Зараз у Мережі Docu/Club працюють 450 кіноклубів, які щороку збирають понад 40 тисяч глядачів. У чому сила впливу кіноклубів на громади? Як мережа підтримує низові ініціативи й навчає жителів міст і сіл досягати позитивних змін у громадах? Як кіноклуби через документальне кіно впливають на формування громадянського суспільства? Про усе це в ексклюзивному інтерв’ю для «Детектор медіа» розповідає директорка департаменту з розвитку мереж ГО «Докудейз» Алла Тютюнник.

— Як і коли з’явилася ідея створити кіноклуби документального кіно?

— Ідею кіноклубів виношував засновник фестивалю і режисер Геннадій Кофман. Багато років тому він говорив про те, що документальні фільми в прокаті не показують, у кінотеатрах їх немає, на телебаченні також. Тож люди не знають, що таке справжнє документальне кіно.

З командою мережі   Docu/Club

У 2014 році під час Революції гідності ця ідея дозріла. І певна частина людей дозріла. На Майдані ми показували фільми. Люди впізнавали членів команди фестивалю, підходили й запитували, де можна подивитися фільми. Потім ці ж люди питали, чи буде березневий фестиваль, який мав розпочатися 21 березня. Революція гідності перемогла, наші режисери встигли змонтувати фільм «Євромайдан. Чорновий монтаж» про революційні події — і ним ми відкрили фестиваль.

Для мене 21 березня 2014-го — крилатий і натхненний день. Після старту фестивалю ми з Геннадієм за годину розповіли одне одному про всі свої мрії щодо кіноклубів. І вже в червні почали втілювати мрії в реальність. Саме тому в червні ми святкуємо день народження нашої мережі Docu/Club. У 2014-му до кінця року відкрилося 47 кіноклубів, а вже у 2015 році у нас було 75 кіноклубів. І ми вже мали у фільмотеці 30 фільмів і сценарії їх обговорення для модераторів. Зараз у мережі — 450 кіноклубів і 130 документальних фільмів із різних країн, перекладених і озвучених українською мовою.

• Читайте також: Кінофестиваль Docudays UA працює як активістська структура далеко за межами кінозалів

— Наскільки революційною була ця ідея десять років тому і як на неї відреагувало суспільство?

— У столиці якась частина людей, які ходили на фестиваль, знала, що таке справжнє документальне кіно. В інших великих містах документальні фільми можна було побачити на Мандрівному фестивалі. Але за межами фестивалю в Києві й Мандрівного фестивалю в людей побутувало уявлення про документалістику як про щось пропагандистське, науково-популярне або рекламне. Кіноклуби, хоч і не так швидко, як нам хотілося в перші роки, але почали змінювати це уявлення та формувати смак до справжнього документального кіно, до обговорень фільмів, формувати у глядачів прагнення більше дізнатися про світ, про права людини, про механізми захисту прав і їхнє практичне застосування.

Для нашої команди ці перші роки були періодом інтенсивного навчання, наприклад: як убезпечитися від спроб різних політиків використати наші кіноклуби для реклами своєї партії, як забезпечити гарантоване дотримання авторських прав у роботі кіноклубів? Виявилося: створення мережі кіноклубів вимагає багато бюрократичної роботи: розробки положень, політик, регламентів, етичного кодексу, звітності кіноклубів, системи моніторингу… А також системи навчання модераторів, забезпечення їх методичними матеріалами.

Алла Тютюнник

Лише у 2016–2017 роках ми самі зрозуміли, яка це чарівна, магічна річ — документальне кіно, як змінює воно спільноти людей у кіноклубах. Люди дивляться справжні історії, які відбулися в реальності, співвідносять зі своїм досвідом і розуміють, що таке — можливо.

Люди, які відкривали у маленьких містечках або навіть у селах кіноклуби, починали розуміти, що світ набагато більший, різноманітніший, ширший і складніший, ніж це може здаватися, коли живеш в одному місці все життя.

Були дуже палкі дискусії, часом — несприйняття аудиторією якоїсь режисерської позиції. На Донбасі вже йшла війна, траплялося, що в наші кіноклуби в Луганській області приходили провокатори й заводили розмови про «ми же братья» і «какая разніца».

У Кременчуку представники ультрас намагалися зірвати показ фільму, в якому автор, на їхню думку, недостатньо критично показав сепаратистів, які прийшли до влади в Донецьку. Модераторці вдалося переконати їх, що саме через цей прийом позірної безпристрасності сепаратисти у фільмі виглядають мерзенними моральними потворами. Частина ультрас пішла, частина залишилася подивитися кіно й доволі мирно взяла участь в обговоренні.

На початку було багато бурхливих дискусій про спільноту ЛГБТ плюс. У нас було кілька фільмів на цю тему. Подекуди обговорення в кіноклубах проходили дуже емоційно і навіть агресивно. А зараз такої агресії, як десять років тому, вже немає. Тому що документальні фільми впливають на світогляд через почуття. Не через логіку, не через мізки, а через почуття і співпереживання.

Ти дивишся фільм і починаєш розуміти, що у світі є багато незрозумілого для тебе, що люди в цьому світі — різні, але всі вони — люди. Вони люблять, страждають і радіють так само як і ти. Вони живуть і працюють поруч із тобою. І вони мають ті самі права, що й ти. І виникає розуміння і співпереживання на рівні почуттів. У цьому і є магія документального кіно.

А ще — воно надихає. Якщо ви подивитеся фільм про сильну та цілеспрямовану особистість, яка захищає свої права та права своєї громади, яка добивається успіху, вам теж захочеться творити зміни у своїй громаді.

— А як ви прийшли до ідеї проводити в кіноклубах адвокаційні кампанії?

— Це не ми, а спільноти в кіноклубах прийшли до такої ідеї. Десять років тому ми навіть уявити не могли, що врешті-решт наші кіноклуби дозріють до адвокаційних кампаній. Але вже через два-три роки у деяких звітах кіноклубів ми побачили чудові імпакт-історії й навіть перші спроби гуртуватися та впливати на рішення місцевої влади. І згодом ми створили для всієї мережі Docu/Club Школу адвокації й почали проводити конкурси проєктів адвокаційних кампаній. Відбирали найбільш зрілі проєкти й допомагали їх втілювати. На сьогодні кіноклубні спільноти вже провели 80 успішних кампаній, ще 15 — у процесі реалізації.

Частина команди Docu/Club під час фестивалю

Читайте також:

• Формат Civil Pitch, Docudays UA: Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з них потужні фільми 
• Режисерка Анастасія Тиха: «Ми виринаємо з війни в роботу. І назад»

— Іноді говорять, що документальне кіно складно сприймати, бо воно не розважає, а змушує людину задуматись. Як ви вважаєте, людині треба бути готовою до перегляду документального кіно чи все ж його може дивитися будь-хто?

— Документальні фільми може дивитися кожен, хто любить думати й хоче вчитися думати — незалежно від віку. Наприклад, три роки тому моя онука, їй тоді було 7 років, дуже сильно захоплювалася комп’ютерними іграми. Я їй показала документальний фільм «Інтернет-залежний» режисерок Шош Шлам і Гілли Меділії.

Фільм занурюється у життя реабілітаційного центру в Пекіні й досліджує випадки трьох інтернет-залежних китайських підлітків, у яких захоплення іграми призвело до втрати людських почуттів, зв’язків із батьками, до втрати відчуття реальності. Фільм досліджує різні стани залежних підлітків із дня їх прибуття до реабілітаційного центру впродовж трьох місяців лікування там і до повернення додому.

Моя онука досі добре пам’ятає цей фільм. Саме він справив на неї враження — не словесні настанови й застороги дорослих, а кіно, зняте на реальних подіях. Це допомагає їй обережніше ставитися до інтернетних ігор. Взагалі їй подобається дивитися документальні фільми, а мені подобається обговорювати їх із нею, бо так я дізнаюся багато цікавого про її внутрішній світ і про вподобання й погляди її ровесників.

У шкільних кіноклубах Docudays UA діти середнього й старшого віку люблять дивитися й обговорювати документальне кіно. Раз на рік ми проводимо Docu/Тиждень у школах, зазвичай це 300–400 шкіл — участь беруть учителі, діти й батьки.

— Якщо говорити глобально, то яку роль у суспільстві виконує документальне кіно про права людини?

— Ми це називаємо «випустити джина з пляшки». Документальне кіно випускає «джинів із пляшок» — у деяких глядачів виростають крила, вони стають сміливими, сильними й творять дива. Більшість людей живе за стереотипами, правилами, обмеженнями, сформованими школою, батьками, оточенням, страхом: «Що люди скажуть?».

• Читайте також: Фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA оголосив цьогорічних переможців

Документальне кіно відкриває для людей увесь світ і вчить свободи. Воно пробуджує ініціативу, бажання діяти. Багато ж енергійних талановитих людей просто не знають, як себе реалізувати, сидять по закутках і бурчать, що все навколо «не так», але не наважуються самі щось робити, щоб стало «так». А коли вони бачать документальне кіно, бачать інших людей, сміливих, активних, вони починають все приміряти на себе. У них з’являється бажання і сміливість втручатися в життя і покращувати його.

Обговорення фільму

— По всій Україні у вас зараз працює 450 кіноклубів. Як вдалося залучити так багато людей і хто створював ці кіноклуби?

— У нас є кіноклуби в школах, бібліотеках, громадських організаціях, будинках культури, музеях, університетах, коледжах, у Тренінговому центрі Генпрокуратури, в Українському ПЕН-клубі, у колоніях і підрозділах Центру пробації. Ці кіноклуби створили звичайні люди, які не мали спеціальної підготовки, але мали любов до кіно і бажання покращувати світ. Знання і вміння ми з ними разом набували в процесі роботи.

Під час ковіду в якийсь момент я думала, що, мабуть, частина кіноклубів замре. Але ні, не завмерли, а швидко освоїли онлайн-формат.

Потім на початку повномасштабної війни ми в команді теж думали, що мережі у нас більш не буде, бо частина команди й модераторів опинилася в окупації, частина — під обстрілами, хтось пішов на війну, хтось виїхав з дітьми в більш безпечні місця. Модератори мережі шукали одне одного, питали, чим можуть допомогти, але ми всі уникали навіть говорити про кіноклуби, здавалося — людям зараз не до кіно. Але вже з 17 березня 2022 року почали надходити звіти — кіноклуби почали відновлювати роботу. І глядачів приходило ще більше, ніж до повномасштабної війни.

Григорій Курачицький у березні 2022 року виїхав із Маріуполя в Дніпро й через місяць відкрив там кіноклуб у хабі для переселенців. Олег Охредько виїхав з окупованого Бердянська у Чорноморськ, спочатку відкрив кіноклуб у сховищі, потім допоміг місцевим молодіжним організаціям відкрити ще два кіноклуби. Юрій Чумак трохи пізніше виїхав із Харкова у Черкаси й створив пересувний кіноклуб, який їздить по містах і селах області, після чого там відкриваються нові стаціонарні кіноклуби.

Ті модератори, які виїхали за кордон, поновили роботу своїх кіноклубів у Болгарії, Норвегії, Нідерландах, Італії, Фінляндії. Нові кіноклуби відкрилися у Німеччині, Польщі, на Кіпрі. І зараз нам постійно надходять заявки на відкриття нових кіноклубів, тож сьогодні в нас знову практично така ж кількість кіноклубів, яка була й до повномасштабної війни.

— Як покази документального кіно змінюють громади й роблять їх більш спроможними?

— Ми вчимо наших модераторів, керівників кіноклубів і всіх охочих грамотно й послідовно адвокатувати зміни. Вчимо, як аналізувати ситуацію, як зрозуміти, які проблеми хвилюють громаду, які зміни актуальні, як зібрати навколо себе активістів, як їх згуртувати, як розробити адвокаційний проєкт із покроковим планом і бюджетом, як запропонувати його владі та переконати владу підтримати та як реалізувати проєкт разом із громадою і владою. Ми видали збірник, у якому 26 історій, де модератори кіноклубів розповідають свої історії успіху, як через документальне кіно вони почали досягати позитивних змін у своїх громадах.

Навчання модераторів кіноклубів

— Які історії з цієї збірки вам найбільше запам’яталися?

— Запам’яталися всі 26 і ще й ті, які не ввійшли у збірник. Ось одна історія про локальний успіх, інша — про всеукраїнський. Обидві історії відбулися вже під час повномасштабної війни.

У селі Хорошів Житомирської області є благодійна організація «Нитка Аріадни». Її керівниця Галина Мінялук відкрила там кіноклуб Docudays UA. Люди збиралися, дивилися кіно, обговорювали його, а потім говорили ще й про проблеми села. Найбільше хвилювала всіх шкільна дорога. За два роки війни хідники й частина дороги заросли чагарниками, хтось висипав туди будівельне сміття. Ні розмітки, ні знаків, ні вказівників не було. По цій дорозі мчали машини й ходили діти в школу. Сільрада на дорогу не звертала увагу і не планувала її приводити до ладу. Галина Міналук пройшла навчання в Школі адвокації мережі кіноклубів, зібрала активістів хорошівської громади, гуртом вони розробили план, як відновити дорогу, склали кошторис і написали пропозицію до сільського голови: ось такі роботи ми виконаємо власними силами громади, а ось на такі матеріали й роботи потрібні кошти від сільради. Сільрада підтримала їхній план і кошторис. І все у них вийшло! Кущі розчистили, сміття вивезли, тротуари поремонтували, розмітку намалювали, знаки почепили. Іще й провели навчання з дітьми, як правильно поводитися на дорозі. Галина Мінялук потім розповідала, що голові сільради ця кампанія так сподобалася, що він запропонував ще й інші вулиці гуртом привести до ладу.

Більш глобальна адвокаційна історія почалася ще у 2021 році в одній з установ Центру пробації. Тодішня керівниця установи Ліна Бабич відкрила кіноклуб Docudays UA і з часом помітила, що документальні фільми дуже допомагають їй у виховній роботі з її підопічними — засудженими до умовних термінів порушниками закону. Вона показувала фільми про долі засуджених в різних країнах, як вони поверталися до нормального життя. Підопічні Ліни охоче приходили «на кіно», обговорювали фільми, ділилися планами на майбутнє. Ліна з нашою допомогою розробила методичку, які фільми і як використовувати в установах Центру пробації, які результати це дає, й надіслала в Міністерство юстиції з пропозицією рекомендувати її для роботи Центру пробації. Потім почалося повномасштабне вторгнення, Міністерство юстиції не відгукнулося, у нашої команди з’явилося багато нових проблем і клопотів. І аж у 2023 році заступниця директора Центру пробації України Тетяна Кічата написала нам, що пропозиція дуже хороша і їхня команда готова до співпраці. Ми підписали Меморандум про співпрацю — і з того часу вже відкрилося 193 кіноклуби в установах Центру пробації. Результати вражають: кіноклуби установ пробації тепер співпрацюють із нашими іншими кіноклубами, роблять спільні заходи, їхні підопічні запрошують на покази фільмів друзів, батьків, охоче ходять в бібліотеки, музеї та у громадські організації, де також є кіноклуби Docudays UA.

Можу багато й натхненно розповідати, як з ініціативи тернопільської вчительки Оксани Гіль документальне кіно почали застосовувати для вивчення різних предметів — від правознавства й до географії, фізики, хімії й інших. Як у Кременчуку Полтавської області, в Новоукраїнці Кіровоградської області, в Івано-Франківську, в Чорноморську Одеської області та в багатьох інших містах і селах з ініціативи лідерів і лідерок мережі Docu/Club запроваджені проєкти системної підтримки та інтеграції вимушених переселенців. У деяких містечках і селах відкрилися молодіжні центри, в інших — з ініціативи активістів влада запровадила сортування сміття. У Покалеві на Житомирщині активісти домоглися демонтажу пам’ятника «першому комуністу», встановленому в 70-ті роки минулого століття, а також сформували й затвердили у міській раді створення місця пам’яті загиблих сучасних героїв. За їхнім прикладом у багатьох навколишніх селах почався активний процес декомунізації — активісти громад прибирають усі символи радянської доби, які підпадають під дію «Закону про декомунізацію».

— Які проблеми сьогодні порушуються в документальних фільмах?

— Проблеми ідентичності. Проблеми ціннісних «розломів» як на рівні однієї родини, так і на рівні країни та світу. І, звісно ж, війна з усіма її проблемами.

На 21-му фестивалі Docudays UA, який відбувся на початку червня, мене вразив фільм Оксани Карпович «Мирні люди», в якому російські солдати розповідають дружинам, матерям, як вони тут катують і вбивають цивільних українців. Фільм спонукав задуматися, кого я можу вважати людьми, а кого — ні. І як співіснувати з тими, хто «ні»?

Іще вразили «Фрагменти льоду» Марини Стоянової про свідоме відновлення української ідентичності у зросійщеній родині. Дуже сильний фільм «Трішки чужа» Світлани Ліщинської про чотири покоління українок з однієї сімʼї, які вперше в житті — через повномасштабне вторгнення Росії — досліджують довгий процес руйнування своєї національної ідентичності. Ми постараємося якнайшвидше отримати право на покази цих фільмів у кіноклубах.

Навчання модераторів кіноклубів

• Читайте також: Червневий злет. Результати 21-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA

Цінність нашої мережі ще й у тому, що вона працює як система альтернативної  дистрибуції — кіноклуби продовжують життя фільмів на багато років після того, як їх показали на фестивалях і в кінотеатрах. Наприклад, фільм «Мова» режисера Сергія Лисенка, створений у 2016 році, досі популярний у глядачів кіноклубів. Він про те, як активісти після Революції гідності возили на схід автобуси з українськими книжками й там відкривалися курси української мови. Дуже зворушливий фільм, дуже переконливий. Його лише за останні три роки показали в кіноклубах 201 раз. Завдяки цьому фільму в містах і містечках повідкривалися курси української мови не лише на Донбасі. І в нинішньому році в кіноклубі у Дніпрі глядачі, переглянувши фільм, вирішили: нам теж потрібні такі курси, бо в місті багато вимушених переселенців, які хочуть вчити мову. І — курси вже працюють.

Іще вічна тема в документальних фільмах — в давніх і нинішніх — захист прав людини, захист прав громади. Дуже популярний у кіноклубах фільм «Ти, б*я, рота закрий» режисерки Таїсії Кутузової, створений ще у 2019 році. Він про 15-річного активіста Сергія Чагарова, який бореться з корупцією і розкраданням землі в рідному селі Гатне під Києвом. Його головна зброя — документи й журналістський текст. Йому погрожують, радять не лізти у «справи дорослих», а однієї ночі підкидають на подвір’я вибухівку. Після цього фільму люди починають ставити питання своїм депутатам, вимагають звітів, починають активніше втручатися в рішення рад.

— А які документальні фільми вам особисто найбільше подобаються?

— У мене багато улюблених фільмів. Дуже багато. Але якщо говорити про фільм, який я переглядала кілька разів, то це «Ґвендолін» австрійської режисерки Рут Казерер. Він про жінку 65 років, антропологиню на пенсії, яка має три світові титули з важкої атлетики. Вона важить 52 кілограми й бореться з раком слинної залози, до того ж одна рука у неї маломобільна. Попри хворобу вона тренується, щоб знову стати чемпіонкою світу. І вона нею стає! А ще — вона пише книгу, влаштовує романтичні вечірки з чоловіком, танці з друзями. І складає плани: чим ще цікавим буде займатися після того, як допише книгу і завершить спортивну кар’єру. Я полюбила Гвендолін, як сестру. Мені взагалі дуже подобаються фільми про людей, які ігнорують свій вік і живуть своє життя в тих обставинах і з тими проблемами, які виникають. Живуть на повну силу щохвилини — тут і зараз.

— Кіноклубам документального кіно десять років. Чим за цей час ви найбільше пишаєтесь?

— Пишаюся мережею Docu/Club, її живучістю й затребуваністю. Пишаюся модераторами й модераторками, тим, що вони роблять, як надихають людей у громадах змінювати життя на краще. Вони — маяки у своїх громадах і хоронителі високих цивілізаційних цінностей у непрості часи всесвітнього хаосу. Найдужче пишаюся менеджерською командою мережі Docu/Club. Це незламні люди, закохані в мережу і в кожного модератора кіноклубу зокрема, професіонали з гіпертрофованим почуттям відповідальності, генератори нових ідей і проєктів, дуже надійні, віддані цінностям прав людини та завжди готові до нових викликів і звершень.

Алла Тютюнник на конференції для модераторів

— Які плани будуєте на майбутнє? Що нового хотіли б зробити найближчим часом?

— Ми хочемо збільшити кількість кіноклубів і ще ширше розвинути розуміння цінності документального кіно в суспільстві. Крім того, з 1 червня ми розпочали всеукраїнську кампанію на захист дітей від сексуального насильства в інтернеті. Ми вже кілька місяців вивчаємо цю проблему. Вона нас вразила тим, що Україна — на п’ятому місці за кількістю поширення контенту в інтернеті про сексуальне насильство над дітьми. Дані дослідження говорять про те, що кожна 12 дитина в Україні отримувала запрошення роздягнутися перед камерою. Чверть дітей в Україні хоча б один раз мала справу з сексуальним насильством в інтернеті. Половина цих дітей нічого не розповідала про інцидент ні батькам, ні вчителям, ні комусь із дорослих. Також більше половини дітей нічого не знали про таку загрозу. Ми хочемо об’єднати зусилля з тими просвітницькими організаціями, які вже працюють у цій сфері, аби за допомогою мережі кіноклубів поширювати інформацію серед дітей, учителів, батьків, навчати, як уникнути цієї небезпеки в інтернеті.

Титульне фото: Алла Тютюнник