«Детектор медіа» продовжує розповідати історії журналістів і журналісток, які перейшли в громадський сектор. Раніше вийшли розмови зі співзасновницею «Медійної ініціативи за права людини» Ольгою Решетиловою, керівницею Центру прав людини ZMINA Тетяною Печончик, громадським діячем і співорганізатором «Конопляного Маршу Свободи за легалізацію медичного канабісу» Тарасом Ратушним, а також активісткою й головною редакторкою сайту руху «Чесно» Іриною Федорів. У цьому матеріалі ми спілкуємося з правозахисницею та журналісткою Ольгою Веснянкою, яка багато років працює в ромській тематиці, виступає за дотримання прав жінок, проти сексизму, домашнього насильства й гендерної нерівності в суспільстві.

Ольга Веснянка понад двадцять років працює в медіа, зокрема на ТРК «Ера», 5 каналі, «Радіо Свобода», з українською редакцією Deutsche Welle, у виданні Insider, на «Громадському радіо», а також на Ромському радіо Chiriklo і кримськотатарському радіо Hayat. Ольга — призерка  журналістських конкурсів «Честь професії», «Міліція під контролем», European Media Neighbourhood Awards, Конкурсу ООН для журналіст/ок «Цілі сталого розвитку». Співпрацює з жіночими організаціями «Український жіночий Фонд», ромським міжнародним жіночим фондом «Чіріклі» як експертка та правозахисниця. Ольга — співзасновниця й активістка «Поваги. Кампанії проти сексизму в українській політиці та ЗМІ» та експертка Коаліції з протидії дискримінації в Україні, координує кампанію Ради Європи #ГромадаБезУпереджень. Ольга Веснянка розповіла «Детектору медіа», як правозахист став частиною її професійного життя, а також чому в експертному середовищі вона почувається ефективнішою, ніж у журналістиці.

— Ольго, ваш журналістський досвід — понад 20 років. Чим найбільше пишаєтеся?

— Я почала працювати в медіа 1998 року. Спочатку була ведучою на радіо в Запоріжжі, згодом переїхала до Києва й почала готувати інформаційні програми. Була випусковою редакторкою. Часто поєднувала роботи: на радіо вела програми, а на телебаченні редагувала. Працювала на 5 каналі, ТРК «Ера», «Громадському радіо», кримськотатарському радіо Hayat, а також у QHA Media «Кримські новини» — чотиримовному медіа, яке висвітлює кримську тематику. Значним періодом у моїй журналістській діяльності була робота з українською редакцією Deutsche Welle. Я працювала кореспонденткою української редакції, проте інколи співпрацювала з російською. Для прикладу, довго була єдиною акредитованою журналісткою від України, яка висвітлювала конференції сторін із питань зміни клімату в Копенгагені, Варшаві, Канкуні, Перу й Парижі.

Окрім захисту довкілля, прав людини й соціальної сфери, займалася питаннями євроатлантичної інтеграції України. Зокрема, мої матеріали з цієї теми, і не лише на Deutsche Welle, перемагали в журналістських конкурсах. Серед них «Честь професії», «Цілі сталого розвитку», який проводить ООН, European Media Neighbourhood Awards, нагородження якого відбувалося у Брюсселі. Це також був цікавий досвід. Якось я виграла поїздку в Польщу, де записала багато матеріалів щодо польсько-українських відносин. Висвітлювала проблеми впровадження зеленої енергетики, європейської інтеграції, позиціонування і сприйняття України в Європі. Брала інтерв’ю в депутатів Бундестагу і Європейського парламенту.

Я також робила багато матеріалів про кінофестивалі й кінематограф. Це моя велика любов. Якийсь час я працювала пресаташе кінофестивалів, зокрема «Молодості» та Київського міжнародного фестивалю. Це хобі й привело мене до громадського сектору. Паралельно із журналістикою вела кіноклуб. Спершу на Андріївському узвозі, а пізніше Київський медіа-кіноклуб. Там збиралися журналісти й журналістки, і ми дивилися документальні фільми, українські чи європейські, зазвичай на правозахисну тематику. Завжди з дозволом або певного кінофестивалю, або виробників фільму. А потім усе це обговорювали. Це моє справжнє хобі, бо я за це не отримувала грошей: це було партнерство від Фонду імені Фрідріха Еберта. Вони нам винаймали приміщення, щось на кшталт крутого пабу. Такий формат перегляду фільмів, а потім обговорення їх, я запозичила у Лондоні.

— Що підштовхнуло вас залишити медіа й піти в громадський сектор?

— Мені хочеться думати, що я не залишила журналістику назавжди, бо журналістика — це, знову ж таки, велика любов. Водночас я залишила безпосереднє виробництво матеріалів. Але в той же час знайшла себе як медіатренерка й менторка. В Україні є програми, які допомагають зростати молодим журналістам. Наприклад, Internews Ukraine запрошує фахівців у медіасфері, аби вони ставали менторами для тих, хто починає. Мені випала нагода попрацювати редакторкою в такому проєкті. Коли ти даєш людям поради, заохочуєш їх, мотивуєш авторів і авторок та редагуєш їхні матеріали, ти бачиш, як вони зростають і стають професійнішими. Це дуже надихає. Але це не постійна робота. Нині я співпрацюю з одним із проєктів Ради Європи як медіаконсультантка. Це проєкт щодо захисту прав національних меншин, зокрема ромів, та мов меншин. Свої знання з журналістики я використовую в практичному вимірі.

Був період, коли, чесно кажучи, я не могла знайти, де працювати. Це був період до Deutsche Welle. Тоді мені здавалося, що порушувати теми прав людини й захисту довкілля неможливо в комерційних, олігархічних медіа, це можна робити лише в медіа, які мають іноземних засновників: «ВВС Україна», Deutsche Welle чи Польському радіо для закордону. Тоді я зрозуміла, що найкомфортнішим місцем робити для мене буде Deutsche Welle. Я подала резюме керівнику української редакції та пів року чекала на схвалення. Подальші роки разом, на мою думку, були взаємно натхненними. Проте моя активна робота в цьому медіа завершилася з початком Євромайдану у 2013 році. Тоді я ще висвітлювала революцію, робила вночі репортажі, ходила по судах. Забезпечувала Deutsche Welle багато ексклюзивів. Раптом у мене виникло відчуття, що колеги в Бонні не розуміють, у якій ситуації перебуваю. Оскільки я була фрилансеркою, нікого особливо не турбувало, як я почуваюся, коли повертаюся з Майдану й чи повертаюся взагалі. Бути наодинці з собою в такий складний час було зовсім непросто.

Коли я висвітлювала важкі й болючі соціальні теми, якось ніяково почувалася, тому що окрім публічності, більше нічим не могла допомогти людині. А іноді цього було замало. Соціальні теми про домашнє насилля, гендерну нерівність, ксенофобію, цькування національних меншин супроводжуються людським болем. Як журналіст, ти можеш їм допомогти, лише опублікувавши матеріал і зробивши їх більш публічними і видимими. На деяких дискусіях мене запитували, де межа між правозахистом і журналістикою. Як на мене, якісна журналістська робота про порушення прав людини вже є захистом цих прав. Водночас мені хотілося могти зробити щось іще. Я не впевнена, наскільки це тепер удається. Та, наприклад, коли нападали на ромські поселення, мене запросили бути медіаконсультанткою Ромської правозахисної групи. Я відчувала, що це надзвичайно важлива робота — порушувати питання прав ромів, радити колегам, як правильно комунікувати цю тему, де шукати захист. Ця тематика мені надзвичайно близька, тому що я теж маю різне етнічне походження. Серед моїх рідних і родичів є мусульмани, і я з дитинства чула ксенофобні висловлювання й коментарі на свою адресу. Тому я розумію будь-кого, хто потерпає від дискримінації чи мови ворожнечі. І мені б хотілося разом із ромськими громадами працювати для того, щоби змінити світ на краще і щоб Україна стала толерантнішою до національних меншин.

— На вашу думку, в чому кардинальні відмінності між правозахистом і журналістикою?

— Я впевнена, що журналістика може бути правозахистом. Водночас правозахист може бути поданий як через журналістику, так і через просвітницьку роботу чи інформаційні кампанії. Наприклад, нині я координую кампанію «Громада без упереджень», а раніше працювала набагато більше з Кампанією проти сексизму в українських медіа та політиці. Як на мене, правозахист може включати щось від акцій прямої дії та адвокації на міжнародному рівні. Проте в правозахисті більше інструментів для впливу і розв’язання проблем, ніж у журналістиці.

— А чи можна поєднувати дві ролі: бути і журналістом, і громадським активістом одночасно?

— Думаю, що ні. Людина може бути громадсько активною, мати свої погляди і входити до різних спілок. Це не суперечить журналістським стандартам. Але якщо ти створюєш контент у журналістиці, то це варто робити лише в межах стандартів і відповідно до журналістської етики. І тому ці дві сфери треба вміти відокремлювати.

— Де ви бачите себе більш ефективною й дієвою: в журналістиці чи громадському секторі, зокрема в правозахисті?

— Зараз вважаю себе ефективною в експертній роботі, яка може включати в себе знання й досвід, здобуті під час роботи в журналістиці. Я все ще не виключаю можливості, наприклад, вести різні програми на радіо. Думаю, я можу повернутися до радіожанрів, але не до текстів. Найкраще для мене — це працювати в неформальній освіті. Це частина мого активізму і громадської участі.

— Якими є ваші найпотужніші матеріали в журналістиці й проєкти чи заходи у громсекторі?

— Найціннішими й найважливішими вважаю свої матеріали, які були створені для української редакції Deutsche Welle. Також були потужними програми на «Громадському радіо» — «Київ-Донбас», «Кримські новини» та ромський проєкт «Чірікло». Навіть зараз вони є актуальними. Також пишаюся, коли людина стала героєм/героїнею чи експертом/експерткою вперше в матеріалі мого авторства. Мені цікаво приносити нові голоси, нові знання й нові історії, які, можливо, до цього в журналістиці не відкривалися.

— До чого варто бути готовим, коли покидаєш журналістику і йдеш у громадський сектор?

— Варто бути готовими до того, що ваші партнери, швидше за все, не розумітимуть журналістської специфіки й досвіду роботи у ЗМІ. Дуже поширеним є помилкове уявлення, що промоційні інформаційні матеріали можна «розмістити в ЗМІ». Часто з такою ідеєю виступатимуть ваші безпосередні колеги, наприклад, заповнюючи заявку на можливе фінансування з боку донорських організацій. Таке може трапитися. І тому треба бути готовими до простого пояснення специфіки роботи редакцій, журналістів і журналісток.

— Які журналістські навички і вміння потрібні у громадському секторі?

— Усі навички, які є в журналістиці,  знадобляться в комунікаційній роботі громадської організації. Якщо ви наважитеся перейти в громадський сектор, ваше вміння швидко генерувати інформаційні приводи з того, де, здавалося б, інформаційних приводів немає, буде великою перевагою. Також база контактів і дружніх колег буде потрібною. Важливі також навички гостьових редакторів і редакторок. Ви знатимете, кого варто залучити до проєкту, хто може стати партнером, а хто буде проти ваших ініціатив. Ці навички є корисними в аналітичній та адвокаційній роботі.

— Ваші поради журналістам, які замислюються про перехід у громадський сектор.

— Якщо ви поставитеся до цього досвіду як до ще однієї можливості знайти себе в іншій сфері, то чому б і ні? У громадському секторі ви зможете здобути цікавий досвід, який вам і далі знадобиться, якщо повернетесь у журналістику. А якщо ви все-таки назавжди вирішили полишити медіа, подумайте, чи готові ви це зробити. Я не рекомендую журналісткам і журналістам переходити в громадський активізм і правозахист. Це не середовище для заробляння грошей, це спосіб життя, світогляду та участі в житті громади. А гроші варто заробляти деінде.

Фото: Форум видавців, Громадське радіо, Молода просвіта Прикарпаття, УГСПЛ