У середу, третього листопада, у Хмельницькому напали на журналістку-розслідувачку, регіональну представницю Інституту масової інформації, засновницю громадської організації «Жіночий антикорупційний рух» Альону Березу. Невідомий облив її смердючою речовиною, коли вона виходила зі спортивного клубу. Правоохоронці надали журналістці озброєну охорону, а місцевий соціально відповідальний бізнес встановив у її квартирі відеоспостереження. Громадські організації закликали «максимально швидко та професійно» розслідувати напад.

Альона Береза розповіла «Детектору медіа», як воно — бути єдиними розслідувачами в області, які бувають наслідки викривальних матеріалів у регіонах, наскільки гостро стоїть питання безпеки журналістів і громадських активістів на Хмельниччині, а також чим займається «Жіночий антикорупційний рух».

— Альоно, розкажіть, будь ласка, про «Жіночий антикорупційний рух». Як і коли ви заснували громадську організацію?

— У січні 2015 року ми з колегами були на навчанні від однієї вінницької організації. Їхній проєкт називався «Жіночий антикорупційний рух». Він охоплював три області, зокрема і Хмельницьку. Після цього навчання четверо учасниць із нашого регіону, серед них і я, зрозуміли, що нас цікавить боротьба проти корупції. І вже в травні 2016 року ми заснували свою громадську організацію «Жіночий антикорупційний рух». Ця історія є прикладом того, що у проєкту, підтриманому донором, може бути настільки потужний результат, що навіть утвориться нова ГО. Думаю, вінницька організація, яка організовувала ті навчання, може пишатися результатом.

— Яких зрушень вдалося досягнути за п’ять років? Над якими проєктами працюєте нині?

— На старті в нас не було медійних проєктів, ми займалися виключно моніторингом і адвокацією. Звісно, ми досі час від часу повертаємося до моніторингу декларацій та способу життя чиновників. Також довго працювали з публічними закупівлями. Зараз ми їх розбираємо вже в контексті розслідувань. Звісно, зважаючи на назву нашої організації, ми втілювали й проєкти, що стосуються гендерної політики. Але у 2018 році вирішили перепрофілюватися й почали займатися журналістськими розслідуваннями. Загалом у багатьох проєктах, навіть якщо вони були моніторинговими, ми закладали медійну частину. Нині, наприклад, співпрацюємо з Bihus.Info. Вони нам допомагають на всіх етапах створення розслідувань.

— Як ви налагодили контакт із київськими журналістами-розслідувачами?

— З 2018 року ми активно брали участь у багатьох проєктах, організованих Інститутом розвитку регіональної преси. І саме завдяки їм журналісти-розслідувачі з усієї України знайомилися між собою. Згодом наша команда долучилася до програми «Лабораторія викриттів», ідеться про дев’ять місяців спільної розслідувальної роботи в регіонах під кураторством Bihus.Info. Цього року нам знову вдалося відновити співпрацю.

— Із якими регіональними виданнями, що займаються розслідуваннями, ви підтримуєте зв’язок? Чиї матеріали вважаєте якісними?

— Нам подобається, як працює регіональна редакція «Сила правди» з Волині, «Четверта влада» з Рівного, «Запорізький центр розслідувань». У Вінниці є хороші журналісти. Маю сказати, що всю Україну такі регіональні редакції не покривають. Їхнє існування дуже залежить від фінансування.

— У своєму регіоні ви чи не єдині, хто займається журналістськими розслідуваннями. Чому інші журналісти не беруться за цей жанр?

— Думаю, тут важливо почуватись у безпеці. Ніхто не може гарантувати журналісту, що його не зачеплять після чергового матеріалу. Важлива також фінансова підтримка. Якщо її немає, то хто погоджуватиметься на ризик і небезпеку? Щоб існували розслідувальні редакції, повинна бути підтримка від донорів або читачів. Що ж до останніх, то в нашій країні отримати їхню підтримку поки що складно. Коли є якась проблема, люди знаходять контакти потрібних журналістів, а коли треба підтримати редакцію, бажання є не завжди. Коли люди зрозуміють, що такі редакції потрібно підтримувати, можливо, буде більше журналістів, охочих займатися розслідуваннями.

— Яка специфіка роботи «Жіночого антикорупційного руху»?

— Ми долучилися до створення коаліції на регіональному рівні. Через неї, зокрема, й наші представниці адвокатують реформи. Ми розуміємо, що тільки висвітлювати й показувати корупцію не досить, тому стараємося поєднувати всі аспекти. Хоча посадовці та представники місцевої влади не сприймають нас як тих, хто може їм допомогти. Нам прикро, бо ми завжди готові ділитися своєї експертністю, долучатися до обговорень і консультацій із громадськістю. Але не завжди це сприймають як щось щире і спрямоване на допомогу. У цьому, мабуть, і є мінус поєднання журналістики й громадської активності: тебе одразу сприймають як людину, яка може лише щось зафіксувати й оприлюднити.

На мою думку, якби місцева влада частіше брала до уваги наші матеріали, нам би було важче знаходити теми. Але, як показує досвід, теми знайти легко. Ми не маємо на меті, щоб усі сіли за ґрати чи були звільнені з роботи. Ми розуміємо, що іноді помилки роблять від незнання, розуміємо, що не завжди те, що зробила людина на невисокій посаді, залежить виключно від неї.

Нині ми, мабуть, єдині, хто створює якісний розслідувальний контент у регіоні. Тому часто наші матеріали використовували колеги з інших видань. Ми завжди це заохочуємо. Був період, коли ми робили розсилку. Але каменем спотикання нашої співпраці з іншими медіа стали матеріали, де ми показали, скільки грошей отримують ЗМІ з бюджетів міськради, обласної ради та адміністрації.

— Як ви балансуєте між громадською активністю й журналістикою?

— На цьому етапі я себе вважаю журналісткою. До цього усвідомлення я йшла поступово, починала з громадських розслідувань ще у 2016 році. Досвіду і знань, які я здобула за ці роки, мені достатньо, щоб казати: я представниця журналістської спільноти. Кількість створених матеріалів, фідбек на них від колег і навіть перемога в деяких конкурсах підтверджують, що вже йдеться не про громадську журналістку, а справді про журналістику.

— Чи можна й чи доречно поєднувати роботу журналістки та активістки?

— Моя робота ділиться на дві частини. Я завжди розумію, де й ким є. Дотримуватися балансу думок у матеріалах неважко: ми завжди даємо можливість висловитися тим, про кого пишемо. І завжди попереджаємо, що пишемо матеріал і що це буде саме розслідування. Якщо говорити про громадську активність, то зараз я намагаюся менше представлятись як активістка ЖАР, щоб не заплутувати людей. Я завжди повідомляю, в якому амплуа до них звертаюсь. А якщо ми, наприклад, приходимо пропонувати свої ідеї, то, звісно, попереджаємо, навіщо хочемо зустрітись. Так ми робили, коли на платформі «Рада реформ Хмельниччини» втілювали адвокаційний проєкт. Це нелегко, але мені здається, що складніше поєднувати політику і громадську активність. Тому я проігнорувала минулі вибори.

— Чи маєте політичні амбіції?

— Я балотувалася до Хмельницької міської ради від «Самопомочі». На той час їхня пропозиція і моє бажання збіглися, і це була єдина політична сила, від якої я могла би балотуватися. У той виборчий період я зрозуміла, що політика не готова до нових людей. Зараз політичних амбіцій я не маю. Донедавна мені було комфортно працювати у громадському секторі журналісткою, тому що я свято вірила, що живу в середовищі, де безпечно. І ніколи не могла подумати, що я особисто можу опинитись у небезпеці.

— Розкажіть детальніше, хто і як на вас напав? І кому це може бути вигідно?

— У мене останнім часом було дуже багато роботи. Нас підтримав донор, тому збільшилися масштаби і зросли наші можливості. Наші матеріали почали ставати видимими значно більшій кількості людей. Напад я пов’язую саме з тим, що нас уже читали не кілька десятків відданих людей, які цікавляться цією тематикою, а значно більше. І до нас почали звертатися все більше тих, хто стикався з проблемами під час комунікацій із місцевою владою. І, найімовірніше, це реакція на останні матеріали. Не можу сказати, на який матеріал конкретно, хоча, звісно, здогадки маю. Почну з останнього. Була потужна реакція, — але, на жаль, непублічна — на матеріал про прийняття людей на посади в міську раду «Помічниковий ліфт: як мер Хмельницького закриває вакансії поза конкурсами». У цьому матеріалі ми просто порахували, що до чого, й показали людям цифри. І люди побачили, що до міськради можна потрапити через ланцюжок «помічник міського голови — посада у міськраді». У мережі була інформація за 2015 рік про немалу кількість помічників мера. Ми вирішили дізнатися, скільки з цих людей зараз працюють у міській раді не на посаді помічника.

Ще один наш матеріал стосувався тих, хто фінансував політичні партії під час місцевих виборів: «Депутати, працівники і підрядники: хто фінансує партії Хмельницької міськради». Не думаю, що це аж настільки «гаряча» тема, тому що інформація зібрана з відкритих джерел, зокрема зі звітів політичних партій із сайта Національного агентства запобігання корупції.

Третій матеріал стосується майнового стану депутатів: «Що нажили хмельницькі депутати, які переобрались минулого року?». Ми написали, чим депутати володіють і чого бракує в їхніх деклараціях. Текст вийшов у четвер, 28 жовтня, а в середу, третього листопада, на мене напали.

— Ви пов’язуєте напад виключно із журналістською роботою?

— Так, виключно із журналістською. Бо обрали саме мене — найпублічнішу представницю організації. На мене напали біля спортивного залу. Тобто людей підготували, вони знали, що я туди регулярно ходжу, вони вичікували мене. Ми вже знаємо, що чоловік чекав на мене більш як 30 хвилин. І коли я вийшла з залу, то він догнав мене й вилив на спину якусь речовину з дуже неприємним запахом. Частина речовини потрапила на одяг, волосся й на руку. Потім ця людина перебігла дорогу й побігла у двори. Він був у масці й капюшоні, але я його впізнала. Бо у вівторок, напередодні, я бачила цих людей у своєму будинку. Вони дзвонили у квартири, а я тоді саме виходила з дому і з одним із них говорила. Вони шукали якогось вигаданого Дениса. І вже спускаючись, я озирнулась і побачила цю людину, яка наступного дня на мене напала. Як з’ясувалося потім, вони приходили і в будинок, і до спортзалу не один раз. Тому я пов’язую це виключно зі своєю роботою. Це було сплановано завчасно, пропрацьовувалося, й залучена до цього була не одна людина. Поки невідомо, що це була за речовина, яку на мене вилили. Пошкоджень нема, але мені було некомфортно.

— Ви одразу викликали поліцію?

— Ні, мій телефон залило цією невідомою речовиною і я сама викликати поліцію не могла. Я попросила перехожого зателефонувати правоохоронцям. І наполягла на тому, щоб на виклик приїхала слідчо-оперативна група, а не просто патрульна поліція.

— Яку статтю інкримінують нападнику?

— Справу порушили за частиною 1 статті 296 «хуліганство з особливим цинізмом проти суспільства». Я з цією статтею не погоджуюся. Докладатиму всіх зусиль, щоби справу перекваліфікували. Я більш ніж упевнена, що цей напад стався через мою роботу. Коли наші матеріали мали менше охоплення, нічого подібного не траплялося. Останнім часом люди почали нас більше читати, поширювати розслідування у групах, куди звертаються по поради щодо розв’язання певних проблем. Я розумію, що комусь це не подобається і хтось вирішив таким чином вивести мене з робочого режиму, залякати.

— Чи почуваєтесь зараз у безпеці?

— Я тепер серйозніше ставлюся до своєї безпеки. Але водночас я розумію, що мені потрібно рухатися далі, що цей випадок не може викинути мене з моєї роботи. Адже якщо припиню працювати, то це буде найбільшим подарунком виконавцям і замовникам. Тому, попри всі внутрішні запобіжники, я поступово відновлююся. Зараз у моїй квартирі встановили відеонагляд, поліція надала охорону, яка зі мною цілодобово й буде стільки, скільки потрібно.

— Загалом, на вашу думку, журналісти та громадські активісти почуваються в безпеці на Хмельниччині?

— На фоні того, що трапилось зі мною, я не вважаю, що місто зараз є безпечним, адже це відбулося посеред вулиці в публічному місці. Владі потрібно подумати, як забезпечити хоча би центральні вулиці відеонаглядом, щоби поліції було легше працювати з такими випадками. Тенденція нехороша по всій Україні, але я не могла подумати, що подібне може трапитися у Хмельницькому. Нам досить довго вкладали у вуха, що ми живемо в комфортному місті. Мій випадок показує, що це не так. Мені прикро, що люди, які зараз займають високі посади на рівні області й міста, проігнорували цей випадок. Прикро, що цей випадок просто вирішили замовчати. Мені би хотілося, щоби посадовці та герої наших матеріалів розуміли, що ми робимо потрібну роботу, що ми не працюємо, щоб їм насолити. Ми працюємо, щоб усі ми жили в нормальному суспільстві, а не лише обрані добре жили.

— З огляду на напад, як би ви радили журналістам дбати про свою безпеку?

— Має бути постійний контакт із сім’єю й колегами. Це іноді не дуже зручно, але це потрібно. Також не треба забувати про засоби захисту й відеонагляд удома. І ще б я радила не забувати про запасний засіб зв’язку.

Фото: Facebook, Суспільне, Альона Береза