Борис Захаров — автор і ведучий програми «Людина і право» на телеканалі «Еспресо», директор громадської організації «Гуманітарна студія “Хвиля”» і благодійного фонду «Людина і право». На телебаченні працює три роки, правозахисту ж присвятив двадцять чотири роки — працював у Харківській правозахисній групі та Українській Гельсінській спілці з прав людини. Був активним учасником харківського Євромайдану. Долучився до розробки низки законів, пов’язаних із правами людини. Історик за освітою, Борис Захаров написав книжку «Нарис історії дисидентського руху в Україні». Говоримо з Борисом про його прихід із правозахисту в медіа та поєднання цих сфер.

— Борисе, «Детектор медіа» зробив серію інтерв’ю про журналістів(ок), які перейшли в громадський сектор. Ви — навпаки, стали ведучим авторської телепрограми. Розкажіть, як і чому відбувся ваш «перехід».

— Власне, переходу не було — радше розширення сфери, в якій я працюю. Інформувати про права людини — частина роботи правозахисника. Я не планував займатися журналістикою, але публіцистом, безперечно, був. Адже головна зброя правозахисту — слово.

Я народився в дисидентській родині. Моя бабуся Марлена Рахліна була поеткою, й навколо неї було ціле коло шістдесятників. Вона була подругою Юлія Даніеля, Лариси Богораз, Генріха Алтуняна та інших дисидентів. Мій батько Євген Захаров вихований у тому ж дусі та ще зі шкільних років розповсюджував самвидав, а в 1970-х став дисидентом. Звісно, наша родина була під ковпаком КДБ: телефон прослуховували, за батьком ходили сексоти. Певною мірою я не мав вибору, ким стати. Я зростав у цьому середовищі, й для мене правозахист — це покликання.

Я поєднував роботу в офісі Харківської правозахисної групи (ХПГ) із культурними проєктами й не прагнув публічності у сфері правозахисту. Все змінилося, коли почався Євромайдан. Я був членом координаційної ради харківського Майдану, багато виступав, вів перемовини й відтоді зайнявся адвокацією. Ми з сім’єю переїхали до Києва, і я став директором адвокаційного центру Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ).

Ще раніше я працював як історик і публіцист з інформаційним бюлетенем «Права людини». У ХПГ є правозахисна бібліотека, а також архів дисидентського руху в Україні — до створення цього проєкту я також причетний, і він почасти журналістський. Ми із середини 90-х їздили Україною і брали інтерв’ю в дисидентів. Видали три томи «Словника дисидентського руху в Україні», а 2003 року вийшла моя книжка «Нарис з історії дисидентського руху в Україні». Працюючи в гуманітарній студії «Хвиля», я видавав бюлетень «КЛІП» («Культура, людина і право». Тож роботи зі словом у мене вистачало.

У 2014–2015 роках в Україні голос правозахисників звучав доволі гучно. Зараз, на жаль, ми бачимо, що цінності прав людини відходять на другий план. Дуже не вистачає правозахисних каналів комунікації. Журналісти порушують тему прав людини, але в політичному розрізі — ці теми обговорюють політкоментатори, політики, іноді запрошують правозахисників, але кут зору таких матеріалів не є правозахисним. Тому кілька років тому в мене виникла ідея створити програму про права людини.

Працюючи керівником адвокаційного центру УГСПЛ, я багато спілкувався з політиками. З народним депутатом від «Європейської солідарності» Миколою Княжицьким (засновником каналу «Еспресо». — «ДМ») ми разом захищали від екстрадиції азербайджанського опозиційного журналіста Фікрета Гусейнлі. Ми взяли його на поруки, і його звільнили із СІЗО, а згодом із нього зняли зобов’язання й він зміг виїхати до Нідерландів. Згодом Микола Княжицький запропонував мені запустити на «Еспресо» програму про права людини. Я, звісно, відразу попередив, що не є професійним ведучим; мені відповіли, що телебачення розвивається в такому напрямку, що в тематичній програмі головне, аби ведучий був експертом у своїй темі, а не головою, що говорить. До речі, назву програми запропонував Княжицький — «Людина і право» — як антипод програмі на радянському телебаченні «Людина і закон». Мені ця ідея дуже сподобалася.

— Що було найскладніше опанувати в новій ролі, а що давалося легше завдяки досвіду публічного правозахисника?

— Цей досвід дуже допоміг, тому що до цього я не міг добре говорити на телекамеру. Але що більше ходив на ефіри на телебаченні спочатку в Харкові, а потім у Києві, то впевненіше почувався перед камерами. Допомогло також і те, що у 2014–2015 роках у мене було іноді по кілька інтерв’ю на день. Це дало мені змогу набути ораторських навичок. Але одна справа говорити з журналістом, із ведучим, інша — вести програму, говорити з камерою. Мабуть, це давалося найважче. До речі, зараз діти в цьому сенсі вміють набагато більше, ніж ми — тільки починають говорити, а вже вміють працювати на камеру й записувати відео для тіктока чи ютуба. Кожна дитина має первинні навички, яких я, йдучи на роль телеведучого, не мав.

— Як змінилася програма «Людина і право» за роки її існування?

— Програма виходить більше трьох років. Перші два роки вона була щотижневою і тривала 24 хвилини. Зараз вона виходить один або два рази на місяць, але її тривалість зросла до 50 хвилин. Змінилися також стосунки з каналом. Раніше я робив програму на замовлення каналу, а тепер програма існує на грантові кошти. За своєю сутністю програма не змінилася, але 24 хвилин мені іноді не вистачало для розкриття теми. 50 хвилин ефіру цілком достатньо, й мені такий формат подобається більше, але страждає оперативність.

— Де ви вважаєте себе ефективнішим: у журналістиці чи в правозахисті?

— Я би це не розділяв. Журналістика для мене — це один із засобів правозахисту. Я не розглядаю телепрограму як чисту журналістику. Не раз було таке, що програма впливала на процес ухвалення рішень, розв’язання проблем, а також на перемогу в конкретних кейсах, коли держава порушувала права людини й мусила виправляти свої помилки.

— Чи можливо поєднувати журналістику й активізм? Де ваша «червона лінія»?

— Червона лінія дуже проста. Є стандарти журналістики. Є свобода слова і водночас багато принципів, яких треба дотримуватися: збалансованість, достовірність, точність, повнота тощо. Крім того, не можна порушувати принципів права, чим часто грішать і журналісти, й активісти, й нехтувати принципом презумпції невинуватості. Активісти часто заангажовані й тому не можуть зберегти баланс. Мені іноді важко зберігати баланс у програмі через відмову представників правоохоронних органів коментувати порушення прав людини. Буває таке, що політики або чиновники відмовляються виходити на зв’язок просто під час прямого ефіру. Але це не є виною редакції. Водночас я намагаюся бути максимально неупередженим в оцінці подій у сфері прав людини. Це авторська програма, і я даю оцінки на власний розсуд під правозахисним кутом зору. Взагалі я не люблю поняття «активіст». Воно дуже розмите. Навіть ті, хто займається захистом активістів, не можуть дати правильне тлумачення цього терміну. «Праворадикали побили активіста ЛГБТ+», «анархісти побили активіста-патріота». Упс, виявляється, що активіст-патріот — це той самий праворадикал. Я вже не говорю про те, що активістами називають представників місцевої влади, чиновників і навіть депутатів.

Джинса була завжди, вона є й зараз. Але є нові погані явища, коли під виглядом «журналістських розслідувань» правоохоронні органи через так званих «активістів-блогерів-журналістів» зливають дані негласних слідчих / розшукових дій, при цьому малюючи страшні злочинні схеми, грубо порушуючи презумпцію невинуватості, право на повагу до сімейного і приватного життя та інші права. Це дуже далеко від журналістики і ближче до державної пропаганди. І це незаконно. Але роблять це з великою помпою під прапором боротьби з корупцією, сепаратизмом, контрабандою, організованою злочинністю тощо.

— Що означає для вас свобода слова? Які є загрози для неї сьогодні?

— На мою думку, свобода слова лежить в основі прав людини — це головне невід’ємне право. Не дарма це право гарантоване Першою поправкою до Конституції США. Багато філософів права, скажімо, Джон Роулз і Всеволод Речицький, вважають, що свобода слова є не просто свободою на рівні з іншими свободами і правами, а є першою визначальною основоположною свободою, яка забезпечує всі інші права і свободи людини. Я з цим погоджуюсь. Якщо свободи слова нема, то всі інші права і свободи будуть порушені. Умовно кажучи, якщо держава декларує право на життя, а свободи слова немає, то право на життя буде порушено, тому що не буде кому висвітлити це порушення. Тому свобода слова є ключовою, й саме тому журналістів називають четвертою гілкою влади. Очевидно, саме через таке ставлення до свободи слова я віддав перевагу четвертій гілці влади, хоча в мене було багато спокус піти в інші — формальні гілки влади.

Зараз загроза свободі слова в західному світі походить зовсім не з того боку, з якого її очікували. Західні демократії мають стійкі запобіжники від зазіхань на свободу слова від держави, але виявляться безсилими перед атаками на свободу слова знизу — від спільнот і груп за інтересами. «Революція смартфонів» призвела до розвитку cancel culture (культури скасування). Групи за інтересами влаштовують кампанії цькування, атакуючи публічних людей і цілі інституції, вимагаючи вибачень, звільнень за висловлювання, вилучення літератури, відмови в публікації, адміністративних і кримінальних переслідувань та арештів, часто під вигаданими приводами. Принципи свободи творчості, свободи наукової дискусії, свободи совісті, презумпції невинуватості та інші фундаментальні принципи права ставляться під сумнів на користь прав спільнот. Тут хочеться згадати Альберта Ейнштейна. На його переконання, творча уява квітне виключно в умовах свободи й індивідуалізму. Тому ці нові псевдоліберальні, а насправді антиліберальні явища тільки створюють загрози правам і свободам та гальмують поступ.

— Як потрібно говорити / писати про правозахист, щоб вийти за межі бульбашки на широку аудиторію, на молодь? Чому, на вашу думку, цього досі не зробили?

— Це залежить від теми. Є теми популярні, «на слуху», і вони можуть виходити на перший план. А є теми, які потребують підготовки глядача. Якщо в ефір покликати адвоката і він почне сипати статтями Кримінального процесуального кодексу, то глядач нічого не зрозуміє. Приблизно та ж ситуація відбувається в судах, коли адвокат, прокурор і суддя спілкуються юридичним жаргоном і розуміють один одного, в той час як підсудний і всі інші люди, присутні в залі суду, можуть узагалі нічого не розуміти. В цьому сенсі, до речі, дуже важливим є досвід суду присяжних, коли адвокату і прокурору треба переконувати юридично непідготовлених людей. Таке ж завдання стоїть перед журналістом, який мусить розповідати перед непідготовленою аудиторію про складні речі юридичного характеру простою і зрозумілою мовою. При цьому не можна перекручувати факти, недоговорювати, треба говорити правду. Для цього можна використовувати деякі прийоми. Моя програма будується так: спочатку — загальний сюжет, який розкриває проблему коротко, щоб людина могла сфокусуватися на проблемі, а потім — глибше розкриття з експертами. Якщо експерт говорить дуже складною мовою, завдання ведучого — тлумачити те, що він сказав. Або якщо у програмі є два експерти, які мають різні думки, то розставляти крапки над «і».

— Як змінювалося ставлення до журналістів та ЗМІ з боку правозахисників за останні 20 років? Яким воно було на початку нульових?

— За рахунок розвитку блогерства відбулося зближення правозахисників і журналістів. Зараз усі пишуть у соцмережах. Раніше була спільнота журналістів і спільнота правозахисників, і дуже часто правозахисники ставилися до журналістів як до людей, які перебувають у космосі: наче до зірок, до яких неможливо дотягнутися. А журналісти ставилися до правозахисників як до юридичних монстрів, які займаються надто складними справами. Тобто за деякими винятками між спільнотами була прірва. Зараз ці межі дуже умовні, і всі стали ближчі одне до одного. Зараз активіст-блогер — сам собі ЗМІ. З іншого боку, постраждав загальний рівень журналістського професіоналізму, тому що планка, яку задають блогери, знижує стандарти якості.

— Які сфери журналістської професії ще плануєте осягнути?

— Я збираюся відкрити свій ютуб-канал. По-перше, мені це потрібно для оперативності інформування. По-друге, за соцмережами майбутнє. Хоча для України традиційне телебачення залишається головним джерелом інформації. У «Детектора медіа» було дослідження, яке показало, що аудиторія телебачення досі перевищує інтернет-аудиторію. Ми всі були свідками того, як вплинув канал «1+1» на формування громадської думки при обранні Володимира Зеленського.

Також, наприклад, до мене надходить статистика щодо кількості глядачів, які дивилися мою програму, — від 200 до 400 тисяч, це доволі хороші цифри. І це більше, ніж мають деякі популярні блогери. Але треба розуміти, що інтернет-аудиторія відрізняється від телеаудиторії. Вона молодша й активніша. Тому я хочу поєднувати обидва напрямки.

Мені надходять пропозиції від центральних телеканалів, що можуть вивести мене на більшу аудиторію. Але для мене незалежність є ключовим принципом. Я буду розглядати такі пропозиції, лише якщо матиму повну редакційну свободу.

Також у мене є свої ідеї, окрім програми «Людина і право». Є ідея створити в майбутньому телешоу. Не токшоу, а радше розважальне, але воно буде нести важливу соціальну місію, пов’язану з питаннями відкритості, прозорості, правами людини, роботою неурядових громадських організацій і благодійних фондів.

Фото: УГСПЛ, Еспресо, з особистого архіву Бориса Захарова