Ольга Решетилова була редакторкою відділу кореспондентської мережі газети «День», а після початку російсько-української війни стала волонтеркою. У вересні 2016 року разом із колегою Марією Томак вона започаткувала «Медійну ініціативу за права людини» — неурядову організацію, яка займалася розслідуваннями порушень прав людини через російську агресію . У розмові з «Детектором медіа» Ольга розповіла, як декрет і Євромайдан вплинули на її перехід у громадський сектор, про «ведмежі послуги» у військовій журналістиці, а також про створення одного з найбільших фондів допомоги українським військовим «Повернись живим», а згодом і «Медійної ініціативи за права людини».

— Ольго, що підштовхнуло вас залишити журналістику та перейти в громадський сектор?

— Насправді причина банальна — мій перший декрет. До цього я координувала роботу близько 25 власкорів і спеціальних кореспондентів газети «День». Щоденна газета — це робота 24/7 у шаленому темпі. Після декрету я зрозуміла, що не готова з маленькою дитиною працювати в такому режимі, а тому вирішила знайти роботу «лайт-варіанту» в піарі.

З декрету я вийшла на посаду PR-директорки одного з нішевих спортивних телеканалів. Це було 12 листопада 2013 року. За тиждень почався Євромайдан. Зі старшою дитиною ми постійно приходили на Майдан. Коли почалися трешові події, ми з чоловіком у силу можливостей підтримували протестувальників продуктами. Режиму «лайт» не вийшло.

Водночас мене мучила думка, що я не досить активно беру участь у майданівському житті. Коли почалася війна, про повернення до звичної роботи вже не йшлося. У травні 2014 року під Слов’янськом розстріляли БТР із бійцями житомирської 95-ї бригади, яка розташовувалась поруч із моїм домом. Там служили батьки моїх однокласників, я знала багатьох військовослужбовців. Для мене це було трагічно. Відтоді зрозуміла, що більше не можу сидіти й дивитися на це все з моніторів.

Побачила у фейсбуці, що якийсь хлопчина збирає гроші на бронежилети. Написала йому, що я журналістка і маю багато контактів, які можуть стати в нагоді для збору коштів. Так ми познайомилися з Віталієм Дейнегою і почали співпрацю тоді ще в групі «Повернись живим». Зараз це один із найбільших фондів підтримки армії в Україні.

«Журналістка в мені не померла і я не можу просто не розповідати те, що бачу на війні»

— Як журналістський досвід і навички допомагали у роботі у фонді?

— Я дуже багато часу проводила на фронті. Буквально за тижні вивчила те, що люди вивчають у військових інститутах протягом п’яти років. У соціально-політичній журналістиці ти звикла щодня вивчати нові теми, швидко заглиблюватися в проблеми, шукати потрібних експертів. Цей досвід дуже допомагав, коли ми розбиралися у цій військовій сфері. Також допомагали навички писати часто, багато та пронизливо. Емоційні пости зачіпали людей і завдяки ним ми збирали величезні суми на підтримку військових. Ми змушували суспільство пройматися проблемами армії.

З іншого боку, журналістика мені заважала, бо я не могла не помічати проблем на фронті. Я постійно стикалася з проявами корупції, порушенням прав людини, про які мовчати просто не могла. Тоді, у 2015 році, мене найбільше підкосив початок так званих «контрабандних воєн». Різні українські підрозділи могли між собою перестрілюватися за трафік контрабанди, і я була свідком цього. Коли 2 вересня підірвали групу «Ендрю», яка боролася з контрабандою, а 3 вересня загинув мій друг Володимир Киян із позивним «Тайфун» (це пов'язали також з тим, що він хотів розібратися, за що загинув Ендрю), це дуже сильно мене підкосило. Я зрозуміла, що все ж таки журналістка в мені не померла, і я не можу просто не розповідати те, що бачу на війні.

— Як ви впоралися з цією дилемою?

— У 2015 році я пішла з «Повернись живим» у журналістику — у видання «Грані.ру». Це російське ліберальне ЗМІ, вигнане з Росії. Вони абсолютно на українському боці. Ми багато розповідали про війну в Україні, знімали сюжети з фронту. Тоді зрозуміла, що я все ж таки не зовсім журналістка. Я не можу просто розповісти історію і піти далі. Я повинна її супроводжувати. Коли історій набиралося досить багато, мабуть, і відбувався поступовий перехід до правозахисту.

Якось у розмові з колегою, колишньою журналісткою Марією Томак, я казала, як мені складно доносити українському суспільству все те, що я бачу. Особливо в 2015 – 2016 роках, коли суспільство ще було зовсім неготове сприймати всю правду про своїх «сонечок» — військових і добровольців, деякі з яких вчиняли зовсім не героїчно. У війні взагалі мало героїчного. Тоді  ми зрозуміли, що велосипед давно винайдений: це міжнародне гуманітарне право. Воно не заперечує війну, а регулює її. Тобто вбивати на війні ворога — це нормально. Разом з тим, бійці не повинні порушувати права цивільних і військовополонених. Вони повинні дотримуватися правил, які людство винайшло після двох світових воєн. З цієї точки зору все чітко стає на свої місця. Так у нас виникла ідея створити організацію «Медійна ініціатива за права людини». Ми певною мірою перейшли з журналістської площини у правозахисну. Хоча спершу ми позиціонували себе як медійна організація, тому що все-таки в роботі використовували інструменти журналістики.

— Чим саме займається «Медійна ініціатива за права людини»?

— Ми почали з розслідування порушень прав людини; цим ми зробили собі ім'я. У нас є кілька великих розслідувань. Зокрема розслідування про зниклих безвісти в Криму «Ті, що зникли за Крим». Розслідування справи «Торнадо» ми вели паралельно зі слідством прокуратури і виявили багато недопрацювань із їхньої сторони. Найголовніше — ми з правозахисної точки зору проаналізували вбивства цивільних і військових на Донбасі. Зараз ми більше переходимо в аналітику і адвокацію: виробляємо рішення для державних органів влади і просуваємо їх.

Інші напрями нашої роботи — міжнародна та національна адвокація таких тем, як заручники на окупованих територіях Донеччини та Луганщини та правосуддя в умовах збройного конфлікту. Ми відстежуємо досудові розслідування й судові процеси, пов'язані зі збройним конфліктом, працюємо над санкційною політикою щодо злочинців в окупованому Криму та Донбасі. Нас троє координаторок організації (Ольга, Марія та Тетяна Катриченко — ДМ), усі — колишні й теперішні журналістки. Можливо, ми не настільки сильні в правовій експертизі, але для цього завжди можна знайти потрібного експерта. Зате завдяки журналістським навичкам нам легко працювати в полі. Це наша цінність. Мало аналітичних центрів мають інформацію з перших уст, а в нас є контакти всюди: на окупованих територіях, в армії, у всіх державних органах. Це дуже допомагає.

Під час одного з «Донбас медіа форумів» виникла дискусія про журналістику і активізм, під час якої колеги з Бі-бі-сі говорили, що такі, як ми, розмивають межі професії. Певною мірою вони мають рацію, тому що ми не обмежуємося журналістикою. Наша позиція така: в Україні, де відбувається стільки порушень прав людини, де триває зовнішня агресія, просто обмежитися нейтральною позицією неможливо. Ми завжди чесно говорили, що використовуємо журналістський інструментарій для правозахисної діяльності. Наприклад, я беру коментарі, публікую їх у журналістському тексті, а потім використовую для адвокації. Правильно це чи ні — мені важко сказати, але історія нас розсудить.

«Війна набагато складніша, ніж сюжети про кількість обстрілів чи зізнання у коханні з передової»

— Як ви оцінюєте висвітлення війни в матеріалах українських медіа?

— Війна набагато складніша, ніж сюжети про кількість обстрілів чи зізнання в коханні з передової. Хоча, звичайно, позитивні сюжети теж повинні бути. Мені здається, що українська журналістика зробила величезну помилку зараз і в 2014 – 2015 роках — дуже спростила для українського суспільства поняття війни. У нас «війна» звелася до бойових дій. Ніхто не привозить сюжети з Донецької та Луганської областей, де судять людей за злочини проти національної безпеки, участь у бойових діях і створення терористичних організацій. Ці суди відбуваються щотижня; для журналістів ми створюємо розклад і розсилаємо в редакції, але ним користуються одиниці.

— Як ви вважаєте, чому воєнні журналісти вдаються до самоцензури? І чи прийнятно це?

— Глобальна причина в тому, що українська журналістика, а особливо центральні телеканали та рейтингові сайти, йдуть за клікабельністю. Не вони формують запит свого читача чи глядача, а навпаки — виконують його запит і не займаються вихованням аудиторії. Перший час запит українського суспільства був на круту патріотичну армію, і, власне, таку ми могли бачити в репортажах із фронту. По-друге, воєнкори дорожать стосунками та особистими контактами з військовими. Для того, щоб писати про порушення прав людини на війні, а не про цибульку, яку вирощують на передовій, потрібно мати сміливість. Думати, що висвітлення порушень деморалізує військових, погіршить їхній імідж, викличе бурю пропагандистських матеріалів російських ЗМІ — ведмежа послуга українській армії. Викриваючи проблеми в ній, ми робимо її кращою і сильнішою.

— Які резонансні розслідування чи викриття ви робили з фронту?

— Взагалі публікація матеріалів — це для нас крайній захід. До останнього намагаємося розв’язати проблеми шляхом адвокації й переговорів. Буває, що не виходить, і тоді доводиться виносити проблему на розсуд публіки. Найбільш резонансним було розслідування про те, як уже екскомандир 57-ї бригади, полковник Юрій Головашенко збив свого військовослужбовця біля КПП і намагався це приховати. Скільки я вигребла лайна за те, що «очорнюю святого полковника», який вийшов з Криму, що деморалізую військо. Але я впевнена, що зробила правильно. По-перше, всі факти з розслідування були виявлені й підтверджені правоохоронцями, а зараз справа в суді. По-друге, армія позбулася людини, яка розвалювала бригаду. У мене була величезна кількість звернень про допомогу з цього підрозділу. Нам вдалося переламати через коліно громадську думку, яка дуже хотіла бачити в цьому полковникові героя. Про нього знімали фільми, але це не означає, що ми видаємо індульгенцію цій людині й вона може творити, що хоче.

У 2014-му «Повернись живим» першим написав, що припиняє допомогу батальйону «Айдар», тому що волонтерів, через яких ми передавали нічні приціли, одне з угрупувань «Айдару» кинуло з мішками на голові в підвал: вони вимагали, щоб усю допомогу передавали через їхній спеціально створений фонд, де відбувався дерибан. Ми про це все написали, і потім мені погрожували.

Потім була історія, коли заарештовували Лихоліта і Радченка у 2016 році. На ефірі в Савіка Шустера я була одна проти цілого корпусу нардепів на чолі з Семеном Семенченком і якихось сумнівних добровольців, які вимагали амністії всім військовослужбовцям. Я категорично проти. Я знаю, що окрім героїзму на війні був жах. Дехто свідомо їхав робити бізнес, у декого просто зривало дах і вони поводилися як варвари. Мародерство — найменше зло, вчинене на війні. Були вбивства, зґвалтування, катування, викрадення. Так, це були не масові, а одиничні випадки, але вони мають бути розслідувані. І ті, хто це вчиняв, повинні понести покарання, як це відбулося з «торнадівцями». 

«Мене вбиває, коли ти гориш темою, а не виходить запалити інших»

— Чим корисний ваш досвід журналістської роботи у правозахисті?

— Мій перший журналістський досвід був у якісній журналістиці — у газеті «День». Власкори, з якими працювала, пояснювали мені країну. І коли ми їхали в Донецьку чи Луганську область як волонтери, я вже знала географію і розуміла менталітет місцевих мешканців. Коли в країні починаються проблеми, я вже бачу «гарячі» точки, де може спалахнути: північний захід — бурштин, південний захід — Гагаузія, Закарпаття — етнічне угорське питання, русини, і так у кожному регіоні. Дуже важливі ці пазли розуміння своєї країни: коли ти відчуваєш, де пульсує, де зміна температур. Думаю, що в журналістів, які працюють з регіонами, а не займаються суто політичною журналістикою в Києві, є велика перевага. Ти розумієш, куди насамперед треба бігти, де закривати дірки, де кого шукати, хто зможе допомогти з роз’ясненням.

— На вашу думку, що повинен вміти комунікаційник у громадській організації чи, скажімо, проєктний менеджер, який переходить з журналістики в громсектор?

— Найперше, це те, що є в усіх журналістів: критичне ставлення до всього, що оточує. Правозахисники дуже часто виконують роль адвокатів, не аналізуючи загальні обставини. Тут журналістика стає в пригоді. Легше оцінити ситуацію, розібратися з різних боків, з'ясувати нюанси, які зазвичай і потерпілі, і кривдники недоговорюють. Але чого позбавляє журналістика, особливо, коли ти дуже довго працюєш — це емпатія. Ти звикла, що ти «відпрацювала» когось як матеріал і пішла далі. У тебе вже наступного дня нова тема. У правозахисті потрібно переживати долі всіх, з ким ти працюєш, і глобально долю країни. Тобі треба роками жити з проблемою. І дуже часто роками ти не знаходиш її вирішення.

Ще в правозахисті немає миттєвого результату. У журналістиці ти зробив сюжет, його подивилися, люди написали відгуки — є зв'язок з аудиторією. У нас же дуже часто цього зв'язку немає. Часто ти пишеш складні й великі тексти, які прочитає вузьке фахове коло. Мене перший час це дуже «стопорило». Тобто, я розумію, що це колосальна робота, але я її роблю для двох десятків людей, які розуміють, про що я пишу. Тому це може бути складно.

— Як ви мотивуєте себе працювати на майбутнє, не отримуючи результату зараз?

— Це одна з найбільших наших проблем, тому що все це призводить до знецінення роботи. Ти працюєш, працюєш, працюєш, а результату в багатьох напрямах за шість років досі немає.

Наприклад, створення Інституту військового омбудсмена — наша велика мета. Також мене турбує висвітлення судових процесів, пов'язаних зі збройним конфліктом. Я постійно запрошую журналістів робити про це матеріали, глибше висвітлювати цю тему, натомість бажання бачу мало.

Також зараз ми маємо проєкт «Жіноче обличчя заручників Донбасу». У нього два фокуси: жінки-заручниці та рідні, мами, сестри, дружини чоловіків-заручників. Дуже складна тема, але мені вона видавалась дуже «маркетинговою». Запропонувала її журналістам — і три телеканали сказали, що їм це не на часі. Мене вбиває, коли ти гориш темою, а не виходить запалити інших. Я себе тішу тим, що ми працюємо для історії. Також дуже мотивують люди, які розуміють і вірять у те, що ти робиш. Ще радує результат. Наприклад, коли ми зустрічали цивільних заручників і військовополонених у 2019 році в аеропорту. Хоч яким складним був обмінний процес, з якими б скандалами він не пройшов — велика частина звільнених потрапила в цей список завдяки нашій роботі. Запасу енергетики від цієї події вистачило на рік. Якщо навіть раз на п'ять років ти отримуєш такий результат, то, значить, недаремно працюєш. 

— Чи існує дорога назад в журналістику після громадського сектору?

— Я ніколи не прощалася з журналістикою. Коли мене представляють «журналісткою», я скромно мовчу. Принаймні, для себе я залишаю шлях назад. Чи він можливий? Якщо спробую, скажу.

— Дайте, будь ласка, кілька порад журналістам, які хочуть  перейти у громадський сектор.

— Перша і, мабуть, найважливіша порада — усвідомити, що на відміну від журналістики, де тобі платять редакції, олігархи чи інші грошодавці, у громадському секторі ти сам добуваєш гроші, шукаючи ґранти. Тому, перш ніж робити цей крок, треба розуміти, що тобі треба бути не тільки правозахисником, але й хорошим менеджером.

Друга порада — не розраховувати на спокій. Тут починається мультизадачність: тобі треба витягувати себе або своїх товаришів із судів, відбиватися від інформаційних атак, співпрацювати чи воювати з державним сектором і паралельно шукати фінансування.

По-третє, треба вміти виставляти кордони, тому що в громадському секторі багато енергетичних вампірів або людей, які мають свої проблеми та хочуть перекласти їх на чиїсь плечі. Дуже важливо вчасно сказати «ні, я вам допомагаю ось звідси і сюди, а далі ви самі вирішуйте свої проблеми. Я за вас жити ваше життя не буду».

По-четверте, перш ніж займатися правозахисною чи громадською діяльністю, варто попрацювати з психотерапевтом. Це дуже важливо, щоб розуміти, який свій комплекс ти реалізовуєш у цій сфері. Я запізно це усвідомила. Проте зараз розумію, чому я займаюся не медициною, а військовою сферою. Це не означає, що треба припинити. Це означає, що треба розуміти першопричини та джерела своєї енергії. Тому я б радила всім громадським активістам і правозахисникам мати якісного штатного психотерапевта і пропрацьовувати свої історії.

Фото з обкладинки: Катя Джерельна / The Ukrainians, решта фото — «Новинарня», Ольга Решетилова / Facebook, Володимир Шевчук