів, що все це мені лише наснилося, що я поруч із сім’єю, можу обняти їх, поцілувати, зварити дружині каву та сказати їй, що я дуже її кохаю. А потім зібратися і поїхати кудись в аквапарк, у кафе або за місто… Оцього мені зараз хочеться понад усе — бути разом зі своєю сім’єю. Хочеться просто жити, а не виживати.

Біографічна довідка

Дмитро Вівчарюк народився 28 вересня 1989 року в Києві.

Закінчив Київське обласне училище культури та мистецтв (спеціальність «Диригент-хоровик, викладач фахових дисциплін») та Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенко-Карого (спеціальність «Актор драматичного театру і кіно»).

У 2009-2014 році працював артистом муніципального чоловічого хору духовної пісні «Благовіст», м.Ірпінь.

З 2012 року співпрацює з Київським національним академічним Молодим театром.

З 2014 року — соліст-вокаліст у Київському національному академічному театрі оперети.

З 2018 року співпрацює з Диким театром.

Знімався у фільмах і серіалах: «Ангели-2», «Вірити», «Козаки. Абсолютно брехлива історія», «Полкан», «Прибулець», «Довбуш», «Фіма», «Юрчишини», «Папаньки-3», «Зірки за обміном» та інших.