«Пласт» — єдина в Україні громадська організація, яка безперервно діє 110 років. Ще під час Першої світової війни сотні пластунів ішли добровольцями на фронт. І з початком повномасштабного вторгнення Росії, в перші години великої війни, чимало вихованців «Пласту» пішли захищати Україну, частина — тримає тил і займається гуманітарною допомогою, інші ж виховують «нове покоління вільних громадян незалежної України». Про боротьбу пластунів за незалежність України й виховання свідомої молоді говоримо з істориком, головою Крайової пластової ради «Пласту — НСОУ», майором української армії, керівником відділу комунікацій 112-ї бригади територіальної оборони Юрієм Юзичем.

— Юрію, «Пласт» готувався до повномасштабного вторгнення віддавна. Розкажіть, як це відбувалося і як зустріли 24 лютого?

— Постійна готовність — це концепція скаутингу. Гасло скаутів в українській версії — «Сильно! Красно! Обережно! Бистро!» Тобто ми до всього маємо бути готові.

2021 року ми створили два документи: один щодо мобілізації та готовності, другий — детальна інструкція з конкретними діями. Вона передбачала поділ на можливі зони бойових дій і, відповідно, дії осередків у тих зонах. На початку цього року ми її деталізували. Знаю, що багато громадських організацій також користувались цією інструкцією. Її розробляли хлопці з нашої наглядової ради, які мали досвід бойових дій, і представники нашого офісу, які працюють безпосередньо з осередками. Ми розуміли, що потрібно робити наголос на допомозі пластунам, які підуть воювати.

Зараз воюють близько пів тисячі пластунів, яких ми знаємо; одинадцятеро загинули. Воюють і ті, хто пластував у дев’яностих, але не всі зберегли зв’язки з «Пластом». Зараз ми намагаємося налагодити контакт з усіма пластунами, які захищають Україну.

У нас є люди, які займаються тими, хто воює. Окремо є ті, хто працює з пораненими, є ті, хто займається полоненими. Зокрема, один із пластунів був у колонії в Оленівці.

Окремо є група, яка працює з родинами полеглих на війні пластунів. Наш Фонд допомоги пластунів-військовиків створений у 2014 році, спершу працював, потім через відсутність бойових дій ми його «заморозили», а тепер реанімували. Наш фонд, звісно, не є серед лідерів, але він достатній, щоб, наприклад, купувати хлопцям спеціальні навушники, які коштують понад 1000 доларів. Окремі люди відповідають за бронежилети, рації, квадрокоптери. І через фонд ми допомагаємо не лише пластунам, а й загалом їхнім підрозділам.

— Як змінилася робота «Пласту» з 24 лютого?

— У перші дві години вторгнення ми провели нараду наглядової ради, створили штаб і закликали створити такі штаби на базі осередків. Загалом їх виникло близько п’ятдесяти.

Виховну роботу, звичайно, зупинили. Перш за все сконцентрувались на допомозі тим, хто воює. Наприклад, штаб у Львові набув, можна сказати, промислових масштабів — вони розподіляють багато тонн гуманітарної допомоги. Штаб у Тернополі став хабом із медицини.

Зараз плануємо, що будемо робити до кінця року. Пріоритет — відновити виховну та освітню роботу. Цим ми зайнялися ще в травні. Десь 60–70 % виховних частин відновили роботу. Хтось через Zoom, хтось очно. Влітку в нас традиційно відбуваються табори, зараз їх по Україні близько вісімдесяти. Щодо того, організувати їх чи ні, були різні думки, але ми визначили список безпечних (наскільки це можливо) областей. Це про табори для тисячі дітей, які відбуваються на природі. Тобто там немає сирен, повітряних тривог, і з точки зору ментального здоров’я це корисно для дітей. І ще 25 таборів зараз відбуваються у країнах Євросоюзу. Там таборують десь 1500 дітей. Нам допомагають скаутські організації Польщі, Словаччини, Італії, Чехії і Фінляндії. Теоретично ми могли вивезти дітей у ці табори, але через дію воєнного стану з виїздом за кордон хлопців-виховників були складнощі. Тому переважно з дітьми поїхали дівчата, і працюють у таборах ті, хто вже жив за кордоном.

Останніми роками мережа «Пласту» в ЄС дуже розвинулась. Наприклад, тільки в Бельгії вже є п’ять осередків, в Іспанії — два-три, в Італії з вересня у двох містах будуть пластові гуртки. Усі ці закордонні осередки окремо від нас проводять табори, збирають дітей-переселенців і так само тих, хто й раніше там жив.

Діти можуть їхати на табори від «Пласту» із шести років. Але не можна просто взяти й відправити дитину на пластовий табір. Наш табір не є способом забавити дитину — це підсумок річних освітніх занять. Наприклад, у таборів для підлітків 12+ високий рівень самоорганізації. По суті, діти самі організовують табори. Дорослі дбають здебільшого про безпеку.

— Чим відрізняється таборування в Європі та в Україні?

— Наші табори переважно проводять у польових умовах, на базах колишніх радянських дитячих таборів чи в готелях, більш-менш налаштованих на відпочинок. Натомість в Італії табір проходив в екологічній оселі. Там у дітей була карусель, обертаючись на якій, вони викачують воду в потрібні баки. Потім ця вода використовується в господарстві.

Думаю, те, що багато дітей побували в Європі, — важливий соціальний досвід для них, і вони, якщо повертатимуться, привозитимуть його нам, в Україну. Ці досвіди викликані війною, але будь-які виклики треба сприймати і як можливості.

У табори в Європу можна було повезти не 1500 дітей, а десятки тисяч. Та наші таборування в Європі держава, на жаль, не підтримувала. Навіть тим кільком десяткам виховників, які б однозначно повернулись в Україну, з виїздом не допомогли. Так само знаю, що чехи були готові приймати українців на багатьох скаутських базах, але з українського боку не було змоги організувати й вивезти групи.

У наших таборах було до половини дітей-переселенців. Діти зі сходу здебільшого не мали досі досвіду «Пласту»; вони мали змогу включитися, подивитися, як це відбувається. Будемо сподіватися, що ротація дітей у «Пласті», — адже багато хто виїхав за кордон, — буде не надто травматична й діти зусиллями організації почуватимуться в безпеці та у звичному середовищі.

— Чим іще займається ваша організація, окрім допомоги бійцям і таборування?

— Суспільство хотіло б, щоби в Україні був мільйон пластунів. Але щоб був мільйон пластунів, треба мати 300–400 тисяч виховників і виховниць, тобто людей, які працюватимуть із дітьми.

До війни щорічно 700–800 людей виявляли бажання долучитися до організації. Тому багато процесів ми автоматизували. Зараз відновлюємо прийом нових прихильників, вишколи з підготовки. Адже з вересня виховна робота активізується, і треба чимало людей. Онлайн-курс навчання для виховників ми починали ще раніше, зараз він допрацьований.

З іншого боку, ми поставили завдання організувати курс онлайн-пластування, щоб діти, які, наприклад, опинилися в українському чи закордонному містечку, де немає «Пласту», могли проходити принаймні теоретичні базові заняття. Про це багато говорилось, але раніше ми до цього ніяк не доходили. Зараз для цього треба зібрати гроші. Але якщо ми це зробимо, то це буде феноменально, адже дитина з будь-якого кутка світу зможе долучитися до навчання, включитися в цей український світ, залишатися українкою-українцем, бути пластуном чи пластункою, влітку їхати на табір і там бути не гіршою за тих дітей, які пластують у групах. Це називається «програма пластунів-самітників».

Колись у Мукачеві в 90-х роках «Пласту» не було, але був Іван Гуменюк, який став пластуном-самітником. Дистанційно пройшов усю юнацьку програму, влітку приїжджав на табори. З часом він досягнув найвищого ступеня «скоба», і зараз «Пласт» у Мукачеві — це організація, яку підтримує міська рада.

— Як пластуни включилися в гуманітарну допомогу під час повномасштабної війни?

— Різні осередки по-різному, в міру своїх можливостей. Наприклад, «Пласт» у Львові — це три тисячі людей; із них півтори тисячі волонтерів. Ще кілька тисяч тих, хто виріс у «Пласті». Тому там усе працювало як великий хаб. У Дрогобичі дівчата продавали віночки і збирали на дрон.

Включались десятки штабів, але ми не об’єднували їх у єдину систему. Ми в цьому плані надто горизонтальна організація. Загалом по Україні в нас десь 150 штабів. Ми, в принципі, розуміємо, як працюють наші штаби, але детальний фідбек не завжди маємо.

— Яким із ваших осередків зараз найскладніше?

— Були осередки в Сєвєродонецьку, Маріуполі, Херсоні. У Сєвєродонецьку було два курені — курінь хлопців і курінь дівчат.

У перший же день ми позакривали всі публічні реєстри і бази, щоб убезпечити цих людей. Маємо прецедент, коли сепаратисти в одному окупованому місті під знаком «Пласту» публікували різні нехороші речі. Доля одного з організаторів тамтешнього осередку нам невідома. Він до останнього там був, не зміг відступити (чи не захотів), і дружина втратила з ним зв’язок. Водночас ми маємо приклад у місті Копичинці Тернопільської області, де зібралися пластуни-переселенці і створюють новий осередок.

Оскільки в нас горизонтальний рух в організації, то є багато різних груп. Наприклад, є так зване середовище старшопластунських куренів. Це федерація з близько 50 волонтерських організацій, більшість яких мають світову мережу. Вони самодостатні фінансово й організаційно.

— За понад п’ять місяців повномасштабної війни які найскладніші ситуації були для «Пласту»?

— Найважче — це загиблі. Важко, коли зникають. Буквально днями наш виховник біля Бахмута перестав відповідати. То був на зв’язку, а тут день, два, три — нічого від нього не чути. Добре, що в його бригаді є інші наші хлопці, які мають доступ до внутрішньої інформації. Ми знали, що там бої. Вони перевірили, що його імені немає у списках загиблих, і ще через день він вийшов на зв’язок. Гірше, коли немає змоги дізнатися…

— «Пласт» 110 років воює й бореться за незалежну Україну. Як ви готуєтесь до того, що війна може бути довгою й кожен день, кожен місяць приносить нові втрати?

— Я майор української армії, служу у 112-й бригаді територіальної оборони, можу говорити як військовий і як цивільний. Перед «Пластом» стоїть виклик — освіта дітей, яку ніхто не скасовував. Наше головне завдання — давати якісну неформальну громадянську освіту для дітей і молоді. Освіті ми приділятимемо більше уваги, а потреба в допомозі пластунам-військовикам ставатиме меншою.

Коли моя дружина приїхала в Івано-Франківськ, то двоповерховий будинок, де зосереджувався «Пласт», був повністю волонтерським штабом. Там плели сітки, зустрічали тих, хто приїжджав, збирали волонтерку. Але згодом стало зрозуміло, що основна цінність «Пласту» в іншому. «Пласт» є носієм освітнього методу, визнаного окремим законом. Так, ми не можемо збиратися очно, але перевага онлайн-занять у тому, що вони проходять у малих групах із 6–8 людей. На природу в умовній Київській чи Чернігівській області дітей не повезеш, але на Івано-Франківщині чи Закарпатті з дітьми можна і треба йти до лісу. Тому там, де можна, заняття будуть відновлюватись. Сподіваюся, прийде багато добровольців, готових працювати з дітьми. Ми, зі свого боку, готові їх вчити.

— Зараз люди насамперед підтримують армію. Як ви шукаєте фінансової підтримки на освітні проєкти?

— Нам зараз важко збирати гроші на щось інше, ніж на військові теми, але ми все одно їх збираємо. З кожним місяцем саме на роботу «Пласту», думаю, збиратимемо більше.

Багато людей думають, що пластуни мали б виконувати якусь суспільну функцію. Але дуже мало хто розуміє, що «Пласт» сам по собі є однією зі стратегічних суспільних функцій. Підтримувати її не менш важливо, ніж купувати байрактари. Ми можемо мати ще +20 безпілотників, але втратити покоління дітей… Тому тут і від суспільства залежить, наскільки воно зрозуміє це, оцінить і підтримає. Це одна з інвестицій, про які точно ніхто не пошкодує.

— Наскільки ще вистачить сил «Пласту»? Що робите, аби спільнота не перегорала?

— «Пласт» пережив дві світові війни, якщо треба, переживе й третю. Із кожної війни ми виходили ще більш численною і здруженою організацією. Що серйозніші перед нами стоять виклики, то більше можливостей для нас вони дають. Тому ми війни не боїмося, бо знаємо, що все одно Україна переможе. І «Пласт» матиме такі осередки, яких зараз не має, а прапор Кримської округи повернемо назад у Крим, і там буде пластовий осередок української гімназії в Сімферополі, де він і був до 2014 року. Єдине — що більший громадський рух, то складніше його масштабувати.

Останні 7-8 років ми зростали з динамікою 5–10 % на рік, що є дуже великим показником. Наприклад, за карантинний рік — 1000 нових членів. Це більше, ніж кілька інших найбільших українських молодіжних організацій, разом узятих. Ми б хотіли зростати з динамікою 25–30 %. А щоб вийти на охоплення в мільйон дітей, нам треба зростати на 100–200 % щороку. Ми не можемо подужати зростання такими великими відсотками, бо тоді втрачатимемо методологію і програма буде не дуже ефективною.

Розкажу історію. Коли норвезький знайомий моєї дружини приїхав до Києва працювати, то в перший день він о 16:00 вимкнув комп’ютер і пішов з офісу, хоча робочий день до 18:00. На другий день історія повторилась. Колеги не зрозуміли його поведінки і запитали, чому він іде з роботи раніше, а він здивувався, що робочий день до шостої. Він пояснив, що в Норвегії робочий день триває до 16:00, щоб у людей було більше часу на громадське життя. Тобто там о 16:00 робочий день закінчується, і після того 80 % молоді долучається до роботи громадських організацій, тобто фактично йдуть після роботи будувати Норвегію. Держава сприяє тому, щоб в людей був час на громадянську участь. Нам треба працювати над тим, аби робити вже наявні можливості, серед яких «Пласт», доступними для кожної дитини. Можливо, нам, як суспільству, треба менше часу витрачати на умовну каву й більше на включення в суспільні ініціативи, які вже працюють і приносять користь.

Фото: Українська правда, Facebook