Олег Селянінов зустрів велику війну у Польщі, де мав постійну роботу та вже облаштовував побут для родини. Проте 24 лютого 2022 року він, офіцер запасу, не вагаючись повернувся в Україну. Його син Яків — 27-річний активіст, член Молодіжної ради Нікополя та волонтер руху «Будуємо Україну Разом» (БУР) — спочатку допомагав цивільним і військовим у тилу, а у 2024 році й сам долучився до лав ЗСУ. У травні 2025-го року Яків, якого друзі називали «душею компанії» та невичерпним оптимістом, загинув під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку. Про вибір боротися, бюрократичне пекло після загибелі дитини та прірву між фронтом і тилом — у розмові з батьком героя.

— Пане Олеже, на початку повномасштабного вторгнення ви були в Польщі. Коли більшість людей намагалися виїхати туди, ви повернулися в Україну. Чому?

— Тому що почалася війна. Як сказати... Я патріот своєї держави, я інакше не міг вчинити. Тим паче тут залишалися дружина та син. Із сином ми спілкувалися, він тоді сказав: «Тату, я вже обрав свій шлях, я буду захищати Україну». Я так само не міг інакше, тому обрав цей шлях. Я давно знав, що буде війна з Росією. Ще у 2003-му році, коли був конфлікт навколо острова Тузла, я вперше побачив, як із боку Росії танки в наш бік пішли. Росія ніяк не могла змиритися з тим, що Україна самостійна. Вони хотіли, щоб ми були як губернія, щоб не мали своєї мови.

Олег Селянінов 

— У Польщі ви були на заробітках?

— У мене там було постійне місце проживання. Я вже хотів туди і сім’ю перевезти. Але я ще з осені знав, що буде війна, писав своїм про це. Поляки дуже дивувалися, питали: «Чому твоя родина не виїжджає?». Це все було ще восени 2021-го. А після початку повномасштабного вторгнення я повернувся і пішов у ТРО.

— Тобто військовий досвід уже був?

— Так, я в ТРО був ще з 2019 року, стояв на обліку, у мене були всі відмітки у військовому квитку, як належить. Я офіцер запасу, старший лейтенант. Тож я повернувся і пішов служити у 151-шу бригаду. Спочатку, коли приїхав із Польщі, мені у військкоматі сказали: «Навіщо ти прибув? Є розпорядження від Міністерства оборони, що у такому віці ми вже до війська людей брати не будемо». Але місяці через три-чотири мене викликали й кажуть: «Формується 151-ша окрема механізована бригада, поїдеш?». Я пройшов співбесіду і залишився там від самого початку.

— А Яків у цей час займався волонтерством?

— Так, він працював і в БУРі (проєкт «Будуємо Україну Разом»), і в Нікопольському районі. Коли почалися перші обстріли Нікополя, вони через фонд «Справедлива Україна» допомагали людям: і вікна вставляли, і відбудовували житло для переселенців. Потім він познайомився з волонтеркою Кларою, їздив із ними в Лиман, у Херсон. Вони привозили першу допомогу, вчили накладати турнікети. З ними були американські офіцери. Син навіть до мене в 151-шу бригаду приїжджав із ними — американці розповідали, як евакуювати поранених, як надавати допомогу. Яків у них був і перекладачем, і на майстер-класах допомагав. Він узагалі був дуже життєрадісним, попри обстріли рідного міста завжди знаходив приводи для оптимізму.

Яків Селянінов 

— Коли він прийняв рішення теж піти в армію?

— Насправді ще у 2022 році. Але його тоді не брали. Говорили: «Поки не треба, ти в тилу приносиш величезну користь». У нього і бронь була, його намагалися захистити від цього. Він же був членом Молодіжної ради в Нікополі, хотів організувати там молодіжний центр. Проте, попри бронь, він ледь не щомісяця ходив до військкомату, наполягав, щоб його взяли в ЗСУ.

— І врешті-решт свого домігся?

— Так, він уклав контракт із 63-ю бригадою як оператор БПЛА. Пройшов навчання (БЗВП) у Литві. Це було в липні 2024-го. Приступив до обов’язків на Лиманському напрямку. Потім йому підвищили звання — став старшим солдатом. Служив у батальйоні безпілотних систем, я досі спілкуюся з його командиром. Але коли син загинув, мене дуже обурило те, що повідомили з ТЦК, а не з його рідної частини. Ми з сином говорили у вівторок, а в п’ятницю я вже почав усіх обдзвонювати, бо він перестав виходити на зв’язок.

— Розкажіть, будь ласка, як ви дізналися про трагедію і з якими труднощами зіткнулися.

— Перша трудність — коли дзвонять із ТЦК і кажуть: «Ваш син зник безвісти». Ти просто не розумієш, як це... Я ж тільки в середу з ним говорив. Починається порожнеча, невідомість. Ми з дружиною тоді якраз перебралися в Харків. По-перше, тому, що Нікополь дуже сильно обстрілювали, а по-друге — щоб бути ближче до Якова, бо він воював на Лиманщині.

Пізніше з’ясувалося, що 14 травня 2025 року їх із напарником відправили на лінію розмежування. Він був «бомбером» — споряджав дрони боєприпасами. У суботу він мав приїхати до нас у Харків випрати речі, побути з нами. І тут — «зник безвісти». У той же день я додзвонився до його побратимів. Виявилося, вони перебували в бліндажі, й туди було пряме влучання КАБу. Першого побратима знайшли одразу, відкопали, а сина знайшли лише через тиждень… Я виїхав у Лиман у понеділок на впізнання, потім у частину, забрав речі, поспілкувався з хлопцями. У частині ставлення було нормальне, людське. Проблеми почалися потім — з оформленням документів.

Яків Селянінов 

— Ви жили в Харкові, а вирішили ховати сина в Нікополі. У чому була складність доставити героя додому?

— Складнощів із перевезенням не було. Ми супроводжували машину до Дніпра, в лікарню Мечникова, де проводять експертизи. Приїжджаємо під вечір, а нам кажуть: «А чого ви сюди приїхали? Звідки ви знаєте, що тіло тут?». Я кажу: «Я знаю номер тіла». І тут починається: «Це не ваш син, треба проводити ДНК».

Ми наполягли на експрес-тесті ДНК. Допомогли зв’язки, щоб зробити швидше. Залишилися в Дніпрі чекати. Минає 10 днів, 20... Дзвоню слідчому, а мені кажуть: «Неможливо провести експертизу, чекайте пів року або вісім місяців». Хоча у нас була навіть його медична картка зі стоматології в Харкові — за зубами ж можна впізнати!

Я не зупинився. 30 липня приїхав у судмедекспертизу сам. І виявляється, що тест ДНК був готовий ще 20-го числа! Десять днів висновок просто лежав, а слідчий його не забирав і нам не казав. Переді мною потім вибачилися, мовляв, людей не вистачає. Але як так? Десять днів лежить папір! Це просто пофігізм. Я тоді сказав: «Я звідси не поїду, поки не отримаю на руки документи, що це мій син». Сам забрав папери і передав у військову частину підтвердження. У підсумку ми поховали Якова тільки 5 серпня.

Знаєте, я тоді найбільше боявся одного: у Дніпрі часто буває, що якщо тіло довго не впізнають, його можуть поховати як «невідомого солдата». Я пройшов усі канали, щоб його залишили в Мечникова, щоб не вивезли на цвинтар для невпізнаних. Таке трапляється — їх просто вивозять, щоб морги не переповнювати.

Яків Селянінов 

— Жахлива ситуація... А хто підтримував вас у цей час?

— Побратими з 63-ї бригади, начальник штабу телефонував. Підтримували  Клара її фонд The Robin Hood Project Ukraine (зараз цей  фонд називається Yasha Foundatuon на честь мого сина) і друзі Якова. Дружина весь час була поруч. Психологи з бригади згодом почали дзвонити, запитували, як ми. Так, є багато людей, які нас підтримують. Але є й інша сторона медалі. Вірніше — інша частина суспільства. Їм байдуже, що в країні йде війна, що на фронті гинуть люди. Коли ти повертаєшся з війни в цивільне життя — тут шок. Там є ворог і є наказ. А тут з’являється «або-або». Я бачу страшну байдужість у деяких людей, вони кажуть поза очі: «А чому він повернувся, в нього ж руки та ноги цілі». Оця байдужість гірша за ворога. Свій із байдужістю — це найгірше. Зайшли ми якось до кав’ярні о 9-й ранку, якраз загальнонаціональна хвилина мовчання. Музика як грала, так і грає. Кажу офіціанту: «Вимкніть на хвилину». А він: «Мені начальство нічого не казало». Люди не хочуть навіть на хвилину відволіктися від свого дзвінка чи кави. Розкажу ще про один випадок. Я був у відпустці у Східниці. Стояв у черзі, а поруч чоловіки кажуть: «То у вас там війна йде, не у нас. Коли до нас дійде — тоді візьмемо зброю». Оця байдужість... вона справді лякає більше за обстріли. Але попри все, ми маємо боротися. Заради таких, як Яків, які не шукали причин залишитися в тилу, а просто йшли захищати свій дім.

— Чому все ж таки вирішили ховати в Нікополі? Місто ж під постійними обстрілами.

— Бо ми самі з Нікополя. Там і бабуся похована, там його друзі, волонтери. Дівчата з фонду пропонували в Харкові, казали: «Давайте тут», але ми вирішили — тільки вдома. Дівчата з фонду встановили його табличку на Майдані в Києві, але вирішили, що спочивати він має в рідній землі.

А далі були інші проблеми — бюрократія. Поки копії зробиш, поки те, поки се... Нам у ТЦК сказали: «Чекайте від 3 до 8 місяців». Документи з частини йшли дуже довго. Ми отримали все тільки наприкінці осені. І щоразу, коли потрібна якась довідка, ти знову все це переживаєш. Я пробивний, я не зупинюся, щоб свого домогтися. А уявіть бабусю якусь із села, якій 80 років? Вона ж не зможе ці документи оформити! Бюрократія страшна — пересилка паперів з одного ТЦК в інший може тривати місяцями. Особисто мені допомагало посвідчення УБД, я міг зайти без черги, наполягти. Систему доводилося ламати. Я просто хотів віддати сина землі. Знаєте, коли його ховали, прилетів метелик. Сів на труну, літав поруч... Я ще так здивувався. Син усе це бачив.

— Можливо, його душа так заспокоїлася.

— Може й так. На батьківщині завжди є кому прийти, квіти покласти. У Нікополі зараз зробили Алею Слави, там лежать Герої, і Яків тепер разом із ними.

— Повернімося до питання сповіщення про загибель. Ви згадали, що це робиться занадто офіційно, без «людяності». Як це має бути?

— Немає самого ритуалу. Повідомити телефоном про смерть сина — це ненормально. Коли треба план мобілізації виконувати — у ТЦК є час бігати вулицями. А приїхати в родину, привезти психолога, особисто сказати — на це часу немає? Повага до Героя починається зі сповіщення.

Коли ми ховали сина, я бачив, як люди виходили з машин, ставали на коліно. Це надихає. Навіть у «далекому колі» є люди, для яких це важливо. Але на державному рівні має бути кодекс, у якому все враховано: від сповіщення до останньої шани. І ще одне: зараз пишуть багато петицій «Дайте Героя України». Але це звання має даватися за конкретний надзвичайний вчинок. Проте  кожен, хто загинув, виконуючи обов’язок, він уже Герой. І тому його родина має отримати якусь відповідну державну відзнаку. Не просто папірець, а знак — можливо, «Хрест родини загиблого Героя». В американців є «Пурпурове серце», яким нагороджують військовослужбовців, які отримали поранення під час бойових дій. Можливо, і у нас має бути щось подібне для родин. Щоб ця відзнака зберігалася в сім’ї як реліквія, передавалося нащадкам. Кожна родина має отримувати відзнаку не за петиції, а за факт відданого життя.

Фото надані родиною Якова Селянінова