Сьогодні в Україні є велика проблема з евакуацією цивільного населення з прифронтових територій.

І справа не в тому, що немає системи чи людей, які готові допомагати.

Проблема в тому, що сама гуманітарна система не встигає адаптуватися до нової реальності війни — зокрема до ситуації, коли евакуаційні екіпажі стають ціллю, але не мають достатніх інструментів захисту.

Зокрема, це пов’язано з підходами міжнародних донорів, які досі обмежують використання засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ) у гуманітарних місіях.

У результаті виникає розрив між реальними ризиками на місці і можливостями захисту. 

Цифри, які показують масштаб — і проблему

За даними аналітичної платформи «Bridge», що впроваджується Координаційним гуманітарним центром, в 2025 році евакуювалось понад 86 000 людей. І вже лише за період з 1 січня по 21 квітня 2026 року:
• 17 213 людей були евакуйовані волонтерами,
• ще 17 683 — виїхали самостійно.

Загалом це 34 896 осіб менш ніж за чотири місяці.

Серед них:
• понад 2 154 людини з обмеженою мобільністю,
• 12 867 літніх людей.

Найбільша кількість евакуацій припадає на громади, що перебувають під постійним тиском обстрілів: Краматорська, Слов’янська, Васильківська, Петропавлівська.

Ці цифри показують кілька важливих речей.

По-перше, евакуація — це безперервний процес, який відбувається щодня, без вихідних і свят.

По-друге, кожна громада — це окремий сценарій.
Окрема логістика, окремі ризики і окрема координація між місцевою владою, державними структурами та гуманітарними організаціями.

По-третє, майже 46% евакуйованих волонтерами — це маломобільні та літні люди.
І саме це створює один із найбільших викликів, адже такі евакуації потребують більше часу, спеціальних умов і додаткових ресурсів. 

Евакуація під прицілом

Якщо у 2022 році евакуація часто відбувалася через гуманітарні коридори, то сьогодні такого процесу більше не існує.

Немає «безпечного часу».
Немає «безпечного маршруту».

Є постійна загроза.

Одна з ключових змін — це використання FPV-дронів, які стали реальною небезпекою для цивільних і гуманітарних місій.

На практиці це означає:
евакуаційні автомобілі стають такими ж цілями, як і будь-який інший транспорт у прифронтовій зоні.

І навіть чітке маркування «гуманітарна місія» більше не працює як захист.

Фіксуються випадки, коли під час атак ціллю стають саме евакуаційні екіпажі. Є ознаки цілеспрямованого переслідування гуманітарних місій — волонтерів, які виїжджають, щоб евакуювати цивільних.

Це принципово змінює підхід до безпеки.

Коли ціна — це життя

За кожною евакуацією — ризик. І цей ризик уже має свою ціну.

Сьогодні ми говоримо щонайменше про 47 загиблих волонтерів, які виконували гуманітарні місії. Це люди, які вивозили цивільних з-під обстрілів. Які їхали туди, звідки інші намагалися виїхати.

Про них не так багато говорять. Але саме вони дуже чітко показують одну річ: гуманітарна робота в прифронтових громадах більше не є умовно безпечною.

Це вже не “може статися”. Це вже стається.

І коли немає достатнього захисту — це має прямі наслідки.

Фото: 12.03.2026 Краматорськ DSC05301.jpeg

Як виглядає евакуація насправді

Сьогодні евакуація — це багаторівневий процес.

Все починається з інформування.
Працюють цілі інформаційні кампанії: радіо, листівки, буклети, оголошення через органи місцевого самоврядування.
Гаряча лінія, месенджери, голосові сповіщення, пряме спілкування з людьми.

Далі — гаряча лінія. Тут відповідають на запитання, приймають заявки, пояснюють деталі і координують виїзди разом із місцевою владою та евакуаційними екіпажами.

Після цього починається сама евакуація.

Екіпажі виїжджають на броньованому транспорті у прифронтові громади.
Вивозять людей із “гарячих точок”.

У безпечніших місцях людей пересаджують на автобуси.
Далі — транзитні центри.

Там люди отримують комплексну допомогу:
юридичну, психологічну, фінансову, гуманітарну, медичну.

За потреби — залишаються на кілька днів.
Щоб відновитися, адаптуватися, вирішити індивідуальні питання — наприклад, відновити документи чи знайти житло.

І вже після цього — подальша евакуація.
Потягами або автобусами до більш безпечних регіонів України чи за кордон.

Це велика система.
У ній працюють десятки організацій, волонтерських ініціатив і державних структур.

І вона тримається на координації.

Але ця система працює в умовах, де кожна дія — це ризик.

Чому люди не виїжджають

Попри постійні обстріли, значна частина людей відкладає рішення про евакуацію до останнього.

Причини складні:
• недовіра;
• втома і втрата відчуття небезпеки;
• небажання залишати дім;
• відсутність чіткого розуміння, що буде далі.

Тому евакуація — це завжди не лише транспорт, а й комунікація.

Евакуаційні команди заздалегідь виїжджають у громади, пояснюють ризики, розповідають про систему підтримки, показують, що людина не залишиться сама.

Але на практиці більшість погоджується на евакуацію лише тоді, коли: снаряд влучає в їхній будинок або поруч. І саме в цей момент ризик для всіх — максимальний.

Що реально рятує життя

У цих умовах безпека — це не додаткова опція.
Це базова умова.

Йдеться про:
• броньований транспорт;
• засоби індивідуального захисту — бронежилети, шоломи, аптечки, засоби зв’язку (Starlink, рації), детектори та аналізатори дронів;
• підготовку екіпажів — регулярні тренінги з безпеки, тактичної медицини, дій під час обстрілів, роботи в умовах загрози FPV-дронів, евакуації маломобільних людей;
• чіткі протоколи дій;
• страхування волонтерів від нещасних випадків, а також медичне страхування. У 2025–2026 роках страхове покриття отримали 3 900 волонтерів;
• засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ).

Саме РЕБ сьогодні може суттєво підвищити шанси успішної евакуації.

Але існує системна проблема.

Міжнародні донори часто сприймають РЕБ як товар подвійного призначення і не дозволяють використання на автівках гуманітарних місій.

У результаті гуманітарні організації опиняються в ситуації, коли:
з одного боку — реальна загроза життю,
з іншого — обмеження на інструменти, які можуть це життя захистити.

Сьогодні використання РЕБ у гуманітарних місіях часто не має чіткої міжнародно-правової рамки.

І виникає парадокс:
люди, які вивозять цивільних, у формальному трактуванні ніби використовують “військовий інструмент”.

Хоча насправді йдеться лише про базовий захист життя.

Це питання напряму пов’язане з принципом duty of care — відповідальністю за безпеку тих, хто виконує свою роботу.

Фото: DSC01647.jpeg 

Евакуація як системний виклик

Сьогодні евакуація — це системне питання, яке потребує:
• нових стандартів безпеки для гуманітарних місій;
• забезпечення технікою і захисним обладнанням;
• роботи з довірою і комунікацією з населенням;
• чіткої координації між державою, волонтерами і міжнародними партнерами;
• адвокації змін у підходах до підтримки гуманітарних операцій.

Бо без цього ми будемо втрачати не тільки час. Ми будемо втрачати людей.

Правила змінилися

Ці висновки базуються не лише на аналітиці, а на практичному досвіді роботи в гуманітарному секторі. Координаційний гуманітарний центр — благодійна організація, заснована у Харкові у 2022 році, яка забезпечує взаємодію між громадами, волонтерськими ініціативами та державними структурами, а також організацію процесів надання допомоги. Ключовим ресурсом Центру є інформація, яку ми щоденно збираємо та аналізуємо, що дозволяє точніше визначати потреби, ефективніше розподіляти ресурси та забезпечувати швидке реагування, зокрема під час евакуації з прифронтових територій. Саме в цій операційній роботі ми фіксуємо зміну характеру загроз — зокрема системне використання FPV-дронів проти транспорту, що здійснює евакуацію цивільних, — і бачимо, що наявні підходи до безпеки гуманітарних місій більше не відповідають реальним ризикам.

Україна вже живе у війні, де волонтер може стати мішенню так само швидко, як і військовий.

І якщо міжнародна гуманітарна система не почне адаптуватися до цієї реальності, гуманітарні екіпажі й надалі залишатимуться сам на сам із ризиками.

Сьогодні волонтерам потрібна не тільки подяка.

Їм потрібен реальний, системний і визнаний захист.

Автор:  Євген Коляда, голова БО «Координаційний гуманітарний центр»