Цього року в Україні значно побільшало туристів із Близького Сходу. За словами начальника відділу прикордонної служби «Бориспіль-1» Віталія Титовецького, майже тридцять тисяч туристів із арабських країн відвідали Україну за останні два місяці. Арабські чоловіки й жінки викликають інтерес в українців, адже візуальний образ і мусульманські традиції відрізняються від наших. Так, на вулицях міст можна зустріти чоловіків у куфіях, а жінок у хіджабах.

Окрім туристів, в Україні живуть майже два мільйони мусульман. Про те, яким є їхнє становище в Україні, які помилки роблять ЗМІ, коли висвітлюють теми, пов’язані з ісламським світом, а також як без упереджень говорити про інші культури, говоримо з головою правозахисної громадської організації «Разом із законом» Вікторією Нестеренко.

Вікторія Нестеренко, голова ГО «Разом із законом»

— Вікторіє, через епідемію коронавірусної хвороби багато країн Європи закриті для арабських туристів. У той же час Україна стала альтернативою для подорожей. Кількість туристів з арабських країн значно зросла. Як на це реагують українці?

— Загалом люди в Україні толерантно ставляться до інших культур, інших національностей, до представників інших релігій. Не можна сказати, що в нашій країні є відкрита ворожнеча, нетолерантність чи упереджене ставлення до тих, хто має іншу віру. Лише якщо не брати до уваги ультраконсервативні радикальні організації, які себе асоціюють із білим расизмом, націоналізмом чи навіть нацизмом. Можна сказати, що жорсткої агресії по відношенню до мусульман немає. Дуже рідко стаються злочини на ґрунті релігійної чи етнічної ненависті. Бувають конфлікти, напади чи зривають хіджаби у жінок на вулиці. Однак такі випадки поодинокі. Єдине, що ми можемо бачити, — це прихована агресія в інтернеті. Якщо, наприклад, зайти під якусь новину у фейсбуку, що стосується мусульман чи мігрантів,  там завжди багато коментарів. І серед них є й негативні.

— На вашу думку, туристи з арабських країн викликають зацікавленість в українців?

— Так, викликають. Багато українців ніколи не бачили, до прикладу, жінок у хіджабі. Крім того є люди, які живуть стереотипами. Звідки ці стереотипи беруться? Або люди не обізнані про мусульманську релігію — вони не знають, що це, не цікавляться, не подорожують хоча б у звичні для нас Єгипет чи Туреччину, відповідно для них ця релігія — щось нове. Зацікавленість мусульманськими родинами на вулицях, на мою думку, дуже часто супроводжується коментарями. Особливо в невеликих, але туристично розвинених містах. Якщо донедавна у Львів приїжджало мало мусульман, то зараз їх стало набагато більше. І, звісно, люди на них звертають увагу.

Нещодавно почула історію, що у Львові на зупинці жінки обговорювали закритий одяг мусульманок, які проходили повз них. Не можна сказати, що це прояв агресії, але люди не розуміють, що вони зараз не самі й вони це обговорюють на широкий загал. У когось це може викликати обурення, особливі емоції.

— Певна частина українського суспільства ототожнює мусульман із радикальними представниками ісламського світу. Як ви вважаєте, чому?

— Загалом іслам не монолітний, він має багато течій. Є мусульмани, які вважаються більш консервативними, є ті, що притримуються золотої середини, але є й деякі секти, які пропагують насильство. Якщо ми говоримо про терористичні організації — це політичний іслам. Водночас іслам як релігія не закликає вчиняти насильство чи вбивати людей заради досягнення якихось конкретних цілей. На мою думку, на таке хибне ставлення вплинули події 11 вересня 2001 року, коли стався теракт в Америці. Багато мусульман вірять у теорії змов і вважають, що це була змова проти ісламу. Що таким чином Захід бореться проти ісламу. На їхню думку, терористичні організації ІДІЛ чи «Аль-Каїда» були створені спеціально для того, щоб очорнити іслам. Вони вважають, що це боротьба із законами Бога, тобто істиною. Особисто я цього не підтримую, тому що не вірю в теорії змов. Я вважаю, що більшість стереотипів на кшталт «ІДІЛ — іслам — теракти» вибудувалися в певний ланцюжок і тому люди вважають, що іслам саме такий. Вони не бачать у ЗМІ іншої інформації про цей світ.

— А як змінилася ситуація за останній час? І яку роль у цьому відіграють медіа?

— За останні роки ЗМІ почали контролювати те, що пишуть і говорять. Але є й ті, що пишуть замовні статті, які висвітлюють іслам у поганому світлі. Загалом усі розуміють, що яскраві заголовки, які привертають увагу, — замовні. Якщо говорити про Америку, то за час президентства Дональда Трампа там почали політику толерантного ставлення до мусульман. Тоді в американському парламенті було багато мусульман, у тому числі біженці з різних країн. Одночасно Трамп популістично заявляв, що треба закрити в’їзд для біженців і не пускати їх у країну. На його думку, це мало б вирішити проблему воєн і біженців. З іншого боку, якщо ми говоримо про Україну, то до російської окупації Криму багато людей не замислювалися, хто такі кримські татари, яка в них релігія. І не замислювалися, що українці теж можуть бути мусульманами. Для багатьох новина, що в Києві є близько десяти мечетей. І коли я розповідаю, що у Львові є Ісламський культурний центр, люди також дивуються. Однак за п’ять років, поки я в ісламі, я бачу зміни в цій ситуації. З одного боку, праві рухи радикалізуються. З іншого — люди, які не вважають себе причетними до радикальних груп, починають толерантно ставитися до мусульман. Вони побачили, що кримські татари й мусульмани загалом — не терористи, вони звичайні громадяни, які живуть поруч.

— На ваш погляд, яким є зараз становище мусульман в Україні?

— Відтоді як кримські татари почали переселятися на материкову частину України (вони слідують більш консервативному ісламу — салафізму), люди почали до них звикати. Мусульман в Україні стає все більше. Проте не проводилися дослідження, скільки саме їх є в Україні. У 2017 році ця цифра була на рівні двох мільйонів, зараз, вважаю, вона не змінилася. Декілька років тому була підписана Хартія мусульман України. Серед її підписантів близько 50 релігійних і громадських організацій, які так чи інакше мають стосунок до мусульман. У Хартії зазначено, що мусульмани України поважають місцеве законодавство, можуть брати участь у громадському та політичному житті, зокрема й у виборах. Більшість мусульман поважають Україну. Вони не кажуть, що потрібно звідси виїхати, бо тут не шаріатська країна (шаріат — це комплекс приписів, що визначають переконання, а також формують релігійну совість і моральні цінності мусульман. — ДМ.). Хоча є мусульмани, які вважають, що не потрібно навчати дитину у звичайній школі, тому що на уроках біології вивчають статеві стосунки чи теорію Дарвіна, яка суперечить релігії. Ці мусульмани забирають своїх дітей зі шкіл, тому що вважають, що це все відштовхує від релігії.

Проте більшість мусульман в Україні — свідомі громадяни. Вони займаються благодійністю і працюють в органах влади. Якщо говорити про звичайні навчальні заклади, де є діти мусульман, — їм навіть можуть виділити спеціальне місце для молитви. Два роки тому в нас була проблема з фото на паспорт у хіджабі. Вона почалася, коли багато салафітів із Криму переїхали на материкову частину України і не хотіли фотографуватися без хустки. Вони вчиняли скандали й вибивали ногами двері в паспортні столи. Хоча їх не просили повністю знімати головний убір, а просто відкрити обличчя для того, щоб людину можна було ідентифікувати. Згодом ми цю проблему вирішили і в державних органах з’явилися пам’ятки, як фотографувати людину, яка сповідує іслам. Хоча до нас доносять інформацію, що не всі працівники дотримуються цих правил. Не можна сказати, що законодавство України суперечить ісламу, хоча в нас продають свинину і вживають алкоголь. Але це вибір кожного. Якщо ви не хочете бачити, як люди вживають спиртне в барах, не ходіть туди.

— Які упередження існують у суспільстві щодо прав мусульманських чоловіків і жінок?

— Зараз можна знайти багато матеріалів про права мусульманських жінок, про стереотипи щодо мусульман тощо. Насправді дуже добре, що є ЗМІ, які зацікавлені у висвітленні такої інформації. Таким чином вони розвіюють стереотипи й допомагають нам жити комфортно. Останні декілька років ситуація покращується, тому що донедавна у ЗМІ не надто цікавилися, наприклад, правами мусульманських жінок. Найбільше такої інформації було пов’язано з конкретними випадками у Чечні і Дагестані, а також близькосхідних ісламських країнах.

Дуже часто люди думають, якщо це ісламська країна, де більшість є мусульманами, і якщо порушують права жінок, значить, це дозволяє релігія. Насправді це міф. Часто іслам там переплітається з традиціями різних народів, а в кожній країні вони свої.

Наприклад, жіноче обрізання не регламентується ісламом, на відміну від чоловічого. І всі висновки деяких ісламських вчених чи шейхів, які вважають, що обрізання має бути обов’язковим для обох статей, — це їхня особиста думка. Якщо говорити про Єгипет, то більшість людей, які живуть там, — мусульмани. Як і копти (християни), так і єгиптяни практикують жіноче обрізання. Можна сказати, що це традиція африканських народів і племен. У Чечні й Дагестані є поняття «вбивство честі». Чоловіки можуть убити свою сестру чи дружину. Іслам це ніяким чином не регламентує. Але якщо ми читаємо, що в Дагестані чоловік убив дружину, бо запідозрив у зраді, багато хто думає, що іслам це дозволяє. Я вважаю, що журналісти, які пишуть на такі теми, мають великими червоними літерами писати, що іслам не дозволяє вбивати чи карати жінок.

Часто ЗМІ використовують неправильну термінологію, тобто помилково перекладають арабські терміни. Арабська мова дуже багата й розгалужена. Щоби перекласти одне слово, відповідника якому в українській мові немає, потрібно написати ціле речення. Наприклад, часто використовують слово «джихад» у неправильному сенсі. Тому воно зараз сприймається як війна, вбивство, тероризм. Насправді «джихад» означає «зусилля» — це будь-яка дія, що робиться заради Аллаха. Насамперед це боротьба людини із собою — подолання шкідливих звичок чи навчання інших Корану. Також є поняття малого і великого джихадів. Це різне й журналісти часто цього не розуміють.

— Які найпопулярніші міфи і стереотипи, пов’язані з ісламом, є у суспільстві?

— Найперше — що в мусульман інший Бог, якого звуть Аллах. Ні, він такий самий Бог, як і у християн та іудеїв. Єдина відмінність: в іудеїв пророком був Мойсей, у мусульман — Мухаммед, а християни вважають Ісуса за Божого сина. У Корані є всі найвідоміші пророки й Ісус: наприклад, Ной — Нух, Авраам — Ібрагім, Мойсей там Муса, а Ісус — Іса. Всі вони описані як ті, що послані Богом.

Багато людей думає, якщо жінка приймає іслам, то вона зраджує своїй релігії. Але вона так само сприймає Ісуса як пророка, так само тримає піст і молиться одному Богові.

Ще один стереотип: чоловік повинен бити свою жінку, якщо вона його не слухається. В ісламі є поняття «зульм» — це порушення емоційних і фізичних кордонів. Це приниження гідності людини, порушення прав — як релігійних, так і загальноприйнятих, відповідних до шаріату. Чоловік узагалі не має права бити свою жінку. Для трактування цього треба звертатися до Корану: Пророк ніколи не бив своїх жінок. Він наголошував, що найкращі з чоловіків — це ті, які добре ставляться до дружин. Якщо жінка вчинила протиправну до шаріату чи загальноприйнятих норм дію, чоловік має скерувати її на істинний шлях. Він може виховувати її словом, розповідати, що вона робить неправильно. Якщо це не спрацювало, чоловік має відділитися від жінки на ніч і спати окремо декілька днів. Якщо не спрацювало відокремлення від сімейного ложе, чоловік має право вдарити жінку паличкою для чищення зубів. Коли тільки прийшов іслам, то зубних щіток не було, а були лише палички з дерева — сівак. Вони схожі на олівець. Деякі мусульмани досі їх використовують, вони навіть продаються в мечеті. Побиття цією паличкою чи носовою хустинкою — це побиття в переносному сенсі.

В українських сім’ях все інакше: сварка може дійти до тяжких наслідків. Це бачать і діти. В ісламі при дітях сваритися не можна. Але коли кривдник вчиняє так, як йому хочеться, то в цьому винне не законодавство. Дивлячись на життя Пророка й те, як він чинив зі своїми жінками, інші чоловіки можуть робити інакше. І ці ж чоловіки вважають себе мусульманами. На мою думку, це лицемірство.

— Де місце правам жінок в ісламі?

— Якщо говорити про іслам у цілому, то жінка має багато прав. Вона має право навчатися, працювати, володіти майном, вирішувати, як виховувати свою дитину. Вона має право на забезпечення від свого чоловіка. Навіть після розлучення чоловік три місяця зобов’язаний забезпечувати жінку. Ще жінка має право водити авто, подорожувати, вирішувати, що їй одягати. Але якщо це жінка-мусульманка, то вона має робити все за шаріатом. Багато людей вважає, що жінок примушують носити хіджаб, але це не так. Хоча в деяких арабо-мусульманських країнах держава це нав’язує. Моя думка, що так не повинно бути. Наприклад, в Афганістані живуть різні етнічні та релігійні групи — сикхи, буддисти, християни. І зараз «Талібан» нав’язує носіння чадри для всіх. Чадра — етнічний одяг пуштунських жінок. Чому узбеки чи таджики мають носити чадру, якщо в них є свій національний одяг? Коли держава нав’язує свої правила — це неправильно. Між тим, із точки зору шаріату лідер — король, президент чи емір, — має право встановлювати такі правила.

— Які помилки найчастіше роблять українські ЗМІ, коли говорять про ісламський світ?

— Найчастіше ЗМІ використовують слово «мусульманин» як етнічну приналежність. Багато журналістів не думає, що мусульманином може бути українець чи українка. Півтора року тому в Херсоні місцеве ЗМІ провело опитування серед містян, як вони ставляться до мусульман. Тоді у відповідях декілька разів прозвучало, що це виключно іноземці. У людей не було думки, що це також і кримські татари, що це можуть бути українці, які прийняли іслам, або що це діти вихідців з інших держав, які давно тут живуть. Раніше про мусульман чи іслам писали саме в негативному світлі.

Коли стаються конфлікти з іноземцями, особливо арабської зовнішності, то у ЗМІ пишуть, що це був мусульманин. Коли ж стаються конфлікти між громадянами України, то не пишуть, що участь у них брав християнин. Це зовсім некоректно. Але все ж таки останнім часом журналісти намагаються бути толерантнішими.

— Які українські медіа найпрофесійніше висвітлюють цю тематику?

— Серед популярних медіа — «ВВС Україна», «ТСН», «Еспресо», «Громадське телебачення». Вони потужніші і краще контролюють своїх журналістів. Вони розуміють, що їхні матеріали — це їхня репутація. Що ж до регіональних видань, то складається враження, що вони найбільш необізнані чи рідко про це пишуть.

— Що варто почитати, подивитися чи послухати, щоби краще зрозуміти мусульманську релігію, культуру, етнічні особливості?

— Наприклад, «Islam.plus» — це освітній проєкт про норми ісламу, шаріат, ритуали. Люди пишуть на цей сайт, ставлять питання й отримують відповіді. Це сайт, де можна знайти все про іслам. Є ще сайт «Іслам в Україні». У нас також є три Духовні управління мусульман України й у кожного з них є інформаційні сайти, які висвітлюють події своїх релігійних громад. Крім того, є багато книжок про іслам. В Україні також є видавництво Духовного управління мусульман України «Умма». Вони видають багато релігійно-філософських книжок, а ще займаються перекладом зарубіжної літератури. Ці книжки можна безкоштовно взяти в ісламських культурних центрах або на книжкових форумах. Я вважаю, що фільмам чи серіалам про іслам не варто довіряти, тому що це художній матеріал. Там можуть висвітлювати не іслам, а саме життя мусульман. Іслам ідеальний, але святих людей не існує.

Серед подкастів рекомендую послухати «На межі» авторства Тараса Ібрагімова. Він про те, як вербують мусульман для ІДІЛу і як їх потім звідти витягують. «Заборона» створила подкаст «Іди і слухай» про «дивовижні, жорсткі й місцями дикі історії, присвячені "дружинам Халіфату" — дівчатам, які виїхали вслід за чоловіками жити в "Ісламську державу"». Це важка тема: коли я слухала подкаст «На межі», плакала. Він важко сприймається й не всі до такого готові. Але його було б круто розповсюджувати для новонавернених мусульман, щоби вберегти від вербування. Також є дуже багато інформації про мусульманство на ютубі.

— Яких блогерів, які розповідають про мусульманство, ви слухаєте на ютубі?

— Я слухаю кримського татарина Сейрана Аріфова. Він має шаріатську освіту. У своєму телеграм-каналі й на сайті він розповідає багато цікавого про ісламський світ. Також дивлюсь блоги Саїда Ісмагілова. Українських блогерів-мусульман мало. Дуже багато їх серед салафітів, тобто консервативних мусульман. У них багато підписників, що мене особисто дивує, адже там подають дуже консервативну інформацію. Є відео, де салафіти розповідають, якого кольору має бути молитовний коврик. Такі блоги я не рекомендую.

— І наостанок ваші рекомендації, як без упереджень писати про тих, хто сповідує іслам?

— Найперше — не писати на цю тему, якщо ви в цьому не розібралися. Якщо ви все ж таки плануєте створювати матеріал, рекомендую звернутися по фахову інформацію до правозахисних організацій, експертів чи релігійних представників. По будь-які коментарі та роз’яснення краще звертатися до Духовного управління мусульман України. Якщо йдеться про порушення прав, то раджу звертатися до Ісламської правозахисної організації або ж до нас — «Разом із законом». До речі, ми навіть можемо провести дослідження, якщо це потрібно для журналістського матеріалу.

Фото: Facebook, Заборона