Усе почалося з простої думки: місто — це не щось зовнішнє. А те, що ми створюємо щодня своїми діями. Саме ця думка в центрі книжки «У міста є я». Її чи не головна мета – міняти оптику сприйняття з позиції спостерігача на позицію учасника. І коли ця ідея вийшла за межі сторінок, з’явився Урбанрух – простір, де підлітки не лише дізнаються, як влаштоване місто, а й вчаться діяти. 

Від освіти до реальних змін у містах 

Урбанрух «У міста є я» – це освітня програма для підлітків 13–17 років, у якій навчання відразу переходить у дію. Тут не просто говорять про міста — їх вчаться досліджувати, розуміти і змінювати. 

Підлітки аналізують свої громади, помічають те, що часто залишається поза увагою, і шукають рішення. І ключове — ці рішення виходять у реальний простір міст. 

Так, у Києві зусиллями підлітків зʼявився культурний фестиваль, що змусив містян інакше подивитись на свою спадщину. У Житомирі підлітки переосмислюють публічний простір через створення першого громадського парклету. У Вінниці — спроєктували інклюзивний туристичний маршрут, довівши, що місто має бути гостинним та відкритим для кожного. 

«Ми звикли сприймати місто як сталу декорацію з вулиць та будинків. Але насправді воно — про довіру. Коли підлітки отримують право на участь, вони перестають бути просто жителями й починають відчувати місто своїм. Урбанрух дає їм розуміння, що їхній голос має вагу вже сьогодні»», — говорить ініціаторка проєкту, авторка книги «У міста є я» Ірина Озимок.

Масштабування: як ідея переросла у всеукраїнську мережу 

Те, що починалося як смілива ініціатива, за два роки трансформувалося у потужну всеукраїнську мережу. Географія Урбанруху «У міста є я» охопила 29 міст України, де в межах 72 локальних осередків щодня народжуються візії майбутнього. 

Масштаб вражає не лише територіально: це понад 1600 учасників, які вчаться бути господарями власних громад. Їхню енергію спрямовують 74 ментори, а підтримку ідеям забезпечують 60 організацій-партнерів. Така синергія доводить: запит на участь у житті країни є величезним, і молодь готова брати на себе відповідальність за простір, у якому живе. 

«Коли тисячі підлітків по всій країні перестають бути просто жителями й стають свідомими співавторами змін, ми отримуємо абсолютно нову якість суспільства. Це і є наш фундамент для відбудови — покоління, яке вже зараз бере відповідальність за те, яким буде наш спільний дім», — переконана Ірина Озимок.

Підлітки як нові учасники публічної дискусії

Про те, наскільки глибоко проросли ідеї Урбанруху, найкраще розповіли самі підлітки. На конкурс есе “Якщо я колись стану мером…” вони надіслали понад 1300 щирих та зрілих історій з усіх куточків України та з-за кордону. Ці тексти стали справжнім відкриттям, адже вони продемонстрували, що молоде покоління мислить категоріями, які часто залишаються поза увагою навіть у високих кабінетах.

Підлітки не просто описували «місто мрії» — вони зріло аналізували складні процеси відновлення громад після війни, шукали способи, як закарбувати в міському просторі спільну пам’ять і досвід втрати, та розмірковували про нову етику довіри між мешканцями й владою. Їхні візії вивели українське місто у глобальний контекст, де воно має бути не лише безпечним, а й інклюзивним, технологічним та відкритим до світу. 

«Коли ми думали над конкурсом есе, навіть не уявляли наскільки глибокі думки отримаємо. Головний інсайт, що українські підлітки не чекають, що місто збудують за них — вони описують свою чітку роль у цьому процесі і готові брати відповідальність, доводити ідеї до рішень. Це потужний комунікаційний сигнал для всього суспільства: молодь готова до діалогу на рівних», — пояснює Ірина Озимок.

Від дитячої турботи — до дорослих стратегій

Коли читаєш ці есе, здається, ніби ведеш довгу й щиру розмову з цілим поколінням. У цих текстах виразно видно, як разом із підлітками «доростає» і їхнє бачення міста — від першого емоційного відгуку до глибокого розуміння того, як працюють складні міські механізми. 

Наймолодші учасники, яким по 12–13 років, дивляться на місто крізь призму турботи. Для них мер — це передусім той, хто захистить, відбудує зруйноване та обійме увагою кожного. У їхніх роботах багато світла й емпатії: вони пишуть про майданчики, де знайдеться місце для всіх, про захист тварин та інклюзивність, яка для них є природною нормою, а не складним терміном. «Місто, де зручно дітям з інвалідністю чи особливими освітніми потребами, буде зручним для всіх», — переконаний 13-річний Юрій Басараб. 

Трохи старші підлітки, 14–15 років, уже починають «розбирати» місто на деталі. Їхня цікавість стає системною: вони замислюються над логістикою транспорту, рахують міський бюджет і пропонують ідеї для розвитку спорту та культури. Вони розуміють, що місто — це живий організм, який має функціонувати навіть у найтемніші часи. Як влучно зауважує 15-річна Ксенія Шевченко: «Турбота про громаду — це не лише про війну, це і про життя, яке ми маємо будувати паралельно». 

А от у роботах 16–17-річних юнаків та дівчат місто постає вже як велика етична система. Тут менше про «асфальт» і значно більше про сенси: про спільну відповідальність за майбутнє, про збереження пам’яті та про те, якими цінностями ми керуємося, коли відбудовуємо свій дім. 17-річна Аліна Коноз ставить питання, яке змушує замислитися навіть дорослих: «Головне питання — не “чи можливо?”, а “чи хочемо?”». І в цьому запитанні відчувається зріла воля до змін, яка не чекає на дозвіл, а вже творить нову реальність.

Довгостроковий вимір: чому це має значення

У контексті війни та майбутньої відбудови України питання не лише в інфраструктурі, а в людях, які будуть ці процеси формувати.

Поява середовищ, де підлітки вчаться мислити про міста як про відповідальність, може мати довгостроковий вплив на якість управління, розвиток громад і стійкість країни.

«Ми часто говоримо про відбудову як про фізичний процес. Але насправді це процес формування мислення. І тут підлітки вже зараз є частиною змін», — підсумовує Ірина Озимок.

Українські підлітки сьогодні не чекають, поки стануть “достатньо дорослими”, щоб впливати на міста. Вони вже це роблять. І саме це може стати одним із ключових факторів того, якою буде Україна після перемоги — не лише відбудованою, а й переосмисленою.