«Детектор медіа» знайомить своїх читачів із людьми, які перейшли з журналістики до громадського сектору та досягли успіху. Героїнею першого матеріалу була Ольга Решетилова з «Медійної ініціативи за права людини». Сьогодні говоримо з Тетяною Печончик, головою правління Центру прав людини ZMINA (до березня 2019 року — Центр інформації про права людини).

Тетяна закінчила Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2010 року захистила кандидатську дисертацію «Концепт “свобода слова” в сучасному українському мас-медійному дискурсі». Вчилась у Гарвардському університеті. З 2007 року вела правозахисну тематику в інформаційному агентстві УНІАН. А 2011 року вирішила піти з журналістики у правозахист.

2015 року Тетяна стала лауреаткою міжнародної премії TOYP (Ten Outstanding Young People) в номінації «Мир і права людини», а в 2020-му отримала премію Human Rights Tulip за видатні досягнення у боротьбі за права людини від Міністерства закордонних справ Нідерландів. Вона каже, що їй трохи бракує творчої складової журналістської роботи, однак у громадському секторі почувається краще й відчуває, що може досягти більшого. Говоримо з Тетяною про журналістські навички, які можна застосувати у громадській роботі, та про досягнення центру ZMINA.

Тетяна Печончик, голова правління Центру прав людини ZMINA

— Тетяно, чому ви пішли з інформагенції УНІАН і зайнялись громадською роботою?

—  Я перейшла в громадський сектор після того, як Віктор Янукович став президентом. Тоді почалися прояви цензури у ЗМІ, зокрема в медіахолдингу, де я працювала — «Главред-медіа». Ставало все більш сумно, бо особливо не було варіантів, куди йти працювати в медіа. Наступ на свободу слова й небажання з цим миритися стали причиною, чому я пішла з журналістики.

До того ж, коли я працювала журналісткою й висвітлювала порушення прав людини, то бачила, що розголос не завжди допомагав розв’язувати проблеми. Коли людей без доказів засуджували, кидали за ґрати, катували, не завжди висвітлення цих історій дозволяло встановити справедливість. Одного дня я зрозуміла, що стою з плакатом під будівлею Генеральної прокуратури і вимагаю ефективного розслідування. А отже, я внутрішньо перейшла межу між журналісткою і активісткою.

— У чому відмінності між журналістикою й правозахистом?

— Є багато перетинів між журналістикою і правозахистом. Починаючи з рівня цінностей, адже свобода слова є основою для журналістики. У той же час це одна з базових свобод людини. Крім того, Кодекс журналістської етики великою мірою базується на правах людини. Це, наприклад, статті, які стосуються недискримінації, презумпції невинуватості (не можна людину називати злочинцем до рішення суду), чутливого висвітлення прав дитини тощо.

А відмінності полягають в інструментах. Основне завдання журналістики — інформувати людей, на другому плані — розважати, а ще й бажано вести просвітницьку роботу. Звичайно, у громадському секторі також є освіта, просвіта, інформування. Проте в нас є більше інструментів для захисту прав людини: адвокаційна, юридична й дослідницька робота, моніторинг. Втім журналістика має ширші можливості висвітлення тем. Хоча тематика прав людини дуже часто пронизує різні сфери життя: політичну, соціальну, економічну, спортивну, але треба вміти бачити ці перетини.

— Чому ви обрали саме сферу правозахисту?

— Тому що я завжди цікавилася правами людини, можливо, навіть не усвідомлено. Я, будучи журналісткою, часто висвітлювала теми, пов’язані з порушенням прав людини. По-друге, я була головою студентського парламенту, де захищала права студентів у відносинах з адміністрацією університету. Це також була активістська і частково правозахисна робота. І, по-третє, я писала дисертацію на тему свободи слова. Отже, я вже мала активістський, студентський, академічний і професійний журналістський досвід, який стосувався прав людини. Коли я створила правозахисну організацію, це було логічним продовженням і усвідомленням того, чим я насправді хочу займатися.

— Де ви бачите себе більш ефективною: у правозахисті чи журналістиці? І чому?

— У цілому, я думаю, на зміни в країні більше впливають медіа. Адже журналістів більше, ніж правозахисників, і вони більш гучні та помітні. Утім, моя особиста ефективність вища саме у правозахисній сфері, де я працюю десять років.

— Чи можна бути одночасно і журналісткою, і громадською активісткою?

— З одного боку, якщо взяти міжнародну рамку, то журналісти, які висвітлюють тематику прав людини, також вважаються правозахисниками. Журналіст може бути активістом, особливо коли, наприклад, відбуваються кампанії чи публічні акції з вимогами розслідувати вбивства колег або напади на них. Така цехова солідарність, яка проявляється в різних активістських формах, є природною і не підриває статус журналіста. Але в цілому краще розмежовувати, хто ти: журналіст чи активіст. Принаймні, мені так простіше. Я себе не називаю журналісткою і провела лінію, коли перейшла в громадський сектор та стала правозахисницею.

— Що для вас означає ця лінія? Чого ви тепер собі не можете дозволити або навпаки, можете?

— Не можу собі дозволити легко покидати історії. Журналіст, особливо новинар, не думає про долю тих людей, про яких робить матеріал чи сюжет. У більшості випадків не слідкує, що далі з ними стається. Є одиничні випадки, коли ти відстежуєш свої історії, ведеш їх і намагаєшся досягти справедливості. Але в цілому це така собі «інформаційна м’ясорубка», де ти кожен день змінюєш історії й героїв матеріалів. У громадській роботі важливе занурення, націленість на те, щоб добиватися системних змін і присвячувати більше часу розв’язанню конкретної суспільної проблеми. Якщо ти з журналістики переходиш у громадську сферу, варто розуміти, що треба буде лупати сю скалу, поки ти її не доб’єш.

Наприклад, мої колеги Марія Томак і Ольга Решетилова, які працювали в газеті «День», перейшли в правозахист і створили організацію «Медійна ініціатива за права людини», яка робить фантастичні речі. Вони не бояться висвітлювати проблеми в українській армії та продовжують місію журналістики — досліджують, розслідують і документують випадки воєнних злочинів чи тортур. Вони також додають адвокаційний елемент: готують доповіді, спілкуються з посольствами, міжнародними організаціями, у різні способи впливають на владу.

У громадському секторі мене захоплює абсолютна свобода, коли ти сама для себе обираєш цілі і досягаєш їх. За десять років роботи нашої організації ми зробили багато різних речей. Наприклад, відлагоджували систему документування порушень прав людини на окупованих територіях і продовжуємо допомагати ініціативам, які там знаходяться. Побудували систему захисту громадських активістів у кризових ситуаціях. Адвокатували ухвалення різних законів на національному рівні і резолюцій Генасамблеї ООН. У принципі, немає нічого неможливого в громадському секторі.

Щоправда, виникає питання, як виміряти результат роботи на рівні суспільних змін. І тут дає відповіді соціологія. Що два роки спільно з Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» ми робимо загальнонаціональне опитування «Що українці знають і думають про права людини» й дивимося, як відбувається прогрес. Наприклад, за даними останньої хвилі дослідження, кількість українців, які намагаються відстояти порушені права, зросла на 20%. Кількість людей, які вважають цінністю толерантність, зросла на 6%. Зменшується і кількість тих, хто підтримує обмеження прав вразливих до дискримінації груп. Це робота всього громадянського суспільства і дуже приємно усвідомлювати, що твоя маленька часточка є в цих результатах.

— Чого вдалося досягти Центру прав людини ZMINA за десять років роботи?

— Згадаю декілька речей. Разом із однодумцями у 2012 році ми створювали в Україні Національний превентивний механізм, тобто, систему відвідування закритих закладів — психлікарень, дитячих будинків, в’язниць тощо — незалежними моніторами без попередження. Це система, яка відкрила всі місця несвободи, які існували в Україні.

У 2014 році нам вдалося налагодити на окупованому Кримському півострові документування порушень прав людини. Ці докази передають національним правоохоронним органам і міжнародним судам. Ми віримо, що окуповані території повернуться до нас, тож ця робота є важливою не лише з точки зору інформування міжнародної спільноти чи для історії, але й для подолання безкарності і притягнення до відповідальності тих, хто був причетний до найтяжчих порушень прав людини в роки окупації. У 2018 році ми організували міжнародну місію в Крим.

Також останніми роками у парламенті постійно відбуваються спроби закрутити гайки громадським організаціям, проте нам вдається їх відбивати. Зараз у Верховній Раді зареєстровано десять законопроєктів, ворожих до громадського сектору. Вони прирівнюють громадську роботу до комерційного лобізму, вилучають термін «ґендер» із українського законодавства, криміналізують адвокаційну роботу громадських організацій, впроваджують статус іноземних агентів тощо. На те, щоб від усього цього відбиватися, йде багато енергії, часу і ресурсів. Тому важливо, що ми спроможні утримувати рамку свободи для того, щоб громадянське суспільство мало змогу вільно розвиватися.

Тетяна Печончик з колегами зі ZMINA на Марші жінок, 2021 рік

— До чого варто бути готовим, коли залишаєш журналістику і йдеш у громадський сектор чи то в ролі комунікаційника, чи проджект-менеджера, чи засновуєш свою організацію?

— Треба бути готовим до того, що творча особистість всередині тебе — або якась її частина — помре. Для мене це було найбільш болісно. Раніше слова з тебе вилітали, ставали в рядки, рядки ставали абзацами, текст «лився». Але коли ти багато працюєш в громадському секторі і займаєшся питаннями, які включають менеджмент і бюрократію, ти всередині також бюрократизуєшся і частина «музи» всередині тебе помирає.

— Які журналістські навички і вміння є корисними в громадському секторі?

— Перше — це коротко і зрозуміло викласти свою думку, виділивши головне. Особливо добре це виходить у тих, хто працював новинарями: заголовок, лід, цитата і бекграунд. Друге — це вміння дотримуватися дедлайнів. Як на мене, це біль у громсекторі. А коли ти працюєш журналістом, то знаєш, що ця новина завтра не піде, треба її робити сьогодні. Ти постійно живеш у режимі жорстких дедлайнів. Треба не за тиждень, а вже сьогодні. Ці вміння себе організувати і структурувати, працювати швидко та якісно, викладати свої думки зрозумілою мовою, виокремлювати головне від загального — дуже важливі навички журналістів, які можна взяти в громадський сектор.

— Що ви порадите журналістам, які замислюються про перехід у громадський сектор?

— По-перше, робити цей перехід лише тоді, коли це ваше усвідомлене рішення і ви справді хочете щось змінити в якійсь сфері життя країни. Варто мати місію, заради якої йдете в громадський сектор.

По-друге, варто розуміти, що громадський сектор — це не територія вовків-одинаків. Якщо в журналістиці ви можете робити круті матеріали самотужки, то в громадському секторі треба вчитися гуртуватися і збирати навколо себе людей, надихати їх, займатися тим, що пожирає купу часу — адмініструванням. Щоб досягти великих і амбітних цілей, варто мати команду однодумців.

Третя порада: ви маєте бути готовими до того, що частину свого часу присвячуватимете нудним і нецікавим справам. Наприклад, написанню звітів, бюрократії. Це вбиватиме ваші залишки творчості. Але якщо ви хочете робити потужні, круті, ціннісні проєкти, треба змиритися, що це буде частиною вашого життя.

По-четверте, треба вчитися і бути відкритими до того, що вам доведеться опанувати багато нових компетентностей, яких ви не задіювали, поки займалися журналістикою. Наприклад, прогнозування, планування, управління людьми, менеджменту чи фінансів.  

— Чи є дорога назад із громадського сектору в журналістику? І чи хотіли б ви повернутися?

— Як правило, немає таких ситуацій, що всі мости спалені. Утім, якщо ти на своєму місці, якщо твоя праця є «сродною» за Сковородою, то будеш ефективним, хоч де б ти був.

Фото: Facebook; L'Officiel Ukraine; Альона Линова, Микола Мирний / ZMINA