На початку квітня російський правозахисний центр «Меморіал» опублікував проєкт «100 днів після Путіна» — збірку законодавчих пропозицій на понад тисячу сторінок, який гіпотетично можуть ухвалити після того, як у Росії зміниться влада.

У проєкті прописані реформи з демократизації Росії, «захисту від диктатури», процеси транзиту влади й проведення виборів, відновлення правосуддя та закінчення війни в Україні. Готували «пакет реформ» російські юристи, фахівці з прав людини, міжнародного та виборчого права, які наразі не живуть в Росії: Микола Бобринський, Гліб Богуш, Григорій Вайпан, Наталя Секретарьова, а також один анонімний автор. Сама організація «Меморіал» фактично заборонена в Росії: її юридичні особи ліквідовані, приміщення конфісковані, один з очільників організації Олег Орлов був засуджений до 2,5 років за те, що порівняв путінський режим з фашистським. У 2022 році «Меморіал» разом з українським «Центром громадянських свобод» і білоруським правозахисником Алесем Біляцьким отримав Нобелівську премію миру. 

У документі йдеться, що на запровадження реформ відводиться саме 100 днів, бо «це умовний відрізок часу від кінця диктатури до перших вільних виборів». Проєкт презентують як політично нейтральний, такий, що можуть реалізувати як ліві, так і праві сили. Головна задача — відновлення правового порядку.

Автори пропонують повністю скасувати в російському законодавстві п’ять законів і внести зміни в 71 закон, які стосуються так званої боротьби з екстремізмом, придушення свободи слова, «іноземних агентів», «небажаних організацій» та іншої дискримінації. Також пропонують прийняти вісім нових законів, один указ і міжнародний договір.

Правозахисниця Олександра Дворецька проаналізувала частину документа, яка стосується України, й розповіла «Детектору медіа», чи враховує він українські інтереси, як прописаний процес деокупації територій і чи варто міжнародній спільноті взагалі сприймати цей проєкт серйозно.

— Які ваші враження від пропозицій російських юристів? На що перш за все звернули увагу?

— Важливо підкреслити, що автори цього документу — правозахисна організація «Меморіал». І саме тому мене дивують деякі речі. Задача правозахисників — захищати правду, міжнародні норми й стандарти, незалежно від того, подобається це більшості чи ні. Але в цьому документі виглядає так, що вони виступають як політики.

Там часто зустрічаються оцінні речі, як, наприклад, фрази «російське суспільство (щось) не прийме». Це дуже невластива функція правозахисників, які мають захищати меншість, ЛГБТ-спільноту, національні меншини чи представників якихось непопулярних думок. А тут правозахисники починають мислити, ніби вони російська опозиція.

Найбільше обурило те, що якраз ті, хто міг би називати речі своїми іменами, говорять про «територіальні суперечки». У нас немає територіального спору з Росією. У нас є окупація територій, спроба їх анексії. Згідно з міжнародним правом, це незаконно, але ці юристи говорять: а подумаймо, якщо ООН проголосує, то може це бути законним чи ні? Наприклад, якщо Україна поступиться або якщо вони запровадять якісь тимчасові заходи, на кшталт оренди територій.

Але водночас вони кажуть: «Ну, мабуть, ми все одно будемо виглядати як окупанти». Так, ви будете виглядати як окупанти в будь-якому випадку, окрім того, що визнаєте цю територію суверенною незалежною Україною. Це страх не сподобатися російському суспільству. Інакше б правозахисники однозначно казали: «Території окуповані, повинні бути повернуті Україні, подумаймо, як це зробити».

Ще там існують дуже специфічні історії, як інвестиції Росії в окуповані території. Вони кажуть, напевно, вони не будуть повернуті, бо це сіра зона міжнародного права. Але взагалі дивує, що вони називають «внесок» окупанта в окуповані території «інвестиціями». Я як кримчанка чудово розумію, навіщо та які інфраструктурні об’єкти вони будували — не для того, щоб людям покращити життя, а для швидкого переміщення військової техніки.

Я не знаю, ким є анонімний автор — може, він досі в Росії або українець, який долучився за гроші. Але інші публічно перебувають за межами території Росії та ніби не повинні боятися переслідування за наявний документ.

Вони мають право мріяти про те, як може виглядати Росія після Путіна. Але коли заходить мова про те, як Україна буде виглядати, треба мати етику й розуміння, що це буде вирішено українською владою і суспільством. Але розділ про мирне врегулювання думку українців не враховує.

Ще там є такі чутливі речі, як створення комісії правди та відновлення істини. Якщо дивитися на досвід країн, які впроваджували перехідне правосуддя, то розуміння у суспільства своєї відповідальності будується через такий окремий елемент, як політика пам’яті.

Це може бути реалізовано, зокрема, репараціями, компенсаціями жертвам. Тобто люди розуміють, за що вони платять частину своїх податків — це нагадування, що ти відповідальний. Так німецьке суспільство платило жертвам Голокосту. Але як без роботи з людьми, без розмови про те, що вони відповідальні, ця відповідальність може наступити? Мені складно уявити.

Є ще й інші питання: хто герой, хто антигерой, хто винен, із чого все почалося, що робити з табличками та партами героїв «СВО» у школах і так далі. Це варто було б проговорити з Україною, яка постраждала, аби ми розказували одну історію.

А російські правозахисники кажуть: «У нас тут є розуміння своєї правди». І це дуже небезпечно, тому що вони звинувачують тільки Путіна й військово-політичне керівництво та декілька разів повертаються до невідповідальності російського суспільства. Окрім того, вони ще намагаються присоромити тих, хто хоче цієї відповідальності. Хоча, коли ми говоримо про колективну відповідальність, не йдеться про колективне покарання. Це про усвідомлення, що за те, що було вчинено, будуть наслідки.

Тому більшість претензій до цього документа полягають у тому, що юристи намагаються використовувати норми міжнародного права там, де вони їм вигідні. І трошки не використовувати їх там, де вони вважають, що «російське суспільство його не прийме».

Ба більше, вони апелюють до того, що й Україна повинна була би нести відповідальність за руйнування, які вона вчинила на території Росії. В контексті оцінки заподіяної шкоди військовим об’єктам і цивільній інфраструктурі, вони вважають, що треба підходити однаково і вимагати якоїсь компенсації від України.

— А чи врахована в документі депортація та примусове переміщення українського населення, зокрема дітей?

— Вони згадують один раз депортацію у вступі та про ордер на арешт Володимира Путіна й уповноваженої президента Росії з прав дитини Марії Львової-Бєлової. Але далі по тексту вони цього не згадують. Є розділ про миротворців і зелені коридори, якими громадяни України, політичні та цивільні в’язні зможуть безперешкодно повернутися додому з території Росії.

Очевидно, діти — це інша категорія, і мене дивує, що вони її обходять, коли єдиний ордер на арешт, який має Путін, він має саме за дітей і саме за їхню депортацію. І зрозуміло, що відкриття коридорів не сприяє поверненню дітей, бо вони не самостійні в переміщенні.

Нічого немає про ідентифікацію, про знаходження цих дітей, про верифікацію інформації, про роботу над поверненням, хоча це дуже великий трек, який зараз у мирних переговорах є одним із початкових, озвучений і американською, і українською стороною. Припинення вогню і повернення дітей є частиною цього важливого першого етапу розбудови довіри.

• Читайте також: Викрадені Росією з України діти: геноцид під прикриттям турботи

Якщо люди старшого віку можуть прийняти рішення самостійно, то діти, перебуваючи на території Росії, щодня втрачають свою ідентичність. Але в цьому документі йдеться, що населення було евакуйовано або самостійно перемістилося на територію Росії, слова «депортовано» або «примусово переміщено» не використовуються.

— В інтерв’ю «Настоящему времени» Григорій Вайпан сказав, що, ймовірно, з усіх цих пропозицій буде реалізована лише якась частина, або жодна взагалі, адже вони не знають, яка влада буде після Путіна. Чи не є ця робота на понад тисячу сторінок просто марною в такому випадку?

— Я розумію хід їхніх думок. У Чехії, наприклад, у 1970—80-х роках дисидентство напрацьовувало якісь рішення, хоча вони не знали, коли зруйнується Радянський Союз. Але навколо Вацлава Гавела була одна група, був андеграунд, католицькі, політичні, культурні групи. Вони щось собі там намріяли, й у них склалося так, що вони стали владою. В Словаччині та Угорщині так не сталося, а чехам пощастило.

Сам підхід мріяти про якісь речі — нормальний, але тоді ви й мріяти повинні сміливо. Але вони зараз намагаються мріяти з озиранням на те, що їх десь не зрозуміють.

Інше питання більше технічне та підкреслює, що ці люди не розуміють, як функціонує держава і демократичні інституції. Вони пишуть, що це пакет першочергових рішень для 100 днів, але більшість із них — на роки.

Демократичні вибори можливі, коли існує конкуренція політичних партій і нормальне інформаційне поле, де кожен може агітувати за те, що він хоче. Як вони намагаються це зробити за 100 днів у суспільстві, яке глибоко ксенофобне і вважає, що війна — це добре й агресія — це нормально?

— У розділі про мирне врегулювання є ілюстрація Палацу миру в Гаазі з підписом, що він був побудований за ініціативи російського юриста та фінансової участі Росії. Зараз там розташований Міжнародний суд ООН. Простий пошук в інтернеті показує, що хоч ідея була росіянина, але будівля побудована за гроші американського промисловця. На ваш погляд, чи не є це певною маніпуляцією?

— Мені як людині з Криму відомі історії, як вони щось побудували, ініціювали, хоча сто разів порушили норми, стандарти й принципи функціонування ООН. Так і тут — вони колись сказали, що було б добре палац побудувати, хоча побудували його в іншій частині світу, за інші гроші, інші люди, іншими руками. Це бажання присвоювати собі все — просто колоніальний, імперський підхід.

— Чи варто Україні та міжнародній спільноті якось реагувати на ці законопроєкти?

— Для себе росіяни можуть робити, що вони хочуть. Як тільки вони йдуть говорити про нас і популяризувати це, я вважаю, що ми повинні реагувати. Цей документ створений не за гроші Росії. Російську опозицію в Німеччині підтримує німецька влада зокрема, їм дають грантові кошти, політичну підтримку. Їм відкриті двері — Кара-Мурза виступає на форумах ледь не першим спікером.

У цьому випадку ми повинні розказувати, що відбувається насправді та як ми бачимо ситуацію з нашого боку. Ми не повинні давати їм простір. Комусь цей документ уже може здаватися великим прогресом з боку росіян, адже тут є визнання агресії. Але цього мало.

Окрім того, варто враховувати контекст самого «Меморіалу», який разом з українським «Центром громадянських свобод» і білоруським правозахисником Алесем Біляцьким отримав Нобелівську премію миру.

Нам тоді говорили, що «Меморіал» — це інше, вони захищають людяність. Тож, якщо вони хочуть показати, що не вся Росія погана і майбутнє за ними, мають розуміти, що на них будуть дивитися крізь призму правозахисного підходу. Якщо вони все ще хочуть бути частиною правозахисної спільноти, то їм треба дуже уважно і чутливо ставитися до людей, які страждають від російської агресії.

Мені би хотілося побачити, щоб у розділі міжнародного правового регулювання було б указано про консультації з якимись українськими організаціями. Де було б написано, наприклад: «Ми розуміємо, що Україна повинна запропонувати підхід до політики пам’яті та вшанування жертв агресії. Ми готові його розглянути й розповсюдити».

Фото надане Олександрою Дворецькою