Ще десять років тому про права людини в медіа згадували мало. Правозахисники й журналісти прагнули це змінити, тому створили Центр інформації про права людини. Він був покликаний допомогти медіа говорити про правозахист людською мовою. За роки Центр переріс у правозахисну організацію зі своїм онлайн-медіа — «Зміна». Як спочатку шукати медіаплатформи, щоб розповідати про права людини, а потім стати такою платформою, розповіла «Детектору медіа» головна редакторка медіа «Зміна» Ольга Падірякова.

– Пані Ольго, як починалося онлайн-медіа «Зміна»?

– Десять років тому у трьох журналістів — Тетяни Печончик, Марини Говорухіної і Максима Буткевича — виникла ідея створити Центр інформації про права людини, який пізніше перейменували на «Зміна». Вони працювали кожен у своїй сфері, але відчували, що правозахисники не завжди говорять зрозумілою для широких кіл мовою. Вони бачили пресрелізи та заяви, які здавалися важливими, але не здобували від суспільства відгуку, на який заслуговували. Тож ідея полягала в тому, щоби зробити місток комунікації між серйозним правозахистом, медіа і, власне, читачами. У 2012 році наші троє засновників зареєстрували організацію, а невдовзі створили сайт-візитівку. Але статті писали для інших медіа: «Української правди», «Дзеркала тижня», газети «День», «Телекритики» (зараз це «Детектор медіа») тощо. Також допомагали громадським і правозахисним організаціям писати доступніші пресрелізи, створювати цікаві заходи та писати для них анонси. Паралельно проводили для співробітників громадських організацій навчання з комунікації.

У 2014 році ЦІПЛ отримав грант підтримки на розвиток медіа, і тоді вже повноцінно запрацював інформаційний портал. Потім виникла редакція з двох людей: Ірини Виртосу і Миколи Мирного, який і нині працює в нас журналістом. Вони писали новини, дотичні до прав людини. Ця тема широка, і насправді ЗМІ, які пишуть просто новини, щодня торкаються прав людини, просто не завжди про це знають. Тож наші журналісти надавали новинам правозахисний фокус, додаючи коментарі експертів. Наприклад, під цим кутом висвітлювали події Євромайдану: на сайті досі є спецтема «Справи Майдану» про злочини, скоєні проти активістів.

У 2015 році в редакції вже було троє людей. Журналісти далі писали для інших ЗМІ, але дедалі більше матеріалів розміщували на своїй платформі. Останні два роки вже до нас звертаються інші організації та журналісти з проханням розмістити в нас їхні статті про права людини.

– Як співіснують медіа та правозахисна організація?

– Ми намагаємось триматися гасла «Права людини людською мовою». Хоча якщо спочатку «Зміна» існувала більше як комунікаційний місток, то пізніше організація розвивалася як правозахисна та втілювала проєкти, не пов’язані напряму з медіа. Тож як медіа ми супроводжуємо роботу правозахисної організації. Ми інформаційно підтримуємо адвокаційні кампанії організації, наприклад зі змін до законодавства або з протидії негативним змінам. Публікуємо дослідження, які проводить Центр прав людини «Зміна» спільно з партнерами. Поширюємо коментарі та колонки наших експертів. Якщо з’являється законодавча ініціатива, яка може нести загрозу правам людини, ми маємо це прокоментувати. Звичайно, не в усіх сферах ми маємо експертизу, тож відстежуємо конкретні теми: свободу слова, дискримінацію за ознаками статі, віку, національності, злочини ненависті.

– Коли ви приєдналися до команди?

– Працюю шість років, із 2016-го. Спочатку була випусковою редакторкою, пізніше — головною. До того керувала відділом регіональних новин в інформаційній агенції УНІАН та була випусковою редакторкою на сайті УНІАН.

– Скільки нині людей у редакції «Зміни»?

– Під час великої війни ми збільшили кількість випускових редакторів до трьох: це один редактор вихідного дня, двоє працюють удень позмінно. Також є перекладачка, дві коректорки (наша керівниця — філологиня і дуже прискіплива до помилок), я і журналісти. Кількість журналістів змінна, адже вони працюють на певних проєктах і висвітлюють свої теми. Наприклад, темою окупованого Криму зараз займається Микола Мирний, а Єлизавета Сокуренко — журналістка й редакторка з теми воєнних злочинів. Наталя Адамович працює з темами свободи слова та захисту активістів. Відкрили вакансії журналістів на нові проєкти.

– Що змінилося з початком нового етапу російсько-української війни?

– Коли почався повномасштабний наступ, ми відразу вирішили, що фокусуватимемося на воєнних злочинах: убивстві цивільних, руйнуваннях об’єктів інфраструктури, геноциді, агресії. І почали це фіксувати. Перші дні також усі хотіли протистояти в інформаційній війні та відчували, що треба переконувати росіян. І ми радились, як це краще зробити. Наприклад, наша керівниця Тетяна Печончик розказала, що вже зранку 24 лютого почала зв’язуватися з міжнародними організаціями із закликами щось робити. А також підіймала контакти колег і знайомих у Росії й казала: «Терміново виходьте на антивоєнні акції у своїх містах». Дехто намагався переконати в цьому своїх російських родичів, але часто розмови закінчувалися розривом контактів.

Ми розуміли, що більшість росіян зомбовані пропагандою. Також ми знали, що з перших днів великої війни там були заблоковані українські інформаційні сайти, а залишки незалежних російських ЗМІ влада почала закривати й жорстко цензурувати. Тож вирішили відкрити на нашому сайті російську версію і за допомогою таргетування в соцмережах намагатись доносити інформацію до користувачів на території Росії та на окупованих територіях.

Для них ми публікували меседжі й поради, наприклад, як уникнути мобілізації на окупованих територіях, а також інструкції, як виїхати з території Криму через закордон, тому що з початком війни закрилися контрольно-пропускні пункти. Також писали статті. Наприклад, вийшла історія про чоловіка, який переховувався від мобілізації на Донеччині та втік через кордон. Після неї отримали чимало відгуків; авторці писали: «Дайте його контакти, ми хочемо вчинити, як він».

Нещодавно я дізналась, що деякі сайти навпаки — закрили російськомовну версію з початком великої війни. Подивимось, можливо, ми теж скоро закриємо. Адже в лютому наш сайт іще не був заблокований, але пізніше ми дізнались, що 27 квітня нас заблокували на території Росії і, як я розумію, на окупованих росіянами територіях України. Наші партнери вирішили подати позов до Європейського суду з прав людини щодо блокування.

– Ви вже говорили про точки перетину організації і медіа, а тепер поговорімо про сумісність журналістики і правозахисту. «Детектор медіа» в межах серії інтерв’ю почув різні точки зору про поєднання журналістики з активізмом. Яка ваша думка?

– Є різні погляди щодо того, чи існує правозахисна журналістика. Наприклад, Ірина Виртосу з 2017 року вела «Академію з прав людини» та викладала курс правозахисної журналістики. Інша ж концепція полягає в тому, що немає суто правозахисної журналістики і всі журналісти мають дотримуватися правил недискримінації, журналістських стандартів та не вдаватися до мови ворожнечі. Ми дотримуємося стандартів. Намагаємося брати коментарі там, де можливо, де йде дискусія. Надаємо можливість висловитися в колонці, навіть якщо не згодні з позицією.

Є речі, про які ми взагалі не пишемо, і я не знаю, чи це є порушенням стандарту. Не допускаємо сексизму та іншої дискримінації в публікаціях і звертаємо увагу, коли це роблять інші ЗМІ.

Щодо активізму: в нас є редактори та журналісти, які прокачані в правах людини, але не є активістами. Але є ті, хто хоче піти на акцію, наприклад, 8 березня чи на марш рівності. Ми домовляємось, хто чергує на стрічці в цей день, хто йде як кореспондент на акцію, а хто не хоче висвітлювати та йде як активіст.

Буває, акції ініціює наша організація. Наприклад, ми протестували під Верховною Радою, коли обирали омбудсманкою Людмилу Денісову. Тоді ми не були там як журналісти: ми готували пресреліз і брали участь в акції, а журналісти приходили та знімали нас. Я не можу сказати, що наші журналісти в матеріалах висловлюють свою громадянську позицію чи політичні переконання: кожен пише на тематику, яку веде.

– Чим новини «Зміни» відрізняються від регіональних, наприклад, новин УНІАН?

– Коли я працювала в УНІАН, не була обізнана з тематикою прав людини так, як зараз. Я була медіаактивісткою, багато знала про права журналістів і трудові права, була лідеркою профспілки, але не так багато знала про дискримінацію та коректну лексику. Коли прийшла у «Зміну», пройшла тренінги й дізналася чимало нового.

Якщо ми пишемо про випадок дискримінації, то пишемо пояснювальний бекґраунд. Якщо в інформагентстві ми писали про закон чи ініціативу, то додавали коментарі політиків, посадовців, галузевих експертів. На сайті «Зміни» радше будуть коментарі правозахисника, експерта від громадської організації, профільних активістів. Ми завжди намагаємось подивитися на ініціативу крізь призму прав людини.

Звичайно, я змінилася з того часу, як працювала в УНІАН, але змінились і ЗМІ; працюють громадські організації, освітні проєкти дають свої плоди, молоді журналісти і студенти більше знають про права людини та намагаються писати. Порівняно з початком існування «Зміни» про права людини точно стали писати більше. Ми не можемо сказати, що ми — єдині в ніші: багато хто бере цей фокус. Сподіваюся, це стало модним і потрібним. Можливо, цей тренд виник після Революції гідності. Зараз це теж дуже потрібно, бо демократичні цінності й права людини — те, що ми захищаємо на війні.

– Чи є інші правозахисні організації зі своїм медіа? На кого рівняєтеся?

– Коли ми наймаємо спеціаліста, щоб прокачати наше SЕО, нас питають: «Хто ваші конкуренти?» Ми не знаємо, хто наші конкуренти. Хочемо, наприклад, бути як «Детектор медіа» за відвідуваністю. Ми дивимося на Інститут масової інформації як сайт громадської організації, яка займається питанням свободи слова. Дивимося на «Громадське радіо».

– То ви прагнете стати масовим медіа чи все ж лишатися нішевим? Яким бачите свого читача зараз і в перспективі?

– На одній зі стратегічних сесій ми сформулювали місію: будуємо країну, в якій кожен може захистити свої права. Тому ми, звичайно, хотіли би говорити про правозахист більш масово, але зрозуміло, що не можемо конкурувати з такими загальнонаціональними ЗМІ, як «Українська правда». Тобто наше медіа для всіх, але воно має свій фокус. Кожного, хто хоче знати про права людини, ми бачимо своїм читачем.

Демографічно наша аудиторія здебільшого з України, звичайно, — близько 80 %. Київ завжди був першим, але цього року протягом двох місяців весни на перше місце вийшов Львів. Станом на серпень аудиторія вже повернулася в Київ. Ми зрозуміли, що наші читачі мігрували. Збільшилась відвідуваність із території інших країн. До початку повномасштабної війни та перші її місяці другу сходинку обіймала Росія (навіть коли не було російськомовної версії) і США. Користувачів із країн Європи останніми місяцями побільшало в десятки разів. За гендером завжди переважали жінки, але під час війни побільшало чоловіків. За віком маємо великий відсоток молоді. Навіть від школярів надходять листи з проханням щось опублікувати. Тому й кажу редакторам: «Пишіть обережно, без матюків і чутливих моментів, нас читають діти» :)

– Яку динаміку відвідуваності спостерігаєте, відколи ви очолили редакцію? До епідемії коронавірусної хвороби, під час і зараз, із повномасштабним наступом.

– Порівняно з часами до 24 лютого в чотири — шість разів зросла відвідуваність. У квітні, до блокування в Росії, показник перевершив минулорічний усемеро. Очікувано, що так не триватиме далі, але щось залишиться. Під час епідемії теж був підйом: ми перевалили за сто тисяч унікальних користувачів за місяць, але ми все ще нішеве видання.

Ми не розміщуємо рекламу, — на сайті немає навіть місць для банерів, — і не купуємо посилання. Є технології, як підвищити відвідуваність (наприклад, як «Обозреватель» — публікувати на сайті інструкції до ліків) настільки, що можна навіть новини не писати. Але ми цього не робимо. Єдине, що в нас є, — це соціальні мережі. Під час великої війни ми збільшили присутність у соціальних медіа.

Коли стояло завдання підвищити загальну кількість підписників у соцмережах до ста тисяч, ми це зробили. Але така кількість має свої побічні ефекти: майже будь-яка публікація на фейсбуку може викликати срач. Це, звичайно, підіймає пост, але щоб це перечитати, треба мати нерви.

– Яких ще змін зазнала «Зміна» з початком великої війни?

– Ми відкрили тікток «Донести», а потім тікток «Зміна». Більше почали розвивати інстаграм і телеграм-канал. Менше, можливо, стали критикувати державу, адже предмет прав людини — це стосунки між державою та громадянином, і правозахисні організації мають стояти на сторожі дотримання цих прав і казати, якщо щось не так. Але перші місяці зусилля були спрямовані не на критику, а на спротив російській дезінформації та відстеження злочинів окупантів.

Якісь проєкти ми не стали втілювати — наприклад, освітній курс для журналістів про права людини, його переформатували на інші активності.

За іншим проєктом розширили рамку — висвітлюємо, як вразливі категорії людей переживають війну, зокрема люди з інвалідністю, національні меншини, переселенці. Ми публікуємо більше експертних текстів, де пояснюємо, що таке воєнні злочини, геноцид, агресія з погляду міжнародного права і продовжуватимемо низку публікацій про це.

Розповідаємо історії простих людей, як переживають війну і стають свідками воєнних злочинів: із Маріуполя, Київщини, Сумщини, Харківщини. Іноді вони розказані на умовах анонімності, але ми відповідаємо за те, що вони справжні. Перевіряємо інформацію, часто герої — це чиїсь знайомі. Іноді здається, що таких історій забагато. Їх важко читати, ти грубієш. Не хочеться, щоб такі історії ставали для читача буденністю.

– Кажете, герої — це часто знайомі. А як співпрацюєте з коаліцією «Україна. П’ята ранку»?

– Ми працюємо окремо. Вони фіксують воєнні злочини. Від представників коаліції ми отримуємо колонки, експертні коментарі, статті. Наш кореспондент Микола Мирний документував одночасно для коаліції і писав нам статті. Але, буває, співпрацюємо.

– Як змінилася редакція після 24 лютого?

– У нас із редакції поки що ніхто не пішов служити в армію. Ми всі в перший день були в Києві і з перших хвилин почали ставити публікації на сайт. Але за кілька днів майже всі евакуювались, зокрема через загрозу окупації й ризики для співробітників громадських організацій. Евакуюватися допомагала Тетяна Печончик і організації-партнери. Здебільшого колеги переїхали на захід України: я була в Ужгороді, хтось у Тернополі і Львові. Редакторка вихідного дня евакуювалася на Полтавщину, звідки щодня чула, як обстрілювали Охтирку. Одна журналістка хотіла знайти себе в активістському й волонтерському русі. Пов’язала сітки, поробила коктейлі Молотова, попрацювала на кухні в теробороні. Поки сиділа в бомбосховищі, написала коротку колонку-репортаж. Шукала себе, але коли дуже гаряче стало, вирішила евакуюватися до батьків в Одесу.

Інша журналістка проїхала через кілька країн Європи і зараз у Великій Британії. Вона як вийшла з дому з котом, собакою й донькою, але без комп’ютера і речей, так і пішла-пішла-пішла — і опинилася у Гданську. Вона переселенка з Луганщини, і коли це сталося з нею вдруге, це було дуже травматично. На неї це подіяло не так, як на нас. У переселенців швидше спрацювали інстинкти. Ми загальмовані: я в Києві жила все життя й раніше виїжджала так надовго, тільки коли нас вивозили в табори після Чорнобильської катастрофи. Півтора місяця витримала в Ужгороді — і все.

Більшість уже повернулася до Києва. Працюємо частково віддалено, частково в офісі. Адже декому через тривоги й зупинку транспорту незручно добиратися.

– Яка загальна атмосфера в команді редакції? Зараз ви на етапі втоми чи відновлення?

– Ми втомилися ще до великої війни: у всіх було вигорання. Звичайно, коли війна почалася, в багатьох стався викид адреналіну. Багато хто казав: «Коли працюю, я хоч якось відволікаюся» або «Не можу не працювати, тому що мене накриває». Перші дні виходило чимало незвичного контенту: порад, як врятуватися від завалів, як розпізнати ворожу техніку, опанувати психологічний стан тощо. Найбільше набрала публікація «Як не коригувати вогонь ворога». Це не були авторські тексти, але ми знаходили поради експертів та відомств і передруковували те, що потрібно людям. Деякі ЗМІ, наприклад, «Повага», 24 лютого зупинили публікації. Ми запропонували головній редакторці дописувати нам, щоби зберегти тематику прав жінок і їхньої видимості на порядку денному.

Ми сходили у відпустки, взяли у штат нових людей, щоб не працювати цілодобово, як у перші місяці. Бо тоді хтось просто не міг зупинитися вночі. Або ми прокидалися, дивилися, що набомбило, й писали. Зараз ми вибудували графік, наприклад 9:00–21:00. Вихідними теж працюємо, але намагаємося відпочивати. Усі не хочуть уже працювати так багато. Ходимо у відпустки, у нас був ретрит і корпоративні заходи на десятиліття організації. Треба було перезавантажитись у короткий строк. Відпочили, поговорили з психологами. Не можу сказати, що це дуже сильно допомагає, але щось від того і є. Так і живемо :)

– Ви вже згадували про найбільш популярний матеріал. Що ще цікавило ваших читачів найбільше останні пів року?

– Ще були матеріали про мобілізацію, інструкції, як шукати полонених військових і як зробити закордонний паспорт. Нам навіть телефонують і запитують, чи ми можемо допомогти: не дивляться, що ми даємо контакти та джерела. Загалом людям цікаві практичні поради, що робити, а з історій — усе про «Азов» і «Азовсталь». За останні місяці найвідвідуваніша стаття — історія водія-волонтера, який звільнився з Оленівки. Про російських військовополонених і як можна забрати тіла йдуть перегляди з Росії. Наша розгорнута інструкція, як вберегтися від хімічної атаки — попри те, що багато медіа публікували подібні — знайшла відгук в аудиторії.

– Які перспективи розвитку медіа? Про амбіції щодо збільшення аудиторії ми вже поговорили. А які ще цілі на найближчий час ви ставите перед собою?

– Якщо не відключать інтернет і ми всі будемо живі, то писатимемо про воєнні злочини. Навіть якщо війна закінчиться, розслідування триватимуть, і ми будемо про це писати. Ми повернемося до процесів і змін у державі, коментуватимемо їх із правозахисної точки зору. Зараз ми навіть не можемо нормально відстежити, коли ухвалюються закони, бо графік засідань Верховної Ради не оголошується. Але основні рішення в нашій сфері, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, закон «Про медіа», закони про колабораціонізм або закони про волонтерство, все ж намагаємося прокоментувати. Є на сайті баги, які ми давно хочемо прибрати. Працюватимемо над відвідуваністю. Також висвітлюватимемо нові проєкти організації: теми незаконної депортації та насильницьких зникнень, а також тиску на активістів.

Торік у межах проєкту «Корисний фемінізм» ми змогли втілити мою давню мрію — розділ із тестами на власній програмі. Потім почався наступ, і я поки що не знаю, який тест зараз можна запустити. Раніше ми хотіли залучати молодіжну аудиторію й говорити про права через розважальний і ігровий контент. Це перекреслила війна. Та, можливо, ми знайдемо іронічний формат. Навіть під час війни люди хочуть іноді посміятися, відпочити: це допомагає заспокоїтися. Можливо, зможемо більше розвивати англійську версію сайта. Росія вже від нас закрилася, і ми зрозуміли, що до неї важко достукатися, а європейську аудиторію все ж треба утримувати.