Регіональний центр прав людини виник 2013 року в Севастополі. Коли Росія загарбала місто й весь Кримський півострів, організація переїхала на вільну територію. Й відтоді центр фокусується на порушеннях прав кримчан та переселенців із Криму: надає їм юридичну допомогу, збирає дані, допомагає державі комплексно розв’язувати системні проблеми. Центр також супроводжує судові справи на міжнародному рівні, подає скарги та повідомлення до Європейського суду з прав людини, Комітету ООН з прав людини, Міжнародного кримінального суду.

Люди часто звертаються до центру із запитаннями про законне перебування в Криму, підстави для перетину адміністративної межі з окупованим півостровом, про захист власності й прав людини, яка відмовилася від російського громадянства. Організація не має постійних співробітників на території Криму, але співпрацює з окремими адвокатами та активістами.

Керівниця центру юристка Анастасія Мартиновська розповіла, чим займається організація, які найпоширеніші порушення прав кримчан фіксує її моніторинг, а також на що медіа варто звертати увагу, висвітлюючи ситуацію на півострові та порушення прав переселенців із Криму. Далі пряма мова Анастасії.

Анастасія Мартиновська, голова ГО «Регіональний центр прав людини»

Серед інших організацій, які займаються проблемами переселенців і мешканців окупованих територій, наша унікальна: ми фокусуємося лише на юридичних питаннях і механізмах.

У доповіді «Ситуація з правами людини в Криму за 7 років окупації» ми зібрали докази правопорушень із боку Росії. Зараз масово порушуються права українців, які мають власність у Криму, — впроваджена заборона мати власність негромадянам Росії. Є великі проблеми у сфері освіти: це питання досліджують наші партнери на всіх рівнях: і те, що відбувається в Криму, і те, що відбувається при спробах дітей поїхати на материкову частину здобувати освіту.

Активістів на півострові переслідують. Більшість активістів, які зараз перебувають за ґратами, — кримські татари, представники організації «Кримська солідарність». Порушують також права Православної церкви України та Свідків Єгови.

Ми також сім років досліджуємо проблему зміни демографічної ситуації в Криму. З 2014 року Росія намагається витіснити українців і завезти туди зі своєї території якомога більше росіян. Водночас відбувається русифікація: закриття українських шкіл, відсутність викладачів української мови у школах, закриття україномовних ЗМІ. Усе це робиться, аби якнайшвидше інтегрувати Крим до складу Росії.

Ми багато років опікуємося правами в’язнів, які на момент загарбання Криму були на території півострова або були ув’язнені пізніше. В’язні, які були в колоніях та ізоляторах на момент загарбання Криму, не мали змоги написати відмову від російського громадянства, тож їх примусово записали у громадяни Росії. Потім Кремль каже, що всі ці люди добровільно стали росіянами і виступили за «возз’єднання».

В останні роки плідно співпрацювали з Міністерством юстиції, розробляючи механізм повернення цих людей. Сподіваємося, найближчим часом він запрацює. Проблема в тому, що в’язнів вивозять із території Криму до колоній у Росії, часом аж у Сибір. Це суперечить міжнародному праву, але Росія, переміщуючи в’язнів із Криму, ніби демонструє, що має право на Крим. Людина опиняється в чужій країні, далеко від родичів, друзів і будь-кого, хто міг би допомогти матеріально чи морально. До українців у російських в’язницях особливе ставлення: їх закривають в ізоляторах, навантажують додатковою роботою, принижують, знущаються. І коли людина, пройшовши це все, намагається повернутися в Україну, її статус виявляється невизначеним: чи то вона відбула покарання, чи ні. Адже Україна не визнає рішень окупаційних судів. А раз не було рішення, то й років за ґратами не було. Такі люди не мають підтримки й не можуть стати учасниками українських реабілітаційних програм. За останній місяць у нас було четверо таких клієнтів.

Олексій Чирній, один із чотирьох фігурантів справи Олега Сенцова, відбував покарання в російській колонії. Коли він приїхав в Україну, йому потрібно було відкрити рахунок у державному «Приватбанку». І йому відмовили, бо він не має довідки внутрішньо переміщеної особи. Це питання вдалося розв’язати досить швидко за допомогою влади, й менш ніж за тиждень Олексій отримав потрібну йому картку.

Найбільша проблема переселенців із Криму — облаштування на новому місці в умовах фінансової непевності. До нормального переїзду люди зазвичай готуються. Коли ж тікають від збройного конфлікту, то здебільшого це стається спонтанно. Часто люди намагаються перевезти з Криму на вільну територію свій невеличкий бізнес, однак зазвичай тут немає підтримки ані з боку держави, ані з боку суспільства. Тож люди йдуть на низькооплачувану роботу чи мусять працювати не за фахом. У банку переселенці не отримують послуг, поки не покажуть довідку внутрішньо переміщеної особи. А донедавна не могли голосувати на місцевих виборах. Проблема і з інтеграцією в нові громади — дотепер в оголошеннях про квартири можна побачити примітку «переселенців просимо не турбувати».

Медіа не завжди готові до висвітлення таких складних проблем. Дуже часто вони прислухаються до запитів суспільства, тож варто працювати із суспільством, пояснюючи, чому Крим — це важливо й новинами про півострів та його мешканців варто цікавитися. До того ж навіть журналістам без юридичної освіти варто, наприклад, використовувати єдину термінологію. Вона потрібна, щоб Україна могла правильно відстоювати свою позицію на міжнародній арені. Ми маємо однаково кваліфікувати дії нашої держави й мати однакову позицію і на внутрішньому, і на міжнародному рівні. Єдина термінологія допомагає боротися з дезінформацією Кремля, яка працює і в Росії, і в Україні, і в інших країнах. Важлива вона і для українців за кордоном, які читають і дивляться українські медіа, а потім ретранслюють їхню риторику у своєму колі спілкування. До прикладу, часто можна почути означення «Гаазький трибунал», хоча коректніше було б називати його Міжнародним кримінальним судом.

Я розумію, що медіа мусять спрощувати складну інформацію для пересічних людей, але іноді таке спрощення призводить до помилок. Саме тому потрібні бодай мінімальні знання в цій темі та розуміння, чому Крим не можна відпускати з інформаційного поля.

Один із напрямів нашої роботи — подання максимально перевіреної інформації з обов’язковим посиланням на джерела. Іноді збір такої інформації триває довго, бо рахувати доводиться буквально вручну. Наприклад, так підраховували постраждалих від руйнування чи конфіскації майна в Криму. Але завдяки цьому ми можемо пропонувати медіа перевірені дані, наприклад, про роботу громадських організацій на окупованому півострові. Також ми намагаємося бути причетними до ініціатив інших організацій (Центру журналістських розслідувань, Центру прав людини «Зміна», Української гельсінської спілки з прав людини, Представництва президента в Криму), які займаються просвітництвом медіа. За останні роки нам удалося налагодити комунікацію з профільними медіа, які висвітлюють події в Криму. Але поки що не вдалося досягти сталого партнерства з медіа загального інтересу.

Фото з щорічної акції солідарності з українським Кримом 9 березня 2021 року

Найпоширеніший у медіа міф — що всі кримчани є громадянами Росії. Тобто якщо вони отримали російський паспорт, то мають громадянство. Насправді це помилка, бо ні Україна, ні міжнародна спільнота не визнають паспортів, виданих російськими окупантами в Криму. Фактично паспорт, який отримують кримчани, — це просто інструмент виживання в умовах окупації. Це не значить, що людина визнає себе громадянкою Росії.

Ще один міф: мовляв, якщо ратифікують Римський статут, то всіх наших військових, які брали участь у збройному конфлікті, почнуть переслідувати й саджати за ґрати. Інші медіа, навпаки, кажуть, що Римський статут стосуватиметься тільки агресора й ніяк не зачепить наших військових. Насправді ратифікація Римського статуту дозволяє Україні мати важливішу роль у Міжнародному кримінальному суді. А цей суд переслідує високопосадовців і дуже рідко притягає до відповідальності рядових військових. Усі злочини, які відбуваються в межах збройного конфлікту, мають розслідувати українські слідчі органи.

Наше головне завдання — не впоратись із проблемами самотужки, а допомогти державі. Десь зупинити її від хибних дій, десь підказати правильні. Ми займаємося моніторингом, аналізуємо ситуацію та пропонуємо певні кроки або зміни в законодавстві.

Держава і громадські організації у процесі захисту прав людей у Криму мають різні функції. Держава діє в суворих рамках законодавства, тоді як громадський сектор гнучкіший. Наприклад, громадські організації можуть легше добути інформацію з півострова, але притягнути когось до відповідальності на підставі цих даних не можуть: це робота прокуратури Автономної республіки Крим. Офіційні виступи, наприклад, представника президента справляють на міжнародну спільноту більше враження, ніж виступи представників громадської організації, адже сприймаються як позиція держави. Та й доступитися до міжнародної спільноти державним органам простіше.

Фото, інфографіка: Stacy Martynovska / Facebook; Regional Center for Human Rights / Facebook