Соціально-доброчинну ініціативу «Старенькі» започаткували сім років тому. Відтоді філії фонду, які займаються розвезенням їжі та предметів першої необхідності для самотніх літніх людей, відкрилися у Дніпрі, Львові, Харкові, Краматорську, Бориславі й Коломиї. Фонд збирає пожертви та допомагає людям, які стоять на обліку в державних територіальних центрах надання соціальних послуг, а також тим, хто є підопічними міжнародного благодійного фонду «Карітас» в Україні. Людям, які потребують допомоги «Стареньких», зазвичай понад сімдесят; вони вже не можуть працювати, аби заробити грошей на додачу до пенсії, а часто не мають змоги навіть вийти з дому. Волонтери «Стареньких» їздять разом із соціальними працівниками. Пакети, які вони привозять, важливі для бабусь і дідусів. Але не менш, а може, й більш важливі увага та можливість поспілкуватись, адже часто, крім волонтерів і соціальних працівників, у підопічних фонду немає зовсім нікого.

«Детектор медіа» поговорив із Варварою Тертичною та Анною Верещак, співзасновницями «Стареньких», про цінності, які сповідує фонд, про залучення нових волонтерів і про акценти, які варто робити журналістам, які розповідають про допомогу літнім людям.

— Ваша організація вже кілька років допомагає літнім людям. Наскільки охоче українці жертвують гроші?

Анна: Ми помітили, що люди здебільшого не довіряють благодійним організаціям, не важливо, у якому напрямку ці організації працюють. Коли ми починали у 2015-му, рідко хто знав, як перевіряти благодійні фонди. Тому ми зосередилися на комунікації з жертводавцями в соціальних мережах: будували її так, щоб вони були впевнені, що ми — надійний і прозорий фонд. Один із наших принципів — ніякої готівки. Є тільки офіційний рахунок фонду, куди зараховуються всі пожертви.

Ми мали змогу з перших кроків вийти в масштабний піар і всюди розповідати про свою роботу. Але підійшли до цього обачливо: йшли в маси поступово. Нам було важливо знайти саме ту аудиторію, яка повністю розділяє наші цінності. Першими волонтерами й жертводавцями були наші знайомі, які приводили своїх знайомих — так поступово вибудувалась спільнота довкола фонду.

Анна Верещак, співзасновниця благодійного фонду «Старенькі»

Варвара: Переломним моментом стала епідемія коронавірусної хвороби. Увага до теми допомоги старшим людям, тим паче тим, які через стан здоров’я або соціальну ізоляцію нікуди не ходять, сильно зросла. Ми старалися транслювати ідею: «У вас карантин тільки зараз, а ці люди сидять удома значну частину свого життя». У 2020 році фонд зібрав утричі більше грошей, а волонтерів побільшало вдвічі. Зараз увага до проблем стареньких спадає.

Варвара Тертична, співзасновниця благодійного фонду «Старенькі»

— Як можна стати вашим волонтером?

Варвара: Заповнити форму та волонтерську згоду, пройти детальний інструктаж від координатора — і можна їхати на розвезення продуктових наборів. За рекомендацією юристів ми беремо у волонтерів паспортні дані: якщо людина не довіряє нам таку інформацію, це викликає сумнів у щирості намірів.

На кожному розвезенні продуктових наборів допомоги для дідусів і бабусь у команді є двоє волонтерів — досвідчений і новенький; після розвезення ми просимо досвідченого про відгук і робимо для себе висновки. На щастя, наш magic працює: нам поки що не траплялися погані люди. Хіба що довго в повідомлення стукав дядько, вимагав адреси бабусь, але ми загуглили його за номером телефону й виявилось, що він світиться на багатьох форумах під оголошеннями про продаж антикваріату. Одразу ясно, нащо дядькові ці адреси. Це одна із причин, чому задля безпеки і літніх людей, і самих волонтерів, фонд не збирає і ніде не розголошує будь-які персональні дані стареньких — уся комунікація через соціальних працівників.

Наші розвезення продуктової допомоги мають освітню та терапевтичну функцію: знайомлять із людьми елегантного віку, яких ми зазвичай не помічаємо, хіба що в черзі в аптеці чи раз на сто років на пошті (не дай Боже, у день видачі пенсії). Взяти участь у доставці допомоги — це можливість вийти зі своєї протоптаної доріжки від дому на роботу, роздивитися, що є ще у світі. Коли люди бачать цих стареньких і умови, у яких вони живуть, чують їхні історії, то всередині сильно змінюються. Замислюються про власну пенсію, дехто з волонтерів починає відкладати пенсійні накопичення навіть уже у 25 років, думати про свою родину. Іноді ми жартуємо трохи по-чорному: якщо думаєш, що в тебе все погано, — поїдь на розвозку. Зразу розумієш, що тобі нема на що скаржитися, бо ти молодий, маєш руки і ноги, і весь світ перед тобою відкритий. Ти можеш сам вирішувати, що робити, як до чого ставитися, куди рухатися далі. Можливість отак з’їздити до бабусі чи дідуся — це шанс глибоко переосмислити самого себе. А ще в нас є чаювання з культурною програмою, куди приходять активніші старенькі, які ще можуть вільно пересуватися.

Волонтер «Стареньких»

— А що потрібно, аби запустити волонтерську групу у своєму місті?

Варвара: Мати вільний час, погоджуватися з усіма принципами Starenki. Ми проводимо інструктаж про правила нашої роботи з державними територіальними центрами надання соціальних послуг. Далі — договір про співпрацю й додатковий інструктаж уже як регіонального координатора. Приїде хтось із нашої основної команди з Києва, ви разом підете в місцевий територіальний центр і домовитеся про співпрацю.

— Як ваші підопічні реагують на допомогу?

Варвара: Під час перших розвезень продуктових наборів були запитання: «А що це за пакети? Що тепер мені треба зробити? За кого проголосувати?» Старенькі дивувалися, що це допомога просто так, не розуміли, як це можливо. Реакція на волонтерів, з одного боку, позитивна. З іншого, сумно бачити, що прихід наших волонтерів — єдина нагода для літніх людей поговорити з молодим поколінням. Вони часто розчулені, що хтось прийшов щось для них зробити. Більшість волонтерів — дівчата, тому бабусі показують свої фото в молодості, бажають гарного чоловіка, щастя, любові, розказують історії. Пам’ятаєш, Аню, як нашу Катю бабуся наливочкою поїла? Хтось чай наливає, хтось інше…

Анна: Колись ми приїхали, а бабуся нам організувала стіл. Що вони можуть собі дозволити? Але вона подбала, оладки напекла. І каже: «Давайте вип'ємо по 50 грам». А нам не можна — хтось за кермом, хтось вагітний. Але вона нас так вмовляла. Дістає із серванта графінчик, наливає нам по три крапельки. Пригубили — і розуміємо, що це просто вода. Їм просто хочеться уявляти затишок, гостинність. Старенькі радіють продуктовому пакету, але це не головне — спілкування з волонтерами для них важлива подія.

Варвара: Невеличкі зусилля можуть багато значити. Минулого літа приїжджали до однієї бабусі й запитали, чого їй зараз хочеться. Вона розповіла, що десять років не їла морозива. Волонтер спустився в магазинчик у тому ж будинку, купив їй морозиво. Бабуся рік згадує цей пломбір, розповідає всім.

— А чого найбільше бракує старим людям?

Варвара: Здоров’я.

Анна: Спілкування і поваги. В Україні немає культу поваги до літніх людей. Багато хто забуває про своїх стареньких, а ми хочемо, аби дбали про чужих.

— Чи допомагаєте ви зі щепленнями?

Варвара: Ні, ми таким не займаємось, це функція соціальних працівників. Вони ходять в аптеку, записують до лікаря, й зі щепленнями, думаю, вони допомагають.

— Як проходять зустрічі вашої команди?

Варвара: Ми почали працювати дистанційно, ще коли це не стало мейнстримом. Офісу в нас немає, тому раніше наші зустрічі проходили в кафе, останній рік більшість були онлайн. Та частина нашої команди, яка їздить на розвозки, привозить історії: що ба і ді сказали, як зустрічали тощо. Фотографіями також ділимося, якщо бабусі дозволяють. В останній рік важкувато, бо ми намагаємося дотримуватися усіх карантинних обмежень, не заходимо в квартири. Через карантин спілкування майже не залишилося — це засмучує і літніх людей, і волонтерів.

— Ви запускали проєкт «Стань моїм голосом». Розкажіть про нього, наскільки успішним він став, яка мета та чи досягли ви її?

Анна: Ідея була в тому, щоб контактувати з лідерами думок і за допомогою їхньої аудиторії достукатись до потенційних волонтерів і жертводавців. Нам хотілося популяризувати ідею, що є люди за межею, ми їх не бачимо, але вони класні й із ними можна контактувати. Ми розіслали подарунки: екоторби з логотипом «Стареньких» і мотанки, які робила своїми руками одна з наших підопічних бабусь. Ляльки були красиві. У подарунок була вкладена листівка з декількома словами про фонд та QR-кодом. Відсканувавши його, можна було перейти й послухати одну з п’яти історій. Проєкту не вистачало масштабності, бо кількість мотанок була обмежена. З двадцяти посилок сімнадцять-вісімнадцять дійшли до адресатів, вони їх розкрили, затегали нас, у нас побільшало підписників в інстаграмі. Є кілька колаборацій, які я можу відстежити завдяки цій розсилці.

— Ще один ваш проєкт — «Поза часом». Розкажіть про нього.

Анна: Це авторський проект київської фотографки Христини Кулаковської, вона одна з наших волонтерок. Це була її ініціатива, ми тільки допомагали з координацією. Вона приходила до бабусь та дідусів, фотографувала їх, записувала історії. Потім зробила виставку на арт-заводі «Платформа» на «Гогольфесті».

— Як взагалі вибудовуєте взаємини з медіа? Чи були якісь проблеми з цим?

Анна: Я за освітою піарниця, розуміюся на медіа. Шість років тому, коли ми починали, було мало крутих лайфстайлових чи нішевих медіа, які нам близькі. Йдеться не про мільйонне охоплення, а про можливість достукатись до нашої аудиторії — потенційних волонтерів чи жертводавців. Ми робили кілька спроб співпрацювати з масштабними медіа загального інтересу, але вони поверхнево збирають матеріал, і це неефективно. Їхня цільова аудиторія — не наша. Для нас головне — щоб збігалися цінності. Ми не говоримо тільки про волонтерство в нашому фонді, ми кажемо, що і власноруч можна щось зробити, просто треба замислитися, що є старі люди, їм потрібна допомога. Сусіду легше довіритися і познайомитися. Рік тому мені дівчата підказали, що двоє наших підопічних живуть у сусідньому під’їзді. Я живу в цьому будинку три роки і не знала про них.

— Як медійники можуть допомогти у вашій справі?

Анна: Писати. Не про сам фонд, а про проблему. Доносити до аудиторії, що є державні територіальні центри соціальної допомоги, бо про цю структуру мало хто знає, а вони виконують багато функцій: спілкування, замовлення харчів і ліків, допомога в господарстві. Ще круто, коли медіа їздять із нами на розвозки. Важко це організувати, але ми радіємо такій можливості. Бо коли людина сама їде, бачить цей механізм, структуру і людей, які отримують допомогу — це по-іншому сприймається, ніж коли ми розповідаємо.

Варвара: Мені здається, що варто говорити й про додаткові сенси. Потерпають не тільки одинокі бабусі і дідусі. Ми якраз готуємося запустити ролики про те, що потрібно не забувати про своїх власних бабусь і дідусів, відвідувати їх не тільки на свята. Виходить так, що і за живих родичів є багато покинутих стареньких. Ще було б добре, якби писали про подолання прірви між молодим та старшим поколінням.

— А що буває не так із висвітленням цієї теми у медіа?

Варвара: Ейджизм! Хоч скільки зараз кажуть, що це неприйнятно, але все одно ейджизм трапляється в матеріалах медіа і в рекламі, яку вони беруть.

Анна: А ще коли починають шукати винних у тому, що ці люди самотні й бідні. Ми зосереджені не на тому, щоб шукати винних, а на тому, як цим людям допомогти.

Фото, ілюстрація: Facebook / Starenki, Anna Vereschak, Дмитрий Коренев, Varvara Serdiukova (Tertychna)