Виявляється, громадські організації в нас є. Те, що їх не може не бути, ми підозрювали завжди, як і те, що в «міжмайданний» час ними не дуже цікавиться населення разом із журналістами. Коштів мало, влада не звертає уваги, тренуючи терпіння працівників громадських організацій відписками, населення пасивне й не хоче об'єднуватися - ось основні труднощі, з якими зіштовхуються представники недержавних організацій та рухів.

Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва провів експертне опитування, в якому взяли участь 34 лідери громадських організацій-партнерів об'єднання «Новий громадянин». Вони чесно визнали, що перспективи їхні в сучасному суспільстві не райдужні, а швидше чорно-білі - коли потрібно вибирати між тим мінімумом усвідомлених соціумом дій, про які він усе-таки дізнається, і максимальним інформаційним вакуумом.

Активні, але малоефективні

Розвиток громадянського суспільства в Україні оцінили в цілому на високому рівні всього четверо опитаних експертів, 18 зарахували його до середнього рівня, 10 - до низького рівня в цілому, а на дуже низькому рівні побачив його один експерт. Порівняно неефективним називають вплив своїх організацій на вирішення насущних проблем у державі 16 експертів, а 13 зазначають, що їхні дії порівняно ефективні. Навіть на місцевому рівні на неефективність своїх дій вказують 19 опитаних, до них можна приєднати й восьмеро тих, хто не дав відповіді на запитання. 25 експертів зазначили, що при новій владі зменшилися можливості громадських організацій впливати на прийняття її рішень. Однаково - по 24 відповіді - експерти оцінили основні проблеми на шляху відносин недержавних організацій із владою: це небажання влади співпрацювати, упереджене ставлення до цих організацій, а також пасивність і байдужість населення. 23 експерти вказали на непрозорість дій влади, відсутність інформації про її рішення, а 20 - на відсутність правових механізмів конт­ро­лю громадськості над владою. Відсутність авторитету недержавних організацій у суспільстві та їхнє невміння працювати зі ЗМІ, формувати громадську думку визнали 15 експертів.

Уся надія громадських працівників - на закон про доступ до публічної інформації: на думку 25 експертів, він розширить можливості людей впливати на владу, а 31 вважають, що його можна зробити неефективним, убивши смисл формальними відписками органів влади, до того ж 20 відзначили байдужість суспільства до витребуваної інформації.

Цікавими виявилися відповіді на запитання, з допомогою яких механізмів громадські організації можуть найбільш ефективно впливати на владу. На перших місцях тут активна взаємодія зі ЗМІ (30 відповідей) і звернення до світового спів­товарист­ва, міжнародних організацій (26 відповідей). А такий важливий механізм, як вивчення та оприлюднення громадської думки, визнали ефективним усього 14 експертів. Лобіювати через політиків необхідні рішення планують 20 експертів. Дис­кредитувала себе узаконена нинішнього року практика громадських рад при органах влади - за неї висловилося всього п'ять експертів.

На запитання «На яких, на вашу думку, першочергових зав­даннях має нині зосередитися громадськість?» були отримані цілком передбачувані відповіді. 11 експертів виступили за пріоритети реформ та їх реальне здійснення (окремо вони відзначили реформування системи соціального захисту, пенсійну реформу, економічні реформи, реформу освіти). Дев'ять експертів хотіли б зосередити свої зусилля на тотальному контролі та моніторингу влади, семеро - на боротьбі з корупцією, стільки ж - на консолідованому впливі на політиків і владу з метою реалізації найкращих стратегій суспільного розвитку, формування альтернативної пропозиції, яку населення могло підтримати на наступних виборах. Семеро експертів виступили за ефективну співпрацю між громадськими організаціями для вирішення спільних завдань, - це важливо й було б новим для наших сучасних громадських практик. Але чомусь тільки три експерти висловилися за створення справжнього місцевого самоврядування на місцях із передачею ресурсів і повноважень, за винятком тих, які стосуються функціонування держави як єдиного цілого...

Слабувато. Більше планів, ніж реальних справ. Та й реальність така, що хіба можливо інакше? Наші громадські діячі більше покладаються на рупор незалежних ЗМІ, ніж на громадську думку, яку зобов'язані знати. Отже, тут ще розібратися потрібно, з ким варто «громадою обух сталить»...

Директор Фонду «Демо­кратичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ Ірина Бекешкіна категорично відмітає мій скепсис.

Від активних ЗМІ до «хати скраю»: прірва чи трамплін?

 - Опитування лідерів громадських організацій показало, що багато традиційних для демократії механізмів впливу громадськості на владу в нас не працюють. Головною причиною експерти називали небажання влади йти на співпрацю й упереджене ставлення до НГО. Тому постійно лунають голоси, щоб заборонити фінансування недержавних організацій міжнародними фондами. І взагалі, неконтрольованість громадських організацій дуже дратує владу, оскільки та модель, яка зараз будується, - це тупе копіювання моделі російської керованої демократії. Я цю позицію сформулювала б так: «Дайте нам провести реформи й не заважайте». Але неможливо проводити реформи, якщо одночасно інтенсивно красти. А коли про це постійно говорять, та ще й «стежать за руками», підключаючи ЗМІ, - це дуже дратує владу. Вона хоче, щоб їй не заважали, і хоче залишатися непрозорою...

Практично експерти виділили два механізми, які вважають ефективними, - активна взаємодія зі ЗМІ і звернення до міжнародної спільноти. Це опосередкований тиск на владу, без входження з нею в прямий контакт: ЗМІ можуть вплинути, оскільки б'ють по найчутливішому місцю влади - її рейтингу, а міжнародні організації - це імідж нашої країни у світі. А ось звернення до суду громадські організації не вважають ефективним механізмом, взаємодію з партіями - теж...

Досить істотним компонентом, який перешкоджає взаємодії громадянського суспільства і влади, є пасивність та байдужність людей. «Хата скраю» - це невід'ємна частина ментальності більшості українського населення. Хоча й до цієї «хати» доберуться...

- Може, пасивність замість пасіонарності властива нашому народу тому, що для нього вся влада завжди була чужою?

 - Ні. Було два моменти в історії незалежної України, коли влада вважалася «своєю». Від­разу після помаранчевої революції рейтинг довіри новообраного президента Ющенка зашкалив за 60%, рейтинг прем'єра - теж, і навіть «стара» Верховна Рада, яка доти мала рейтинг «нижчий плінтуса», несподівано отримала понад 50%. Тоді були надії й очікування. І майже аналогічна картина спостерігалася відразу після виборів Януковича. До того ж подекуди на місцевому рівні місцева ж влада має підтримку в людей навіть під час падіння рейтингу центральної влади. На останніх виборах, наприклад, мер Вінниці отримав 78% голосів.

Інша річ, що в ментальності українців наявні скепсис і недовіра. У тому числі й до соціальних інститутів, включно з медициною та навчальними закладами. Така ж висока, як в інших країнах, у нас довіра тільки до своїх родичів та друзів.

- Але горизонтальні зв'язки в нашому суспільстві все-таки навіть пунктиром не позначені.

 - Громадянське суспільство базується на такій якості, як солідарність. У цьому сенсі горизонтальні зв'язки розвинені в нас на такому вузько локальному рівні, як сім'я, друзі, у найкращому разі - колеги по роботі. Більш загальні інтереси, на жаль, людей зв'язують мало. Наприк­лад, професійні зв'язки, відстоювання професійних інтересів, правда - за винятком підприємців. Кілька років тому ми вивчали проблеми корупції в підприємницькій діяльності, і потрібно було провести цільове опитування підприємців: виявилося, реальних організацій досить багато. Тому й відбувся «податковий майдан». А чи багато ми чули про професійні об'єднання медиків і вчителів? Про профспілки я взагалі мовчу, тоді як у розвинених демократіях це найсильніші, найбагатші й наймогутніші організації, котрі обстоюють егоїстичні професійні інтереси.

Як «ловити хвилю» наїздів на громадянське суспільство?

- У народі побутує думка, що громадські організації не можуть функціонувати без фінансових вливань.

 - Я хочу розвіяти масове враження, що весь громадський сектор живе в нас на «західні» гроші. Досить детальне дослідження УЦНПД виявило, що на закордонні гранти в нас утримуються 19% організацій. Переваж­но це організації, котрі займаються захистом прав людей, моніторингом дій влади, медійні організації, тобто ті, яким неможливо знайти підтримку в Україні. Тим, хто опікується інвалідами, багатодітними сім'ями, старими, хворими, допомагає місцевий бізнес, і ці гроші, хоча й важко, проте можна знайти. Але чи фінансуватиме бізнес організації, які моніторять дії влади або аналізують, як діють у країні закони? Побояться... Наші ж люди в масі своїй готові давати гроші тим, кого жаль, а за захист своїх прав у нас немає звички платити. Ми ставили запитання: «Якщо з'явиться партія, яка захищатиме ваші інтереси, чи будете ви давати гроші на неї?» Тільки 10% опитаних сказали, що будуть.

- Скільки в нас у країні всього громадських організацій?

 - Зареєстровано десь 50 тисяч. Важко сказати, скільки з них реально діють. За експертними оцінками, близько п'яти тисяч. Є групи й рухи, які ніде не реєструються, але діють на місцевому рівні.

- Більшість експертів вважають, що можливості впливати на владу в них зменшилися.

 - Останнім часом істотно зросла активність громадських організацій, це просто видно. Але реальний вплив на владу не відповідає цій активності, оскільки влада вибрала модель поведінки «собака гавкає, караван іде». «Гавкати» поки що не заборонено, хоча на місцях трапляється різне... Але я б не була такою вже песимістичною, оскільки останнім часом громадський сектор має кілька серйозних перемог, одна з них - це закон про доступ до публічної інформації, який явно був прийнятий під тиском і українських громадських організацій, і міжнародних. І тепер громадські організації ведуть серйозну роботу, щоб цей закон діяв. Скажімо, у партнерстві громадських організацій «Новий громадянин» було створено п'ять робочих груп. Методологічна, наприклад, розробляє, як писати запити в органи влади, і по всій країні розповсюджуються брошури. Моніторингова відстежує, що відбувається в цій сфері. Також, я вважаю, рух «Стоп цензурі!» допомагає незалежним ЗМІ залишатися на своїх позиціях.

На жаль, найближчим часом можна очікувати чергової хвилі наїздів на громадянське суспільство. Бо воно дратує владу.

Ще проблема - загальне уявлення, що громадянського суспільства в нас немає і що воно дуже слабке, йде від політики ЗМІ, котрим ця тема нецікава. Про перемоги, які є, не пишуть, і складається враження, що цим займатися немає сенсу.

Характерно, що вплинути на дії влади на загальнонаціональному рівні можна більш ефективно, ніж на місцевому. Адже два потужні механізми - ЗМІ та міжнародні організації - на місцевому рівні не задіяні, загально­на­ціональні ЗМІ про місцеві проб­леми не пишуть. Тому на місцево­му рівні все більш конт­ро­льоване.

- Одна з проблем - низька підтримка населенням громадсь­ких ініціатив.

 - Це болюче місце. Коли члени об'єднання «Новий громадянин» проводили мітинг проти нового Житлового кодексу, який небезпечний для рядового громадянина, на нього власне активісти й прийшли. Просто в нас поки грім не загримить, мужик не перехреститься.

На жаль, люди мають слабке уявлення про дії громадських організацій у розвинених демократіях. А цей досвід потрібно поширювати як певну модель. Скажімо, хто може краще захистити права інвалідів або багатодітних матерів - бюрократи чи організації самих інвалідів або багатодітних? У розвинених країнах ці функції передають громадським організаціям: проводять тендер і передають їм гроші для розподілу на ці потреби.

І, звісно, нам усім потрібно намагатися розширювати сферу своєї активності. Насамперед я маю на увазі експертне середовище, до якого й сама належу. У нас у громадському секторі є дуже сильні аналітичні центри, вони напрацювали чимало альтернативних вирішень тих або інших проблем, які стоять перед суспільством. І часто ці ідеї та розробки «доходять» до влади тільки після того, як широко розійдуться по засобах масової інформації. Отже, експертам слід більше працювати зі ЗМІ, для нас це - шлях «ходіння в народ», спосіб впливу на суспільну свідомість і тим самим - опосередковано - на владу.

Ірина Кириченко, «Дзеркало тижня. Україна»

Ілюстрація - http://dt.ua