Чорнобильська катастрофа — це втрачені та поламані  життя. Тридцять загиблих від вибуху або гострої променевої хвороби працівників атомної станції та пожежників. Майже п’ять тисяч людей, померлих від впливу радіації. Понад 600 тисяч людей, які боролися з вогнем і розчищали радіоактивні завали. Вісім з половиною мільйонів мешканців України, Білорусі та Росії, які отримали великі дози опромінення в перші дні після аварії. Понад дев’яносто тисяч мешканців 81 міста, селища й села, які втратили дім до кінця літа 1986 року. Понад дві тисячі українських міст, селищ і сіл, де живуть два з половиною мільйони людей, забруднені. Двісті тисяч квадратних кілометрів заражені радіацією. Чи знають про це українці?

26 квітня Україна відзначатиме тридцять п’яті роковини катастрофи. У розсекречених нещодавно документах КДБ є докази свідомого замовчування причин і реальних наслідків аварії радянською владою. Тогочасне мовчання й брехня даються взнаки дотепер: за даними Київського міжнародного інституту соціології,  60% опитаних українців не знають дати аварії на ЧАЕС, 92% — не знають сьогоднішніх норм радіації, 47% — вірять фейкам про Чорнобиль.

Аби змінити ситуацію й нагадати українцям про подвиг ліквідаторів, причини і наслідки катастрофи, розвінчати міфи і зібрати усі задокументовані факти про аварію на ЧАЕС, митці та громадські активісти вирішили створити мистецьку акцію Chornobyl.35.  Охочі зможуть почути «Звуки Чорнобиля», прогулятися віртуальною виставкою Artefact Chornobyl 34 із творами 50 художників, серед яких Марія Примаченко, Іван Марчук та інші, а також узяти участь у міжнародній щорічній акція «Чорнобиль. Запали свою свічку», переглянути одинадцять відеоуроків про Чорнобиль, послухати серію наукових лекцій від Chornobyl Insight тощо.

Наукова директорка Національного музею «Чорнобиль» Анна Королевська каже, що цього року їхня виставка буде не такою, як раніше. На це вплинув не лише карантин і перехід роботи в онлайн, але й розкриття архівів КДБ: «Нам удалося знайти людей, дотичних до чорнобильських подій. Вони живуть по всьому світові. Зараз вони насмілились поділитися з нами своїми спогадами, експонатами, які тримали у шухлядах упродовж багатьох років, бо давали підписку про нерозголошення. Боялися говорити правду, але зараз звільнилася від утисків».

Що змінилося у свідомості громадян і в їхньому сприйнятті Чорнобиля? Що знають і що повинні знати сучасні школярі про катастрофу та її наслідки? Говоримо про це з авторкою проєкту «Урок пам’яті Чорнобиля» Ольгою Дудар і кураторкою проєкту Artefact Світланою Коршуновою.

— Ольго, як теперішні діти й підлітки сприймають Чорнобильську катастрофу?

Ольга Дудар: Вони вже не так гостро відчувають, що все це сталося в Україні. Що це — хоч як це дивно прозвучить — культурна спадщина, яка нікуди не зникне з нашого життя. Зазвичай ми говоримо про Чорнобиль лише до роковин аварії або тоді, коли розглядаємо тему Чорнобильської катастрофи на уроках історії. Але комплексного сприйняття цієї події та її наслідків для сучасних українців у дітей немає. Чому? Така людська психологія: ми забуваємо дуже швидко. Я була маленькою дитиною, коли сталась аварія, й пам’ятаю, як ми з мамою ходили на першотравневу демонстрацію, а потім нас із сестрою враз відвезли до родичів. Ніхто не знав конкретики, не мав чіткої інструкції, що робити — самі чутки, що щось небезпечне відбулось. Багато людей про це пам’ятають. А для школяра це історія, яка, можливо, іноді обговорюється в родині. Зараз у суспільстві є актуальніші й болючіші питання. Тому Чорнобиль відходить у глибину підсвідомості — але не зникає.

— Як школярам розповідають про Чорнобиль?

Ольга Дудар: Щороку відбуваються уроки пам’яті. Цього разу ми готували матеріали для осучаснення уроків, і я пережила культурний шок, проконсультувавшись із науковцями. Ми звикли називати аварію на ЧАЕС найбільшою техногенною катастрофою в історії людства. Це не так — найбільша техногенна катастрофа була 1984 року в індійському Бхопалі, де від аварії на хімічному заводі померли тисячі й постраждали десятки тисяч людей. Але Чорнобильська аварія найбільша в атомній енергетиці.

Подача інформації має бути максимально інтерактивною, бо сучасна дитина швидко змінюється. Розповідаючи про Чорнобиль, ми пояснюємо дітям, що є правила, яких ми всі маємо дотримуватись. Пропагуємо культуру безпеки, якої людина має дотримуватись у повсякденному житті — тоді вона краще розумітиме, як реагувати на виклики у глобальному світі. Один із аспектів цієї культури — громадянська пильність: люди мають цікавитись тим, що відбувається у світі. Знати, які види енергетики використовують різні держави, й чому одні вважають атомну енергетику безпечною, а інші бачать у ній загрозу. Маємо більше дізнаватись про виклики, характеризувати реальну ситуацію, аби ті, хто несе відповідальність за цю сферу,  відчували громадський контроль. Ці побутові практики привчають людину берегти природу. І їх, на мою думку, нам не вистачає.

— Що ви розповідатимете на оновлених уроках пам’яті про Чорнобиль?

— Пояснимо, що це була страшна аварія, що ми шануємо подвиг ліквідаторів. Але ми маємо дати дітям надію, що люди можуть зробити щось задля зменшення небезпеки. Поговоримо про радіацію, про види мутацій. Про мистецтво, зокрема Марію Примаченко. Про волонтерів Чорнобиля, зокрема тих,  які опікувались тваринами.

Ці діти народились у незалежній Україні й не дуже розуміють, чим був Радянський Союз.  Тому ми говоритимемо і про політику СРСР. Про природу Полісся, про те, що відбувається зараз у зоні відчуження, про тварин і рослини, що знайшли там прихисток.  Словом, не зводити все до трагізму.

— Власне, говорячи про Чорнобиль, варто пам’ятати, що радянська влада замовчувала масштаби катастрофи, наражаючи громадян на смертельну небезпеку. Чи усвідомлюють українці, що брехня влади призвела до більших жертв?

Ольга Дудар: У більшості українських родин є історії, пов’язані з Чорнобилем. Хтось чув, хтось бачив, хтось був учасником якихось переміщень. Наприклад, тітка моєї колеги жила в Києві й не могла повірити, що таке сталося. Казала, що якби це було правдою, то партія захистила б громадян. Та на той час інформація вже поширювалась — є навіть свідчення, що люди намагались таємно поширювати листівки про замовчування владою аварії. Але більшість не знала й вірила владі, а коли дізналась правду, це було велике розчарування, яке змінило ставлення до СРСР.

Люди про це пам’ятають.  І діти завдяки школі про це знатимуть. Варто говорити не тільки про замовчування факту й масштабів аварії, а й загалом про політику радянської влади щодо України до 1991 року. Щоб пояснити: це була не випадковість, а частина цієї політики. У школі ми намагаємось аналізувати тогочасну ситуацію з погляду прав людини. Ми повинні винести з цієї історії важливий життєвий досвід, бо якщо не зробимо висновків, то знов будемо наступати на ті самі граблі.

Світлана Коршунова: Фотограф, який відзняв перші кадри зі станції після вибуху реактора, прийшов після цього додому, взяв дружину з дитиною й пішов працювати на город. Чому? Бо люди були впевнені: якби сталося щось серйозне, їм би сказали. Населення Прип’яті мало середній вік 26 років. Це був цвіт нації — освічені люди, яким збудували нове місто для щасливого життя. Щось на кшталт сьогоднішньої Кремнієвої долини. Якби цих людей попередили, що не можна виходити надвір, або евакуювали з місця зараження, уражених радіацією було б менше. Зараз в Україні щороку роблять кільканадцять тисяч операцій хворим на рак щитовидної залози. Це ті, хто був дітьми й підлітками в той час. Звісно, прямий зв’язок із аварією не доведеш, та й досліджень таких у нас не проводять.

— Світлано, до тридцять п’ятої річниці аварії на Чорнобильській атомній електростанції громадські організації проводять мистецьку акцію «Чорнобиль-35». Розкажіть про це детальніше, будь ласка.

Світлана Коршунова: Ця акція — ініціатива колишніх мешканців міста Прип’ять. У час карантину важко планувати такі заходи — багато обмежень. Кульмінація події буде в ніч з 25 на 26 квітня о 1:20-1:23, коли сталася аварія. В акції візьме участь гурт Pripyat Pianos, виступить івано-франківський театр, читатимуть вірші. Крім того, ми презентуємо цифрову ікону «Чорнобильський Спас».

— Як мистецтво у поєднанні з сучасними віртуальними форматами допомагає зрозуміти Чорнобильську катастрофу?

Ольга Дудар: Чорнобиль трансформував наше життя. І часто ми перебуваємо в полоні міфів, стереотипів про радіацію та її вплив на людину. Мотиви Чорнобиля відображені в багатьох творах, наприклад, у грі S.T.A.L.K.E.R. І тепер багато людей в усьому світі уявляють Чорнобиль таким, яким він зображений у комп’ютерній грі.

Світлана Коршунова: Розробники гри також винні в поширенні деяких міфів про Чорнобиль. Коли ми говоримо, що алкоголь не запобігає негативному впливу радіації, люди відповідають: у грі S.T.A.L.K.E.R., якщо ти отримав опромінення, маєш знайти пляшку горілки й випити її. Це неправда! Ще 1986 року тогочасна влада це спростувала і пояснювала, що горілка не лише не  зменшує шкідливий вплив радіації, а навпаки — шкодить організму й не дає йому виводити небезпечні речовини.

— Які ще фейки про Чорнобиль поширені в українському суспільстві?

Світлана Коршунова: Один із найпопулярніших: людина, яка побуває в Чорнобилі, буде світитися, бо радіація світиться. Насправді радіацію не можна побачити. Цей фейк пов’язаний із тим, що колись були флуоресцентні радіоактивні барви.

Ольга Дудар: А ще хтось із учителів використовував фейк із інтернету, що рудий ліс світився.На щастя, вчасно зайшовся експерт, який це спростував.

Світлана Коршунова: Ще один фейк — про мутацію. Науковці довели, що випадки мутації під впливом радіації трапляються дедалі рідше, адже організми, які народились із мутацією, не здатні давати потомство. У майбутньому будуть виживати або ті, кого радіація не змінила, або ті, чиї мутації підуть у плюс.

Ольга Дудар: Коли така мутація утворюється в елементарному живому організмі, зародок може вижити, але в складному – загине. Є різні дослідження впливу радіації на здоров’я. В одному дослідженні було шістнадцять поколінь мишей, які жили в зоні відчуження з підвищеним радіаційним фоном. Науковці довели, що з кожним поколінням в популяції ставало все більше мишей із онкологічними захворюваннями. Отже, навіть мінімальні дози опромінення мають сильні прояви в наступних поколіннях.

Світлана Коршунова:  У науковців є три підходи до опромінення невеликими дозами. Згідно з першим, воно безпосередньо негативно впливає на організм. З другим — передається через покоління. А третій підхід полягає в тому, що організм може перебороти вплив радіації з часом, але гарантії немає.

— Чи зробили українці висновки з Чорнобильської катастрофи?

Ольга Дудар: Якщо ми проїдемося околицями Києва, побачимо тони сміття, які викидають наші співгромадяни. З цього я роблю висновок, що Чорнобиль нас нічого не навчив. Хочеться, аби діти розуміли, що потрібно берегти природу, раціонально використовувати воду, сортувати сміття, займатись просвітництвом. Наші найменші кроки — це рух уперед.

Світлана Коршунова:  Якщо ми хочемо щось змінити в менталітеті й культурі, потрібно починати з дітей. Урок пам’яті про Чорнобиль повинен дати дітям комплексне сприйняття проблеми. Коли вони виростуть, знайдуть комплексне розв’язання. Потрібно робити правильні висновки, щоб цього більше не сталося. У людини перед очима є сліпа пляма — місце, якого ми не бачимо; на мапі України ця пляма в районі Чорнобиля. Ми просто вдаємо, що її не існує. Чорнобиль — це така ж інформаційна катастрофа, як і радіаційна. Вона не закінчується, вона впливає на нас щодня, й нам потрібно вивчати цю тему й бути обізнаними про неї.

Фото: volynonline.com