У новоствореному реєстрі зниклих безвісти понад 23 тисячі прізвищ. Ідеться як про військових, які виконували бойові завдання на лінії зіткнення, так і про цивільних, які пережили окупацію або ж опинились у зоні бойових дій. За словами  Олега Котенка, Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, за рік знайдено вісім тисяч осіб, із яких понад півтори тисячі — загиблі, чиї тіла вдалося забрати з окупованої території. Точно підрахувати, скільки людей вважаються звиклими безвісти, під час війни неможливо, адже інтенсивність бойових дій висока і лінія фронту змінюється щохвилини.

Як пошук зниклих безвісти змінився за дев’ять років, як тиск на світові парламенти впливає на обміни, а також чого не можна писати про безвісти зниклих — «Детектору медіа» розповіли голова Всеукраїнської спілки матерів і родичів учасників АТО «Берегиня» Алла Макух і активістка Олена Сугак. Алла представляє Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, у Дніпропетровській області, а Олена — у Кривому Розі.

Олена Сугак і Алла Макух

Це матері, яких об’єднало горе: під час бойових дій їхні сини зникли безвісти. Аби пройти шлях пошуку разом, вони у 2016 році створили спілку матерів і родичів учасників АТО «Берегиня». Сина Алли обміняли після року в полоні, а про сина Олени досі нічого не відомо. Його вважають зниклим безвісти, проте мама сподівається, що він у полоні й чекає на обмін.

Початок боротьби

Алла Макух: Коли мій син ще у 2014 році захищав незалежність України, матері та дружини займалися висвітленням подій навколо Іловайська Багато хлопців тоді зникали безвісти чи потрапляли до російського полону, про їхню долю нічого не було відомо. Мій син був у Іловайську, 40-й батальйон «Кривбас». Також був у Дебальцевому. Саме там 9 лютого 2015 року він потрапив у засідку російських «казаків» і опинився в полоні, де пробув понад рік.

Три місяці ми не знали, де він і що з ним. Його та інших хлопців тримали в підвалі будинку. Коли «днрівці» відбили їх у «казаків», то сина більш як дев’ять місяців утримували в так званій «Избушке». Весь цей час ми з іншими мамами стукали в усі провладні кабінети, щоб добиватися обмінів, щоб їх узагалі шукали. За цей час ми з жінками з різних куточків України встигли роззнайомитися.

Коли звільнили мого сина, ми зрозуміли, що легше все-таки працювати в організації, тому в квітні 2016 року створили спілку «Берегиня». За цей час зробили чимало. І виставки проводили, і акції.

До нашої організації також входять родичі волонтерів, які потрапили до полону ще в червні 2014 року. На той час їх було всього троє. Ми про них говоримо досі. Як і нагадуємо владі про всіх полонених ще з Іловайська, Дебальцевого, тобто з 2014-15 років.

Олена Сугак: У моє життя ця тема прийшла тижнів за два до Іловайська, коли наших хлопців уперше так сильно обстріляли артою, вони вже опинились у кільці й вивести їх не могли. Активні мами, з якими я спілкувалася, по черзі видзвонювали гарячі лінії, щоб рятувати рідних. Тоді я вперше допомогла — навіть не знаю кому, якщо чесно. Хлопця поранило уламком під бронежилет, і треба було його швидко вивезти. Я підняла всіх, кого могла: штаби, військкомати. Зрештою його таки вивезли, і я надіюся, що врятували, бо тоді вже мало хто міг туди заїхати, щоб надати меддопомогу.

Потім був Іловайськ і його страшні дні. Багато мам старшого віку розгубилися, не знали, що робити. А ми гуртом із донькою і невісткою почали шукати волонтерів, які цим займаються, скрізь подавали дані. Зрештою коло мене залишилася група людей, які хотіли діяти та підтримували одне одного. Хтось мав багато контактів, хтось знав волонтерів. Просто сидіти сил не було.

З часом мала спільнота розросталась і розросталась. Тоді невелика кількість сімей потрапила в цю «м’ясорубку». Коли син Алли повернувся, ми вирішили, що вона керуватиме організацією.

Дев’ять років «не на часі»

Олена Сугак: За 2014-й дуже багато наших дітей потрапили в полон до росіян. Але нам і тоді говорили «не на часі», і зараз це ж кажуть.

За дев’ять років вельмишановні пани виросли, вивчилися, виховують своїх дітей. А наші діти в полоні від 2014 року, і ми не знаємо, що з ними і де вони.

Так, зараз триває війна, але не треба забувати тих героїв, які пішли на фронт першими. Можливо, саме через їхній подвиг 24 лютого до оборони стали ті, хто воював у 2014 році. Мене як матір гнітить те, що чи не можуть домовитися, чи не хочуть домовитися, але ж важелі є різні.

Алла Макух: Коли ми прохали минулу владу шукати наших хлопців, дізналися, що до 2019 року в «Мінських перемовинах» зовсім не порушували питання зниклих безвісти. Подавалися списки полонених, про місця перебування яких було відомо, а зниклих безвісти ніхто не шукав.

Нам казали: «Якщо людина не виходить на зв'язок понад пів року, то вона загинула». А як у полоні вийти на зв'язок?

Нам казали: «Їх не можуть переміщувати на територію Росії, це ваші вигадки». А зараз бачимо, що хлопців повертають і з Воркути, і з Дагестану, і з інших місць утримування у Росії. Тому ми дуже віримо, що наші хлопці також знайдуться і повернуться. Саме ті хлопці, які у 2014 році пішли захищати незалежність України.

Щодо багатьох полонених від 2014-го бійців, чиє місце перебування досі не встановлене, військові частини подають до судів звернення про визнання їх навіть не загиблими, а померлими. Для родин це шок, тому що хлопці пішли захищати Україну, а їх навіть загиблими не вважають. 

Олена Сугак: Так вони не дають нашим дітям шансу на повернення. Коли суд визнає, що вони померлі, то хто турбуватиметься про їх вишукування та повернення з полону, якщо вони досі там? На щастя, судді не наважуються ухвалювати такі рішення, тому ці справи повертають назад. Представники частин, м’яко кажучи, некоректно поводяться. Якщо в сім’ї цього не трапилося, неможливо зрозуміти, як вона жила ці роки. Моїй онучці було п'ять, коли мій син пішов на війну, а онукові трьох не було — він майже не пам’ятає тата.

Алла Макух: Щодо багатьох немає навіть збігу за ДНК-тестами, а вони намагаються впливати на родини, щоб справи закривати. Ми це пройшли два роки тому, спілкувалися з тодішнім міністром оборони Хомчаком. Він від свого імені заборонив частинам піднімати ці справи та проводити такі слідчі дії. Зараз, на жаль, знову пішли такі судові процеси. Тому ми вважаємо, що країна зараз не готова згадувати про хлопців, які з 2014 року залишаються в полоні.

Зараз усі, хто потрапляє в полон, зникає, навіть якщо побратими кажуть, що бачили, як він загинув — вважаються зниклими безвісти за особливих обставин. Допоки не буде встановлено чіткого статусу військового, ніхто не може його достовірно назвати. Тому зараз новостворений реєстр акумулює всю інформацію про зниклих безвісти за особливих обставин. Я радію, що цими питаннями займається держава: є координаційний штаб, служба безпеки, уповноважений із питань зниклих безвісти за особливих обставин.

Близька людина потрапила в полон або зникла безвісти: що робити, а що ні

Алла Макух: Коли ви отримуєте сповіщення з військкомату про те, що ваша рідна людина потрапила в полон чи зникла безвісти, вас направляють до поліції. Правоохоронці зроблять ДНК-тест, аби надалі можна було проводити порівняння. Наступним кроком рекомендую звертатися до свого регіонального представника Уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин.

Тільки прошу родини: не виставляйте фотографії та описи своїх рідних в інтернеті, в месенджерах. Це може нашкодити.

Алла Макух: Такі публікації грають на руку противнику. Іноді, коли хлопці бачать, що потрапили в оточення, можуть, наприклад, викидати свої документи, щоб до них менше було запитань від агресора. Якщо військовий потрапляє в полон, він каже, що був водієм, кухарем абощо. А ворог відкриє Facebook і побачить із ваших дописів, що він «активіст» чи «артилерист». Краще надавати інформацію та фото державним структурам. Офіс Уповноваженого збирає такі світлини. Хлопці, яких звільняють із полону, переглядають ці альбоми та шукають збіги, зачіпки.

Алла Макух

Акції нагадування про полонених і зниклих — шкодять?

Алла Макух: На мою думку, ми не можемо заборонити родичам їх проводити. Їхнє право говорити про рідних. Є родини, які вважають, що їхніх хлопців забули, але тут варто розуміти, що Україна забирає всіх. Всіх, кого віддає та сторона. У нас немає різниці, чи цивільних віддали, чи військових. У питаннях обміну дуже багато чого не залежить від України.

Олена Сугак: Чому багато людей мають статус «безвісти зниклий»? Тому що Росія не підтверджує їх. Навіть тих, кого виводили із заводу імені Ілліча. Відомо точно лише про тих, кого зміг переписати Червоний Хрест.  І тому ми не можемо точно знати, скільки наших і де утримує Росія.  Ця невпевненість, незнання, що робити також сприяє тому, що люди виходять на мітинги, акції і можуть цим, на жаль, нашкодити.

Помічаємо, що коли люди виходять на акції, то упродовж кількох тижнів не буде ніяких обмінів: ні живих, ні загиблих. Усі розуміють, який зараз емоційний стан у людей, але насамперед треба думати про безпеку свого рідного, який перебуває там.  Не той зараз час, щоб виходити на мітинги. Думати треба холодною головою.

Олена Сугак

Алла Макух: Якщо людина, яку взяли в полон, публічна, якщо про неї багато говорять, то вона може просидіти в полоні набагато довше, ніж інші. Рідних спонукатимуть знову і знову виходити на акції, провокуватимуть українську владу тощо. На мою думку, якщо є бажання отримати відповіді, то треба ставити запитання представникам державних структур у закритих приміщеннях.

Ми також проводили виставки фотографій родичів полонених і зниклих безвісти в Україні та за кордоном — Польща, Ірландія, Румунія, Німеччина, Литва. Бувало, за проведення наших акцій мого сина росіяни кидали «на яму». Тому забороняти комусь говорити я не можу, кожен ухвалює рішення сам. Але треба розуміти, які можуть бути наслідки публічності. Тут головне — не нашкодь.

Олена Сугак: На наших фотовиставках ми, наприклад, показуємо світлини дітей, які тримають портрет полоненого чи зниклого безвісти тата. Чи матерів, які тримають фотографії своїх синів. Ці фото показують і печаль, і надію — усе це відбивається на обличчях родичів. Через очі мами відвідувачі розуміють, як їй тяжко, поки дитини немає на волі. Ці виставки завжди супроводжують кілька матерів.

Коли ми починали, інформації про окупацію чи АТО було мало. Часто за кордоном чули: «А ми навіть не знали, що у вас таке відбувається». Люди були в шоку. Ми показували місця, де наших дітей брали в полон, показували, як їх водили «парадами» окупованим Донецьком.

Алла Макух: Наші фотовиставки мають на меті інформувати суспільство за кордоном. Ми показуємо саме біль родин, щоб люди розуміли, наскільки це важко — бути мамою, дружиною, дитиною полоненого чи зниклого безвісти.

Коли про полонених, зниклих безвісти говорить військовий — це одне. Коли говорить мама — це сприймається значно сильніше.

Олена Сугак: За кордоном ми завжди кажемо, що Україна, борючись з агресором, є бронежилетом для світу. Якщо з’їдять нас, то вони будуть наступними.

Алла Макух: У березні ми виступали в парламенті Румунії, країни ЄС і НАТО. Так, вони ставилися з повагою до нас, але вважають, що і так дуже багато допомагають, прийняли переселенців і не потрібно порушувати ще й питання полонених і зниклих безвісти. Тому було б важливо й зараз проводити такі виставки за кордоном. Зараз на слуху воїни з «Азовсталі», чиї родичі за кордоном порушують це питання. Але повноцінної виставки, наприклад, в ООН чи ОБСЄ не відбувається. А дуже багато залежить від представників тих країн. У червні ми плануємо провести виставку в Києві, щоб укотре нагадати про хлопців, які з 2014 року перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти. 

Чому мовчать медіа

Алла Макух: Зацікавленості ЗМІ в цій темі особливо немає. Говорити постійно про те, що нічого не вирішується, теж не будеш. Ми, родини, розуміємо, що поки ми не зайдемо на окуповані території, поки Сили оборони їх не звільнять, ніяких свідчень про своїх дітей не дізнаємося.

Олена Сугак: Це незручна тема, незручне питання, бо відповіді на нього немає. На той час держава не займалася обмінами: цим опікувалися лише волонтери, які були вхожі на «той бік». 

Алла Макух: Я вважаю, що було б доцільним брати спогади рідних про своїх хлопців і робити альманах із цих історій. Бо першими захищати Україну у 2014 році пішли умовно водії, шахтарі, робітники — звичайні люди. Саме про них треба розповідати. Вони не були готові, але були вимушені брати до рук зброю та ставати на захист держави.

Олена Сугак: Проте не треба говорити, де зараз перебуває людина, де зникла безвісти. Не варто по телебаченню показувати її фотографію, розповідати про заслуги в цивільному житті. За щось зайве, що піде в ефір, їх будуть карати, катувати, бити, знущатись. Або — судити. Нашим хлопцям в основному вони дають від 25 років ув’язнення. І це психологічно тяжко витримати.

Алла Макух: Що про кого варто говорити, а про кого ні — різниться в кожному конкретному випадку. Єдине, скажу родичам: у жодному разі не ведіться на пропозиції викупу, дзвінок чи ще щось. У нас навіть юристи для таких родин працюють безплатно. 

Яка допомога потрібна рідним зниклих

Алла Макух: Чимало запитань щодо розслідувань частин. Коли хлопці потрапляють до полону чи зникають безвісти, то  частина повинна провести розслідування за місяць. Зараз у зв'язку з воєнними діями це може затягуватися, а від розслідування залежать виплати сім’ям військовослужбовців. Тому іноді справи затягують навмисно, щоб не виплачувати. Хоча виплати все одно здійснюються, але вони не перераховуються на родичів.

Зараз при Міністерстві внутрішніх справ запрацював єдиний реєстр зниклих безвісти, і сім'ї, які не мають фінансових доходів, можуть замовити витяг із цього реєстру та звернутися до Пенсійного фонду задля нарахування пенсії у зв'язку з втратою годувальника. Також до нас надходить багато звернень про те, що потрібні адвокати. У нас як у представників Уповноваженого є адвокатська спілка, яка з нами співпрацює, ми людям надаємо їхні контакти. 

Водночас ми підключаємо психологів. Нещодавно повернулися з Полтави, де спілкувалися про реабілітацію родин зниклих безвісти ще з 2014 року. Це об’єднує, надає сенс у подальшій боротьбі.

Є мами, які вже дев’ять років чекають. Є мами, чиї діти щойно потрапили в полон. Ми одна родина, в нас спільний біль.

Олена Сугак: Оскільки ми вже це пройшли, можемо направити мам правильним шляхом, підказати їм, куди звертатися. Ми розуміємо одна одну. Іноді навіть не треба говорити: можна просто посидіти помовчати.

Багато мам, з якими ми в Полтаві зустрілися, сказали, що за пів року їм уперше зрозуміло, як їм далі жити. Вони почули відповіді. Завдяки таким зустрічам жінки бачать і розуміють, що вони не одні. З нами були мами, яким і за 80 років, але вони приходять, щоб відчути хоч яку-небудь підтримку. 

Фото: Людмили Тягнирядно, Радіо Свобода, Укрінформ, Армія info, Твоє місто