Один з відомих західних політиків сказав, що до голосу опозиції в Україні слід дослухатися, але реальним комунікатором у налагоджуванні повноцінного діалогу між владою і суспільством є неурядові організації. NGO, в переважній більшості, політично незаангажовані, а тому їхній думці можна довіряти.

У продовження цієї думки я хотіла б сказати, що справді на сьогодні громадські організації в Україні, а їх немало, роблять для утвердження демократії в нашому домі набагато більше, ніж опозиція. Критика з їхнього боку на адресу влади лунає хоч і гостра, але, в принципі, конструктивна. Громадські організації намагаються залучати до співпраці інтелектуалів, які вбачають свою місію у формуванні в Україні громадянського суспільства, а не у використанні грантів для кар'єрного просування в політиці. NGO не бігають скаржитися на владу по закордонах і не займаються «джинсою», коли йдеться про розміщення критичних матеріалів про Україну у впливових виданнях Старого світу чи за океаном. Якщо вони мають що сказати про стан демократії в Україні, то кажуть про це спершу українському суспільству, а вже потім, якщо така потреба буде визнана конечною, європейським парламентарям і американським сенаторам. Тим паче що на Заході прекрасно зорієнтовані в тому, що відбувається на берегах Дніпра: для цього в них є достатня кількість досвідчених дипломатів, акредитованих в Україні.

На мою думку, влада повинна перейти не просто до діалогу з «третім сектором», а до тісної співпраці з ним. Той, хто вважає, що це неможливо з огляду на якісь ідеологічні чи мотиваційні антагонізми, - помиляється. Влада зацікавлена в коригуванні своєї політики з боку незалежних експертів, а не діячів, які прагнуть прийти до влади без огляду на ціну питання. Це абсолютно природно. Усяка влада бажає забезпечити себе підтримкою виборців якщо не назавжди, то на максимально можливий термін. І найкращим союзником для неї тут виступають якраз громадські організації, які відображають реальні настрої в суспільстві. Без їх урахування прийняття правильних управлінських рішень є ризикованим.

Скажімо, якщо йдеться про збалансованість новинних програм на українських ТV-каналах, то я більше довіряю моніторингу «Детектор медіа», аніж заявам опозиційних політиків. Опозиція, тим паче нинішня українська, ніколи не відзначить бодай якихось позитивних зрушень, забезпечених розумними діями влади. Мені важко уявити, щоб хтось з БЮТівських поборників свободи слова зважився б публічно заявити, що Перший національний висвітлював перебіг виборів 31 жовтня об'єктивно, як це зробили непоодинокі незалежні оглядачі.

З вуст опонентів ми чуємо здебільшого лайку, непристойності та образи. Але ніколи - чогось, що заохочувало б до діалогу. Ми будемо шукати порозуміння з усім народом України, в тому числі і з представниками того ж таки «Третього сектору», який, як на мене, більш демократичний, ніж опозиція в особі БЮТ, і більш придатний до будівництва, а не руйнації держави.

Стан демократії в Україні є таким, яким є: з певними національними особливостями, але все ж достатньо стійкий, аби стверджувати про наявність якихось серйозних загроз. Так, вибори до місцевих органів влади виявили певні проблеми. Необхідно вдосконалювати виборче законодавство, привчити владу на місцях забувати на час виборів про свою партійну приналежність чи політичні симпатії, а громадян - бути відповідальними за зроблений вибір. Однак відомо, що партія влади не скрізь досягла очікуваного результату і поступилася опозиції в декількох регіонах, у тому числі і там, де, згідно із соціологічними опитуваннями, мала всі шанси забезпечити собі переконливу перемогу. Це свідчить про те, що їхнім результатам можна довіряти. А що опозиція закликає вважати порушення системними, то хіба хтось очікував почути від неї щось інше?

Нинішня влада свідома того, що демократія є обов'язковою умовою просування України вперед. Однак, на відміну від своїх попередників, сьогодні і на Банковій, і на Грушевського мислять іншими категоріями. Романтизм помаранчевих призвів до безладу і регресу. Технократизм біло-блакитних повинен забезпечити Україні політичну стабільність і поступ. На цьому шляху свобода слова, зібрань, право громадян на доступ до публічної інформації аж ніяк не можуть вступити в конфлікт з інтересами влади. В інтересах влади - забезпечити внутрішньополітичну стабільність, консолідацію суспільства навколо ідеї перетворення України в державу вільних, а отже - заможних людей. Без цього вона не зможе продемонструвати суспільству свою здатність виконувати передвиборчі обіцянки.

В інтересах влади також - бути зрозумілою і прогнозованою в очах міжнародної спільноти. До слова, не лише на Заході. Якщо опозиція, не соромлячись учорашніх загравань з керівництвом РФ, демонструє відверто антиросійську позицію, президент реалізує те, на чому наполягав і до чого прагнув завжди: відновлює добросусідські партнерські відносини з Російською Федерацією. Очевидно, не коштом національних інтересів України. В Росії це подобається не всім, як, зрештою, і в Україні. Але успішне майбутнє українсько-російських відносин є набагато важливішим, аніж рефлексії окремих політиків, не мовлячи вже про чиновників. І якщо це не демократично - миттєво реагувати на будь-які «пчихи» як з одного боку, так і з іншого - то хай ми вважаємося «авторитарним» режимом. Важливо, щоб українському народові при цьому жилося краще, а не гірше.

Я думаю, що поняття демократія не є універсальним. Його дефініція не може бути однаково придатною для всіх епох, культур і цивілізацій. Узгодження інтересів влади і народу відбувається в контексті того, наскільки вимогливим щодо стану свого добробуту і свобод є суспільство, і наскільки влада готова прислухатися до його побажань.

Українська демократія розвивається так, як це визначено для неї історією. Як і будь-який інший процес, вона переживає злети і падіння, але при цьому не стоїть на місці, а розвивається. Влада, метою якої є забезпечити підтримку своєї політики з боку суспільства, іноді може намагатися підігнати норми демократії під «поточний момент». Для неї важливий результат, у даному випадку - забезпечення прискореного економічного зростання, покращення добробуту своїх громадян, підвищення міжнародного авторитету держави. Намагаючись досягти його, вона повинна пам'ятати, що просуватися вперед потрібно синхронно, в ногу із суспільством. Інакше суспільство перестане розуміти сенс політики влади.

Я знаю, що президент відкритий до діалогу стосовно покращення зворотного зв'язку із суспільством. Він зацікавлений у тому, щоб будь-які проблеми у відносинах між владою і суспільством вирішувалися у формі спільного пошуку найбільш оптимальних шляхів до порозуміння. Адміністративні важелі при пошуку підходів гуманітарної політики - це точно не з його управлінського інструментарію.

Результати виборів засвідчили, що нас чекають непрості часи. Радикалізація настроїв частини суспільства - це привід для серйозних роздумів над тим, як розуміють демократію ті, хто підтримує, наприклад, «Свободу». Очевидно, що зростання популярності цієї політичної сили є наслідком розчарування в так званих демократах. Водночас це сигнал для влади стосовно певного переформатування політичної карти України з усіма наслідками, що звідси випливають. Я думаю тепер, після виборів, пристрасті вгамуються, і політики перейдуть від виборчої риторики до співпраці, облишивши конфронтацію до наступних перегонів. Принаймні влада зі свого боку готова до цього вже сьогодні.

І наостанок. Я погоджуюся, що листування - це діалог. Іноді справді краще взяти в руки аркуш паперу і спокійно написати листа про те, що тебе непокоїть, а не звертатися до платних посередників, до зарубіжних видань, і лити бруд на Україну.

Кажуть, що мода на чорнило повертається і незабаром витіснить електронну пошту. У тому є щось цікаве і нове... Принаймні такі думки навіває краєвид з лікарняного вікна, з якого іноді буває видно набагато далі, аніж крізь шибку високого владного кабінету.

Ганна Герман, для тижневика «Дзеркало тижня»