Торік команда всеукраїнського руху «Єдині», сама того не знаючи, створила суперпродукт. Зараз уже є час і можливість для рефлексій. А тоді ми просто робили все можливе. Те, що могли змінити саме ми. Ми були експертами щодо мови. І хотіли допомогти людям у її опануванні. Адже 24 лютого для сотень тисяч людей дало відповідь на питання, а яка ж різниця.

Несподівано для нас на перший же наш безплатний онлайн-курс української мови зареєструвалося понад 10 тисяч учасників! Чому несподівано? Бо ми зі співзасновницею ініціативи «Навчай українською» Іванною Кобєлєвою та бізнесменом Іваном Капелюшником уявляли завдання цих курсів інакшим: спершу бачили їх значно вужчими й точковими, задумували їх як допомогу переселенцям, які після початку повномасштабного вторгнення живуть в українськомовному регіоні та мусять швидко адаптуватися.

Наталка Федечко

Хтось мусив терміново піти на роботу, де вимагали знання мови, когось не сприймало нове оточення, адже частина людей просто інстинктивно почала боятися російської як мови ворога й мала цілком фізичну огиду або настороженість від її звуку. А хтось навіть не міг спілкуватися українською із власними дітьми, які вже вчили українську в школах.

Тож створення безплатних, а отже доступних для всіх і кожного курсів «Єдині» було інструментом, що мав покращити життя тисячам постраждалих від війни та полегшити хоча б один із десятків необхідних процесів адаптації на новому місці.

Природно, що зараз у більшості людей дуже проста й очевидна мотивація до вивчення української: віддалитися від Росії та не мати нічого спільного з ворогом. Багато учасників різними словами говорять про це на першому занятті розмовного клубу: ми обов’язково обговорюємо мотивацію людей і шлях, як можна напрацювати мовну стійкість, створити собі мовне середовище. Серед цих порад є очевидні: поставити всі свої пристрої на українську мову в налаштуваннях, читати українською вголос, дивитися українськомовне кіно, говорити з домашніми улюбленцями українською — бо вони точно вас не будуть критикувати за неправильну вимову чи суржик. Адже багато людей соромляться бути неграмотними, кумедними, бо ніби втратять свій імідж від цього. Частина боїться, що втратить оточення, яке не захотіло перейти на українську.

• Читайте також: Язык vs мова. Які ресурси допоможуть перейти на українську

Психологічна складова мовної проблематики полягає, зокрема, в тому, що багатьом дорослим, які є фахівцями своєї галузі, поважними людьми, інколи вже солідного віку, доводиться ніби як регресувати в дитинство, сідати за парту чи бібліотечний стіл і вивчати нібито елементарні речі. Змінювати ролі: з упевнених та успішних у житті дорослих ставати невпевненими учнями, новенькими, опановувати щось із нуля.

Адже просто розуміти українську недостатньо, аби нею заговорити. Це така ілюзія, в якій зізнаються багато наших учнів: жили в Україні, все розуміли, думали, що щойно захочуть, то защебечуть українською. Аж ні! Потрібно вміти вимовляти українські звуки, а в нас вимова суттєво відрізняється від російської. Частина найпоширеніших помилок, власне, в тому й полягає, що люди пишуть або говорять так, як промовляють російською.

Щоб цього позбутися, ми маємо «вправити російськомовну щелепу»: практикувати скоромовки й чистомовки, працювати над вимовою різних звуків, створювати діалоги для використання в різноманітних громадських місцях тощо. А ще розбирати значення слів, позбуватися кальок із російської та росіянізмів. Звісно, в кожного учасника свій рівень. Комусь складно навіть читати слова українською і просто розповісти про себе, добирати слова в прості речення. А хтось хоче вдосконалити мову, очистити її від суржику тощо.

А ще є додаткова складність — це взагалі навчання під час війни. Багато людей скаржаться на погіршення пам’яті, що вчитися стало значно складніше. Частково ми долаємо це завдяки потужній психологічній підтримці: щомісяця, на кожен наш навчальний курс заплановані вебінари з фаховими психологами. Ми співпрацюємо, зокрема, з Центром психологічної допомоги «Конфіденс». І кожен учасник може поставити питання, які його хвилюють: як поводитися, якщо на його адресу лунають неприємні коментарі щодо мови, якщо є насмішки, якщо оточення не приймає його українськомовного. А ще про те, як легше запам’ятовувати, чому важливо хвалити себе, відпочивати вчасно та робити паузи, і не картати за помилки.

Нещодавно одна учасниця, яка 30 років живе в Україні, хоча сама з Казахстану, сказала: я була як собака — розуміла, але зовсім не могла говорити українською. І це проблема багатьох. Люди не переходять на українську, бо соромляться смішної вимови на російський штиб. Зокрема, таке буває, якщо колись із людини посміялися і її це ранило, вона це запам’ятала.

• Читайте також: «Рейтинг»: Лише 9% українців спілкуються вдома виключно російською, майже 60% — лише українською

Ось тут у пригоді стають і наші чати підтримки, які працюють щодня з 9-ї до 21-ї години, і сила однодумців — адже наші курси збирають класну аудиторію людей, які часто знайомляться між собою, гуртуються, телефонують одне одному, стають друзями. І, зокрема, підтримують одне одного у складнощах переходу на українську та навчання мови. Відзначають успіхи та досягнення, толерантно й коректно підказують правильні слова тощо.

Поширеною проблемою навіть серед українськомовних є наголоси. Щоб їх запам’ятати, в нас є й аудіозавдання зі взірцевою вимовою. Їх записує голос Руху «Єдині» — дикторка й викладачка Катерина Ткаченко. А деякі учасники курсів навіть власноруч роблять меми! І це не підлітки, дуже дорослі люди! Щоб запам’ятати наголоси, малюють картинки з фото свого улюбленого котика або створюють кумедні зображення з написами слів і правильним наголосом. Підходять дуже творчо! 

Інколи здається, що чим більше складнощів, тим більше такої творчості й ентузіазму. Торік восени не було світла. Бувало, що люди в прямому сенсі слова бігли на зустріч розмовного клубу, щойно світло з’являлося або щойно проходила повітряна тривога! А ще ж часто вибивало зв’язок. У нас є улюблена історія: якось одна учасниця курсів побігла купити картку іншого оператора, бо «приліт» поклав сусідню «вишку», і вона не могла вийти на розмовний клуб онлайн зі свого телефона. Наші люди дивовижні, їх не спинити!

Ми знаємо, що за статистикою кількість реєстрацій учасників курсів зростає після тижнів з інтенсивними обстрілами… Бо люди навіть під час морального та фізичного виснаження й життєвої небезпеки прагнуть зробити все можливе, щоб не говорити мовою окупантів, убивць і нарешті зробити вирішальний крок у своєму житті, який відділить їх від російської мови. Певно, саме тому частина розмовних клубів наживо починається чи продовжується в укриттях.

Багато наших учнів тільки зараз стали свідомі того, як їхні сім’ї скалічила русифікація, і хочуть повернутися до джерел. Цікавляться своїм походженням, історією рідного населеного пункту. А ще українськими стравами, традиціями, народною творчістю.

• Читайте також: Від’ємна українізація. Як в СРСР русифікували українців

Історії про русифіковані сім’ї розповідають не лише учасники курсів чи модератори, а й наші зіркові амбасадори. Практично зі старту руху «Єдині» телеведуча «1+1 media» Марічка Падалко підтримує нас, і якось вона поділилася, що не говорила українською з дитинства. Її українське ім’я вводить людей в оману: Марічка — не з заходу України, її батьки вперше там побували, на жаль, лише через повномасштабну війну. І хоча її дідусь — із Полтавщини, був автором підручників з української літератури, а інший дід був українським композитором, створював обробки українських пісень, але сім’я була зросійщена, батьки були російськомовними, російською мовою виховували Марічку, віддали в російську школу.

Це все приклади й наслідки історичних і політичних процесів лінгвоциду, коли не йдеться про вільний вибір людей. Ми розповідаємо, що значить термін «лінгвоцид». І після цього учасники наших курсів прагнуть знань: орієнтуватися в історії України, зрозуміти, де їм були нав’язані радянські чи російські фейки. Люди починають читати українську літературу, дивитися документальні фільми про українських культурних і громадських діячів.

• Читайте також: Проєкт «Лінгвоцид»: як дізнатись більше про історію утисків української мови, гуляючи Києвом зі смартфоном

Це не випадково, адже для цього ми маємо багато тем розмовних клубів, спеціально розроблених нашими фахівцями-програмниками з великої команди професійних філологів. Ми робимо огляд таких тем і модератори розмовних клубів не просто проводять тематичні заняття, а ще й рекомендують учасникам різноманітний якісний українськомовний контент про історію, мистецтво, культуру. Ми співпрацюємо з блогерами, телеведучими — щоби популяризувати не тільки наші курси, а й ті програми чи ютуб-канали, які ці люди ведуть. Тільки все це в комплексі дає людям цілісне уявлення, чому в Україні відбувся мовний зсув у бік російської мови, і дає поштовх до міцної самосвідомості.

Колись у нас навіть караоке співали в укритті, це доводить, що саме люди та їхня мотивація створюють атмосферу розмовних клубів, а не місце і його фізичні параметри: стара чи сучасна зала, меблі, приладдя тощо. А приміщення в нас різні. Маємо багато меморандумів із бібліотеками: і новими, і досить давніми, з історією. Не варто упереджено ставитися до віку приміщення: думаєте, у старій сільській бібліотеці в селищі Киселівка на Херсонщині складніше навчатися, ніж у привабливому хабі з новітнім дизайном інтер’єру? Але в сільській бібліотеці так багато етнічних предметів, старожитностей, виставка вишивки та кераміки ручної роботи! Це все сприяє атмосфері розмовного клубу української мови, зокрема про наші традиції, народну творчість, про історію України та нашу ідентичність. А модераторка в Киселівці підігрує обстановці: вона так щиро ставиться до занять, що навіть сама готує вареники за авторським рецептом і частує учасників розмовного клубу!

Деякі дуже сучасні хаби є спеціалізованими, бо вони допомагають переселенцям. Наприклад, ми проводимо розмовний клуб у модульному містечку в Броварах. Це житлові умови для ВПО. І на заняття можуть приходити тільки ті, хто там мешкає. Активність висока серед людей різного віку. І серед своїх, серед схожого рівня володіння мовою, людям легше відпустити комплекси, сумніви, упередження і пробувати, помилятися, виправляти помилки. Є також заняття в херсонському хабі в Івано-Франківську. Там ситуація аналогічна, оскільки це простір, що допомагає переселенцям із Херсонщини, які живуть в Івано-Франківській області. А в Києві є центр «ЯМаріуполь». Коли ви дивитеся фото та відео з тих занять, ніколи не зрозумієте, що то все люди, які постраждали від війни: тренуються, жартують, усміхаються, гуртуються.

• Читайте також: Тарас Кремінь: Українська мова стала маркером ставлення до війни

Інколи кажуть, що не так важливо звертати увагу на успіх, адже це тільки разова маленька частина життя, а важливі невдачі, бо це шлях до успіху. Але в нас саме історії успіху показують, як нам викладати далі та що людям справді важливо при вивченні української мови та для остаточного переходу на неї. Є жінки, які багато років прожили в діаспорі й нині хочуть опанувати мову, щоб бути перекладачками для українок. Є іноземці, які волонтерять і допомагають українцям і хочуть говорити з нами нашою рідною мовою. Є батьки, які вирішили заговорити українською, коли їхні діти пішли в ЗСУ. Є дідусі, які хочуть відтепер з онуками спілкуватися українською. Є учасниця із синдромом Дауна, яка любить історичне кіно, твори Франка та Багряного, і каже, що вона мовою захищає свою країну. І дуже зворушливо, коли модератори розповідають нам такі історії.

Деякі учасники ходять на багато наших курсів поспіль: кілька місяців, пів року, рік. Бо людина за 28 днів, звісно, не може повністю перейти на українську та повністю освоїтися, вільно говорити. Буває, що через тривоги й обстріли люди не висипаються, хтось слухає заняття під час роботи. Інколи після очевидного успіху настає регрес із більшою кількістю росіянізмів чи суржику. І от тоді неоціненною є підтримка модераторів розмовних клубів і інших учасників. А підтримуємо ми одне одного не лише в мові. Будьмо відвертими, наші курси — це також важлива соціалізація, важливе психологічне рятівне коло, хоча початкової мети в нас такої не було.

Багато дорослих і літніх людей узагалі вперше в житті вивчають українську. Народилися в російськомовних сім’ях, ходили в російські школи, жили в російськомовному середовищі. І їм складно подолати сумніви та невпевненість і почати спілкуватися: хоча би суржиком, хоч по слову.

Важливо, що на розмовних клубах учасники курсів грають в ігри, дізнаються цікаву інформацію на різні теми. Тож загалом увесь процес вдосконалення мови є таким легким, позитивним і асоціюється зі щасливим часом у приємній атмосфері.

Звісно, ми розробили багато завдань для вивчення нових слів і сталих висловів, навіть для опанування української лайки, яка зовсім відрізняється від російської! Але понад усю теорію та практику буває важливіше, що на завершення зустрічі розмовного клубу багато груп співають українські народні чи авторські пісні. І це не наша нав’язлива ідея, ми не агітуємо й не примушуємо: в людей це внутрішній код, є така потреба, це об’єднує українців.

• Читайте також: Центр контент-аналізу: Українська мова посилює свої позиції у соціальних мережах

Ці безплатні зустрічі доступні абсолютно для всіх у всіх областях, навіть окупованих територіях: так, у нас були та є такі випадки, коли люди навіть з окупації приєднувалися та вчилися онлайн. І ділилися щемливими історіями власних родин, теплими спогадами про своїх дідусів і бабусь, коли ми мали теми про історію роду.

Частина учасників, які познайомилися в нас на курсах, не просто підтримують спілкування, а разом ходять на українське кіно в Україні та за кордоном, відвідують музичні концерти, театри. Так, це не є вивченням мови напряму. Скоріше, це соціалізація та потреба оновити оточення: знайти собі українськомовних друзів. Зате це є найкращою підтримкою самототожності, як удома, так і за кордоном. І такою нашою філологічною, викладацькою, психологічною та дружньою підтримкою для переходу на українську мову вже скористалися 100 тисяч учасників курсів. Для нас це 100 тисяч історій успіху, бо кожен докладав зусиль, щоб подолати мовний і психологічний бар’єр.

Сподіваємося, що якнайшвидше мине головна складність для учасників наших курсів. Чорнобаївка просто розбиває серце. Там 24 серпня учасники розмовного клубу першими бігли за мову разом з усією країною в рамках онлайн-марафону «Біжу за мову». І стартували від славнозвісного знака із сердечком «Я люблю Чорнобаївку». Сьогодні воно розколоте навпіл після обстрілу, поруч уламки ворожих снарядів. У місцевій школі вибили 12 вікон. На розмовних клубах у серпні були аншлаги, люди не хотіли пропускати зустрічі. Прокачати мову та позбавитися суржику, аби звучати для дітей чистою українською, приходили вихователі місцевих садочків. Було кілька сімейних лікарів, навіть 70-літня жінка, яка дала слово онуку до Нового року повністю перейти з російської на українську. А зараз люди бояться за своє життя, не можуть пересуватися.

У кожній прифронтовій області у нас є розмовні клуби: Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська. Часто учасники зізнаються, що це єдине місце, де можуть попрактикувати мову, де є, з ким нею спілкуватися.

Саме мова є щепленням від ментальності «русского міра», інакше ворог би не намагався так запекло та послідовно її викорінити та знищити на окупованих територіях. Тому наша команда готується постійно збільшувати кількість розмовних клубів у прифронтових областях. І готуємося створювати з нуля курси української та розмовні клуби для її практики на всіх територіях, які в майбутньому будуть деокуповані. І хоча деокупація залежить від ЗСУ, є дещо, що залежить від кожного українця в тилу. Кожен може деокупувати свою свідомість. Для початку, опанувавши українську, прочитавши українську історію та літературу та перейшовши на українську мову в побуті. Наша команда це називає «перейти на світлу сторону». Чекаємо кожного та кожну на світлій стороні!  

Восени 2022-го задля цієї мети ми вирішили замахнутися на дуже складну ідею, враховуючи воєнний стан: провести Форум «Українська — мова перемоги». Це було на межі наших сил — дозволи на проведення заходу, переговори із зірками та владою. Подія такого масштабу в часи війни, організована за два місяці, — це дуже сміливий виклик. І нам тоді вдалося! До нашого руху приєдналися багато українських зірок і стали нашими амбасадорами! А у Форумі взяли участь Тарас Кремінь, Мелінда Сіммонс, Богдан Кротевич «Тавр», Ірма Вітовська, Іван Малкович, Тарас Тополя, Олександр Алфьоров, Артур Пройдаков і міністр молоді та спорту України Вадим Гутцайт, а ще Євген Клопотенко, Олександр Педан!

Чи було все так легко? Ні. Весь цей час було складно знайти фінансування форуму, комунікаційної кампанії, роботи команди. І досі насправді нам складно. Але зате нам ніколи не було складно знайти однодумців, яких запалює та об’єднує українська мова. На сьогодні до команди руху «Єдині» долучилося 35 людей. Для того, щоб учасники наших курсів мали можливість комфортно практикувати мову, працювали близько 350 модераторів живих розмовних клубів, які є філологами-волонтерами. Ці розмовні клуби відвідали понад 6000 людей у десятках міст України та за кордоном, про їхні зустрічі писали українські та світові ЗМІ, такі як The New York Times, El Mundo тощо. Наша закрита спільнота налічує 2000 випускників попередніх курсів, а соціальні мережі «Єдиних» — близько 25 тисяч підписників.

А нещодавно ми провели масштабну подію до Дня української мови та писемності. У партнерстві з Міністерством освіти й науки України Рух «Єдині» 27 жовтня провів Форум «Українська — мова перемоги!». 280 зареєстрованих учасників події, ведучі заходу — телеведучі каналу «1+1 Україна» Марічка Падалко та Руслан Шаріпов, співзасновники Руху «Єдині», спікери Форуму — заступниця голови КМДА Ганна Старостенко, громадський діяч і захисник української Тарас Шамайда, зіркові вчителі Людмила Таболіна й Артур Пройдаков, блогер — популяризатор української мови Андрій Шимановський на початку заходу разом написали 23-й Всеукраїнський радіодиктант національної єдності.

• Читайте також: «Він як хліб — простий і про головне». У соцмережах діляться відгуками про цьогорічний Радіодиктант національної єдності

Хтось може вважати, що зараз гучні події не на часі. Але наша мета — винести на загальнодержавний рівень дискусію про потребу формування єдиного україноцентричного безпечного освітньо-культурного простору, про вплив мови на безпеку країни, про культурну дипломатію та важливість збереження мови спілкування серед українців, які перебувають за кордоном через повномасштабне вторгнення Росії.

І ми це зробили: дискусія була бурхливою! У спільній роботі об’єдналися і міністри, і представники держави та громадськості, і зіркові вчителі, і викладачі української та мовні волонтери з регіонів! На тематичні панельні дискусії у ключові питання ми винесли: як унеможливити ментальну, культурну та мовну сепарацію від України серед тих, хто виїхав через війну? Як засобами культури й освіти мотивувати українців повернутися додому після перемоги? Серед спікерів — Тарас Кремінь, Оксен Лісовий, Руслан Карандєєв, Артур Пройдаков, Юлія Паєвська «Тайра», Ганна Старостенко, Тарас Шамайда, Роман Матис, Ірма Вітовська-Ванца, Олексій Суханов, представники громадських організацій, що опікуються питаннями мови та культури, очільники територіальних громад, модератори розмовних клубів української мови.

Результатом їхньої спільної роботи стало створення «дорожньої мапи» зі збереження й розвитку мови та культурного коду нації, яка стане вектором для спільної дії громадськості й держави. А ще в межах форуму ми відзначили 30 мовних амбасадорів за розвиток української мови за останні 10 років. Після 24 лютого їхній внесок став іще більш значущим.

Адже агресор вбиває не лише наших людей, нищить не лише наші міста й села, але й нівечить культуру, мистецтво, слово. Мовне питання під час війни стало таким же важливим, як наше з вами життя. Адже згадаймо, що на окупованих територіях зразу лунали типові для російської пропаганди наративи — «вперше за вісім років учні можуть використовувати російську мову». Також дітям роздавали підручники з російської мови та літератури. Деякі директори, які раніше викладали українську, перейшли на бік окупантів. Так було у Волновасі. У Маріуполі одразу почали міняти дороговкази на російські. Свідчення про впровадження навчання російською були ще зі Старобільська Луганської області.

Це ще один доказ того, що воюємо ми не лише за територію та незалежність. Ми воюємо і за мову.

Наталка Федечко, засновниця Всеукраїнського руху «Єдині»

Фото: Рух «Єдині»