Українська волонтерська служба була створена у 2017 році командою громадських активістів з Одеси. Місія організації — розвиток культури волонтерства та взаємодопомоги. Волонтери працюють, щоб кожна людина, незалежно від віку, статі чи соціального статусу, могла реалізувати себе в допомозі іншим. Зараз спільнота охоплює понад 100 тисяч волонтерів.

Із початку повномасштабного вторгнення Українська волонтерська служба почала працювати в різних напрямах. По-перше, волонтери консультують людей, яким потрібна допомога. Кожного дня кейс-менеджери опрацьовують запити через Волонтерську гарячу лінію та допомагають людям знайти прихисток, гуманітарну допомогу, евакуацію. По-друге, запустили ресурс «Паляниця.Інфо», на якому зібрані понад 700 організацій, які допомагають у різних містах та сферах. По-третє, підтримують організації та фонди. Представники організацій можуть звернутися до УВС через чатбот, аби отримати підтримку чи консультацію. По-четверте, волонтери допомагають на локальному рівні. Агенти волонтерства продовжують працювати у своїх містах, координують волонтерські штаби, надають адресну допомогу.

Про хвилю волонтерства під час війни, допомогу тим, хто її потребує, міжнародну нагороду й рух до перемоги говоримо з керівницею Української волонтерської служби Анною Бондаренко.

— Анно, як ти і твоя команда зустріли перший день повномасштабної війни? Чи готувалась Українська волонтерська служба до повномасштабного вторгнення?

— Ми готувалися. Листи про те, що буде повномасштабне вторгнення, почали отримувати від наших партнерів із початку грудня. Мали рекомендації щодо безпеки активістів, швидкої адаптації програмних планів до нових реалій тощо. Тому ми готувались, що у випадку війни нам доведеться дуже швидко переорієнтуватись. Але, звісно, те, що відбулося, й масштаби цього вторгнення ніхто з нас спрогнозувати не міг. Звичайно, ми очікували, що матимемо більше роботи, але ніхто не міг знати, наскільки багато її буде.

23 лютого ми в УВС мали великий зідзвін і обговорювали наш план дій, коли Путін нападе. О 22:00 закінчили, зідзвонилися з нашими партнерами, поговорили про їхній план і повкладалися спати. І коли о п’ятій ранку наступного дня почали атакувати Україну, то першими про це написали наші колеги з Мелітополя, Конотопа, згодом — з інших міст. Перш за все ми запитували, хто де є й чи в безпеці. Повноцінно включились у роботу, як команда, ми десь о восьмій ранку.

— У вас багато волонтерів по всій Україні. Якими були їхні реакції на вторгнення?

— У перші дні ми отримували сотнями звернення від людей, які хотіли волонтерити й допомагати. Через пошук у гуглі вони шукали волонтерів і нашу організацію часто показувало серед перших результатів. Люди пропонували допомогу із транспортом, із власними компетенціями, наприклад, писали юристи, психологи, що готові працювати$ хтось казав, що має речі, які може віддати тим, хто потребує. Ця реакція суспільства не могла не захоплювати. Перші тижні війни пройшли на одному подиху, як один довгий день, який ніяк не завершувався.

— Як змінилася робота Української волонтерської служби? На чому ви зробили акцент?

— Ми з командою сфокусувалися на трьох базових речах. Перше — мобілізувати до допомоги максимальну кількість людей. Для цього ми багато комунікували у волонтерстві, в русі опору, в містах на сході, а також у Центральній Україні, зокрема Києві та області. Збирали інформацію про людей: де вони є, що можуть, що хочуть робити. І одразу комунікували прості речі, які кожен із нас міг робити в ці перші тижні. Наприклад, ішлося про виготовлення «коктейлів Молотова» і наповнення гуманітарних штабів. Від 24 лютого нам удалося мобілізувати понад 100 тисяч волонтерів, більшість із цих людей не волонтерила раніше або мала мінімальний досвід. Друге — мобілізація сил і зв’язок із нашою спільнотою на місцях. До повномасштабного вторгнення у нас були волонтерські спільноти і координатори майже в кожній області. І саме вони були нашими агентами дії. Поспілкувавшись із ними, почувши про потреби, ми розуміли, куди можемо скерувати всіх цих людей, які хочуть щось робити. Наше завдання полягало в тому, щоб, з одного боку, говорити з людьми про те, чим у принципі можна займатись, з іншого — спрямовувати і поєднувати їх із місцевими волонтерськими штабами, фондами, організаціями, ініціативами, яким потрібні були додаткові люди. Тому окрім збору контактів ми відразу посилали цих людей в Острозі, Жмеринці, Горішніх Плавнях, Львові, Харкові та в інших містах, щоб вони контактували уже з місцевими організаціями і розуміли, де можуть бути максимально корисними. Третє — ми зв’язалися з найбільшими національними організаціями у сферах гуманітарної допомоги, роботи із переселенцями, евакуації, пошуку зниклих. Скоординували наші дії. Зібрали потреби і зрозуміли, де люди можуть допомогти самостійно, а в які організації людей можна ще послати. Також ми вийшли на зв’язок із нашими локальними партнерами, з якими роками працювали на місцях, щоби знати їхні запити й перенаправляти людей до них.

— Яку мету зараз ставите перед собою?

— Для нас як організації, яка розвиває культуру волонтерства в Україні вже п’ять років, цікаво те, що всі дослідження українського волонтерства показували: переважна частина українців хотіла би брати участь у волонтерській роботі, однак доходить до волонтерства дуже малий відсоток людей. Однією з причин є те, що організації не завжди спроможні координувати велику кількість волонтерів і водночас людям бракувало інформації, де б вони могли бути максимально корисними. І коли 24 лютого Росія напала на Україну, ми побачили ще одне підтвердження цієї статистики: тисячі українців були готові включатися в роботу і шукали ініціативи / проєкти, щоб долучатися до них. І за цей час ми мали багато прикладів, як люди, які ніколи не волонтерили, дуже швидко проходили адаптаційний період. Раніше він подекуди міг тривати і кілька місяців, зараз це займає по кілька годин від моменту, коли людина подає заяву, до моменту, коли уже йде щось робити.

Для нас зараз дуже важливо — утримати в людей бажання волонтерити і щодня робити невеликі кроки, які наближають нашу перемогу, а також посилити спроможності організацій, які цих волонтерів залучають. Уроки, які ми вже винесли за ці сто з гаком днів війни, полягають у тому, що у волонтерському русі часто говорять про супергероїв, про випадки, коли окремі люди роблять щось таке, що не вписується в жодну норму. Дуже важливою є підтримка цього руху. Ми бачимо, що багато людей, які вперше долучились до волонтерства три місяці, тому втомлюються, вигорають, втрачають запал. Розуміння, що кожен має внести свою частинку в перемогу, є дуже важливим. Тому для нас зараз пріоритет — втримати цих людей, допомогти їм розвиватися у волонтерстві й переходити від волонтерства хаотичного до проактивного. Коли людина розуміє, в якому саме напрямку може бути найбільш корисною, і працювати в ньому.

— На початку війни Українська волонтерська служба запустила гарячу лінію. Які послуги ви надаєте? Хто звертається по допомогу?

— Окрім десятків тисяч людей, які вже в перші дні виявили бажання волонтерити, ми побачили величезну потребу в гуманітарній допомозі — ліках, продуктах, евакуації, пошуку зниклих, евакуації тварин із прифронтових зон. І для того щоб допомогти людям отримувати цю допомогу, ми запустили волонтерську «гарячу лінію» у форматі чатбота в телеграмі. Виокремили основні напрями, за якими ця допомога була найбільш потрібною: продуктові набори для людей старшого віку та для малозабезпечених сімей; евакуація; допомога захисникам та захисницям; пошук зниклих людей. За цей час «лінія» прийняла вже понад 126 тисяч запитів на допомогу. Серед них досі найчастіше люди звертаються за всіма напрямами, окрім допомоги захисникам / захисницям, також пишуть про автоволонтерство. В основі нашого підходу є розуміння, що потребують допомоги більше людей, ніж тієї допомоги є. Тому ми собі поставили за завдання не вигадувати щось нове, а допомагати людям швидко отримувати допомогу від організацій та волонтерів.

— Ви також запустили сайт «Паляниця.Інфо». Розкажіть про нього детальніше.

— Інформацію про організації, які допомагають, ми розміщуємо на сайті «Паляниця.Інфо». Зібрали понад 950 організацій та штабів, де люди можуть отримати допомогу. І далі ми займалися консультацією людей. Коли, наприклад, до нас надходив запит із Жовкви Львівської області від сім’ї, яка переїхала з Маріуполя, то ми знали, куди конкретно ці люди можуть звернутися, і були впевнені, що необхідну підтримку вони отримають. Також пояснювали людям, чому важливо подавати документи, робити фотографії. Тому що для людей, які ніколи не мали справи з благодійним сектором, ці речі були незрозумілими, люди боялися давати особисту інформацію, тому ми пояснювали, навіщо це потрібно і як це працює. Водночас ми розуміли, що близько 30% запитів, які надходять, є такими, з якими жодна організація, на жаль, не може допомогти. І в цих запитах ми почали поєднувати людей не з організаціями, а з іншими українцями, які мали можливість допомогти. Ми мали таку мережу волонтерських чатів і до війни, зараз вона охоплює 220 тисяч людей (більше 35 чатів). І коли отримували запит, на який організації / фонди не могли відреагувати, то одразу поширювали інформацію на наших волонтерів із потрібного міста і запитували, хто може допомогти. Так закривали запити. Ми надзвичайно вдячні нашим волонтерам, бо багато з них навіть власним коштом купували ті ж ліки, продукти.

З важливого для нас також те, що в серці «гарячої лінії» так само були волонтери. У перші місяці війни ми залучили і навчили 120 кейс-менеджерів. Це люди, які безкоштовно — хтось по чотири години на день, хтось по десять — відповідали на запити у своїй категорії й надавали консультації та підтримку. Найбільше запитів на допомогу, оброблених однією кейс-менеджеркою — 957. Ішлося про допомогу захисникам та захисницям. І загалом найбільше закритих запитів ми маємо саме щодо допомоги захисникам — понад 4 тисячі, щодо гуманітарної допомоги продуктами та ліками — понад 8,5 тисяч і понад 5 тисяч запитів щодо евакуації та автоволонтерства.

— Ви відновили роботу проєкту «Агенти Волонтерства». Які регіони нині покривають ваші волонтери проєкту і чим допомагають людям?

— Спільнота «Агентів Волонтерства», напевно, першою так потужно відгукнулася на заклик про допомогу. До повномасштабного вторгнення ми щороку набирали «агентів» як координаторів УВС у своїх містах. Програма триває рік, ми набираємо талановитих молодих людей, які ще не мають досвіду у громадському секторі, й допомагаємо їм зростати через волонтерство. Із 24 лютого «Агенти Волонтерства» у себе на місцях взялися координувати місцеві ініціативи — відкривати штаби, центри, долучатися до тих штабів, які вже запустились, а також вони стали нашими агентами впливу у своїх містах. Працювали онлайн. Оскільки спільноти УВС у нас є у кожній області України, то вони почали активно комунікувати з місцевими волонтерами. І буквально щогодини в нас були оновлення: що й де потрібно. Наприклад, надходив запит, що потрібно розвантажити фуру гуманітарки, — за дві години приходили 50 волонтерів і робили цю роботу. Коли в перші дні ми отримували запити від наших партнерів, які займаються медициною, про те, що з Київської області потрібно вивезти ліки, тоді наші агенти шукали волонтерів із машинами, які виїжджали в область, завантажувались і везли вантаж до Києва. Буквально за декілька годин до повномасштабного наступу на Київщину нашим волонтерам удалося вивезти склад із ліками для онкохворих. І за дві години після того, як волонтер забрав звідти ліки, росіяни його знищили.

Ті «Агенти волонтерства», які переїжджали на захід України чи за кордон, також починали працювати онлайн. Так, наша координаторка по Харкову, яка змушена була їхати за кордон, досі координує активності в Харкові, моніторить ситуацію. Ще один із дуже цінних моментів — це ті наші агенти волонтерства, які опинилися в областях, захоплених першими. Пріоритетом для нас було допомогти їм з евакуацією. Також треба було зрозуміти, як ми далі можемо працювати в цих містах. На базі спільноти «Агентів Волонтерства» на другому місяці вторгнення ми запустили проєкт «Близькі», спрямований саме на роботу в окупованих містах.

— Які міста покриває проєкт «Близькі»? Чим він унікальний?

— Ми працюємо в Каховці, Новій Каховці, Скадовську, Мелітополі та інших окупованих містах. Волонтерити там небезпечно,  тому ми це публічно не комунікуємо, намагаємось не називати імен та не публікувати фотографій. Нам удалося долучити нові міста, наприклад, Нову Каховку, де ми раніше не працювали. Ми побачили там довірених людей, яким можна передати гроші, ліки, продукти, й ці люди вже самі вирішували, як діяти, куди допомогу скерувати і як збирати запити.

— Як комунікуєте з волонтерами, які перебувають на окупованих територіях? Як забезпечуєте їм безпеку? Чи є випадки переслідувань або викрадення ваших волонтерів?

— Ситуація відрізняється залежно від міста, про яке йдеться. Ситуація в окупованих містах Донецької й Луганської областей є набагато гіршою, ніж, наприклад, на Запоріжжі та Херсонщині. У цьому плані кожне місто є дуже особливим, як і протоколи безпеки та комунікації. Вони відрізняються залежно від того, якою є політика окупаційної «влади» в тому чи іншому місті. Є два основні формати підтримки. Перший — ми оголосили збір грошей на допомогу окупованим містам. Хоча в Україні величезна кількість міжнародної гуманітарної допомоги, але більшість міжнародних організацій, на жаль, не можуть доставити цю допомогу в  окуповані міста. Якщо в перші тижні війни ще можна було заїхати в Запорізьку, Херсонську, Донецьку області й завезти продукти й ліки, то тепер такої можливості майже ніде немає. Якщо раніше росіяни пропускали частину вантажів (частину забирали і знищували), то зараз цього немає. Тому змінюється динаміка нашої роботи. Ми обрали для себе формат швидкої підтримки. Гроші передаємо на особисті картки наших перевірених волонтерів. І вже на місцях вони закуповують продукти. Де це можливо, намагаємося купувати продукти українського походження. Маємо пріоритет у допомозі стареньким та сім’ям із дітьми, які не мають доходу. Чеків чи рахунків від волонтерів вимагати не можемо, адже більшість продуктів закуповується на хаотичних ринках, але ми точно знаємо, що ці люди витрачають гроші чесно і що вони шукають найкращі можливості за ціною і якістю, щоб закупити й передати цю допомогу. Ми також постійно тримаємо зв’язок із нашими координаторами й через них — із волонтерами в окупації. Ми впровадили протоколи безпеки, які передбачають комунікацію в месенджері Signal. Також є правила і щодо фотографій: потрібно, щоб не було видно, де зроблена світлина, коли, і щоб не було жодних ознак місць розташування гуманітарних штабів. І саме завдяки цьому нам удається вберегти ці дані настільки, наскільки ми можемо. У Маріуполі росіяни закривали гуманітарні штаби, забирали звідти речі, продукти, ліки й потім видавали це за свою гуманітарку. Саме тому була важливою безпека цих локацій. Наші волонтери, які працюють у Новій Каховці, розповідали, що до них у перші тижні приходили російські військові. Подекуди ми фіксували погрози волонтерам.

Нам довелося евакуювати всіх наших координаторів в окупованих містах, останньою ми забрали нашу координаторку з Мелітополя, бо отримали перевірену інформацію, що як вона не виїде, її заберуть «на підвал» росіяни. Багато волонтерів викрадені росіянами й перебувають у полоні. Наші партнери з Центру громадських свобод працюють над їх визволенням.

— Нещодавно у США Українська волонтерська служба отримала престижну премію Democracy Awards 2022. Що вона означає для вашої організації?

— Десь на другому місяці повномасштабної війни о 22:00 я отримала дзвінок від наших партнерів — Національного фонду на підтримку демократії (NED). Наша менеджерка з цього фонду запитала, як ми ставимося до того, щоби хтось із нашої команди приїхав у червні до Вашингтона особисто, аби отримати нагороду в конкурсі Democracy Awards 2022. Першою моєю реакцією було відмовитись. Не тому, що не хотілось, а тому, що в той момент ми всі жили в умовах швидкого реагування на гуманітарні потреби, постійні запити 24/7, що відволіктись від цього емоційно було важко. Але ця нагорода є цінним нагадуванням, що українське громадянське суспільство зараз робить неймовірні речі, якими захоплюється весь світ. Нагорода Democracy Awards є відзнакою не лише для Української волонтерської служби та інших організацій, які її отримали, а й усього громадянського суспільства та волонтерського руху України, які об’єднались, мобілізувались та забули про всі сварки, почавши працювати 24/7 задля наближенням перемоги.

Democracy Awards — це відома міжнародна нагорода за розвиток демократії. Раніше її отримували величезні рухи опору, й отримання такої нагороди Україною — це величезна відзнака та визнання нашої країни. Окремо я пишаюся тим, що цю нагороду для України отримали чотири організації: Українська волонтерська служба — від імені всіх волонтерів країни; Центр протидії корупції — від імені ініціатив, які невпинно працюють, допомагаючи нашими захисникам та захисницям, зокрема, займаються лобіюванням питання озброєння України; Public Interest Journalism Lab, яку очолює Наталка Гуменюк, представила журналістський фронт; та Центр громадянських свобод — від імені всіх правозахисників і правозахисниць, які стежать за тим, аби Росії не зійшли з рук воєнні злочини, катування і вбивства, які вона продовжує чинити в Україні.

Ці чотири напрями — волонтерство, журналістика, військова допомога і правозахист — великою мірою визначають і представляють те, чому Україна тримає планку і не програла в перші дні війни, як дехто міг подумати, й чому вона чинитиме опір до останнього. Протидію Росії чинять не просто організації, а тисячі конкретних людей, які ніколи не підуть на жодні поступки і будуть боротись до останнього. Тому величезною пошаною було отримати цю нагороду для нашої спільноти, яка заслужила це визнання.

— Як можна долучитися до вашої роботи? І якої допомоги наразі ви потребуєте найбільше?

— Зараз майже в кожній сфері гуманітарної допомоги вже є багато організацій, які за ці місяці навчились робити свою роботу дуже добре. Ми маємо дуже високу експертизу у громадському секторі, військовій та гуманітарній допомозі, інформаційних кампаніях, міжнародній адвокації тощо. Організації, які починали працювати в перші тижні повномасштабної війни, не маючи досвіду, зараз є спроможними і компетентними в тому, аби швидко реагувати на потреби, які вони мають, адаптуватися до змін, які відбуваються на фронті. Для тих людей, які шукають способи долучитись саме зараз і зробити це ефективно, я б дуже радила не розпорошуватись, а знайти ту організацію чи фонд, чий напрямок найбільше резонує, прийти до них і запропонувати свою допомогу. Важливо переорієнтувати всіх волонтерів від «гасіння пожеж» на системну, щоденну невелику роботу із наближення перемоги, і якщо це робити спільно з організаціями, які вже існують, то відбувається мультиплікаційний ефект, коли маленькі дії великої кількості людей справді допомагають досягати великих результатів.

Другий важливий момент і сфера, яка потребує підтримки, це сфера адресної допомоги, для тих людей, які розуміють, що вони мають багато вільного часу. В Українській волонтерській службі ми маємо мережу чатів, де публікуємо перевірені нами запити про допомогу від різних людей та сімей. Більшість цих запитів є дуже простими — купити та відвезти продуктовий набір, знайти та передати ліки, знайти необхідну допомогу для захисників і передати їм. Саме в цих напрямах окрема людина, яка не має великої кількості часу чи грошей, може себе реалізувати, закривши конкретний запит конкретної сім’ї або людини.

І останній важливий момент, який буде пріоритетним найближчими місяцями — це допомога людям у прифронтових та окупованих містахВ окупованих містах допомоги зараз найменше, хоча запит є дуже високим. Треба підтримувати армію , бо лише звільнивши окуповані міста і вигнавши росіян із нашої території, ми можемо перейти до наступного етапу — відбудови країни.

Фото: Українська волонтерська служба, Анна Бондаренко / Facebook