15 травня Україна відзначає День науки. Це свято не лише науковців, а всіх, хто вболіває за прогрес. Останніми роками дедалі більше молодих науковців креативно, нестандартно й цікаво розповідають про наукові явища та дослідження, популяризують наукові знання в суспільстві. Нещодавно ми вже згадували про «Дні науки». Сьогодні говоримо із двома популяризаторами науки, які беруть участь у цьому проєкті, — співзасновником сайта «Моя наука», біологом та науковцем Національної академії наук України Олексієм Болдирєвим та координаторкою «Наукових пікніків в Україні», співзасновницею ютуб-проєкту «НаукуЇмо» Анастасією Шелевицькою.

— Олексію, розкажіть, будь ласка, з чого почалася ваша ініціатива.

Олексій Болдирєв: 2011 року ми з товаришами-науковцями зібрались, аби подумати, що взагалі можна зробити зі становищем української науки. І вирішили допомогти українцям зрозуміти, що наука — це важливо, а інтелект є цінністю. Почали проводити лекції, створили сайт «Моя наука». Після Революції гідності інтерес до науки в суспільстві активізувався, і ми сподіваємося, що зробили в це свій внесок. Людей почало більше цікавити, що в нас із освітою й наукою.

Олексій Болдирєв, біолог, науковець НАНУ, співзасновник сайта «Моя наука»

— Розкажіть, будь ласка, про сайт «Моя наука».

Олексій Болдирєв: Коли ми придумали його створити, сайтів про науку не було, лише кілька блогів. Ми вирішили створити платформу, куди можуть прийти науковці, подивитись одне на одного, зібратись офлайн, потусити й пояснити звичайним українцям людською мовою щось із хімії, фізики, біології, історії, літературознавства. Зараз там понад триста матеріалів на різні теми — від коронавірусу до зморшок, які з’являються на пальцях, коли ви довго приймаєте ванну. Найбільше читають матеріали про класифікацію чисел: раціональні, натуральні, дійсні… На них щодня заходять сотні людей. Моя стаття «Що таке еволюція і чому я впевнений, що вона відбувається?» теж мала великий успіх, хоч там і написані, як на мене, доволі банальні речі. Охоче люди читають і про походження вірусів.

Анастасія Шелевицька, кооординаторка «Наукових пікніків»

— Анастасіє, чому ви вирішили проводити «Наукові пікніки»?

Анастасія Шелевицька: Ми почали робити пікніки 2013 року — тоді це були п’ять наметів на території КПІ. Формат запозичили в Польщі, вже понад двадцять років проводять наукові пікніки на варшавському стадіоні. Останні роки пікніки проводили в парку Шевченка, а позаторік на додачу до наукових з’явилися «Медичні пікніки». Мета таких зустрічей — дати людям змогу доторкнутися до науки, показати, що вона може бути цікавою. Учасники заходів можуть долучитися до експериментів і поспілкуватися з науковцями. Ми фільтруємо спікерів — пропускаємо лише тих, хто відповідає принципам науки, доказової медицини і є фахівцем у певній темі. Протягом дня в заході бере участь сім — десять тисяч людей. Ми намагаємось якнайширше анонсувати пікніки в медіа, у школах, співпрацюємо з місцевою владою.

До речі, ми вже кілька років організовуємо «Дні науки» й «Наукові пікніки» коштом Громадського бюджету Києва. Вони постійно перемагають, а ось проєкт «Науковий сквер» ніяк не набере потрібної кількості голосів. Хотілося б, аби кияни активніше голосували за громадські проєкти. Ми мріємо про якусь монументальну споруду, яка б нагадувала про науку.

— Як вплинули карантинні обмеження на вашу роботу?

Анастасія Шелевицька: Під час карантину ми не ризикуємо проводити масові заходи навіть тоді, коли немає локдауну. Ми, науковці, як ніхто інший розуміємо всі ризики велелюдних зібрань.

— Як виник ваш ютуб-проєкт «НаукуЇмо»?

Анастасія Шелевицька: Ми давно почали розмірковувати, що потрібно якось існувати у проміжках між заходами, в онлайні. Карантин став для нас стимулом. Назва «НаукуЇмо» має подвійний сенс: по-перше, дослівний — їмо науку, споживаємо науку, пригощаємо наукою. По-друге, пояснюємо наукові явища простою мовою.

Для початку це короткі лекції у форматі запитань-відповідей. Найпопулярніше поки що — відео Олексія про мозок. Говоритимемо про генетику, про математику, про птахів (орнітологія завжди цікавить людей), про віруси, бактерії, штучне запліднення, сон, стовбурові клітини. Будуть і гуманітарні теми — культурологія, література. Згодом плануємо відчинити двері науково-дослідницьких установ та інститутів і показати, що там відбувається, чим займаються науковці, яку техніку використовують для досліджень, скільки вона коштує, які важливі відкриття вони роблять.

— На вашу думку, чи достатньо українські медіа говорять про науку?

Олексій Болдирєв: Журналісти згадали про науку, тільки коли помер Патон. Насправді ж наука потрібна для нормального розвитку суспільства завжди — вона не може бути чимось додатковим. Науковці щодня працюють, намагаючись розібратись, як працює Всесвіт. І медіа мали б цікавитися тим, чим займаються науковці. Ба більше, в Україні науці потрібно допомагати. Але ЗМІ живуть у своєму ритмі — вічно поспішають, а наука цього поспіху не витримує. Часто науковці спілкуються не дуже зрозумілою загалу мовою, бо вони мають інші завдання, тому медіа варто це враховувати й шукати з ними порозуміння. Можливо, медіа вважають, що теми, пов’язані з наукою, не дають рейтингів. Але говорити про науку — це соціальна відповідальність. Якщо ви хочете жити в розвиненому світі, маєте присвятити часточку свого часу соціально важливим питанням, зокрема науці та її популяризації в суспільстві. Так, можна шукати розважальних форматів, намагатися спрощувати, шукати метафори й образи, щоб зачепити аудиторію. Це все одно не викликатиме стільки емоцій, скільки викликають убивства, зґвалтування чи серіали. Але треба просто брати й висвітлювати.

Анастасія Шелевицька: Говорити про науку треба регулярно, не перебільшуючи, але й не применшуючи. Часто журналісти починають згадувати про науку й науковців у негативному контексті. Яскравий приклад — нещодавній захист дисертації Іллі Киви. Багато журналістів, блогерів, лідерів думок написали, що це закономірно, адже, мовляв, в Україні науки немає. І це замість ґрунтовного висвітлення конкретних проблем у науці — того ж плагіату. Палити свої кандидатські дипломи для статті, як на мене, не є дієвим способом боротьби за мізки людей.

Також науковців постійно запитують, чому вони не створили українську вакцину від коронавірусу. Але ніхто не говорить про відтік інтелектуалів за кордон, про фінансові й технологічні можливості українських наукових установ для таких розробок. Мало хто взагалі розуміє, які дослідження ми проводимо, як працюють дослідницькі інститути й університети.

— Як епідемія коронавірусної хвороби вплинула на якість і кількість матеріалів про науку?

Анастасія Шелевицька: У медіа не бракує адекватної інформації та коментарів експертів. Інше питання — чи доходить це до споживача. Бо ми часто помічаємо, що навіть на наших заходах, де ми популяризуємо науку, бувають одні й ті самі люди — тобто ми розповідаємо про науку тим, хто вже мав би бути в курсі.

— Які, на ваш погляд, найпоширеніші міфи про науку, які підживлюють медіа?

Олексій Болдирєв: Головний — що науковці повинні постійно щось відкривати. Люди не розуміють, як проводиться наукове дослідження. Як, наприклад, досліджують життєздатність вірусів на поверхні дверної ручки. Тому думають, що можна так просто взяти й зробити відкриття.

Анастасія Шелевицька: Ще один міф — що вакцинація руйнує імунітет. Вона, навпаки, створює його. Це твердження суперечить здоровому глузду. Та, на жаль, журналіст завжди може знайти псевдоексперта, який на камеру говоритиме маячню, ніяк не пов’язану з наукою. А люди віритимуть.

Олексій Болдирєв: І ще один міф — що вакцинація викликає аутизм. Його створив лікар, який провів фальшиве дослідження, щоби створити конкурентну перевагу для однієї з вакцин. Його позбавили ліцензії, але ця бридота досі крутиться у ЗМІ.

— Що б ви порадили журналістам, які пишуть про науку?

Олексій Болдирєв: Беручись за тему, пов’язану з наукою, варто хоча би трошки розібратись у тому, про що пишете. Не просто довіряти тому, що каже експерт або вчений, а сісти й розібратися в темі. Бо вчений може помилитися чи бути упередженим. Варто використовувати для дослідження кілька джерел і зіставляти їх, і якщо вчений каже щось не так — озвучити йому іншу позицію й попросити її прокоментувати. З іншого боку, в науці немає рівності думок, і балансувати справжню науку псевдонаукою не слід. Треба керуватися спільною думкою наукової спільноти.

— Чому пересічній людині варто цікавитися наукою?

Анастасія Шелевицька: Тих, хто щось знає, дуже важко обдурити. Вона не буде вірити у псевдонаукову маячню. Людина, яка має науковий тип мислення, може, навіть не будучи спеціалістом у якійсь темі, розібратись і знайти потрібну інформацію. Наукові знання — це наше здоров’я, наше життя, наш здоровий глузд.

Олексій Болдирєв: Науковці не лише досліджують таємниці Всесвіту, а й виконують багато важливих суспільних функцій. Від якості науки залежить освіта, досягненнями науки та експертною думкою науковців користуються влада і бізнес. Та й самі науковці часом ідуть у бізнес і на державну службу, де потрібні розумні люди, здатні критично мислити. Словом, ми, науковці, живемо поруч із вами.

Фото: «НаукуЇмо», «Науковий метод», «Наукові пікніки»