У цьому тексті «Детектор медіа» розкаже про аеророзвідника 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша Максима Михайлика. У цивільному житті він керував осередком «Пласту» в Полтаві, працював з організаціями «Будуємо Україну разом» та «Українською академією лідерства». У свої 27 років за військові звитяги отримав «Золотий хрест» від Головнокомандувача, а міністр оборони відзначив його нагрудним знаком «За зразкову службу».

— Максиме, з початку повномасштабного вторгнення ви пішли у військо. Як це рішення змінило ваше життя?

— Рішення піти у військо стало для мене поверненням до громадського активізму. За пів року до повномасштабного вторгнення я був у Польщі, працював на звичайній роботі, бо перед тим пережив емоційне вигорання. Я завершив усі свої справи, які мав у громадському секторі, і поїхав відпочити за кордон. А 24 лютого вирішив повернутися вже в новій ролі.

— Як ви взагалі змінилися за ці півтора року війни?

— Важко відстежувати зміни в собі. Постарів. Став таким, знаєте, закостенілим, типовим стариганом, який вурчить, свариться. З одного боку, простіше почав сприймати та переживати моменти, які мене раніше тривожили, тригерили. Але водночас, мабуть, став більш холоднокровним.

Максим Михайлик

— Якою була ваша історія в «Пласті» та громадському секторі?

— Моя історія в громадському секторі починалася з «Пласту». Під час Революції гідності (мені якраз було 17 років, коли вона сталася) я був активним її учасником у рідному селищі — Нових Санжарах на Полтавщині. І після цього я зрозумів, що мені зарано займатися політикою, але при цьому шукав для себе сферу, де можу змінювати країну. Пластуни самі на мене вийшли, бо я був активним, і запропонували долучитися до одного заходу, потім другого… Так і пішло. Мені сподобалося середовище, люди, ідеї. Почав допомагати як волонтер, згодом уже як дійсний член. Через «Пласт» я дізнався, що таке громадський сектор, громадська діяльність, волонтерство, яким воно може бути. Це для мене стало вікном у цю сферу.

Тож у «Пласті» я спочатку волонтерив, а у 2016-2017 роках очолював осередок «Станиця Полтава». Після того навчався в Українській академії лідерства, закінчив її та почав там працювати. Згодом після реалізації класних проєктів мені запропонували співпрацювати з програмою «Будуємо Україну разом», де я розвивав мережеві осередки. І тим я займався потім ще півтора року.

— Як ви долучалися до підготовки пластових вишколів для дітей? Як вони відбувалися? Яка їх головна мета?

— Ми робили щорічний пластовий табір Полтавської округи на честь козака Мамая. Його головна ціль — познайомити дитину з пластуванням, скаутингом, розказати, що це таке, аби дитина могла зрозуміти, чи хоче вона цим займатися, а якщо так, то навчити її корисних навичок. Наприклад, виживанню в природі, в лісі, в наметах.

У вишколах брали участь діти з Полтави й області, Харкова, Черкас. Вони об'єднувалися в курені, визначали собі лідерів, розподіляли обов'язки між командами, мали різні командні завдання. Крім того, щодня мали заняття з пластових тем, пов'язаних із виживанням, культурою, співами, домедичною допомогою тощо. Наприкінці вони мали скласти такий собі іспит. Вони мусили в лісі у визначеному периметрі знайти таке місце, де їх би ніхто не помітив. Перебути там добу, ні з ким не спілкуючись, і виконати ряд завдань: збудувати укриття, запалити багаття з обмеженою кількістю сірників, зробити собі якусь примітивну зброю, вирізати посуд із дерева. Ми все координували. Зрештою, не всі 40 учасників складали цей «екзамен». Але це найцікавіший наш пластовий досвід.

— Як вишколи пластунів і загалом громадський активізм зараз вам допомагають на війні?

— На початку війни я розумів, що саме досвід пластування виручав мене в багатьох випадках. Наприклад, допомагав нормально сприймати польові умови, давав навички виживання, зокрема в дикій природі. Стають у пригоді навички від банального копання ями й до в’язання вузлів. Ми цей напрям у «Пласті» багато вивчали. Також допомагає орієнтування на місцевості. Крім того, у «Пласті» все побудовано на ієрархії, де в тебе є провідник, є лідер — і також ти для когось є лідером. Відповідно, мені було досить нескладно вписатися в армійську ієрархічну структуру. Також важливою навичкою є робота в команді.

Якщо говорити про громадський сектор загалом, то я виніс досвід налагодження комунікацій, співпраці з різними людьми, вміння формувати команду. Також дуже допомогла мережа людей-волонтерів, із якими я співпрацював. Саме вони змогли залучити багато речей, які вкрай гостро були потрібні війську на початку вторгнення. Тоді було потрібно майже все. Зараз я в аеророзвідці, тому нам допомагають дронами, машинами, всякою різною необхідною технікою. Велику роль у забезпеченні нашого підрозділу зіграла ця мережа людей, із якими я співпрацював раніше.

— Чи багато зараз у війську пластунів? Ви якось кооперуєтеся?

— Пластуни розкидані по різних підрозділах. Ми з ними спілкуємося, обмінюємося інформацією, порадами, підтримкою. У нашій бригаді якось перетинався, здається, з пластуном, але так тісно не співпрацював, бо в різних сферах були. Мало хто потрапляє туди, куди хоче. Потрапляють випадково в той чи той підрозділ.

— Чим сьогодні живе «Пласт», коли в країні триває війна? Що змінилося в роботі?

— Наскільки мені відомо, пластові табори відбуваються в діаспорі за кордоном. У Польщі дуже багато таборів. «Пласт» в Україні широко підтримує пластунів, які воюють. Завдяки тому, що я воюю, пластуни багато чим допомогли моєму підрозділу. Так само вони допомагають людям, які постраждали від війни.

— Як ви думаєте, хто зараз і як формує активізм?

— Ті, хто був активістами, пішли у військо, а певна частина людей залишилась у тилу. Цим займаються нові активісти, молодші в плані досвіду. Я цьому тішуся, тому що в мене немає відчуття, що всі активісти пішли на війну. Приходять нові люди, займають ці ніші й далі розвивають нашу спільну роботу. Можливо, з новими свіжими поглядами.

— Іноді виникає відчуття, що якщо ти не на фронті, то робиш мало або недостатньо для перемоги. Військові теж так сприймають цивільних, за вашими спостереженнями?

— Я спілкувався з другом, який в АТО був у розвідці. Він при повномасштабному вторгненні потрапив до одного з найкрутіших підрозділів і відразу поринув у бої. Я йому пишу, що тут, на своїй ділянці, майже нічого не роблю. Ми сидимо в окопах і все. І що мені до нього варто ще рости й рости. А він сказав, що не варто знецінювати свою роботу — на фронті кожна ділянка, кожна позиція важливі. І в цей момент ти розумієш, що воюють всі ЗСУ. Просто в кожного різні задачі. Я можу сказати, що далеко не кожен, хто в ЗСУ, робить стільки, скільки роблять люди в громадському секторі. Тому кожен важливий у своїй роботі.

— І наостанок, на ваш погляд, яким зараз має бути громадський активізм у тилу? Що б ви порадили тим, хто зараз долучається до громадської активності?

— Я би порадив, хай там як це прозвучить, бути більш зваженими та спокійними, менше емоційно реагувати на якісь виклики чи інформаційні вкиди. Варто більш тверезо й раціонально оцінювати ситуації та реагувати на них. Тому що емоції на полі бою до хорошого не призводять, а ми зараз у цій війні всі воюємо — вся країна, не тільки військові. Тому потрібно вмикати більше розуму та менше емоцій. Емоція, яка нас усіх об’єднує, — це любов: до ближніх, до України. Її нам і достатньо. Хай саме вона дає нам силу боротися, а все решта — хай буде раціональним.

Фото з обкладинки Юрія Величка; світлини: фесбук-сторінка Максима Михайлика, Сухопутні війська