Микола Попадюк — учитель суспільних дисциплін Чернівецького ліцею №10 і директор програми ENGin в Україні. У 28 років за його плечима — вже десятки втілених проєктів у освітній галузі на державному рівні. У різний час — консультант із громадянської освіти IFES, тренер програми підтримки освітніх реформ в Україні «Демократична школа», ведучий онлайн-курсу «Цифрові навички для вчителів» у проєкті «Дія: Цифрова освіта», експерт із методики в УГСПЛ, Google certified trainer. Потрапив до списку 50 найкращих педагогів країни за версією премії Global Teacher Prize Ukraine. Торік став також переможцем програми «Молодіжний делегат України до ООН», впровадженої Фондом родини Богдана Гаврилишина у співпраці з Міністерством закордонних справ та Міністерством молоді та спорту.

У інтерв’ю для «Детектора медіа» молодіжний делегат України розповів про те, як використовував свій освітній бекграунд під час цього дипломатичного досвіду. А також — про розуміння ролі ООН в Україні, провокації недружніх країн, роль російського перекладу у викривленні дійсності та намагання об’єднати міжнародну аудиторію цитатами з Гаррі Поттера.

— Ви — викладач історії, але ваша громадська робота охоплює значно ширше коло освітніх і не тільки освітніх проєктів. Яким із них ви приділяєте найбільшу увагу?

— Я вчитель — це моя перша й основна робота. Ще я є директором програми ENGin в Україні. Ми маємо на меті поєднати українців з іноземцями по всьому світу: працюємо з представниками 140 країн для покращення рівня англійської мови в українців і побудови міжкультурного діалогу. Ці зустрічі відбуваються онлайн, безплатно, сам на сам. Зараз наша вікова межа — з 9 до 35 років. Це потрібно не лише нам, а й іноземцям. Адже багато з них не мають змоги підтримувати українців фінансово, але хочуть допомагати. І ми надаємо їм цю можливість. Наприклад, у США ми видаємо їм сертифікати, які американські школярі використовують як підтвердження своїх волонтерських годин. У них для того, щоб закінчити навчальний рік, учень має десь поволонтерити.

Маємо до 20 тисяч студентів, які проходили нашу програму. У рамках ENGin із нами працювали 18500 волонтерів-тюторів. Це звичайні люди, багато підлітків. Ще момент: люди за кордоном можуть поважати нашого Президента чи інших медійних осіб. Але значно більше довіряють тому, що самі почують від звичайних людей. І от коли у нас відбуваються обстріли і їхні співрозмовники перебувають в укриттях, коли у нас добами не було світла, то вони розуміли ситуацію в Україні значно краще.

Другий напрямок — це громадянська освіта: впровадження окремого курсу як у шкільній системі, так і в системі профтехосвіти. Це курс для підвищення рівня розуміння прав людини, демократії, медіаграмотності, з питань міжнародних відносин, національної ідентичності, який зараз є обов’язковим у всіх школах України. У профтехосвіті ми працюємо з запуском курсу під назвою «Демократія: ідеї на практиці». Цей курс ми пілотуємо, маємо вже близько 20 профтехів.

І третє — про цифрову освіту. Ще коли запускалася «Дія», я мав за честь бути ведучим одного з освітніх серіалів. Це були освітні серіали як із зірковими ведучими (Ольгою Сумською, Надією Матвеєвою, Машою Єфросініною), так і мій учительський курс. 2019 рік, ковід ще не почався, але ми говорили про якісь початки цифрового навчання. Бо головний мій посил був — в освіті нам не треба боротися з технікою, нам треба навчитися її використовувати. Мені не треба, щоб учні в класі ховали телефон під партою: раз він уже є — то хай краще використають цей телефон із користю!

На певному етапі життя зрозумів, що маю потенціал працювати з іноземною аудиторією. Тому, коли побачив можливість стати молодіжним делегатом в ООН, то відреагував. І окрім багатьох онлайн-заходів міжнародного рівня, мене це привело до двох справді великих і значних подій — Генеральна асамблея ООН, а також представлення України на 13-му молодіжному форумі ЮНЕСКО.

— Як проходив відбір, аби стати молодіжним делегатом ООН? Які умови потрібно було виконати?

— Після подачі заявки та кількох технічних етапів потрібно було записати відео. Я мав розповісти, що робитиму, якщо стану молодіжним делегатом і які повідомлення буду доносити. Але після цього я потрапив до групи людей, яким ще потрібно було між собою позмагатися у своєрідному додатковому турі. Скажу відверто — не вірив, що переможу в цьому змаганні за три додаткові місця. Але дружина мене переконала спробувати. Тим більше, мені вже було 27 років, а це граничний вік для участі у відборі.

Я залишив пост у фейсбуці — й люди мали написати на своїх сторінках пости, чому вони підтримують мою кандидатуру. І воно «залетіло»: дуже багато моїх учнів, випускників, їхніх батьків, мої колеги, друзі почали писати. Я нікого не агітував це робити, а тому це було дуже органічно.

На наступному етапі були 10 людей і журі — представники Фонду родини Богдана Гаврилишина, Міністерства закордонних справ, Мінмолодьспорту. Ми онлайн відповідали на запитання, які стосувалися структури Організації Об’єднаних Націй.

І вже на останньому етапі, у фіналі, лишилося чотири людини. Нас розподілили на дві своєрідні команди, але делегатів обрати могли як від однієї команди, так і по одному представникові кожної. Ми були в команді з Кирилом Демченком — теж істориком за фахом і чинним військовослужбовцем, який мобілізувався до ЗСУ ще студентом. Ми з ним не були знайомі, але домовилися діяти як справжня команда, йти разом до кінця і допомагати один одному. За короткий час нам потрібно було змоделювати гіпотетичну ситуацію й обґрунтувати відповідь російському представникові в ООН. І потрібно було навести справді сильні аргументи, які відповідають міжнародному праву, посилаються на різноманітні резолюції та документи.

Молодіжні делегати України Микола Попадюк і Кирило Демченко в Нью-Йорку

Ми відчули довіру, нікому з нас не потрібно було перетягувати на себе ковдру. І журі наголосило: ця органічна об’єднаність, яка між нами існувала, зіграла одну з ключових ролей. Ми справді виступали, як двоє представників однієї держави, які працюють на спільній результат. Тому і перемогли.

Згодом ми з Кирилом вирішили, що, як і під час відбору, в ООН працюємо вдвох. У хорошому сенсі — тягнемо один одного. Кирило як військовослужбовець обрав військове твердження, а я як викладач — освітнє. Думаю, те, що в ООН виступав саме Кирило як військовий, який побував у реальних окопах, це дуже важливий момент.

— Які деталі поїздки вам найбільше запам’яталися?

— Моя дружина поїхала нас проводжати аж до Варшави. І дуже символічно, що в потязі ми зустріли британського комедійного актора, ведучого і письменника Стівена Фрая, який повертався з зустрічі з Президентом Володимиром Зеленським. Кількасекундна розмова з ним дуже надихнула, особливо зважаючи на те, що Стівен Фрай озвучував аудіокниги про Гаррі Поттера, а ця тема мені дуже близька як справжньому поттероману.

З письменником та актором Стівеном Фраєм та дружиною Олександрою в Хелмі, на шляху до Нью-Йорка

Тому настрій не зіпсувало навіть те, що у Варшаві наш рейс скасували й ми пробули там значно довше, ніж планували. Більша частина валізи була зайнята українською символікою. Одягу брав по мінімуму, адже розумів, що нашої символіки має бути якомога більше: значки, магніти, марки, великий прапор.

Усе ж прилетіли в Нью-Йорк вчасно, надягнули костюми й одразу пішли з нашим прапором на Times Square. Це була своєрідна точка відліку. І в цей же насичений день відвідали постійне представництво України, зустрілися з нашими дипломатами, з котрими тримали зв’язок. Хочу наголосити майбутнім українським молодіжним делегатам — ми постійно відчували там повагу і підтримку. І загалом — та команда, яка працює у нашому постійному представництві — це дуже великі професіонали. Ми всі недооцінюємо той масштаб роботи, який на них лягає.

— Як ви взаємодіяли з українським представництвом в ООН?

— Ми поїхали до Нью-Йорка трохи раніше за інших молодіжних делегатів, тому що хотіли потрапити на high-level week. Це найгарячіший період роботи нашого постійного представництва, адже саме тоді приїздять політики найвищого світового рівня.

Цього року туди також приїздив Президент Зеленський. Нас запитали, чи готові ми допомагати нашим дипломатам, і я ціную, що до нас звернулися і довірилися. Фактично ми створили такий собі бек-офіс, залучивши також певну групу людей в Україні. Наприклад, існує така специфічна робота, як прослухати, що говорять, і відповідно до певних метрик прописати, чи були згадки про Україну, чи були згадки про формулу миру, про Каховську ГЕС. На основі публічної онлайн-трансляції ми могли обробити цю інформацію та подати нашому представництву готову статистику. Адже в ці дні особливо була важлива швидкість.

Перед Генеральною асамблеєю ООН у Нью-Йорку

— Як вам вдалося налагодити діалог із молодіжними делегатами з інших країн?

— Часом неформальні зустрічі могли дати більше, ніж офіційні. Наприклад, зустрічаємося з іншими молодіжними делегатами в якомусь місцевому барі. Кожен розповідав про себе. А від нас вони почули справжні реалії того, що відбувається в Україні. І після цього хтось брав і переписував свою майбутню промову в ООН, наприклад — представник Норвегії. Він мав намір говорити про зовсім інші речі, а говорив про Україну.

Другий момент, який запам’ятався — хтось запропонував піти всім разом у кубинське представництво. А ми з Кирилом кажемо, що не підемо туди, тому що Куба — проросійська. І після цього представники деяких країн теж сказали, що ми не підемо туди, раз Україна цього не робить. Це був щемливий момент, адже я відчував максимальну підтримку. Це не було почуття жертви, а почуття солідарності. Я би назвав такий наш вплив своєрідною м’якою силою.

— Ми системно досліджуємо тему дезінформації. На асамблеї ООН, а також в ЮНЕСКО ви мали змогу спілкуватися не лише з європейцями, а й представниками країн Африки, Латинської Америки, Близького Сходу. Традиційно ці регіони перебувають під впливом російської пропаганди. Це було відчутно?

— Так, ця дезінформація тотальна. Особисто я більшою мірою відчув її в Парижі, ніж у Нью-Йорку, бо якраз там було дуже багато представників цих регіонів. У Парижі проходив тринадцятий молодіжний форум ЮНЕСКО, присвячений питанням клімату. І там було понад 100 молодіжних представників зі всього світу.

На 13-му молодіжному форумі ЮНЕСКО в Парижі

У Парижі витрачав цілі вечори на те, аби вивчити, які стосунки у нас склалися з кожною країною. Ми мусимо усвідомити: не весь світ заглиблений у наші питання. Є, наприклад, країна Тувалу — це невеликий острів, який затоплює океан. І для такої країни війна в Україні — це щось дуже і дуже невідоме.

Дуже показово: мав тривалу бесіду з однією з представниць арабських країн, розповідав їй багато фактів про війну, зокрема — про тему викрадення Росією українських дітей. А через певний час вона мене перепитує: слухай, я забула — ти з України чи Росії? І я сиджу і не розумію, як можна це плутати після години розмови, після всіх цих подробиць. Для мене це був своєрідний фейспалм.

Почалося все з того, що в Парижі білоруський представник ініціював спілкування зі мною, чого я звісно ж уникав. Я одразу англійською мовою пояснив, що не матиму з ним жодних контактів, адже його країна теж є співучасницею. Так само принципово та публічно ігнорував спільні фото з представниками недружніх країн або великі робочі групи, де я з ними міг би перетнутися. Наприклад, коли на фото більш ніж 130 представників різних країн, але немає України, то я пояснюю — це ви покликали фотографуватися терористів, тож я не буду до вас іти. Я чітко знав, що це може бути використано з метою пропаганди. Тобто, якби ми б стояли поряд чи взаємодіяли — значить «не все так однозначно».

До слова, тоді у головній будівлі ЮНЕСКО була фотовиставка, присвячена війні в Україні. Я уважно її переглянув, але там ніде не було написано, хто в цьому всьому винен, жодної згадки про Росію.

А щодо дезінформації та цензурування — то це робиться і руками тих росіян чи проросійських людей, які працюють в ООН. Банальний, але показовий приклад. Одна з офіційних мов ООН — російська. І коли відбувався синхронний переклад нашого виступу російською, то з нього зникали окремі деталі, навіть шматки тексту. Наприклад, коли ми говорили про ту ж Каховську греблю. Тобто навіть тут відбувається певна трансформація реальності, яку там подають.

— Як ви взагалі сприймаєте ООН як інституцію на нинішньому етапі її розвитку? Більшість українців використовує для опису її роботи не найприємніші слова.

— Як історик скажу, що з часів Ліги націй ООН перебрала на себе чимало тих же недоліків у своєму функціонуванні. Водночас мене деколи нервують хибні уявлення про ООН.

Це як в нещодавній історії з Євробаченням, коли людей збурює сума витрачених коштів на проведення конкурсу, але вони не враховують масу інших контекстів — яку популярність отримає Україна завдяки цьому конкурсу і як вона зможе конвертувати її у медійну, фінансову, міжнародну підтримку.

Часом люди думають, що ООН мала зупинити війну. І раз вона цього не робить, то перебування там України не має сенсу. Але, з іншого боку, хіба у нас є альтернативна організація, яка би об’єднала країни світу, де вони могли б хоча б перетнутися одна з одною? Ні!

Ми не є захисниками ООН. Ми відразу запитали у наших дипломатів, чи маємо ми бути якимись особливо толерантними? Нам сказали — висловлюйте все, що хочете, тільки без нецензурної лексики. Тобто у нас був повний карт-бланш.

Попри те, що ми чітко розуміємо всі недоліки, ми також бачимо, яку роботу там виконують наші дипломати. За минулий рік ми отримали мільйони доларів. Це і гуманітарна підтримка як через офіційні органи ООН, так і через дотичні до ООН організації. Це питання, знову таки, тієї ж освіти. Чи достатньо цього? Ні. Але цього не можна заперечувати.

Знову ж таки — якісь дуже віддалені від нас країни можуть перейматися, умовно, питаннями клімату чи голоду. І вони вважають, що ООН може бути дієва на цьому рівні.

— Як історик і молодіжний представник України в ООН скажіть, що стоїть на шляху її реформування?

— Страх нестабільності. Чому ООН не модернізується? Вона боїться! Це, певною мірою, зашкарубла система. І для них дуже страшно спробувати перебудовувати її, бо це означає зробити її крихкою. У їхньому баченні краще, коли вона недосконала, але тверда, ніж ми почнемо щось рухати, і вона може взагалі завалитися.

Другий момент, чому вони бояться — це потенційний розпад Росії, який викличе глобальну нестабільність. Адже замість одного великого гравця може з’явитися кілька «удільних князівств», у когось із них залишиться ядерний потенціал. Їм легше уявляти, що прийде умовний російський ліберал, який не підтримає попередню владу і захоче дружити.

— Щодо вашого виступу — завдяки чому ви намагалися зробити його зрозумілим і близьким для дуже різної аудиторії?

— Я вже казав, що я поттероман. Тож у кінці своєї промови я використав образ із «Гаррі Поттера». Я закликав: «Скажімо слово “люмос” у відповідь темряві!». Це була навмисна аналогія. У шостій частині «Гаррі Поттера» є епізод, де вбивають директора цієї школи, одного з головних героїв — Дамблдора. І всі школярі з вчителями підіймають свої магічні палички вгору і кажуть «люмос» (це заклинання, яке запалює вогник на кінці магічної палички — «ДМ»). Це така точка, коли всі мають об’єднатися перед битвою проти зла. Я знав, що це має бути зрозумілим молодіжним делегатам. Бо «Гаррі Поттер» — це об’єднавча історія для нашого покоління. І в чаті делегатів з’явилися повідомлення: «Ми зрозуміли твій посил, ми зрозуміли, що ти маєш на увазі!».

Взагалі ж дуже важливо говорити з країнами, проводячи чіткі аналогії з їхньою власною історією. У кожної країни теж є свої проблеми в історичному контексті, і ми це намагалися використати як фахівці-історики. Наприклад, ми могли порушувати питання неоколоніалізму. Тобто, ми говорили, що Росія проводить свою нинішню політику як продовження колоніальної політики щодо України. І тема колоніалізму, наприклад, близька багатьом африканським країнам. Коли нас об’єднують спільні проблеми — воно працює.

— Ваша каденція, наскільки я розумію, закінчується у травні? Що ви спробуєте встигнути зробити до того часу?

— Доволі скоро буде проходити новий набір молодіжних делегатів, але й у нас ще є справи. Ще самі подаємо заявки й проходимо відбори на кілька важливих форумів по комітетах ООН — один у квітні, а один влітку.

Окрім того, з Фондом родини Богдана Гаврилишина у нас є ідея запровадження на рівні ООН Міжнародного Дня Відповідальності. Це буде своєрідним продовженням Дня відповідальності людини, який за ініціативи Фонду Богдана Гаврилишина на державному рівні був запроваджений Верховною Радою.

І, на нашу думку, порушувати питання про відповідальність є одним з елементів інформаційної боротьби проти Росії. Бо це означає відповідальне використання права вето, відповідальне виконання домовленостей, відповідальне здійснення державами своїх зобов’язань щодо нас. Для чого ми це робимо? Це також один зі способів України взяти на себе лідерство, бути тими, хто задає темп.

— Чи дотримуєтеся ви своєрідного work-life balance? Бо важко це уявити у людини, яка має стільки активностей. Що ж тоді зупиняє від втоми та вигорання?

— Мене завжди запитують — як ти це все встигаєш? Але насправді я не встигаю! В моєму житті дуже велику роль відіграє сім’я. Дружина є не тільки моїм коханням, а й найбільшим другом, бізнес-партнеркою, асистенткою і начальницею водночас. У нас поки немає дітей, але маємо дуже близькі відносини з усіма нашими найближчими родичами, і я відчуваю від них величезну підтримку.

Так, мій графік розписаний. Але ми зараз живемо в війні, і військові чи волонтери теж не мають вихідних. Тому є певна моральна відповідальність працювати по максимуму. Знову ж таки — зараз мені 28 років, але в іншому віці може бути інакше.

Ми з дружиною дуже любимо тварин, завжди возимо в машині величезний пакет корму і всіх підгодовуємо. Але попри те, що ця тема мені близька, я вже не зміг включитися в освітній проєкт щодо тварин через брак часу. Хоча дуже хотів би щось зробити у цьому напрямку.

Коли ми говоримо про освіту (і це, напевно, стосується також і дипломатії), ми граємо в довгострокову гру, результати якої бачимо не зразу. У мене є учень, який уже теж викладає і заглиблюється в освітню тематику, нещодавно ми зробили з ним подкаст. Я бачу, що його десь посилюю. Але я буду дуже радий, якщо йому вдасться досягнути більше за мене.

Моїм успіхом буде, якщо мої учні, ставши дорослими, усвідомлено голосуватимуть на виборах, відповідатимуть за свої вчинки, вмітимуть працювати в команді, конструктивно розв’язуватимуть конфлікти. Для мене буде успіхом, якщо умовний аутсайдер візьме на себе лідерство. Бо якщо не вірити ні у що з цього — то нічого з власної роботи і не вийде.

Фото надав Микола Попадюк