Фонд «Повернись живим» допомагає українській армії вісім років. За цей час він зібрав на потреби військових понад три мільярди гривень і підготував більш ніж десять тисяч військових фахівців. Із початком повномасштабного вторгнення команда волонтерів фонду значно збільшила обсяги допомоги військовим. Купують телевізійну оптику, квадрокоптери, автомобілі, системи захисту та розвідки тощо. Як команді фонду вдається досягати таких результатів і щодня залучати гроші на підтримку армії, «Детектору медіа» розповіла керівниця комунікаційного відділу «Повернись живим», журналістка Ольга Омельянчук. Окрім роботи у фонді Ольга пише репортажі, які виходять, зокрема, на Reporters і платформах «Радіо Свобода».

— Ольго, як змінилася комунікаційна складова «Повернись живим» із 24 лютого?

— Комунікація фонду — пресслужба, піар і медійна складова. Усе це з 24 лютого змінилося. Наприклад, раніше пресслужба намагалася відпрацьовувати так званий повний цикл, тобто розповідати про закупівлю товару, передачу купленого військовим і як ця допомога працює на передовій. Зараз обсяг роботи зріс. Якщо раніше ми розповідали про кожну видачу, то тепер видаємо допомогу не на роту чи взвод, а на батальйон чи бригаду, і ця допомога іноді вимірюється фурами.

Інформаційна складова полягає, зрозуміло, в новинах про війну. З 24 лютого більшість видань переключилася на новини. У нас не було такої кількості людей, щоб вести онлайн-марафони, але ми перевели твітер у новинну стрічку. Відновили ютуб-канал, почали давати туди відео з допитами полонених росіян, з наслідками обстрілів.

— Звідки ви берете інформацію для новин? Військові вам самі її надають?

— У нас є свої військові джерела, які нам довіряють. Також комунікаційники фонду акредитовані на передовій і працюють як журналісти. У нас є зареєстрована інформаційна агенція «Повернись живим», тому ми маємо на це право. Крім того, половина працівників фонду — це ветерани, які мають свої контакти. І оскільки ми передаємо військовим допомогу безпосередньо в руки, то просимо їх, щоб вони розповідали, як вона працює. Це ж народні гроші, й люди, які допомагають, мають бачити, як працює їхня допомога.

— Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

— На момент повномасштабного вторгнення в комунікаційному відділі фонду працювали двоє людей — я і мій колега. Ми обоє були у відрядженні на фронті. Я — на Донеччині, він — на Луганщині. Шлях до Києва тривав годин сімнадцять. Ще тоді ми намагалися відстежувати новини, нам напряму писали військові. І тоді, й тепер ми не публікуємо на сторінках у соцмережах чутки і здогадки. Тож ми взялися давати короткі новини у твітер, хоча раніше такого не робили. Що змінилося в соцмережах, можна простежити за цифрами: станом на 24 лютого в нашої твітер-сторінки було близько 5 тисяч підписників, зараз — понад 200 тисяч. Допомогло й те, що ми намагались оперативно висвітлювати всі видачі. Для прикладу, відвантажили 10 коптерів — і відразу про це розповіли: що, куди, кому й чому це важливо. Ми здебільшого допомагаємо технікою, а вона досить дорога, тому іноді якісь технічні рішення викликають дискусію. Тож ми пояснюємо, чому ця закупівля важлива і що вона дасть.

— Скільки зараз людей працює в комунікаційному відділі?

— Нещодавно відбулися зміни: тепер із комунікаціями фонду працюють п’ятеро людей. Ці люди займаються сайтом, шістьма соцмережами, відповідають за пресслужбу, за зовнішню комунікацію на проєктному рівні. Зараз фонд переходить на проєктну допомогу. Тобто попри збір коштів загалом на технічні рішення, збираємо гроші й на конкретні проєкти. Це, наприклад, пікапи, безпілотники PD-2 тощо.

— Яка у вас схема роботи з інформацією, адже ви повідомляєте важливе, зокрема, про озброєння, яке нам приходить. Як тут діяти, щоб не зіграти на руку ворогу?

— Ми спілкуємося з військовими, радимося з ними, на яких етапах і яку інформацію видавати. З одного боку, ми маємо розповідати про все, що закуповуємо і передаємо війську, тому що купує не фонд «Повернись живим», купує народ України, але нашими руками. А з іншого боку ми справді витримуємо паузи. Вони пов’язані і з питаннями безпеки, і з тим, що «не кажи гоп, доки не перестрибнеш». Розмови про закупівлю комплексу Bayraktar велися в нас із березня. Уявіть, який був би комунікаційний ефект, якби ми ще в березні заявили, що купуємо Bayraktar? Думаю, ми дуже швидко зібрали б гроші — і не на один комплекс. Але ми не могли говорити про нього відразу, тому що потрібно було отримати дозвіл на закупівлю товарів військового призначення. Потім перевезти в Україну, обрати підрозділ, який буде ним користуватися... Тому про такі великі історії ми розповідаємо вже по факту.

— Як подаєте інформацію у шести соцмережах? Чи є відмінності в реакції аудиторій?

— Ми не можемо не розповідати людям про події на фронті, якщо маємо туди офіційний доступ. Тому намагаємося розповідати. У нас окремо є інструкторський напрямок — це снайпінг, артилерійська справа, аеророзвідка, саперна справа — і про кожен ми хочемо розповідати. Ми, комунікаційники, разом із нашими інструкторами присутні на навчаннях, знімаємо і показуємо їхню роботу. У нас дуже багато відео, які військові знімають на отримані від нас коптери, і це теж закриває одразу дві потреби. Бо ми й показуємо людям, як працює їхня допомога, і показуємо самі новини з фронту.

Так, у телеграм-каналі (ми тільки почали з ним працювати і маємо менш як 20 тисяч підписників проти 3,5 мільйона читачів у фейсбуку) ми публікували відео, зняте нашим коптером. Там дрон корегує артилерію і видно влучання в ціль, видно, як росіяни тікають на велосипедах. Це відео — водночас і новина, і звіт про допомогу. Можу багато про це говорити, бо працювала у фонді двічі. Вперше з 2017 по 2020 рік і от вдруге з лютого.

— Чому робили паузу в роботі у фонді? Ви повертались у журналістику?

—  Була і залишаюся журналісткою. Зараз я працюю в Reporters, інколи дописую для «Радіо Свобода». Так само було і у 2017–20 роках. Для мене важливо працювати у фонді, тому що це не робота, а місія. Це величезна допомога своїй країні. У 2017-му були одні розміри допомоги, зараз — геть інші. Здається, у 2018 році середні місячні надходження фонду становили 1 мільйон гривень, а от за серпень 2022-го фонд зібрав понад 340 мільйонів гривень. До речі, є те, що у фонді не змінюється, зокрема, публічна онлайн-звітність, яку можна переглянути в нас на сайті, а також аполітичність і чесність. Якщо ми десь помилилися, то оновлюємо інформацію і повідомляємо про це.

— Під час окупації частини Київської області фонд працював зі столиці чи ви евакуювались у безпечніші міста?

—  Напередодні повномасштабного вторгнення ми говорили з командою про те, як будемо працювати в цьому випадку. Найперше йшлося про безперебійну роботу організації. Тому ухвалили рішення, що частина працівників має переїхати на захід України. У перші дні повномасштабного вторгнення фонд закупив чи не все, що можна було купити в Україні: коптери, тепловізори, рації, акумулятори, рації, павербанки, біноклі. Скуповували все, що могли, бо треба було за короткий час допомогти великій кількості людей. Разом із тим з’явилася потреба купувати і за кордоном. Зрозуміло, що навіть аби приймати ці вантажі з-за кордону, комусь потрібно було фізично бути на заході України.

— Які зараз пріоритети у фонді? Чи змінилися вони від 24 лютого?

— Потреби виросли в сотні разів. Якщо раніше треба було 10 тепловізорів, то зараз треба 1000. У нас військо зросло до мільйона. І, звісно, в нас з’явився дозвіл на закупівлю товарів подвійного призначення. Раніше фонд не міг уявити, що ми будемо купувати ударні безпілотні комплекти чи бронеавтомобілі.

— Як ви співпрацюєте з українськими та іноземними медіа? Чи є такі, кому нічого не коментуватимете?

— Ми, як і будь-яка організація в Україні, що поважає себе, вважаємо абсолютним неподобством існування проросійських медіа і, звісно, коментар Тарас Чмута там не з’явиться ніколи. Загалом я намагаюся завжди йти на контакт із медіа. Так, не завжди можу задовольнити потребу, але завжди сприяю, де можу. Ми так само робимо і класичну роботу пресслужб — розсилаємо пресрелізи. Також часто експертів фонду, керівництво, інструкторів залучають до коментування якихось подій. Раніше ми намагалися збільшити нашу медійну присутність і в українському інфопросторі, і в закордонному. Але інформаційні приводи були не весь час, тому це не завжди вдавалося. З повномасштабним вторгненням інформаційних приводів додалося, тому ми є і в закордонних медіа також. Запити різні, та, як правило, люди хочуть розуміти, як працює організація, чому вона найбільша, чому її робота важлива. Мені подобається, коли журналісти приходять із рефлексивними запитами, глибокими, запитують про людей фонду «Повернись живим». Багато працівників залишаються за кадром, хоча роблять титанічну роботу. Наприклад, у нас є Настя, яка працює на складі, з 2016-го до початку 2022 року всі видачі проходили через її руки. Усі акти, накладні, передачі, ремонти коптерів, ремонти тепловізійної техніки — усе це через неї. Військові її знали, але в медіа її не було, хоча її робота дуже важлива. Тому завжди тішуся, коли є люди, яким цікаво, хто за всім цим стоїть. Наприклад, колеги з Ukraїner знімають документальний фільм про «Повернись живим». Вони зверталися до нас у перші дні після 24 лютого, протягом пів року приходили і ще будуть дознімати. Мені подобаються великі глибокі форми журналістської роботи. Бісить, коли журналіст приходить непідготовлений. І я думаю, що маю право на цю злість, бо також журналістка і розумію, що не можна не подивитися бекґраунд людини, не можна ставити питання просто аби поставити.

— Багато таких історій зараз трапляється? Вони більше з українських медіа чи з іноземних?

— Такі ситуації трапляються і серед наших, і серед закордонних медіа. Але якщо до закордонних я ставлюся з розумінням, тому що вони і не мають цього знати настільки глибоко, то до українських медіа я сувора. Бо вони свої серед своїх. Нагуглити, хто такий Чмут і чим займається «Повернись живим», неважко. Достатньо навіть зайти до нас на фейсбук і почитати перший закріплений допис. І коли я витягаю Тараса між контрактуваннями на мільйони доларів на інтерв’ю і приходить непідготовлений журналіст чи журналістка, це засмучує. Бо вони забирають час, і інтерв’ю в них виходить таке собі. Але зауважу, що це не масово. За ці пів року таких випадків було один чи два. Насправді журналісти нам дуже допомагають, підтримують і залюбки розповідають про нашу роботу.

— Як у вас справи з пожертвами?

— У порівнянні з лютим зменшилась кількість пожертв, але я б не сказала, що сильно впали надходження. Натомість я помітила, що люди, які не можуть жертвувати, пропонують свою допомогу як волонтери. Зараз, наприклад, у моєму відділі на волонтерських засадах працює хлопець, який монтує відео. Я розумію, що з його навичками він міг би десь робити це за гроші і робити пожертви нам, але він вкладає свій людський ресурс, і це теж цінно.

— Як фонд визначає, з ким бути партнерами?

— У нас є давні партнери, з якими ми дружимо і які підключилися до допомоги ще до 24 лютого. Хтось жертвує багато, хтось менше, дехто готовий до колаборацій, але не готовий жертвувати. З прикладів партнерств, які можу назвати, — Dodo Socks, спільнота розробників DOU, ІТ-компанія N-iX, мережа АЗК «Окко», Uklon. Днями запустили спільний проєкт із Glovo. Збираємо 700 тисяч гривень на розмінування Запоріжжя та Херсонщини. Також нещодавно в нас був спільний із «Київстаром» і гуртом «Океан Ельзи» проєкт «Дороги перемоги». Закуповували пікапи для евакуації поранених, для мобільних вогневих груп. Що ж до комунікацій із партнерами, то ми спільно пропрацьовуємо стратегію, визначаємо, що змінюється, коли є партнер, і все. Все решта залишається за правилами фонду, якими він керується в роботі і без партнерів. Коли до нас приходить хтось новий, кого ми взагалі раніше не знали, то ми, звісно, перевіряємо, звідки в цих людей гроші, що вони говорили про Україну. З фондом точно не може запартнеритися російська компанія чи бізнес із капіталом у Росії.

— Чи все задуманев комунікаціях вдається реалізувати? Чи буває, що ставили собі на меті чогось досягнути, а воно не вдається чи, навпаки, вдається ще більше і краще?

— З моєї практики таких випадків, коли ми щось хотіли і не змогли, не було. Ні у 2017–2020 роках, ні тепер, у 2022-му. І це не пов’язано з тим, що ми собі ставимо низьку планку. Зараз побільшало роботи й людей у комунікаціях, тому й завдання стали більшими. Наприклад, до 24 лютого постійно оновлювалися лише фейсбук i інстаграм, а тепер відновився ютуб, телеграм, також меншою мірою, але відновився тікток (у цій мережі ми поки розбираємося), твітер став другою нашою соцмережею після фейсбука, хоча до того взагалі був не дуже активний. Тобто ми собі ставимо притомні планки і досягаємо їх.

Був випадок на початку повномасштабного вторгнення. Були перебої зі зв’язком, і ми написали твіт англійською мовою, тегнувши Ілона Маска, що нам би треба Starlink. І тоді ж із таким же проханням до нього у твітері звернулося Мінцифри. І супутниковий інтернет Starlink з’явився в Україні! Були випадки, коли ми планували зібрати одну суму, а збирали набагато більше. Наприклад, зі спільнотою айтівців DOU зібрали потрібну на PD-2 суму за два дні, хоча думали, що це займе з тиждень.

Ще був такий випадок. У Тараса Чмута є кішка Булочка і в неї є твітер. Коли фонд прокомунікував закупівлю й передачу військовим комплексу Bayraktar TB2, то дизайнер зробив картинку, де Булочка летить на байрактарі, і підпис на кшталт «будемо всіх бомбити». У коментарі під цим твітом прийшли люди, почали тегати Монобанк і писати, що хочуть такий скін на картку. І наш працівник, який займається розвитком і партнерствами, Олег Карпенко, зв’язався з Монобанком, із яким ми і до того вже працювали. Тепер є і такий скін для тих, хто жертвує на «Повернись живим» через Монобанк.

— Які навички з часів великої війни ви як комунікаційниця здобули?

— Моя робота суттєво не змінилася, її просто стало більше. Коли фонд організовував тимчасову релокацію на західну частину України, то для мене і моєї сім’ї також було місце, але я вирішила залишитись і поступилася своїм місцем іншим. Вони своєю чергою теж поділились цим місцем і моїм номером ще з іншими людьми і завдяки «сарафанному радіо» вийшло так, що я почала займатися ще й евакуацією людей з Києва. У питаннях евакуації ми допомагали всім, незалежно від того, чи людина з собакою, чи з котом — ми вивозили всіх, і це класний та емоційний новий досвід. Були випадки, коли люди фізично не витримували дорогу в декілька діб і мусили пару разів зупинятись у різних містах. У мене є знайома волонтерка, з якою ми на той час жодного разу не бачилися. Вона має квартири у Хмельницькому і Тернополі — якраз у тих містах, де люди робили зупинки. Вона завжди всіх поселяла, попри те, що ми з нею ніколи не бачилися. Також були люди з невеликих містечок і сіл, які виходили на дороги і показували всім, що в них можна заночувати.

— Чим ви найбільше пишаєтесь у роботі фонду?

— По-перше, репутацією фонду, яка формувалася не один рік всією командою. Дуже круто, що нам довіряють! Незалежно від того, хто керує комунікацією, до фонду є довіра. По-друге, пишаюся людьми, бо за кожною нашою закупівлею та перемогою стоять саме вони. Якщо, наприклад, у комунікаціях є робота кількох людей, то для того, щоб з’явився «байрактар» чи велика партія автомобілів, працює велика команда. І найголовніше — без допомоги і пожертв від усього українського народу нічого б цього не сталося.

Фото: Данило Павлов/Reporters