Громадська організація «Восток SOS» допомагає постраждалим від війни з 2014 року. Для їхньої команди повномасштабне вторгнення не було несподіванкою. Переживши окупацію частини Донецької та Луганської областей, активісти знали, як потрібно діяти в разі повномасштабного вторгнення.

Ще у 2014 році «Восток SOS» була однією з перших волонтерських ініціатив, яка допомагала постраждалим від воєнної агресії на сході країни та в Криму. Зокрема шукала житло для переселенців, вибудовувала логістику безпечного виїзду із зони конфлікту, шукала, допомагала звільнити й реабілітувати жертв викрадень, збирала і розподіляла гуманітарну допомогу для переселенців у Києві, доставляла гуманітарні вантажі у прифронтові населені пункти, надавала психологічну допомогу. Про повторний досвід переживання війни, а також допомогу людям на окупованих та звільнених територіях говоримо з виконавчою директоркою благодійного фонду «Восток SOS» Юлією Красільниковою.

— Юліє, команда «Восток SOS» складається переважно з людей, які переїхали до Києва з Луганщини. Ви вже маєте досвід війни й окупації рідного регіону. Чи були цього разу готові до повномасштабного вторгнення Росії?

— Мабуть, до того, що нині відбувається в Україні, готовим бути важко. Так, досвід 2014 року нам дуже допоміг. Але навіть з урахуванням того, що ми говорили про можливу повномасштабну війну, думали, планували, як будемо діяти, — що нам одночасно треба буде евакуйовуватися з різних міст, працювати в дорозі й намагатися організувати роботу вже із зовсім іншого регіону, ми готовими не були. Хоча про такі сценарії говорили.

З одного боку, зараз наша робота дуже схожа на те, що ми робили у 2014 році, а іншого — зараз зовсім інші масштаби і для нашого фонду, і для країни. Якщо тоді ми фокусувалися на двох регіонах на сході, то зараз працюємо по всій країні. Більше стараємося працювати в мережевому форматі, коли ми контактуємо з громадами та місцевими організаціями і передаємо допомогу їм, тобто не роздаємо власноруч. Якщо до 24 лютого фокус у нас був на розвиток, освітні проєкти, прокачування громад, ми вчили людей, як відстоювати права, організовувати свій простір, своє життя, свою громаду самостійно, то зараз ми в цьому сенсі «відкотилися» і знову працюємо над закриття базових потреб — гуманітарна допомога, евакуація з гарячих точок, розселення, психологічна допомога, юридична допомога, документування воєнних злочинів.

— Скільки зараз людей у вашій команді?

— Раніше в нас команда складалася з чотирьох офісів, умовно кажучи, — Сєвєродонецьк, Рубіжне, Маріуполь, Київ. Після 24 лютого ми евакуювали більшість команди до Ужгорода. На момент повномасштабного вторгнення у нас працювало орієнтовно 30 людей, зараз наша команда — близько 100 людей. І це не враховуючи тих, то долучається точково.

— Що з вашими офісами в Сєвєродонецьку, Маріуполі та Рубіжному?

— У Маріуполі ближче до повномасштабного вторгнення офісу вже не було. Ми іноді проводили там освітні заходи. Також у місті були наші юристи. Наш простір у Сєвєродонецьку на момент, коли туди ще доїжджали колеги і працювали співробітники та волонтери, розмародерили. Він стояв відчиненим. З нашого штату в місті не залишилося нікого.

— Як ви переформатовували роботу організації?

— З гуманітарною допомогою в нас є два формати роботи. Перший — коли йдеться про допомогу переселенцям, прифронтовим зонам, фронтовим зонам. Тоді ми на місці знаходимо партнера (це може бути місцева адміністрація, місцева організація, волонтерське об’єднання, активні місцеві, готові взяти на себе відповідальність). Тоді ми на них передаємо продуктові набори, гігієну, ліки, побутові речі. І друге — це адресна допомога. Йдеться про випадки, коли люди живуть у населених пунктах, де не працюють фонди. Туди ми теж відправляємо гуманітарні набори.

Евакуація теж має два напрямки. Перший — це масова евакуація людей, які самостійно можуть дістатись до точки збору. Другий — евакуація маломобільних людей і поранених, коли є адресні заявки щодо конкретних адрес, де розписано, кого треба забрати і в якому стані людина. Туди їдуть наші евакуаційні екіпажі і забирають, кого треба.

Щодо допомоги із житлом. У 2014 році ми приймали пропозиції щодо потреби в житлі і зв’язували між собою людей, яким потрібне житло, з тими, хто його пропонував. Зараз так не працює, бо масштаби інші. Людей дуже багато, розселяти їх нема куди, і ми здебільшого працюємо як інформаційний центр. Збираємо актуальну інформацію, де людина в конкретному населеному пункті може звернутися по допомогу. Також стараємося підтримувати шелтери в громадах, які готові розгортати нові місця: закуповуємо обладнання, ліжка, душі тощо. Чи якщо вони вже приймають людей, то стараємось покращувати їхні умови. Насправді ці шелтери часто виглядають жахливо, в таких умовах довго жити важко.

Щодо психологічної підтримки: ми практикуємо кризове консультування, коли людина телефонує у стресі, в шоці й хоче поговорити. Також працюємо з приймаючими громадами, де живе багато переселенців. Розповідаємо людям, як правильно реагувати на травматичні реакції, стресові ситуації, як уникати конфліктів, як інтегрувати місцевих і переселенців, як переселенців занурювати в перспективу тривалого мешкання в регіоні.

— Ви писали, що разом із благодійним фондом «Янголи спасіння» евакуювали 20 тисяч людей із місць активних бойових дій. Як вам це вдалося?

— Ми оголошували точку збору, хто міг туди дістатися — приходив чи приїжджав, люди сідали в автобуси. Спочатку брали стільки, скільки поміщалось в автобусах, під кінець — усіх, хто приходив, бо приходило вже менше. У Луганщині ми проводили евакуацію в тісній співпраці з ОВА. На точці збору були наші автобуси, були автобуси від адміністрації. Ми одне одному допомагали з бензином імз ремонтом. Людей, які звертались до нас із приводу евакуації, наш call-центр продзвонював, інформував, звідки буде відправлення. Таким чином виїжджало по кілька тисяч людей на день. Так само ми зараз працюємо і в Донецькій області. На жаль, хоча там нині тривають бойові дії, охочих евакуюватися стає дедалі менше. У небезпечних зонах лишається ще багато людей. Що ж до евакуації маломобільних, лежачих людей, то ми вивезли близько тисячі.

— «Восток SOS» давно працює на Луганщині, майже вся ваша команда з цього регіону. З якими відчуттями ви зустріли цю війну?

— Мене особисто в якомусь сенсі тригерить і бісить, чисто по-людськи, ця історія, «коли говорять, що війна почалась 24 лютого». Бо для мене війна почалась, коли я була вимушена виїхати з Луганська, в який досі не можу повернутися, бо я там ворог. Тому для нашої команди це травматично чути, що для інших людей усі ці роки війни не було. А ми живемо в цій реальності вісім років і трохи не розуміємо, чому тільки зараз для всіх це стало новиною.

Якщо говорити про те, як сприймаються ці події в нашій команді, то ті, для кого це вже не перший досвід, значно легше реагують на ситуацію. Розуміють, що, наприклад, реагувати, збиратись і виїжджати треба швидко. Що це буде не на тиждень-два, як думаєш, коли виїжджаєш; а треба готуватися, що це буде довго і, може, навіть на роки. В нас немає ілюзій, що ще пару тижнів, що уже от-от перемога і розходимось. Є розуміння, що роботи ставатиме тільки більше і що все це надовго. Ми нормально це сприймаємо. Бо є розуміння, є досвід, спираючись на який, можна не витрачати нервів на подивування, сум за домом тощо.

— Як ви зараз співпрацюєте з медіа?

— Зараз у нас мало енергії для роботи на інформаційному фронті. Якщо є запит від журналістів,  ми, звісно, розказуємо про нашу роботу. Таке враження, що зараз змінився формат роботи медіа. Гуманітарні, волонтерські проєкти і події їм не дуже цікаві. Так багато страшних та гарячих новин про війну, що гуманітарна підтримка не є інформаційним приводом, щоб багато про це говорити.

— Хто жертвує вам гроші?

— Крім донорської підтримки, є багато пожертв, що дає нам можливість бути гнучкими та оперативними. Часто в нас немає часу погоджувати з донором купівлю специфічної техніки, ремонт евакуаційних машин або щось інше таке, на що треба швидко багато грошей. Тож важливо, щоб люди нам довіряли і щоб про нас писали медіа.  

— Хто переважно вас підтримує і скільки вдалося зібрати допомоги за ці місяці повномасштабної війни?

— Загальну суму я сказати не можу, але тільки на мою особисту карту надійшло вже понад 700 тисяч гривень. Більш як 200 тисяч доларів прийшло на наш PayPal і кілька мільйонів гривень прийшло на рахунки фонду. Нещодавно ми порахували, що загалом на гуманітарну допомогу витратили близько 25 мільйонів гривень, але це з урахуванням донорських грошей.

— Один із напрямів вашої роботи — документуванням воєнних злочинів. Як ви це робите?

— Ми входимо до коаліції «Україна. 5 ранку», також співпрацюємо з правоохоронними органами, прокуратурою. Ці контакти в нас були налагоджені ще до повномасштабного вторгнення. Тому зараз ми вибудовуємо співпрацю за нових умов, масштабів і тем. Працюємо у форматі, коли наші колеги, маючи власні контакти або знаходячи їх, беруть інтерв’ю та збирають свідчення у постраждалих. Наприклад, щодо Маріуполя ми працюємо, опитуючи тих, хто виїхав. Інший формат передбачає виїзд наших команд з документування, наприклад у звільнені населені пункти в різних регіонах. Також нещодавно ми створювали міжнародну моніторингову місію, де возили експертів з різних країн звільненими населеними пунктами або містами й селами на лінії фронту. Там фіксували свідчення місцевої влади, постраждалих та свідків, з якими вдалось поспілкуватись. Намагаємось створити якнайширшу картину того, що відбувалось у певному місті чи селищі — кількість жертв, яким чином і що саме робили з людьми росіяни.

— Після того, як ви зібрали всі ці свідчення, куди їх передаєте далі?

— Ми співпрацюємо з прокуратурою і вже маємо налагоджені механізми передачі інформації, а якісь напрацьовуємо. Працюємо над тим, щоб потім інформація потрапляла і в міжнародні суди.

—  «Восток SOS» також займаєтесь адвокацією законопроєктів, які впливають на життя переселенців. Що важливого за ці майже чотири місяці війни було проголосовано?

— Законопроєктів, які так чи інакше зачіпають права переселенців, чимало. Будь-який законопроєкт, ухвалений після 24 лютого 2022 року, може впливати на права і становище переселенців, навіть якщо про них окремо не згадано в тексті. Наприклад, наприкінці березня був ухвалений закон про внесення змін до кодексу законів про працю, який значно вплинув організацію трудових відносин в умовах воєнного стану: спростив порядок розірвання трудового договору, змінив максимальну тривалість робочого часу, запровадив можливість призупинення трудового договору та оплати праці тощо. Ще чимало законопроєктів, які стосуються переселенців, зараз на розгляді в парламенті.  Наприклад, щодо питань визначення та обрахування збитків від збройної агресії Росії, виплати компенсацій постраждалим тощо. Також окремим напрямком роботи парламенту є зміна та адаптація законодавства у сфері переселенців до нових обставин, які виникли у зв’язку з воєнним станом.

— Які «загрозливі» ініціативи вдалось відхилити?

— «Восток SOS» разом із партнерами відстежує ухвалення таких актів та зміни до них, як вони втілюються на практиці, повідомляє уряд про проблеми, недосконалості та пропонує, як це можна виправити. Наразі законопроєктів, які б несли серйозну загрозу виключно правам переселенців, немає. Проте є потенційно небезпечні закони для мешканців окупованих територій чи майбутніх переселенців. Наприклад, введення до кримінального кодексу статті 111-1 (колабораціонізм) викликає багато запитань у правозахисній спільноті, а також страхів у людей, які опинились в окупації. Також в парламенті з’являються небезпечні ініціативи, які стосуються втрати/позбавлення громадянства України. Ці законопроєкти містять численні прогалини і суперечності Конституції і міжнародними зобов’язанням України.

— Які основні виклики зараз стоять перед організацією «Восток SOS»?

— Досвід війни, у якій ми живемо і з якою працюємо упродовж восьми років, свідчить, що повномасштабне вторгнення може тривати роками й десятками років. Це, можливо, важко прийняти, але підсвідомо ми розуміємо: це питання років. Нічого не свідчить про те, що можна буде швидко розслабитись. З іншого боку, цей наш досвід каже нам, що ми готові давати раду викликам, жити і працювати у такому ритмі. Ми стараємось не прогнозувати, але готуватись до найгірших сценаріїв. І розуміємо, що роботи ставатиме більше. Навіть якщо уявити фантастичну історію, що війна закінчиться завтра, то вже наявні масштаби руйнувань — це робота на роки. 

Крім того, чим уже займаємось, ми дивимось у напрямку більш сталих проєктів. Щоб люди, які переїхали і вже ймовірно не матимуть змоги повернутись до себе додому — бо він в окупації або зруйнований — звикали до умов, де живуть зараз, де лишатимуться, щоб шукали роботу і загалом почувалися комфортно. Думаємо рухатись у цьому напрямку, а також допомагати тим, кому можна, відновлювати житло.

Фото: Восток SOS